Моральність і справедливість

Одним з найбільш проблемних і емоційно напружених понять етики і повсякденної свідомості є поняття справедливості і пов'язане з ним поняття соціальної справедливості. Людині легше перенести несвободу і нерівність, ніж несправедливість.

У давньогрецькій мові справедливість позначалася словом «дике», що мало значення «правильний», «належний» на противагу «схоліа дике», що означало «помилковий звичай». На латині справедливість позначалася словом «юстиція», що мало значення, крім справедливості, ще і «правосуддя». У римському праві, незважаючи на його класовий характер, ще не було такого великого розриву між природним і позитивним правом, як у даний час, тому слово «юстиція» сприймалося як антипод несправедливості.

Явище справедливості виникає лише в рамках якої-небудь спільноти людей. Люди пов'язані загальною діяльністю. Постановка питання про справедливість припускає включення носіїв відносини справедливості в якусь цілісну систему.

Справедливість — дитя незадоволеності людини життям. Задоволена людина в справедливості не має потреби, і не говорить про неї, навіть будучи членом розвиненого суспільства. Однак таких людей дуже мало і навряд чи вони відчувають задоволення життям протягом усього свого життя. Як писав Геракліт, «у бога все прекрасно і добре, і справедливо, люди ж одне вважають справедливим, інше — несправедливим».

Справедливість припускає якийсь рівень згоди між членами спільноти з приводу суспільно значимих цінностей. Тому до неї застосовне таке визначення: справедливість є прагнення до індивідуального або групового блага. Прагнення до вищого або суспільного блага називається соціальною справедливістю.

У повсякденній свідомості і навіть в етичних здобутках справедливість нерідко асоціюється з рівністю. Зв'язок цих понять безсумнівний, однак вони нетотожні. Справедливість збігається з рівністю епізодично: у деяких випадках у формальній рівності (наприклад, для усіх встановлюються однакові правила в спортивних змаганнях, однакові права й обов'язки для осіб, що займають однакові посади), іноді у фактичній рівності (наприклад, при визначенні мінімальної заробітної плати або прожиткового мінімуму) і ніколи в зрівнялівці і круговій поруці. Мнима тотожність даних понять йде «знизу», від маси пригноблених і експлуатованих людей.

Складнішим є співвідношення розглянутого поняття з правом. Справедливість — один з ідеалів природного права. У принципі він повинен втілитися в кожній нормі позитивного права. До того ж справедливість одержала інтуїтивно сприймане кількісне вираження, що дозволяє використовувати її у вирішенні практичних питань (ваги Феміди) у різних галузях громадського життя. У силу історичних особливостей російського, радянського і пострадянського суспільств утворився великий відрив норм позитивного права від ідеалів природного права. Правом стала іменуватися воля держави, виражена в нормах, а вони загальнообов'язкові для усіх. Однак сваволя держави вимагала ідеологічного камуфляжу начебто відомого висловлення: наш суд найсправедливіший і гуманніший у світі. Ідеологія держави не може допустити, щоб один з його найважливіших інститутів не мав морального виправдання. З цією метою починаються спроби теоретично обґрунтувати органічну єдність діючого права і справедливості.

Ідеал справедливості виник поза правом у практичних відносинах людей, набагато раніш права і використовується людьми не тільки в галузі права...

Загальне уявлення про справедливість часто пов'язується з розподілом чого-небудь між людьми. Це розподіл моральних і матеріальних стимулів, про що пишуть більше всього. Разом з тим, поняття справедливості містить у собі надання або необмеження можливостей діяльності («рівні можливості»), а також винагороду по заслугах у негативному смислі, тобто, покарання за провини і злочини. У смисловому плані справедливість багатолика, вона породжується різними обставинами й умовами життя людей. Коли рід голодував, кращий шматок давали сильному, а не слабкому, як повинно бути за природним правом. Пояснювалося це тим, що сильний член роду міг, полюючи, принести їжу всім. В роки війни деякі радянські громадяни, ризикуючи життям, укривали євреїв. Робили це з почуття жалю і солідарності з гнаними і переслідуваними. Це теж було справедливо, але поза всяким зв'язком із правом.

