II. Медицина в період феодальної роздробленості Русі (13-17 століття).

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

 

КИЇВСЬКИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УКРАЇНСЬКОЇ АСОЦІАЦІЇ НАРОДНОЇ МЕДИЧИНИ

 

КАФЕДРА ІНОЗЕМНИХ МОВ ТА СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

З КУРСОМ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

 

 

ІСТОРІЯ НАРОДНОЇ МЕДИЦИНИ

НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Реферат

 

 

Виконав:

Студент 1 курсу

202 м групи, мед. факультету

Гліба Георгій

 

Науковий керівник:

Доцент кафедри іноземних мов та соціально-

гуманітарних дисциплін з курсом фізичного

виховання, к. іст. н. Лаврова І.І.

 

2016

Зміст

I. Медицина в часи Київської Русі.

II. Медицина в період феодальної роздробленості Русі (13-17 століття).

III. Медицина за часів козацтва.

IV. Розвиток медицини в 17-18 столітті на Україні.

V. Розвиток медицини в 19-20 столітті.

VI. Медицина за часів незалежності.

 

Вступ.

Історія медицини та фармації України – частина її національної історії та культури.

Відновлення в 1991 році незалежності Української держави дало можливість українським фахівцям-історикам приступити до перегляду багатовікового історичного шляху розвитку і написання правдової історії нашої країни.

Історія України, якщо взяти відлік із християнських часів, сповнена драматичних подій. Понад сто років українські землі були під монголо-татарським ігом, майже 300 років Лівобережною Україною володіли Велике князівство Литовське і Річ Посполита, більше 200 років Правобережна Україна була під протекторатом Польщі й Туреччини, майже 6 століть захіноукраїнські землі входили до складу Польського королівства, Австро-Угорської імперії, панської Польщі, Закарпатська Русь і північна Буковина віками відчували на собі володарювання Угорщини і румунських бояр.

Із середини XVII століття починається 337-літній період перебування України у складі Московської держави, куди вона необачно потрапила ˝под высокую царскую руку˝.

Повернення історичної правди, зокрема стосовно історії медицини, ліквідація ˝білих плям˝, дослідження багатьох питань, які ще не так давно були за завісою таємничості, й нарешті, повернення незаслужено забутих імен – це ті основні стратегічні напрями, які застосовують сьогодні при дослідженні історії медицини суверенної України.

Найтрагічнішим у нашій історії є те, що довгий час самих понять ˝українська держава˝ й ˝українська медицина˝ не існувало. Видатних медиків-українців за походженням та їх наукові досягнення називали вітчизняними. При цьому забувалось те, що Вітчизною для них була Україна.

Особливу сторінку в історії України займає Західна Україна, 600-річне перебування якої під владою інших держав наклало суттєвий відбиток на розвиток усього краю і медицини зокрема. Ці землі багаті своїм історико-медичним минулим. Якщо суворо дотримуватись хронології, то саме тут з'явилися перші на території сучасної суверенної України вищі навчальні заклади, де вивчали медицину: Острозька(1578) і Замойська (1593) академії, найстаріший в Україні медичний факультет Львівського університету (1666).

Слід переглянути й історичні особливості розвитку медицини в радянських умовах. Необхідна об'єктивна, принципова і правдива оцінка цього періоду.

I. Медицина в часи Київської Русі.

 

У період раннього феодалізму (IX-XII ст.) На Русі в медицині існувало два напрямки: церковно-монастирське і світське. Першими руськими лікарями були монастирські «лечьци» з ченців. При монастирях виникли, так само як і в інших країнах середньовічної Європи, лікарні та богадільні. Піклування і лікування мали місце в першому руському монастирі - Києво-Печерській лаврі (XI ст.). Відомості про монастирську лікарню містяться в монастирських хроніках - «Києво-Печерському патерику» (XII ст.). Він містить згадки про ченців, відомих своїм лікарським мистецтвом. Це «пречудний лічець» Антоній і його учень «преподобний Агапіт»

