Перемога народів Індії в боротьбі за незалежність. Курс Дж. Неру та Ганді у внутрішній та зовнішній політиці.

ТЕМА: ІНДІЯ. КРАЇНИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ.

Мета: розкрити особливості розвитку Індії та країн Південно-Східної Азії в другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.; розглянути релігійні та національні проблеми; розвивати вміння аналізувати факти, робити висновки; виховувати повагу до історії країн.

Тип заняття: комбіноване.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта.

Основні поняття й терміни: деколонізація, модернізація.

Основні дати: серпень 1945 р. – проголошення незалежності Індонезії; 2 вересня 1945 р. – проголошення ДРВ;26 січня 1950р. – введення до дії конституції Індії, Індію проголошено незалежною державою;1947-1964 рр. – уряд Дж Неру при владі;1960 р. – встановлення авторитарного режиму А.Сукарно;1964 – 1973 рр. – Американо-в'єтнамська війна; 1966-1977 рр. – перший уряд І. Ганді при владі;1975 – 1978 рр. – диктатура «червоних кхмерів» у Камбоджі;1977-1980 рр. – при владі уряд "Джаната парті";1978 р. – розкол ІНК. Створення ІНК (І);1980-1984 рр. – другий уряд І. Ганді при владі;31 жовтня 1984 р. — вбивство І. Ганді;1984-1989 рр. — уряд Р. Ганді при владі;21 травня 1989 р. — вбивство Р. Ганді;1989-1996 рр. — прихід до влади уряду Н. Рао;травень 1996 р — перемога на виборах "Бхаратія джаната парті"; Атал Біхарі Аджпаї сформував новий уряд Індії.

Хід заняття

І. Перевірка домашнього завдання.

Бесіда за запитаннями

1. Яке значення мали повоєнні реформи для подальшого розвитку Японії?

2. Якими є основні положення конституції Японії 1947 р.?

3. У чому полягають особливості державного устрою країни?

4. Що, на вашу думку, покладено в основу японського «економічного дива»?

5. Чому США стали стратегічним партнером для Японії?

6. Проаналізуйте особливості й перспективи відносин Японії з країнами АСЕАН, Китаєм, Росією.

7. Як ви гадаєте, чи можна Японію назвати «наддержавою»?

8. У чому полягали принципові розбіжності позицій Гоміндану та КПК стосовно майбутнього країни?

9. У чому виявлявся культ особи Мао Цзедуна? Яка його сутність?

10. У чому полягав справжній смисл «культурної революції» у Китаї?

11. Поясніть термін «банда чотирьох». Що за ним крилося?

12. Проаналізуйте реформи Ден Сяопіна. До яких змін у Китаї вони призвели?

ІІ. Організація навчальної діяльності.

Викладач повідомляє тему «Індія. Країни Південно-східної Азії» і план заняття.

Перемога народів Індії в боротьбі за незалежність. Курс Дж. Неру та Ганді у внутрішній та зовнішній політиці.

Індія наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

Національно-визвольний рух в країнах Південно-Східної Азії.

Американо-в'єтнамська війна. «Червоні кхмери» у Камбоджі.

ІІІ. Актуалізація опорних знань.

1. Схарактеризуйте міжнародні відносини Індії з іншими країнами світу.

ІV. Вивчення нового матеріалу.

Розповідь викладача.

Перемога народів Індії у боротьбі за незалежність

Одразу після закінчення Другої світової війни рух проти колоніального панування охопив широкі верстви населення Індії. Керували ним дві партії — ІНК (Індійський національний конгрес) і Мусульманська ліга на чолі з Мухаммедом Алі Джинною. ІНК виступав за збереження цілісності і єдності країни, а Мусульманська ліга вимагала створення незалежної мусульманської держави Пакистан (мовою урду "пак" означає "чистий", а "стан" — "держава"). До національно-визвольної боротьби залучались індійські солдати і матроси, що служили у британських військах. У лютому 1946 р виступили моряки військово-морської бази у Бомбеї. За їхнім закликом розпочався страйк громадянського населення міста. Моряки військових кораблів, що знаходились у Калькутті і Мадрасі, також підтримали боротьбу. На країну чекали радикальні зміни

На фоні посилення національно-визвольного руху Мусульманська ліга відмовилась від ідеї створення загально індійського тимчасового уряду й розпочала могутні демонстрації з вимогами створення Пакистану. Ці акції призвели до зіткнень між індусами і мусульманами, а потім до масового кровопролиття.

