Зарубіжний досвід протидії банкрутству

Зарубіжний досвід антикризового управління, хоча і має дещо специфічний характер, обумовлений особливостями ринкової економіки країн Заходу, все ж таки може бути застосований в вітчизняних умовах.

Якщо формулювати принципи антикризового управління в країнах Заходу на макроекономічному рівні, то варто зазначити:

а) Необхідно досягати деякого оптимального співвідношення між державним і приватним сектором. При цьому таке співвідношення може мінятися під впливом соціально-економічних умов: у разі неефективності державного сектора можлива приватизація, а в разі проблем у приватного сектору та загрози безробіття - одержавлення.

б) Необхідно методами державного регулювання забезпечити високу інвестиційну активність (а внаслідок цього зростання основних фондів підприємств і технічного рівня виробництва).

в) Необхідно знижувати облікову ставку Центральних банків, змінювати структуру податків, грамотно розміщувати державні позики на грошовому ринку для забезпечення найкращих умов фінансування капіталовкладень корпорацій.

г) Необхідно на державному рівні підтримувати новації, заохочувати НДДКР.

На мікроекономічному рівні досвід антикризового управління було розглянуто мною на прикладі 3 країн Європи: Німеччини, Чехії та Італії.

Німецький досвід антикризового управління вельми яскравий і цікавий, але разом з тим і специфічний, застосовується лише для великих корпорацій.

У ФРН банкрутство розуміється як конкурсне виробництво (задоволення вимог кредиторів). При цьому дуже чітко розділені всі кредитори за рівнями в порядку розподілу конкурсної маси (співробітники, держава та інші кредитори). Санація підприємства-банкрута відбувається лише в тому випадку, якщо кредитори бачать у цьому перспективу порятунку своїх капіталів. У такій ситуації акції підприємства знижуються в ціні, і під нові капітали випускаються нові акції.

Правова передумова проведення санації підприємства - задоволення вимог кредиторів хоча б на 35% і надання підприємством реального плану подальшого його розвитку. Законодавство надає підприємству можливість відстрочити виплати по заборгованості до тих пір, поки воно не почне отримувати прибуток.

Треба також зазначити, що для ФРН, найбільш характерна оборонна стратегія санації. Крім того, важлива особливість проведення санації у ФРН - зміна менеджерів. У Німеччині для фінансового оздоровлення підприємства проводиться ретельний аналіз усіх причин (як зовнішніх, так і внутрішніх), які породили кризу.

Крім того, особливості проведення санації та банкрутства в ФРН пояснюються неконкурентоспроможністю підприємств колишньої Східної Німеччини.

Особливості антикризового управління в Чехії багато в чому визначаються умовами проведення приватизації та процесом приватизації в 1989-1993 р.

У Чехії відразу ж склалося розуміння того, що банкрутство - елемент конкуренції, процес, що створює умови для подальшого ефективного функціонування економіки. У ЧР якщо підприємство не в змозі виконувати свої платіжні зобов'язання (банкрут), то конкурсний суд починає конкурсне виробництво або виробництво про погашення боргових зобов'язань. Мета конкурсного виробництва - задоволення вимог кредиторів на майно боржника.

У виробництві приймає участь і вирішує всі питання один суддя. Суддя надає захисний термін (зазвичай три місяці), протягом якого кредитори не мають права вимагати від боржника задоволення своїх претензій; суд може прийняти рішення, щоб деякі правові дії боржник не скоював взагалі або здійснював тільки з попередньої згоди Комітету кредиторів або піклувальника кредиторів.

Італійський досвід антикризового управління також цікавий і багатий, але вкрай суперечливим. Справа в тому, що законодавство про банкрутство в Італії було прийнято в 1942 р. і вже застаріло. Воно виділяє цілих чотири правових норми: дійсне банкрутство, угода з кредиторами (через загрозу банкрутства), контрольоване управління (у випадку загрози банкрутства) і примусова ліквідація органів управління. Однак цей закон ніяк не розглядає соціальні наслідки у випадку кризи великих підприємств.

Сучасна ж держава повинна враховувати цей аспект. Тому в Італії створювалися різні інститути антикризового управління в межах країни - ІРІ (Інститут промислової реконструкції), а потім і Джеп, роль яких у попередженні криз була просто чудовою. Мета створення цих інститутів - захист зайнятості і подолання старої схеми банкрутства за допомогою втручання держави з метою реконструкції промислових підприємств, що знаходяться в умовах тимчасових труднощів (а не в умовах дійсної неплатоспроможності). [17]

Як правило, компетенція і функції державних органів з банкрутства встановлені законом, але в багатьох країнах вони мають свої специфічні особливості. Так, держоргани країн Європейського Союзу мають повноваження подавати до Суду ЄС запити щодо постанов Суду про тлумачення положень Європейської Конвенції з банкрутства.