Який вздоровив онука Ярослава Мудрого, майбутнього київського князя Володимира Мономаха. Зберігся переказ про те, що князь Володимир викликав до себе Агапіта, втративши надію на зцілення від тяжкої хвороби. Однак Агапіт ​​не виходив за межі монастиря. Він відмовився відвідати князя і надіслав йому своє «зілля», від якого Володимир швидко одужав. Після одужання князь побажав щедро нагородити вправного лікаря і передав йому багаті дари. Агапіт ​​роздав князівські подарунки бідним людям. У цей же період при переяславській церкві відкривається перша безкоштовна лікарня. Лікарня була влаштована Переяславським єпископом Єфремом, що написав спеціальний статут, в якому були викладені правила «піклування недужих і людей похилого віку». За цими правилами потрібно мати при монастирі свого лікаря і запаси ліків. Серед ліків повинні бути різні види масел, пластирів, мед, вино, зливу і журавлина. У лікарнях лікували не лише монахів, а й хворих нужденних. Таким чином, до XI ст. можна віднести організацію першої руської лікарні, а наявність запасів ліків і особи, яка відає ліками в ній, дає підставу вважати, що при лікарнях відкривалися аптеки. У цей же період багато ліків надходили до Києва з держав з більш високим рівнем медицини (з Олександрії, Єгипету), що свідчило про широкі зв'язки Давньоруської держави. При монастирях часто містилися лікарняні палати. Берестяні грамоти початку XIV ст. повідомляють про існування монастирських лікарень у стародавньому Новгороді. У першій половині XVI ст. була заснована лікарня при Соловецькому монастирі. Тут була спеціальна лікарняна бібліотека. Ченці займалися не тільки

практичною медициною, листуванням зберіганням рукописів, але і перекладом грецьких та латинських книг медичного змісту. При цьому доповнювали їх своїми знаннями, заснованими на досвіді руського народного лікування. На початку XV ст. в Кирило-Білозерському монастирі, на території якого розташовувалися лікарняні палати, його засновник чернець Кирило Білозерський (1337 - 1427) переклав з грецької невеликий рукописний трактат «Галіново на Іппократа» - коментарі Галена на твір одного з лікарів школи Гіппократа «Про природу людини». Надалі цей твір часто включалося до складу численних травників і лікарських порадників і набуло широкої популярності. До середини XVI ст. на Русі

існували тільки монастирські лікарні. Перша спроба покласти на державу частину турботи про здоров'я людей пов'язана із засіданням великого церковного собору 1551 р., Що отримав назву Стоглавого, або Стоглаву, оскільки рішення його були сформульовані у збірнику, що містить 100 глав. На цьому зборі було прийнято рішення про залучення до роботи в богодільнях для хворих і немічних не тільки осіб духовного звання, а й цивільного населення. Історичні хроніки повідомляють також про можновладних людей, які дбали про хворих, вбачаючи в цьому християнський обов'язок. Так, радник царя, начальник Челобитній наказу А. Адашев «годував жебраків, тримав у своєму будинку десять прокажених і власними руками відмивав їх».
При княжих і боярських дворах на Русі здавна служили світські лікарі («лічця»), як руські, так і іноземні. Літописи XI-XII ст. зберегли згадки про лічця-вірменина («Ормяніне»), який був «хитр зело в лікуванні».
До цього лікаря, який умів визначати хвороби за зовнішнім виглядом і пульсу, зверталися князі Всеволод і Володимир Мономах. При дворі чернігівського князя в XII ст. служив лікар Петро на прізвисько сиріянина (сирієць). «Києво-Печерський патерик» містить повідомлення про медичні диспути («стязаніях про врачевськой хитрості») між Агапітом і «Ормяніном», з одного боку, та Петром сиріянином, з іншого. Згадують хроніки Києво-Печерської лаври і про «преподобного Алімпія». Він лікував маззю прокажених після того, як їх не могли вилікувати «волхви і невірні люди».
Хворих та сірих, в тому числі і душевнохворих, з XI століття було прийнято відправляти в монастирі. У багатьох монастирських лікарнях практикували вправні в лікуванні ченці. «Києво-Печерський патерик» містить перелік вимог до них: лічця повинні були, доглядаючими за хворими, виконувати найчорнішу роботу; бути терпимими у поводженні з ними; не піклуватися про особисте збагачення. Деякі ченці-лічця були згодом канонізовано православною церквою.