У червні 1947 р з'явився план нового віце-короля Індії лорда Л. Маунбеттена, за яким країну передбачалося розділити за релігійною ознакою на дві держави — Індію (або Індійський Союз) і Пакистан, які мали увійти до складу Британської імперії на правах домініонів. Вивід британських військ було призначено на 15 серпня 1947 р. Цього дня на картах світу з'явилося дві нових держави — Індійський Союз (Індія) і Пакистан. Однак в Індії, де більшість населення за віросповіданням становили індуси, мешкало багато мусульман, а у Пакистані, де переважали мусульмани велику групу становили індуси. Релігійно-общинні заворушення розпочались у Пенджабі Шляхами Пенджабу у різних напрямках рухались одночасно сотні тисяч біженців.

То була безпрецедентна в історії Індії міграція, яка охопила 16 млн. чоловік. Заворушення перекинулись і на інші райони Індії, де мешкали мусульмани Поділ Індії негативно позначився на економіці обох домініонів. Великої шкоди завдали і воєнні дії між ними, що спалахнули через стратегічно важливе князівство Кашмір.

Магараджа Кашміру, за віросповіданням індус, хотів приєднати князівство до Індії, а основна маса населення, мусульмани, — до Пакистану. У жовтні 1947 р, між Індією і Пакистаном розпочався збройний конфлікт через Кашмір. Для вирішення кашмірської проблеми ООН призначила комісію, яка стала посередницею на переговорах сторін, що воювали І січня 1949 р. Індія і Пакистан підписали угоду про припинення вогню. Воєнні дії було припинено вздовж демаркаційної лінії, на яку погодились обидві сторони і яка незабаром стала постійним кордоном.

Протягом 1947-1949 рр. відбулося приєднання 555 індійських князівств (з 601) до домініону Індія, інші увійшли до складу Пакистану. Індійський уряд провів реформу князівств, ліквідувавши чимало з них.

26 листопада 1949 р. було ухвалено нову конституцію. Після набрання чинності конституції 26 січня 1950 р. країна стала повністю незалежною. За державним устроєм Індія федеративна республіка. Глава держави — президент, що обирається на 5 років колегією виборців. Найвищий орган законодавчої влади — парламент, що складається з президента та двох палат — Народної палати та Ради штатів. Уряд Індії — Рада міністрів — формується парламентською фракцією партії, що здобула перемогу на виборах до Народної палати. Хоча за конституцією Індії (ст. 74) уряд — чисто дорадчий орган, фактично прем'єр- міністр і уряд зосереджують у своїх руках значну владу. З серпня 1947 р. прем'єр-міністром Індії став Джавахарлал Неру.

Біографічна довідка.

Джавахарлал Неру народився 14 листопада 1889 р. п Аллахабаді Походив з родини кашмірських брахманів (одна з каст). Батько, Мотілал Неру, був адвокатом, значним діячем реформістського крила ІНК. Освіту отримав в Англії. У 1905-1912 рр навчався в англійській аристократичній школі Харроу і у Кембриджському університеті. Адвокат за фахом. 1912 р. вступив до Індійського національного конгресу. І 1916 р активно бере участь у національно-визвольному русі Індії. 1921 р. за антибританську агітацію був підданий першому арешту. Загалом у в'язницях провів 10 років. Неодноразово обирався головою партії ІНК. 1946 р, увійшов до складу тимчасовою уряду Індії як віце-прем'єр (прем'єр-міністром буя віце-король). З серпня 1947 р, і до смерті незмінно обіймав посади прем'єр-міністра і міністра закордонних справ. Один із засновників і лідерів Руху неприєднання. Помер 27 травня 1964 р. у Делі

Курс Джавахарлала Неру у внутрішній і зовнішній політиці.

Із вступом Індії на шлях незалежності розпочалася нова епоха у житті її народу, перед яким постало історичне і надання подолання колоніального минулого і вибору шляху розвитку. Безпросвітні злидні переважної більшості населення, одностороння, орієнтована головним чином на виробництво сировини і сільськогосподарської продукції економіка, примітивні методи обробки землі, велике поширення ручної праці, епідемічні захворювання, що періодично повторювались (холера, віспа, малярія), — таким був далеко не повний перелік гострих соціально-економічних проблем, залишених британськими колонізаторами у спадок індійському народу.