Відповідно до суб'єктів справедливості і можливостей розбіжностей їхніх інтересів, можна виділити кілька видів справедливості:

1) Історично першим видом справедливості були відновлення або встановлення рівноваги відносин між суб'єктами діяльності. Повсякденне вираження «відновити справедливість» означає не що інше як відновлення втраченого раніше рівноважного стану з іншим суб'єктом. Механістичний термін «рівновага» наповняється конкретним змістом різних ситуацій. На це недвозначно вказує таліонне право, у якому таліон означав буквальне відшкодування нанесеного збитку і не зводився тільки до кровної помсти. Відновлення рівноваги у відносинах між суб'єктами може виражатися в приношенні вибачень кривдником скривдженому, у відшкодуванні нанесеного матеріального збитку, у наданні рівних прав обвинуваченню і захисту в суді, у наданні рівних умов учасникам змагань або трудових колективів виробничої діяльності і т.д. Сутність «рівноважності» відносин полягає в створенні однакових умов життя учасникам таких відносин.

2) Справедливість — еквівалент людських дій. Продавець і покупець до зустрічі на ринку раніше не знали один одного, а зараз між ними може бути встановлене відношення еквівалента: за таку-то кількість і якість товару покупець платить обговорену кількість грошей. Еквівалент може бути присутнім у трудовій діяльності: скільки заробив, стільки й одержи.

Відповідно до заслуг розподіляються почесті, нагороди, матеріальні блага, медалі, титули, учені ступені і звання і т.д. У негативному смислі еквівалентність виявляється у відповідності провини або злочину покаранню. Еквівалентність у даному випадку полягає не і буквальній відповідності покарання злочинові. Його неможливо установити з природничонауковою точністю. Еквівалентність виражається в сталості і повторюваності тих самих покарань за ті самі злочини. Коли за навмисне убивство Іванова присуджують до довічного позбавлення волі, а Петрова за таке ж діяння засуджують до десяти років позбавлення волі, справедливість явно порушена. Еквівалентність як вид справедливості виражається в тім, що чаші ваг Феміди знаходяться на одному рівні.

3) Справедливість як гуманізм. Цей вид справедливості має місце у відносинах працездатних і (або) багатих людей, з одного боку, і непрацездатних і бідних людей, з іншої сторони. У цих відносинах уже немає ні рівноваги, ні еквівалента. Дитина ще не може бути корисний кому-небудь, інвалід і старий уже не можуть бути корисні. У даному випадку справедливість очищена від розумінь реваншу або користі. Вона безкорислива і встановлюється без розрахунку на відповідний хід. Добродійність, якою займалися деякі підприємці, не є справедливістю, якщо підприємець одержує за свої пожертвування податкові пільги. Це розважливе лицемірство: затрачу менше грошей на виплату податків, так ще і придбаю славу благодійника.

У XX столітті адресатами гуманізму стали вже не окремі люди, а цілі народи і країни, що одержують гуманітарну допомогу. У цьому вбачається часткова компенсація за покалічені долі, за несправедливість доль, за несправедливість суспільства, у якому сильні можуть гнітити й експлуатувати слабких. Багатство не існує без бідності, тому пожертвування багатого бідному виглядає не тільки як милостиня, але і покаяння, часом лицемірне.

4) Попереджуюча (превентивна) справедливість. Сутність даного виду полягає в попередженні зла. Звичайне попередження здійснюється між індивідами або державами, коли зазначені суб'єкти думають, що для нього є достатні підстави. Переконаний у настанні зла індивід робить визначені зусилля для його недопущення. Це відбувається звичайно всупереч інтересам інших осіб і навіть усупереч деяким нормам моральності. Одна з них — «не донеси на ближнього свого» — у випадку абстрактного тлумачення здатна перешкоджати попередженню зла. Вважається мерзенним і непорядним доносити на ближнього, але ближній замишляє вбивство або пограбування... Перешкодити цьому — виходить, допомогти потенційній жертві, а в кінцевому рахунку і самому «ближньому». Нехай читач сам вирішить, як він вчинив би в даному випадку, чи буде утішена його совість дотриманням заповіді «не донеси». Більшість населення ряду країн виступає за страту серійних убивць не з почуття помсти (хоча буває і таке) або кровожерливості, а з розумінь попередження нових убивств. Страта для них є гарантією, що цей маніяк більше нікого не позбавить життя. При винесенні смертних вироків можливі помилки, що характерно в будь-яких масових процесах (у даному випадку судових розглядах). Але і при довічному позбавленні волі не менш можливі втечі засуджених, і смерть наздоганяє ще деяких неповинних людей.