У Великобританії цю роль виконує Служба неспроможності, що входить до системи Міністерства торгівлі та промисловості і яка налічує 1800 постійних співробітників. Функції цієї Служба такі:

ліцензування фахівців з банкрутства, контроль за процесом видачі цих ліцензій і за діяльністю арбітражних та конкурсних керуючих;

здійснення функцій конкурсного керуючого у разі браку активів піддається процедурі банкрутства підприємства для оплати конкурсного керуючого з числа незалежних професіоналів;

виявлення ймовірних причин банкрутства боржника та понесення ним збитків;

виявлення причин незаявлення про банкрутство директорами боржника, як тільки стало ясно, що порятунок бізнесу неможливий;

перевірка документації будь-якої компанії у разі надходження скарг від клієнтів, партнерів або громадськості;

припис неблагополучним компаніям пройти аудиторську перевірку і призначення певних аудиторів за рахунок компанії;

домагатися ліквідації будь-якої компанії у випадку, якщо Служба неспроможності прийшла до висновку, що це відповідає інтересам суспільства (на такі випадки припадає приблизно 1% усіх банкрутств у Великобританії - кілька сотень випадків на рік);

порушувати у судах справи про судове переслідування боржників.

Багаторічний багатий досвід державного регулювання банкрутств існує в Сполучених Штатах Америки. З 1934 року роль державного органу з неспроможності стала виконувати Комісія з бірж і цінних паперів (КБЦБ) Уряду США. У реформованому в 1978 році американському Законі про банкрутство у КБЦБ є три функції:

виступати в суді і бути заслуханою з питання справи про банкрутство, зокрема, з приводу призначення конкурсного керуючого, призначення комісій кредиторів і акціонерів, рівня оплати конкурсних керуючих, використання, продажу та оренди власності;

контролювати і забезпечувати адекватність заяви підприємства-боржника про свій фінансовий стан і наявність активів;

заперечувати проти затвердження судом плану реорганізації за мотивами зловживань з боку боржника.

У ряді випадків КБЦБ втручалася в умови продажу діючих неплатоспроможних підприємств, наполягаючи і домагаючись інших умов продажу. У 1983 році на додаток до КБЦБ в США з'явилися Державні Федеральні Конкурсні Керуючі. Їх завдання, серед іншого, полягає у контролі діяльності та сплати незалежних конкурсних керуючих, а також у запобіганні шахрайства, нечесності і порушення законності при здійсненні процедур банкрутства.

Державний орган з питань банкрутства Швеції знаходиться в єдиній системі з податковою службою та органами судового виконання і полягає у спільній компетенції Міністерства фінансів та Міністерства юстиції. Цей орган, який має відділення в усіх провінціях країни, контролює і регулює здійснення процедур неспроможності.

Порівняльний аналіз функцій і повноважень Державних органів з банкрутства деяких країн наведено в таблиці.

У зарубіжних країнах досить широко застосовуються і позасудові процедури неспроможності, здійснювані з ініціативи як боржників, так і кредиторів. У деяких країнах воліють заохочувати саме позасудові процедури реструктурування боргів як форми реорганізації неспроможного підприємства - досить м'які, добровільні форми. Так в Законі про банкрутство Німеччини передбачено, що основні рішення в ході провадження у неспроможності приймаються не суддею у справах про банкрутство, а зборами кредиторів, на якому голоси розподіляються відповідно до реальної вартості прав вимоги.

У цілому, добровільне позасудове врегулювання проблем між боржником і кредиторами використовується повсюдно, хоча воно тільки заохочується, але ні в якому разі не нав'язується. Використання процедури добровільного визнання неспроможності типово для країн із загальною (прецедентним) правом (Великобританія та ін.) У цих країнах близько 60% зізнань підприємств неспроможними (банкрутами) відбувається за процедурою добровільного рішення кредиторів про ліквідацію компанії боржника відповідно до статуту компанії.

Англійський закон містить безліч різних процедур визнання неспроможності боржника, в тому числі широко використовуються позасудові процедури, коли кредитори ліквідують компанію по своїй волі. У Великобританії ліквідація підприємства за рішенням кредиторів здійснюється у разі, якщо за це проголосувала більшість акціонерів (не менше 75%), і після цього було винесено рішення суду. Однак будь-який кредитор має право подати прохання до суду і добитися примусової ліквідації підприємства-боржника. Це часто трапляється тоді, коли кредитори мають підстави підозрювати, що перевірка діяльності боржника проведена недобросовісно. За своєю структурою позасудове визнання неспроможності і примусова ліквідація по суду ідентичні і в рівній мірі забезпечують права кредиторів.

У цій же країні деякі функції органу з питань банкрутства в частині здійснення позасудових процедур виконують також банки. За законом будь-який англійський банк, в тому випадку якщо він приходить до висновку про неплатоспроможність свого клієнта, має право призначити на таке підприємство зовнішнього керуючого. Банк може призначити на підприємство аудитора за рахунок самого підприємства. Цей аудитор може підготувати звіт банку не тільки про фінансовий стан боржника, а й про компетенцію його керівництва. Таким чином, англійський банк не може ліквідувати підприємство-боржника в позасудовому порядку, але може ініціювати його реорганізацію.