Якими ж засобами користувалася давньоруська медицина? Вона базувалася переважно на, так би мовити, трьох китах: психотерапії, фітотерапії, фізіотерапії. Застосування перших двох засобів засвідчено джерелами. Зокрема, відзначено, що

згаданий вище Агапіт зціляв хворих молитвою та "зелієм". Творячи над хворим молитву, лікар приводив психічний стан хворого до оптимальної форми, яка найкраще сприяла боротьбі враженого хворістю організму і цим забезпечувала його видужання. Ця традиція йде з дуже давніх часів, напевно, з кам'яного віку; її практикували жерці, волхви, шамани, чаклуни, відьми, шептухи та ін. Вони мали найбільший вплив на свідомість хворого, що й було запорукою покращання його психологічного стану. З утвердженням християнства і остаточного подолання язичництва стародавні заклинання, заговори та інші ритуальні дії були замінені на молитву та церковні обряди, що виконували ті ж функції. Однак залишився віковий досвід, який так чи інакше застосовувався на практиці.

Лікування "зелієм", тобто ліками рослинного походження, теж було поширене з найдавніших часів і в Київській Русі. Тогочасні лікарі володіли знаннями, нагромадженими протягом століть. Наші предки знали лікувальні властивості численних рослин і вміли успішно оперувати своїми знаннями. На жаль, і цей досвід значною мірою згубився в новітні часи внаслідок захоплення хіміотерапією, яка не так сприяє видужанню організму, як викликає побіжні процеси, у тому числі й шкідливі для здоров'я.

Третім найпоширенішим лікувальним чинником давніх епох була фізіотерапія — застосування різного роду процедур з тими або іншими наслідками. Це — різноманітні компреси й пов'язки, масаж, мастила й протирання, клістири, кровопускання, лазня тощо, які широко застосовувалися середньовічними лікарями.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що наука в Київській Русі була адекватною загальному стану позитивних знань європейського, а почасти й східного середньовіччя. Майже всі розділи тогочасної просвіти переживали піднесення; їхній рівень не відрізнявся від рівня візантійської культури, що відбивала найбільш проґресивні тенденції епохи. Перед давньоруською наукою відкривалися широкі перспективи подальшого поступу: перші паростки ренесансних ідей виникли ще в середині XII ст. Однак цей процес був нагло перерваний в середині XIII ст. жорстокою навалою, що надовго затримала науковий розвиток нашої країни.

II. Медицина в період феодальної роздробленості Русі (13-17 століття).

Для дальшого розвитку давньоруської держави не було сприятливих умов. Відсутність міцної централізованої влади, постійні збройні сутички між князями за землі і міста, зокрема й за Київ, не сприяли розвиткові господарства і культури, зокрема розвитку медицини. Крім постійних чвар між князями, від яких найбільше терпів трудовий люд, країну спустошували напади кочівників, яким роз'єднані князі не завжди могли дати відсіч.

Тяжкий період в історії Русі настав з нашестям Батия, який у грудні 1240 р. захопив Київ. Найменше потерпіли від кочівників західні руські землі - Волинь і Галичина. Утворене пізніше Галицько-Волинське князівство відіграло велику роль у захисті руських земель від завойовників із Заходу. Розвиток культури у цьому князівстві був на той час на досить високому рівні. Архітектурні пам'ятки, що збереглися до наших часів, та розкопки свідчать про те, що в головних містах цього краю було багато ремісників різних спеціальностей, а серед них, безперечно, і ремісники-лікувальники.

У Густинському літописі знаходимо чимало записів, що стосуються медичної справи, зокрема досить докладні описи хвороб.

У 1287 р. подано такий опис недуги князя Володимира Васильовича:

«Володимиру же князю больну сущу... рана неисцелимая... лежащу в болести 4 лета, болезнь же суще скажем: нача ему гнити исподня устна, первого лета мало, второго третьего больмо нача гнити... исходящему же четвертому лету и наставше зиме и нача больми немочи, и опада ему все мясо с бороды и зубы и исподняя вигнища вси и челюсть бородна перегни и бысть видети гортань; и не вкушая по семь недель ничего же».Літописець подає яскраву картину запущеного захворювання на рак нижньої губи з ураженням навколишніх органів.За нашесть кочівників кількість покалічених, хворих, взагалі осіб, що потребували опіки, значно збільшилася. Але глибокий загальний занепад економічного і культурного життя народу гальмував розвиток лікувальної справи. Припиняються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськими народами.