Це була країна, де один із семи дорослих громадян умів читати і писати і де багато мільйонів людей споживали продовольства вдвічі менше, ніж було необхідно для підтримання "їхнього існування, де, висловлюючись словами великого поета і мислителя, лауреата Нобелівської премії Рабіндраната Тагора, нечисленні "освічені" жили на горішньому поверсі, а величезна маса неосвічених — на нижньому поверсі будівлі, що не мала сходів поміж поверхами.

До моменту проголошення незалежності багато провідних галузей національної економіки (гірничовидобувна промисловість, переробка сировини, транспорт, фінансова система, торгівля, особливо зовнішня) контролювались іноземним капіталом 40% всіх капіталовкладень в економіку на червень 1948 р становили іноземні інвестиції, з яких 72% припадали на частку Великої Британії.

За цих обставин довелося розпочати свою діяльність першому урядові незалежної Індй на чолі з Дж. Неру. ІНК та його лідер прийшли до влади з прогресивною ліберально-демократичною програмою, яка мала на меті подолання віковічної економічної відсталості і забезпечення дійсно незалежного національного розвитку.

Курс Дж. Неру у розвитку промисловості передбачав створення державного сектора у промисловості, покликати о знайти ключові позиції, і державне регулювання приватних капіталовкладень через видачу ліцензій на будівництво нових підприємств, кредитної та податкової політики. Держава опікувалася приватним капіталом, який також зміцнював свої позиції. Таким чином, у промисловій галузі економіки було створено три сектори: державний, до якого належали галузі важкої промисловості, засоби зв'язку ї транспорт; приватний, який охоплював легку і харчову промисловості, і змішаний, фінансування якого здійснювалось як державою, гак і приватними особами (переважно це були власники підприємств сучасних галузей економіки).

Індустріалізація Індії збіглася з початком НТР у розвинутих країнах Через це Індії, за образним висловом Дж. Неру, "перш ніж навчитися ходити, довелося вчитися бігати". Уряд ІНК докладав великих зусиль для створення у країні сучасних галузей промисловості, що вимагало величезних капіталовкладень, яких хронічно не вистачало. Західні країни, і перш за все Велика Британія і США, надавали Індії свій технічний досвід, кредити, вкладали кошти в індійську промисловість. Конкуренція на індійському ринку змушувала західних підприємців пом'якшувати умови подання допомоги. З 1955 р. стали швидкими темпами розвиватися економічні взаємини між Індією та СРСР. 2 грудня 1953 р. було підписано першу радянсько-індійську торговельну угоду про радянську участь у будівництві у м. Бхілаї металургійного заводу потужністю 1 мли т сталі на рік з перспективою наступного розширення заводу у 2,5 рази.

Ще у 1948 р., а потім у 1956 р. було опубліковано урядові декларації, що визначили політику держави у галузі промислового будівництва. Однак спроби налагодити управління економікою за допомогою п'ятирічних планів дуже швидко показали свою неспроможність в умовах зміцнення позицій приватного сектора, суперечливості самих планів, неможливості охопити реальним плануванням всю економіку.

Головну соціальну проблему індійського села — наділення землею сільських трудівників — теж не було розв'язано. Зміст аграрної політики ІНК зводився до розвитку великих господарств, які мали б високу продуктивність. У деякому зростанні виробництва зернових певну роль відіграла так звана "зелена революція" — комплекс агротехнічних заходів, пов'язаних зокрема із застосуванням високоврожайних сортів культур, штучних добрив, сучасної сільськогосподарської техніки. Однак "зелена революція" мали обмежений характер. Вона охопила порівняно невелику кількість поміщицьких і заможних господарств, оскільки вимагала значного збільшення капітальних вкладень.

Здійснення курсу Дж. Неру відбувалось у складних умовах. З перших днів існування новому урядові активно протистояли тероризм і сепаратизм. 30 січня 1948 р. членом індуїстської шовіністичної організації "Раштрія сваям севак сангх" Н. Годсе був смертельно поранений М. К. Ганді. Це стало величезною трагедією для індійського народу.

