Американо-в'єтнамська війна війна. «Червоні кхмери» у Камбоджі.

Розповідь викладача.

Американо-в'єтнамська війна

Після підписання Женевських угод 20 липня 1954 р. скінчилася 8-річна війна між Францією та В'єтнамом. За умовами угод французькі війська відводилися на південь від 17-і паралелі, а потім були евакуйовані з країни. Їх практично замінили американські війська.

У жовтні 1955 р. державу Південний В'єтнам було перейменовано на Республіку В'єтнам. На чолі її став президент Нго Дінь Дьєм, який спирався на підтримку США. Американські офіцери і радники почали здійснювати реорганізацію армії і державного апарату. Таким чином, стався розкол В'єтнаму на дві держави.

Новий режим на півдні країни на чолі з президентом-католиком не виявляв толерантності до буддійської більшості населення, всі його супротивники, включаючи лібералів, оголошувалися комуністами. У країні наростала корупція, загострювались соціальні проблеми. На цій основі активізувався комуністичний рух, що набував форм підривної діяльності. З Північного В'єтнаму до повстанців, яких самі американці називали В'єтконгом, надходила матеріальна допомога, прибували радники і добре підготовлені бійці. 3а безпосередньої підтримки комуністичного В'єтнаму (ДРВ) на півдні було створено Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ). "Стежиною Хо Ші Міна" – системою воєнно-стратегічних шляхів, які вели через територію Лаосу і Камбоджі, — на південь В'єтнаму доставлялися зброя, продовольство, боєприпаси.

Уряд США за цих умов розширив присутність американських радників і військ у Республіці В'єтнам до 85 тис. чол. У самій Республіці опозиція у листопаді 1963 р. організувала державний переворот: непопулярний і недієздатний президент Нго Дінь Дьєм та його брат були вбиті змовниками. А тим часом сила партизанського руху зростала, і у січні 1963 р. партизани у відкритому бою завдали поразки збройним силам Республіки В'єтнам.

На боці ДРВ відкрито виступали СРСР та КНР. Конфлікт у В'єтнамі ніс у собі загрозу переростання у великомасштабну війну. Впевнений у тому, що Південний В'єтнам не повинен дістатися комуністам, президент США Л. Джонсон 7 серпня 1964 р. провів через Конгрес резолюцію про протидію комуністичним силам. У серпні 1964 р. стався "Тонкінський інцидент": торпедні катери ДРВ атакували американські воєнні кораблі у Гонкінській затоці. Адміністрація США схвалила рішення про пряму участь своїх збройних сил у в'єтнамських подіях. Контингент американських військ у В'єтнамі склав у 1468 р. 500 тис. чол.

З 1964 по 1968 рр. США здійснювали систематичні бомбардування ДРВ, скинувши на його територію 7,8 млн. т бомб. Авіація США застосовувала напалм, розпорошувала над джунглями отруйні речовини. Біля берегів В'єтнаму постійно патрулював 7-й Тихоокеанський флот США.

СРСР і Китай, починаючи з 1965 р., стали подавати в’єтнамським комуністам як на півдні, так і на півночі воєнну, матеріальну і фінансову допомогу. Становище у Південному В'єтнамі загострювалося. Війна ставала все більш непопулярною у самих США, все активніше проти неї виступали миролюбні сили у всьому світі. Відповідно до доктрини нового президента США Дж. Картера з листопада 1968 р. США відмовились від бомбардувань ДРВ, а з червня 1969 р. розпочали вивід своїх військ з Південного В'єтнаму. США змінили воєнно-політичний курс, переклавши весь тягар війни на самих в'єтнамців. Стверджуючи, що "воювати повинні самі азіати, а не американські хлопці", вони продовжували надавати всебічну підтримку південнов'єтнамському режимові.

За нових умов у Південному В'єтнамі 1969 р. було и створено Тимчасовий революційний уряд (ТРУ), який фактично контролював усю територію країни.

Восьмирічне (1965-І973 рр.) втручання США у в'єтнамські події скінчилося ганебно.

У січні 1973 р. у Парижі мирні переговори завершилися підписанням угоди про припинення війни і встановлення миру у В'єтнамі, яка передбачала вивід військ США та їхню відмову від втручання у внутрішні справи В'єтнаму. Навесні 1975 р. війська ДРВ провели успішну воєнну операцію з повалення південнов'єтнамського режиму і захопили столицю Сайгон. Виникли всі необхідні передумови для об'єднання В'єтнаму в єдину державу. У квітні 1976 р. відбулися загальні вибори до Національних зборів В'єтнаму.