5) Організаційна справедливість. Складається в оптимальному розподілі соціальних ролей при досягненні загальної мети. Так, у книзі «Держава» Платон виклав свій проект ідеальної держави. Він поділяє населення на групи за моральними якостями людей і їх здібностями. Державою повинні правити філософи як носії мудрості і наукових знань. Охорону держави від внутрішніх і зовнішніх ворогів покликані здійснювати воїни-вартові. Виробництвом і торгівлею займаються люди з більш низькими соціальними статусами. Основним принципом держави є справедливість. Проблемою в такому суспільстві є лише права людини і соціальна мобільність, але якщо права дотримуються і мобільність досить вільна, не можна не визнати правоту філософа. Якби раптом шестерня в годинному механізмі здумала змінити свою функцію, зупинився б годинник. Якби барабан став виконувати соло замість скрипки, вийшла б какофонія. Організаційна справедливість застосовна не тільки до суспільства в цілому, але і до малих соціальних груп, до колективів. Незлагодженість роботи деяких колективів пояснюється саме порушенням організаційної справедливості. Трудові ролі іноді розподіляються не за здібностями членів колективу, а за іншими принципами.

6) Процедурна справедливість. Сутність процедурної справедливості полягає у виробленні способу здійснення зазначених вище видів справедливості. Елементарний приклад недотримання цього виду справедливості можна бачити при розіграші різних лотерей. Даний вид справедливості властивий тільки високо розвиненим суспільствам. Члени менш розвитих суспільств не розуміють величезного значення процедури, її вони вважають несуттєвою і заморочливою справою. Східним слов'янам властива приголомшлива байдужість до процедурної справедливості від обрахування й обваження в магазині до принципів керування суспільством. На відміну від допитливих громадян держав західного світу, «совки» змирились з горезвісним принципом «демократичного централізму», за якого низи беззастережно підкорялися верхам у прийнятті будь-яких рішень, які вторгаються навіть в особисте життя людини, із багатоступінчастістю виборів, з формуванням виборчих комісій діючою адміністрацією щодо власних перевиборів, з відсутністю контролю виборців за роботою виборчих комісій, із платою при звертанні в суд з приводу реалізації своїх конституційних прав, з оплатою реєстрації народження, шлюбів, розводів і смертей і інших перлин комуністичної і посткомуністичної епохи.

Найчастіше процедурна справедливість і її порушення мають місце й у виборчому праві. В даний час обговорюється питання про основні виборчі системи: мажоритарну і пропорційну. Та й інша мають достоїнства і недоліки. Однак загальним недоліком обох систем є голосування бюлетенями. Контроль за їхньою кількістю і розподілом здійснює діюча влада, а вона є зацікавленою стороною. Голосувати бюлетенями — те ж саме, що зважувати продукти на ринку чавунними гирями. В обох випадках підробка відбувається просто. За сучасного рівня розвитку електроніки неважко організувати голосування електронним способом.

Усі види справедливості позначені прагненням до того або іншого виду блага. У кожної людини своє розуміння справедливості і тому, начебто, неможливо виробити якесь загальне для всіх поняття справедливості. Існують критерії справедливості за явної незгоди частини членів суспільства або колективу: 1) не ущемляються права і свободи кожної окремої людини; 2) спільність людей, до якого належить даний індивід, зберігає стабільність і життєздатність.

Існує й інший вид справедливості — соціальна справедливість. Він функціонує у відносинах великих соціальних груп, у масштабі суспільства і людства. Особистісні контакти індивідів - це винятки з правила, а не правило. Проте кожний відчуває на собі наявність або відсутність соціальної справедливості. Соціальна справедливість — це система суспільних інститутів, що не в одиничних діях, а за своєю структурою постійно забезпечує задовольняючий, щонайменше, більшість членів суспільства розподіл політичних, юридичних, економічних і інших прав і матеріальних цінностей.

З приводу поняття соціальної справедливості існують ряд концепцій, кожна з яких показує ту або іншу грань цього явища.

1) Егалітаристська концепція. Виходить із близькості або тотожності понять справедливості і рівності. Зближення зазначених понять характерно для несоціалістичного егалітаристського світогляду. Як писав Ж.-Ж.Руссо, «жоден громадянин не повинен бути настільки бути настільки багатий, щоб могти купити іншого, і жоден настільки бідний, щоб бути змушеним продавати себе».

2) Ревізіоністсько-ліберальна концепція. Виходить з можливості збалансувати волю і рівність. Політична рівність повинна бути підкріплена рівністю майновою, щоб уникнути масової убогості, з одного боку, і захоплення державної влади великими власниками.

3) Меритократична концепція (мерит — заслуга, достоїнство). Припускає конструювання такої соціальної системи, у якій кожному громадянинові надана можливість одержати статус і пов'язані з ним блага відповідно до своїх заслуг. Поняття заслуг у тім або іншому типі суспільства різні, але в демократичному суспільстві передбачається, що такими заслугами є таланти, зусилля, прийняття ризику, роль у досягненні кінцевого результату.