Наприкінці XII ст., борючись проти смертельної загрози з боку німецьких лицарів, роздроблені литовські князівства об'єдналися в сильну ранньофеодальну державу. Литовські князі, використовуючи палке прагнення руського народу до визволення від золотоординського ярма, порівняно легко підкорили в 1362 р. майже всі західні руські землі. Перед цим польські феодали захопили в 1349 р. галицькі землі, а угорські - Закарпатську Русь.З цих часів історичні шляхи Київщини, Поділля і Галичини протягом кількох століть відрізняються від історії розвитку слов'ян, що заселяли північно-східні землі, які почали згуртовуватися навколо Москви і з часом утворили могутню централізовану державу.Тривала політична відокремленість, посилення економічних зв'язків усередині північно-східних, південно-західних і західних земель стали в XIV-XV ст. основною причиною утворення з єдиного давньоруського етнічного кореня трьох народів - російського, українського і білоруського.

III. Медицина за часів козацтва. 10Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових

сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони

подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки

вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування

ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із

запасами зброї і харчами брали й ліки.

Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків

знаходимо у рукописах французького інженера Боплана, який прожив на

Україні 17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі,

надрукованій у 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись

гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш,

лягали спати і на ранок просинались в доброму стані. Часто бачив я, як

козаки, поранені стрілами, коли не було хірургів, самі засипали свої

рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні

слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в

сутичках з ворогом або від старості... Від природи наділені вони силою

та ростом високим...» Боплан зазначає також, що під час зимових походів

серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на

день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.

Звичайно, що відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони

грунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою

дійсного стану лікарської допомоги.

 

З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених,

частина яких залишалась назавжди інвалідами. З цих причин козаки змушені

були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між

річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква,

оточені захисними ровами. На прохання козаків з Києва в цей шпиталь було

запрошено ієромонаха Паїсія, на якого крім духовних обов'язків

покладався Запорізький Спас»—головний козацький шпиталь в Межигір'ї коло

Києва.Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в

Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.

Військові шпиталі були й у монастирях: Лебединському біля Чигирина і

Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування

про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. В козацьких

шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не

тільки інваліди, тут також лікували поранених та покалічених. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.В самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Так, у 1675 р.,коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було, якпро це йдеться в літопису Величка, «ранено до осмидесяти товариства»,яких кошовий Іван Сірко «целюрикам сечовим, за награждение им данноелечити приказал». 11Запорізька Січ задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників.Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі командирувалалікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертавсячерез гетьмана К.Розумовського в Петербург з проханням призначити дозапорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой йпомощниками». На це клопотання було видано згоду, але медичний пункт здипломованим лікарем так і не було відкрито.Шпиталь в Межигір'ї після 1755 р. передбачалось перетворити на інвалідний громадський будинок.Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір'ї наказано відкрити військовий шпиталь, який у 1787 р., в день наміченого відвідування Межигір'я Катериною II згорів. Архів монастирязгорів ще раніше – в 1764 р. Цим і пояснюється брак відомостей проорганізацію і роботу цього лікувального закладу.Однак було б невірно думати, що в козацькому війську не подавалася ніякакваліфікована медична допомога. У війську Б.Хмельницького, наприклад,майже в кожній сотні були цируль-ники, при полках — лікарі. З історичнихджерел відомі імена лікарів Лук'яна Салтицького, Мартина Родомського,Івана Гладкого, Матвія Таборовського та ін. У XVI ст. для поранених козаків створюют-ся шпиталі в монастирях,найбільші з них — у Трахтемирівському та Межигірському. Лікували в нихобізнані в медицині ченці. З козацького скарбу вносилися вклади на лікування у шпиталях поранених.Б.Хмельницький навіть подарував Межигірському монастирю містечкоВишгород на знак вдячності за подання допомоги пораненим воякам йоговійська.