Зовнішньополітичний курс ІНК у 1947-1964 рр. вирізнявся чіткістю позицій у таких основоположних питаннях, як боротьба за мир, безпеку і співробітництво, протидія агресії, колоніалізму і расизму. Свої міжнародні відносини незалежна Індія почала будувати на основі п'яти принципів мирного співіснування ("панча шила"). Вони включали:

1) взаємну повагу до територіальної цілісності і суверенітету одне одного;

2) взаємний ненапад;

3) взаємне невтручання у внутрішні справи одне одного;

4) рівність і взаємну вигоду; 5) мирне співіснування.

Першим кроком у проведенні дійсно незалежної зовнішньої політики була активна участь Індії у припиненні війни в Індокитаї. Запропонований Дж. Неру план, який передбачав припинення воєнних дій, повну незалежність країн Індокитаю і угоду між СРСР, США, Китаєм і Великою Британією про невтручання у справи регіону, було використано як основу при укладанні угоди у Женеві (1954 р).

Разом з чотирма іншими країнами Азії (Пакистан, Індонезія, Бірма, Цейлон) Індія стала ініціатором скликання конференції у Бандунзі у квітні 1955 р., у роботі якої взяли участь керівники урядів 29 держав Азії та Африки. Бандунзька конференція, на якій провідна роль належала Індії і КНР, виступила від імені більшості населення Земної кулі (понад 1,5 млрд. чол.) на підтримку миру і національної свободи. Уряд Індії рішуче виступив проти блокової політики західних країн в Азії і засудив створення ССАТО (1954 р.) і Багдадського пакту, згодом СЄНТО (1955 р).

Дж. Неру і його країна стояли біля витоків Руху неприєднання.

Однак серйозних ускладнень зазнали у ці роки стосунки і КНР, спричинені китайською політикою у Непалі і Кутані. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років КНР висунула претензії на ряд районів у Гімалаях, провадила шовіністичну політику стосовно народів Тібету. Погіршення індійсько-китайських взаємин не раз призводило до збройних конфліктів між двома країнами. Із смертю Дж. Неру (27 травня 1964 р.) завершилася певна епоха у житті незалежної Індії. Більшою мірою, ніж будь-хто інший, Неру був творцем політичної системи країни та її зовнішньої політики.

Уряд І. Ганді

Після смерті Дж. Неру 1964 р. прем'єр-міністром Індії став Лал Бахадур Шастрі. У своєму першому виступі по радіо Л. Б. Шастрі заявив, що його уряд неухильно йтиме курсом Дж. Неру. Л. Б. Шастрі оголосив війну зростанню цін на товари першої необхідності і спробував надати нового імпульсу розвиткові сільського господарства. У міжнародному житті Індія проголосила тверду прихильність принципам неприєднання.

5 серпня 1965 р. прикордонний інцидент у районі Пунша (Кашмір) вилився у війну між Індією і Пакистаном. Бойові дії велися на території обох країн з використанням поставок зброї як із СРСР, так і США. Рада Безпеки ООН ухвалила рішучі заходи щодо припинення вогню. 18 вересня сторони, що воювали, припинили бойові дії. На зустрічі у Ташкенті, яка відбувалася з 4 по 9 січня 1966 р. за участю радянського прем'єра О. М. Косигіна, президент Пакистану Аюб Хан та Л. Б. Шастрі підписали Декларацію. У цьому документі йшлося про те, що Індія і Пакистан не застосовуватимуть більше силу і поновлять мирні переговори.

11 січня 1966 р. Л. Б. Шастрі несподівано помер від серцевого нападу. Незважаючи на протидію опозиції на чолі з М. Десаї, третім прем'єром незалежної Індії стала Індіра Ганді, дочка Дж. Неру.

Біографічна довідка.

Індіра Ганді народилася 19 листопада 1917 р. в Алла- хабаді. Початкову освіту здобула у місцевій школі, потім навчалась у Швейцарії. Після навчання у Сантінікетанському університеті від'їхала до Англії, де продовжувала освіту у Сомервільському коледжі Оксфордського університету. 1938 р. І. Ганді вступила до ІНК. У 1955-1959 рр. працювала у керівних органах ІНК. У 1960-1964 рр. була членом виконавчої ради ЮНЕСКО. 1964 р, увійшла до складу уряду Шастрі як міністр інформації. У 1966-1977 рр. і у 1980-1984 рр. — прем’єр-міністр Індії. З 1983 р. стала головою Руху неприєднання 31 жовтня 1984 р. вбита терористами з релігійної секти сикхів.