Моральність і свобода

Свобода — один із самих популярних ідеалів людства. Нею клянуться, за неї борються, заради свободи жертвують чим-небудь, часом навіть життям, позбавленням свободи карають, від свободи іноді навіть біжать. Заради свободи велися кровопролитні війни, придушувалися права людини, релігійних і національних меншостей, плащем свободи прикривалися найлютіші диктатури сучасності. Це солодке слово свобода... Багатозначність слова «свобода» відбиває безліч ситуацій, до яких воно може бути застосовано, і безліч суб'єктів волі. Незалежним бажає бути індивід, колектив, клас, нація, релігійна група, держава. Різноманіття ситуацій і діючих у них суб'єктів породило безліч проявів волі: духу, віросповідання, творчості, слова, роду занять, пересування, політичної, економічної й іншої свобод. Ніхто але може сказати, що таке свобода, але усі знають, про що йде мова. А якщо загальна формула свободи і виводиться, вона настільки абстрактна, що мало кому зрозуміла і прийнятна.

Випробуючи різноманітні впливи з боку природних явищ і людей, людина виробляє уявлення про свободу як відношення до зовнішніх впливів. Позитивні оцінки різноманітних впливів свідчили про їхню прийнятність, негативні оцінки породжували неясне уявлення про свободу як бажаний стан. Поняття свободи — дитя несвободи. Припинення негативних впливів природи (температури, опадів, вітру, землетрусу, грози й ін.), а також негативного впливу інших людей (убивств, грабежів, насильства, навертання в рабство й ін.) було далеко не завжди під силу індивіду. Безсилля породжує уявлення про тиск над людиною необхідності, злої сили, з якими доводиться рахуватися кожному. З іншого боку, ті ж явища природи і вчинки людей здатні уособлювати добро. Розходження оцінок приводить до розуміння свободи як «свободи від...» і «свободи для...».

«Свобода від...» — історично перше розуміння свободи, інакше воно зветься незалежністю. Негативне розуміння свободи як відхід, рятування від обмежень в особистому бутті людини досягалося різними засобами. Подолання негативних обставин буття людини вимагало знання зв'язків різного роду між явищами навколишнього світу. Нетерпляча й обмежена повсякденна свідомість, не будучи в стані осягнути ці зв'язки, виразила ідеал свободи в необмеженості волі, в ігноруванні зв'язків об'єктивної дійсності.

У філософії був і залишається досить популярним принцип індетермінізму, що заперечує об'єктивність причинних зв'язків у суспільстві і природі, а також пізнавальну цінність причинного пояснення. Причинні зв'язки не тільки об'єктивні, вони також необхідні, тобто задані попереднім розвитком чого-небудь. Дотримуючись принципу індетермінізму, російський філософ М.Бердяєв заявляв: «Свобода не є пізнана необхідність; свобода вже скоріше небажання знати необхідність».

Перебільшення свободи духу — акт розпачу, викликаний труднощами пізнання світу. Індетермінізм позв'язує свободу лише із суб'єктом, ігноруючи або недооцінюючи її зв'язок з об'єктом пізнання і діяльності. Філософи-детерміністи, навпроти, не відгороджувалися від природи і суспільства. Вони доводили свободу в зв'язку людини зі світом. Так, наприклад, Ф.Вольтер писав: «...людина вільна, коли вона може те, чого хоче, але вона не вільна хотіти: немислимо, щоб вона бажала без причини» (Філософські твори).

Детерміністський підхід до розуміння свободи знаходимо у творчості нідерландського філософа XVII століття Бенедикта Спінози. Він стверджував, що людина вільна тоді і настільки, коли і наскільки вона здатна підкорити свої пристрасті розуму. Філософ розумів обмеженість свободи людини своїм тілом і стверджував розум як альтернативу інстинктам, рефлексам, емоціям.

У творчості іншого великого філософа Г.Гегеля обмеження буття задаються ззовні. Людина не може ні скасувати, ні змінити які-небудь йому неугодні явища, але вона здатна пізнати їх і використовувати отримане знання для задоволення своїх потреб і бажань. Так, наприклад, людина не може скасувати хворобу, однак, їй під силу вивчити її і знайти засоби зцілення. Відома знаменита гегелівська формула: «Свобода є пізнана необхідність». Гегель також мав на увазі, що знання людиною необхідності буде практично використано. Інакше воно не буде мати суспільної цінності. Вільна не та людина, що знайшла засіб зцілення від хвороби, а та, що практично лікується. Таким чином, «свобода від...» припускає глибокі знання людини про саму себе, про обставини особистого існування, про залежності природи і суспільства. Ці залежності можна не знати або ігнорувати їх, але рано чи пізно приходить відплата. Терпить крах підприємець, що безтурботно відноситься до вивчення ринку товарів або послуг, політична смерть наздоганяє державного діяча, що зневажливо відноситься до досвіду історії. Невільна людина, що не володіє знаннями.