2 липня 1976 р. в'єтнамський парламент проголосив створення Соціалістичної Республіки В'єтнам.

На початку 80-х років у багатьох провінціях Північного В'єтнаму відчувалася гостра нестача продовольства, населення існувало на межі гоп оду. А вже у 1989 р. виявилось, що рису не тільки достатньо для всіх, але й з'явилася можливість його експорту. В'єтнам продав тоді на зовнішньому ринку 1,4 млн. тонн рису, вийшовши на третє місце серед експортерів цього цінного продукту після США і Таїланду. При цьому внутрішні ціни на рис залишалися стабільними. У 1992 р. виробництво продовольства у В'єтнамі склало вже 24 млн. тонн. З 1994 р. вільний продаж продовольства став звичайним явищем, і необхідність у картковій системі відпала.

"Червоні кхмери" у Камбоджі.

У середині 70-х років три країни Індокитаю — В'єтнам, Лаос і Камбоджа — відстояли своє право на незалежність.

У Лаосі після тривалої громадянської війни 1975 р. до влади прийшла марксистська Народно-революційна партія Лаосу (НРПЛ). Король змушений був зректися престолу. 2 грудня 1975 р було проголошено Лаоську Народно-Демократичну Республіку. А у Камбоджі владу захопили "червоні кхмери". У квітні 1975 р. збройні загони "червоних кхмерів" на чолі з генеральним секретарем компартії Пол Потом увійшли до столиці країни Пномпеня.

Прийшовши до влади, Пол Пот та його найближчий прибічник Йєнг Сарі (глава уряду) встановили у країні одну з найбільш жорстоких диктатур у сучасній історії людства. Спираючись на вчення Маркса, Леніна, Мли Цзедуна, Троцького та інших теоретиків комунізму, лідери Демократичної Кампучії (так після скасування монархії 5 квітня 1976 р., ніби на глум, почала називатися країна) заявили, що у Кампучїї на практиці застосовується "стопроцентна, повна соціалістична революція". Заради цих цілей і під комуністичними гаслами полпотівці, роблячи ставку на селянство і молодь, перетворили країну на концтабір, повністю ізольований від зовнішнього світу. Політика геноциду стосовно власного народу провадилася полпотівцями відкрито і планомірно. Здійснюючи "чистку суспільства", полпотівці одразу ж після приходу до влади протягом 72 годин насильно виселили з Пномпеня до сільської місцевості, переважно східних районів, 3,5-мільйонне населення міста, причому людям не дозволялося брати з собою навіть найнеобхідніше. Спустіле місто було віддане на поталу полпотівським мародерам. Під гаслом "ліквідації класів" кліка Пол Пота поставила за мету винищити колишніх солдатів і офіцерів урядової армії, чиновників, буддійських монахів, священиків. До планів "комуністичних реформ" входило поголовне винищення інтелігенції. З 643 лікарів, фармацевтів, що раніше становили основу кампучійської медицини, у живих залишилось лише 69 чоловік, на 4/5 скоротилась кількість викладачів, на 90% — діячів мистецтв.

Все населення, починаючи з 14-річних підлітків, було поділене за статтю і віком на три групи. Перші дві групи, що включали дітей, юнаків та дівчат, а також сімейних людей з дітьми, але не старших за 55 років, працювали на рисових чеках, будували іригаційні споруди. Люди, старші за 55 років, направлялися на різні господарські роботи.

Основною ланкою адміністративного поділу було оголошено комуну, створену на базі села. У кожній такій комуні об'єднувалося від ста до тисячі сімей. Будь-яка особиста власність у комуні скасовувалась. А у березні 1976 р. влада скасувала ухвалений раніше дозвіл родинам харчуватися окремо. У листопаді 1978 р. Пол Пот і Йєнг Сарі прийняли рішення, яке наказувало створювати родини "за політичними і ідеологічними міркуваннями". У комунах почали запроваджувати так званий зрівняльний комунізм. Умови життя людей були вкрай тяжкими: чоловіки й жінки, діти й старі, яких зігнали під дулами автоматів у "виробничі бригади", працювали по 12 годин щоденно, отримуючи за свою виснажливу працю дві миски рисової юшки. Близько 40% населення країни, або понад три мільйони чоловік, було знищено чи загинуло. Втім, це входило до планів полпотівських зловмисників. Пол Пот неодноразово заявляв, що його влаштувало б, якби 7 мільйонне населення Кампучії скоротилося до 1 мільйона. Бандити мали намір будувати "нове суспільство з чистого аркуша".

Країну було відкинуто на десятки років назад.