Вибори 1967 р, стали серйозним застереженням для правлячої партії ІНК. Він здобув перемогу у масштабах країни з великими труднощами: за нього було подано лише 41% голосів.

Уряд І. Ганді розумів необхідність рішучих соціально-економічних реформ. Перша програма їх здійснення включала націоналізацію банків і системи загального страхуванні, поступову передачу до рук держави експортної та імпортної торгівлі, організацію кооперативної торгівлі товарами широкою вжитку у містах і сільській місцевості, ефективні заходи з обмеження росту монополій та концентрації економічної потужності, встановлення обмежень на міське землеволодіння, якнайшвидше здійснення земельної реформи, скасування пенсій і привілеїв князів.

Консерватори, прихильники розвитку приватного капіталу, відповіли організованим опором. 1969 р. у ІНК стався розкол. Опозиція на чолі з М. Десаї створила нову партію — Організацію Конгрес (ОК).

У винятково складному становищі, що створилося на початку 70-х років, уряд І. Ганді оголосив дострокові вибори до парламенту. Дострокові вибори принесли ІНК переконливу перемогу — 350 місць у Народній палаті (68%), що дало йому можливість вносити поправки до конституції. Однак на Індію чекали нові випробування, джерело яких знаходилось цього разу за її межами. Пакистан продовжував найжорстокішу колоніальну політику у Східній Бенгалії (Східному Пакистані). З березня по грудень 1971 р. загинуло 3 млн. східнобенгальців, близько 10 млн. біженців шукали притулку у сусідній Індії. Уряд І. Ганді підтримував національно-визвольну боротьбу народу Східної Бенгалії.

Розв'язана 3 грудня 1971 р. військовим режимом Пакистану війна скінчилася за два тижні його цілковитою поразкою, крахом диктатури Яхья Хана, проголошенням Східного Пакистану незалежною Народною Республікою Бангладеш. Це була не тільки воєнна, але й політична перемога уряду І. Ганді, яка на виборах 1972 р. забезпечила значну перевагу ІНК.

Світова енергетична криза середини 1973 — початку 1974 рр. призвела до багаторазового збільшення витрат на імпорт нафти, за рахунок якого покривалися 2/3 потреб Індії у цьому виді сировини. Стався різкий спад виробництва в енергетиці, який, у свою чергу, відбився на розвитку промисловості. Тривали зростання цін і інфляція. Вкрай негативно відбилася на розвиткові сільського господарства посуха, що тривала 4 роки поспіль. Падав і без того невисокий життєвий рівень населення. Незважаючи на оголошений урядом І. Ганді курс на досягнення економічної самостійності, Індія мусила знову вдатися до значних іноземних займів. В умовах економічної кризи посилився наступ опозиції. За цієї ситуації уряд вдався до надзвичайних заходів: 26 червня 1975 р. оголосив надзвичайний стан у країні. Народу було представлено нову економічну програму з 20 пунктів.

Тим часом опозиція консолідувала свої сили. Депутати парламенту від правих партій об'єдналися в одну фракцію, що отримала назву " Джаната фронт ", перетворену потім на партію " Джаната парті" (Народна партія).

На виборах до парламенту, що відбувалися 16-20 березня 1977 р., більшість місць отримали представники "Джаната парті" (270 місць), а ІНК мала лише 153 місця. В результаті було сформовано уряд "Джаната парті" на чолі з Морарджі Десаї. Скінчилася 30-річна епоха перебування при владі ІНК.

Поразка ІНК призвела до його остаточного розколу. На початку 1978 р. І Ганді оголосила про створення нової партії, названої її ім'ям, — Індійський Національний Конгрес (Індіри), що стояв на позиціях М. К. Ганді та Дж. Неру.

Основна мета політики уряду "Джаната" (до липня 1979 р.), а потім партії "Лок-дал" на чолі з Чаран Сінгхом полягала у тому, щоб забути курс Неру. Першими жертвами цієї політики стали державний сектор і індустріалізація. Однак приватний капітал також не зумів оволодіти ситуацією.