Філософія приділяла багато уваги «свободи від...», мало задумуючись над тим, що ж відбудеться, коли дана свобода буде досягнута. Передбачалося, що усунення перешкод, заборон, обмежень і т.п. саме собою забезпечить щасливе життя. Однак у суспільній практиці з'ясувалося одне з протиріч свободи: люди, що одержали свободу, не вміють нею користуватися.

Великий інквізитор у романі Ф.Достоєвського «Брати Карамазови» дорікає Христа за те, що він боровся за свободу віруючих, а вони не готові були до свободи. Російський філософ І.Ільїн писав: «Свобода є духовне повітря для людини; але для недуховної людини вона може стати спокусою і небезпекою. Культура без свободи є мнима культура; але некультурна людина звичайно сприймає її як «право на розгнуздання або як заклик до сваволі. Народи повільно доходять до справжньої свободи. І історія людства подібна нескінченному круговороту поневолення, страждання, терпіння і звільнення». Вірною є і думка англійського історика і філософа Г.Бокля: «Люди ніколи не можуть бути вільні, якщо не виховані для свободи. І це не є те виховання, що може бути придбане в школах або запозичене з книг, але те, що є результатом самодисципліни, самоповаги і самоврядування».

Що ж становить «свобода для...»? Це питання про смисл свободи. Заради чого, власне кажучи, люди так прагнуть до свободи? Свобода виступає в двох видах: як ціль і як засіб досягнення мети. Інакше кажучи, свобода є бажана якість життя. Коли такої якості немає, свобода є засобом досягнення бажаної якості життя. Якість життя — це доступність людині духовних і матеріальних цінностей, необхідних для її самореалізації. Поняття якості життя містить у собі не тільки наявність речей, необхідних для життя, але й умов життя: оптимальне законодавство, політичний режим, особисту безпеку, екологічний баланс і багато чого іншого (але якість життя не зводиться до речизму).

Вільний той, хто добре живе. Вираження «гарно жити» означає не тільки матеріальний добробут, а й духовний розвиток. Можна не тільки харчуватися, а споживати саме те, що необхідно даному індивідові тепер, можна не просто лікуватися «дарма», а одержувати кваліфіковану медичну допомогу, можна не просто носити одяг, а носити красивий одяг, можна у відпустку їздити не на улюблену «фазенду», а в кругосвітню подорож і т.д. Людина вільна в любові, у здоров'ї, у дружбі, у повазі навколишніх. Робота її — втілення індивідуальності, спосіб реалізації наявних задатків. Захоплення її — не гра в доміно або карти, а колекціонування або конструювання. Коли все це є, коли мікро- і макросередовище сприятливі, людина не просто вільна, вона щаслива. Якби можна було порахувати кількість хвилин, годин, днів і т.д., протягом яких людина почувала себе щасливою, був би визначений ступінь його свободи.

У цьому плані бідність, не тільки матеріальна, а й духовна, емоційна, усупереч відомій приказці, порок і приниження. Історія будь-якого суспільства покаже, що його головною рушійною силою були аж ніяк не бідняки, а люди досить забезпечені і розвинені. Саме вони створювали видатні здобутки науки, літератури, мистецтва, технічні винаходи. Із середовища бідняків вийшло небагато таких талановитих людей, як Т.Шевченко. Біднота виступала переважно стихійною руйнівною силою. Можливо, ніхто не винен у своїй бідності, це не провина, а лихо, однак і в цьому випадку бідність є порок. Вона робить людину невільною, зводить її на рівень тварини, заклопотаної щоденним добуванням шматка хліба. З іншого боку, не слід думати, начебто багатство автоматично робить людину вільною. І багатий невільний, якщо гроші не сприяють розвитку його душі. Жадібність багатія — свідчення убогості його душі. Вона мало чим відрізняється від заздрості бідняка. Перший думає, що усе можна купити за гроші, другий чваниться своєю мнимою свободою. Невільні обоє.

Варто з'ясувати, що є воля, і яка її свобода. Воля — це вияв біологічної природи людини, що постає перед іншими людьми як характеристика його душі. Воля є здатність душі переборювати перешкоди і витримувати тиск зовнішнього середовища. Воля властива не тільки людині, вона є у всіх високоорганізованих тварин. Осел упертий, кінь працьовитий, собака відданий, баран дурний, лисиця хитра, вовк жорстокий, заєць боягузливий, лев «великодушний». Це людські оцінки якостей тварин, які людина співвідносить з якостями людей. Воля дається людям від народження, одні з них вольові, інші — безвільні. Воля піддається зміні, її можна підсилити або послабити. Зміна волі відбувається завдяки сполученню з нею свідомості.