На початку 1979 р. в'єтнамські війська під приводом припинення кровопролиття окупували країну. Керівництво СРВ вважало Кампучію зоною своїх інтересів. За допомогою в'єтнамських військ було створено Народну Республіку Кампучію на чолі з лідером Єдиного фронту національного порятунку Кампучії (ЄФНСК) Хенг Самріном. ООН не визнавала нового уряду й справедливо звинувачувала В'єтнам в окупації сусідньої країни. Проти нової влади і в'єтнамських військ вели боротьбу, з одного боку, полпотівські партизани, а з іншого — прихильники колишнього глави держави принца Нородома Сіанука Вузол кампучійської проблеми затягувався дедалі тугіше.

Вивід в'єтнамських військ, що завершився восени 1989 р., різко змінив ситуацію як у країні, так і в усьому регіоні. Уряд у Пномпені, залишившись без істотної воєнної і економічної підтримки СРВ, виявив неспроможність захищати країну від економічного розвалу та політичної деградації. Перед країною відкривався природний і демократичний шлях — вільні й незалежні вибори, проведення яких схвалили п'ять постійних членів Ради Безпеки ООН на зустрічі у Парижі 15-16 січня 1990 р. Розстановка політичних сил на початок 1990 р. була дуже складною і суперечливою. Крім партії, очолюваної Хун Сеном, існувало ще три фактично незалежних угруповання, які протягом понад десяти років постійно вели бойові дії між собою.

Найбільш презентабельною і популярною була партія Нородома Сіанука, колишнього конституційного глави держави. Завдяки великому політичному досвідові й високому авторитету у міжнародній політиці він зумів посилити вплив своєї партії. Як символ монархії він викликав найбільші симпатії населення, особливо селян. "Червоні кхмери" користувались ефективною й різнобічною підтримкою з боку КНР, мали 17-тисячну добре озброєну армію з досвідом партизанської війни. Метою Пол Пота та його найближчого оточення було поновлення у країні порядків воєнного комунізму.

Підписавши 1991 р. під егідою ООН Паризьку мирну угоду, супротивні сторони брали на себе зобов'язання провести у травні 1993 р. вільні вибори.

Вибори відбувалися на тлі катастрофічного економічного становища у країні. Економіка спиралася виключно на міжнародну допомогу. Однак, незважаючи на будь-що, вибори відбулись. Як і очікувалось, перемогу здобула королівська партія ФУНСІПЕК — партія Нородома Сіанука, яка зібрала 45% голосів. За народну партію Камбоджі, очолювану пров'єтнамським лідером Хун Сеном, проголосувало 40% виборців. НПК спочатку заявила про невизнання виборів, однак вже у серпні 1993 р. ФУНСІПЕК і НПК дійшли згоди про відродження монархії для "досягнення національного примирення". У вересні 1993 р. Нородом Сіанук підписав текст нової конституції, згідно з якою Камбоджа була оголошена монархічною державою. Установчі збори більшістю голосів затвердили цю форму правління. Семидесятирічний Нородом Сіанук знову став главою держави. Однак після проведення виборів ситуація у країні різко загострилася. "Червоні кхмери", почуваючи себе обділеними при розподілі влади, поновили бойові дії. Пропозиції нової адміністрації про роззброєння і переговори вони цілковито ігнорували. Зневажаючи волевиявлення народу, "червоні кхмери" активізували воєнні дії.

Бойові дії не припинялися весь 1994 р., вирізняючись особливою жорстокістю й кровопролиттям. Тверезо оцінюючи ситуацію у країні, міністр економіки Сам Ренсі, виступаючи на семінарі у Бангкоці (Таїланд), заявив, що найкращою зброєю проти "червоних кхмерів" є розвиток економіки. Тим часом економічна ситуація у країні залишається дуже тяжкою. Середня платня камбоджійських чиновників, включаючи поліцію, становить 10-20 доларів на місяць. Навіть міністри отримують близько 30 доларів. З лютого 1995 р у країні розпочався активний діалог між урядом і опозицією. Його наслідком стало вщухання бойових дій і збереження існуючого статус-кво. Пожвавилася внутрішня торгівля, значно зросла виробнича активність селян, помітно пожвавилася робота промисловості у провінційних центрах. У наступні роки полпотівці намагалися зірвати мирний процес, застосовуючи терористичні акції Нестійким виявився і компроміс між прихильниками Сіанука і Хун Сена, — у липні 1997 р. останній практично встановив воєнний контроль над країною. Припиненню збройної боротьби "червоних кхмерів" сприяла кончина Пол Пота від серцевого нападу у квітні 1998 р.