Законодавством Канади передбачено наявність превентивних реорганізаційних заходів, що застосовуються до боржника з метою недопущення його банкрутства, причому проведення таких заходів може прямо вказуватися в договорі, з якого випливають зобов'язання боржника (судові ж процедури виникають тільки з моменту появи предмета спору щодо реалізації зазначених процедур).

На думку провідних західних фахівців, при існуючому стані речей у країнах з перехідною економікою (до яких відноситься і Росія), доцільно залучати судові органи до вирішення проблем неспроможності тільки в самих крайніх випадках, і набагато ширше практикувати позасудові процедури банкрутства. Оскільки в країнах, що розвиваються не завжди вистачає знань і досвіду в області судових розглядів з комерційних питань.

 

ВИСНОВКИ

Розвиток ринкових відносин підвищує відповідальність і самостійність підприємств та інших суб’єктів ринку в підготовці та прийнятті управлінських рішень. Ефективність цих рішень багато в чому залежить від об’єктивності, своєчасності та всебічності оцінювання існуючого й очікуваного фінансового стану підприємства.

Оцінювання фінансового стану підприємства становить інтерес для широкого кола суб’єктів ринку:

· підприємства, яке хоче знати неупереджену думку про свою діяльність і розробити заходи щодо її поліпшення;

· інвесторів, заінтересованих в ефективності та прийнятній ризиковості інвестування своїх коштів;

· кредиторів і постачальників, які бажають впевнитись у платоспроможності підприємства;

· партнерів по бізнесу, які прагнуть встановити з підприємством стабільні й надійні ділові відносини (постачальники, споживачі, транспортувальники, страхові группї та ін.);

· сторонніх щодо підприємства структур (так, Державна податкова адміністрація бажає впевнитись у спроможності підприємства сплачувати податки, профспілки – у стабільності зайнятості працівників і здатності своєчасно виплачувати заробітну плату, благодійні організації – у потенційній спроможності підприємства допомагати).

Таким чином, фінансовий стан підприємства - це комплексне поняття, яке є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства, визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності. Тому на нього впливають усі ці види діяльності підприємства. Передовсім на фінансовому стані підприємства позитивно позначаються безперебійний випуск і реалізація високоякісної продукції.

Інформацію, яка використовується для аналізу фінансового стану підприємств, за доступністю можна поділити на відкриту та закриту (таємну). Інформація, яка міститься в бухгалтерській та статистичній звітності, виходить за межі підприємства, а отже є відкритою.

В курсовій роботі було досліджено теоретичні та практичні аспекти діагностики фінансового стану підприємства на прикладі діючого вітчизняного підприємства – ЗАТ „АТБ-Групп”.

В ході дослідження ми виявили, що основні засоби підприємства є сильно зношеними і оновлення фондів практично не відбувається; фінансова стійкість підприємства є незадовільною, хоча і спостерігається тенденція до його покращення; показники ліквідності підприємства свідчать про неліквідний баланс підприємства; показники ділової активності свідчать про нарощування підприємством випуску основної продукції і мають позитивну тенденцію до покращення.

Отже, для покращення свого фінансового стану та збільшення об’єму виробництва та реалізації продукції, підприємство потребує значних капіталовкладень з боку зовнішніх інвесторів, інакше, йому може загрожувати банкрутство (що підтверджує розрахунок індексу М3).

Стосовно моделі діагностики фінансового стану підприємства, то тут слід відмітити, що аналітик на власний розсуд вибирає з переліку показники для діагностики фінансового стану підприємства. Наприклад, на основі пропозицій Комітету з узагальнення практики аудиту (Великобританія) з урахуванням досвіду й умов діяльності російських підприємств можна запропонувати для вітчизняних підприємств дворівневу систему показників.

До першої групи належать показники, несприятливі значення яких або тенденції до змін свідчать про можливі фінансові ускладнення: перевищення критичного рівня простроченої кредиторської заборгованості, надмірне використання короткострокових позик для фінансування довгострокових вкладів, низькі значення показників ліквідності, хронічна нестача обігових коштів, невиконання зобов’язань перед інвесторами, кредиторами, акціонерами, висока питома вага простроченої дебіторської заборгованості та ін.

До другої групи належать показники, які ще не свідчать про загрозу банкрутства, але можуть вважатись першими ознаками небажаного розвитку подій, якщо вжити термінових запобіжних заходів: втрата провідних фахівців-менеджерів, порушення ритмічності виробництва, недостатня диверсифікація в діяльності підприємства, участь у сумнівних судових справах, недостатня увага до технічного і технологічного оновлення, втрата ключових партнерів та ін.

Не всі з перелічених показників можна взяти з фінансової звітності. Потрібна додаткова інформація. Критичні значення показників можна отримати, оброблюючи методами математичної статистики дані про діяльність підприємств за окремими галузями економіки.

Питання діагностики фінансового стану підприємства є вкрай актуальним на сьогодення в Україні, про свідчить тривала криза неплатежів та її негативні наслідки.