Буття волі — дія, вона існує завжди не в можливості, а в дійсності, у діяльності. Маючи на увазі цю обставину, Гегель писав, що свобода волі — поняття безглузде. Якщо воля є, вона вільна, а якщо не вільна, то її немає.

Якби мова йшла тільки про волю, проблема була б вирішена в такий спосіб: воля вільна рівно настільки, наскільки наявні її біологічні передумови. Однак воля людини — не просто психіка високоорганізованої тварини. Свобода волі в «чистому» вигляді є тільки у тварин. Вона виражає потреби і бажання, що виникають у тварини. У людини воля пов'язана зі свідомістю, і це ускладнює проблему. Видимо, точніше було б говорити про свободу свідомості, а не волі, оскільки воля є лише «виконавцем» рішення свідомості. Свідомість складає реальну або помилкову картину обставин діяльності людини, формулює мету дій, а воля є засіб досягнення цілей. Таким чином, якщо не брати до уваги зовнішніх умов, ефективність діяльності індивіда залежить від двох факторів: «якості» роботи свідомості і сили волі. Перше залежить від суспільної практики, друге в основному дано від народження. Але зовнішні умови органічно пов'язані з відзначеними факторами і тому поведінка людини визначається двома видами детермінації: об'єктивної і суб'єктивної. Об'єктивна детермінація означає, що кожен крок людини визначений зовнішніми обставинами (існуючими суспільними відносинами, політикою держави, кліматом, фінансовим становищем, відношенням до мене інших людей і т.д.). Людина, що виходить з такої позиції, є прихильником твердого детермінізму. Вона заперечує свободу волі й уподібнює себе маріонетці, рухами якої керує невидимий ляльковод. Дану позицію займають люди, що неспроможні змінити існуюче положення речей і відчаюються у своєму безсиллі. Вони схильні до фаталізму і вірять у долю як провидіння. Суб'єктивна детермінація поведінки — це участь в акті вибору розуму, волі й емоцій, що неоднакові в різних людей. Суб'єктивна детермінація означає, що кожен крок людини залежить тільки від неї самої, її особистих якостей. Прихильники цієї позиції впадають у суб'єктивізм, видаючи бажане за дійсне, або волюнтаризм — абсолютизацію волі («наша воля міцніша, ніж граніт»).

Кожна позиція сама по собі неприйнятна. Правильне розуміння свободи волі припускає синтез обох позицій. Однак як би ясно обставини вибору не вказували на вірний варіант вибору, розум, воля й емоції вкрай рідко відбивають їхній адекватно. Майже завжди залишається деяка невизначеність, якийсь «ірраціональний залишок». А це лазівка для омани, невірного вчинку людини. Індивідові або не вистачає знань, або він не вміє ними скористатися, або слабка його воля, або він не в змозі справитися з емоціями (гнівом, страхом, тривогою, радістю й ін.). Людина — істота слабка, багато чого з того, що задано об'єктивними умовами, їй не під силу. Але й там, де вона здатна що-небудь змінити, можливі варіанти. Воля діє, підкоряючись свідомості, і свідомість же підсилює волю. Завдяки цій обставині воля або придушує деякі бажання й емоції, або, навпроти, активізує них. Крім емоційного аспекту синтезу об'єктивної і суб'єктивної детермінації мається і гносеологічний, пізнавальний аспект. Спрямована свідомістю воля вільна лише в тому випадку, коли свідомість дозволяє установити істинне співвідношення об'єктивних умов і суб'єктивного фактора, простіше кажучи, коли людина правильно усвідомлює свої можливості за даного розкладу сформованих обставин. Інакше воля буде подібна синиці, що грозила море підпалити, або подорожуючому, що заблудився в трьох соснах.

Щодо акту вибору існує широко розповсюджена омана в повсякденній свідомості і навіть у філософській літературі, відповідно до якої людина може вибирати лише в тому випадку, коли альтернативи вибору рівні за значенням. Неможливість вибору за рівності альтернатив показана в притчі XIV століття, приписуваній французькому філософові Ж.Буридану. Ослу поклали на однаковій відстані два однакові оберемки сіна. Осел не міг віддати перевагу жодному з них і вмер від голоду. Очевидно, оберемки сіна чимось усе-таки відрізнялися один від одного, а віслюкові вони уявлялися зовсім однаковими, що й визначило його муки у виборі та заблокувало прийняття якого-небудь рішення. Будь-який вибір можливий лише за нерівності альтернатив, як воно відображається у свідомості.

Отже, воля волі — це передусім воля свідомості, ступінь його розвиненості. Ясне усвідомлення ситуації є вирішальним чинником в ухваленні рішення на користь кращого вибору. Свобода волі є здатність приймати рішення зі знанням справи.

Вирішальна роль свідомості в акті свободи волі приводить до проблеми відповідальності. Слово «відповідальність» походить від слова «відповідь», «тримати відповідь за що-небудь». Існують різні види відповідальності: політична, економічна, адміністративна, правова, екологічна й ін. Але основою усім їм є моральна відповідальність — усвідомлення і визнання розбіжності значення свого вчинку прийнятим у даному суспільстві моральним і правовим нормам. Усі зазначені вище види відповідальності зовнішньо стосовні людини, моральна ж відповідальність — частина внутрішнього світу людини. Стосовно неї люди поділяються на тих, що усвідомлюють зазначену розбіжність, і тих, що не усвідомлюють її. До останніх відносяться всі, хто ще не є особистостями (діти) і хто вже не є особистостями (божевільні, особи, уражені хронічним склерозом, алкоголіки і наркомани в останній стадії). Особи, що усвідомлюють розбіжність своїх учинків з нормами моральності і права, своєю чергою, поділяються на тих, що визнають свою відповідальність, і тих, що не визнають. Перші відчувають жаль, каяття, намагаються компенсувати нанесений моральний або матеріальний збиток. Другі нахабні, цинічні, безсовісні. Вони живуть за принципом «Нахабність — друге щастя».

Відповідальність настільки ж конкретна, як і свобода. Конкретний суб'єкт вибору (індивід, мала соціальна група, велика соціальна група в особі її інститутів, населення як суб'єкт суспільства), конкретна і його відповідальність. Перекручуванням суспільної моральності виглядає ситуація, у якій за проступок однієї особи карають усіх членів його групи — вульгарне втілення принципу «Один за всіх і всі за одного». Усі покривають провини одного члена і несуть за нього відповідальність. При одноголосному рішенні усіх про таку лінію поведінки солідарність розцінюється позитивно. Однак у ряді випадків солідарність відсутня, вона лише насаджується активними членами групи. Відповідати доводиться як згодному з порушником, так і незгодному. Кругова порука іноді вводиться начальством, якому легше покарати усіх, ніж знайти винних. У колективному покаранні вбачається якась «педагогіка»: якщо притиснути усіх, невинні видадуть винних або вплинуть на їхню поведінку. Так міркують короткозорі і поверхово мислячі люди. Вони не розуміють, що несправедливе покарання лише озлобляє покараних і активізує їхній опір.

Тим часом, в історії суспільної думки відомі спроби перенести принцип кругової поруки на суспільство в цілому. У християнстві це теза про загальну гріховність людей унаслідок гріховності прабатьків — Адама та Єви. Не відстали від церковників і колишні керівники КПРС. На їхню думку, усі члени партії і навіть весь радянський народ винні в лихах батьківщини, наприклад, у введенні військ в Афганістан і ганебну поразку Радянської армії в цій країні. Не винні лише в Жовтневій революції, давши обдурити себе більшовикам. Невигадливість обвинувачення полягає в тому, що провина декількох кремлівських старців і одного базіки розкладаються на мільйони плечей, унаслідок чого провина кожного з політичних лідерів здається зовсім вже маленькою. Так заплутується питання про співвідношення свободи волі і відповідальності. Свободи немає, є лише відповідальність, що спотворює світогляд особистості. Створюється враження про тотожність відповідальності й існування: раз живеш, то відповідаєш за все, що відбувається за твого життя.

Відповідати за усіх на світі людина об'єктивно не в змозі, навіть якби вона дуже цього захотіла. Відомий російський філософ і соціолог І.С.Кін цілком обґрунтовано писав: «Принцип рівної відповідальності» всіх і кожного звичайно висувають з добрими намірами, щоб стимулювати цивільну активність, але нерідко він служить засобом демагогії, вигороджуючи справжніх винуватців зла. Якщо я однаково відповідаю за все, значить я ні за що конкретно не відповідаю». Відповідальним за які-небудь дії (або бездіяльність) є лише той, хто приймав рішення про здійснення даних дій. Хто не приймав рішення, то не може нести за нього відповідальність. Можна заперечити тим, що відповідальність лягає і на тих, хто виконував рішення. У цьому випадку доведеться доводити розуміння виконавцями значення своїх дій. Радянські солдати окупували чужу країну чи виконували інтернаціональний обов’язок? Чи дотримували вони військову присягу чи порушували її? Далеко не ясно це було людям, що виконують наказ.

У зв'язку свободи і відповідальності виявляється якийсь неписаний закон: обсяг відповідальності дорівнює обсягові волі. Це значить, що людина відповідальна лише за те, у відношенні чого вона вільна. Усе, що знаходиться поза полем її волі, у той же час знаходиться поза полем її відповідальності. Не винні нащадки Адама та Єви за «гріх» прабатьків, не відповідає християнин за кров Христа, не винний «совок» за авантюри керівників КПРС. Він відповідальний лише за те, що міг би зробити, але не зробив.

Моральність і рівність

Рівність — відносно новий елемент моральності. Він більшою мірою, ніж справедливість і свобода, пов'язаний з певними соціальними групами, а не з індивідом. Рівні були у відносинах між собою старійшини, вожді, шамани. Рівні були в підпорядкуванні їм рядові члени роду або племені. Рівність існувала усередині каст, станів, класів, але не було рівності у відносинах самих каст, станів і класів. Людство знало лише один вид рівності — рівність перед смертю, що і слугувало деяким людям розрадою. З виникненням світових релігій виникає ще один вид рівності — рівність перед Богом. І лише завдяки розвитку буржуазного способу виробництва в Європі нового часу головним критерієм рівності стають особисті заслуги. Третій стан (буржуазія, робітники, ремісники, торговці, селяни) зажадали рівності з першим і другим станами (духівництвом і дворянством) у негативній формі (скасування привілеїв) і в позитивній формі (свободи діяльності в економіці й політиці). З тих пір гасло рівності написане на прапорах усіх прогресивних рухів, а прагнення до рівності стало релігією бідноти. Поняття рівності стосовно до людей завжди є соціальною рівністю.

Друга особливість рівності полягає в його внутрішній суперечливості. З одного боку, поняття рівності сприймається повсякденною свідомістю арифметично. З іншого боку, відсутній об'єктивний еталон сумірності дій людей. Вступаючи в галузь неформалізованих суспільних відносин, рівність позбавляється математичної форми вираження і зводиться до подібностей яких-небудь характеристик людей або суспільних відносин. Рівне розуміється як подібне, однакове. Але рівних у цьому смислі людей немає, тому що така рівність веде до тотожності, а двох тотожних індивідів не існує.

Третя особливість рівності полягає в тому, що вона вимушено розуміється також як щось невизначене кількісне, яке виражається словами «багато», «мало», «більше», «менше», «досить», «недостатньо» і т.п. Незважаючи на труднощі розуміння рівності, люди відчувають необхідність у вираженні кількісних відносин дій людей і суспільних явищ. Рівність сприймається інтуїтивно. І все-таки, незважаючи на відзначені труднощі, визначений варіант рівності в практичній діяльності повинен бути встановлений. Його роль зазвичай виконує одна з зацікавлених сторін — правляча еліта. Тим самим здійснення рівності ще більше ускладнюється і заплутується.

Четверта особливість рівності полягає в тому, що вона є досягненням культури і не має коренів у природі. Природа споконвічно створила людей нерівними, що, можливо, задовольняє усіх тварин, крім тварини по імені «людина». Люди завжди підсвідомо прагнуть до встановлення рівності. Виникнення суджень про рівність — явний показник незадоволеності людини своїм існуванням. Задоволені про рівність не говорять. Природа створила людей нерівними. Неможливо погодитися з Ж.-Ж.Руссо в тім, що, нібито, природа створила всіх людей рівними, а нерівність виникла внаслідок жадібності і хитрості окремих людей. Руссо спростовує себе своїм поясненням: «Перший, хто, огородивши ділянку землі, придумав заявити: «Це моє»! і знайшов людей досить простодушних, щоб тому повірити, був справжнім засновником цивільного суспільства. Від скількох злочинів, воєн, убивств, нещасть і жахів уберіг би рід людський той, хто висмикнувши коли, або засипавши рів, крикнув би собі подібним: «Остерігайтеся слухати цього ошуканця; ви загинули, якщо забудете, що плоди землі — для всіх, а сама вона — нічия»! Виникає питання про особистість першого «загарбника»: чому він виявив волю і хитрість до заняття земельної ділянки, а його родичі не додумалися до цього? Чому одні люди ставали рабами, а інші їхніми хазяїнами? Може, правий Аристотель, що говорив, що одні люди народжуються вільними, а інші — рабами? Може, правий Ж.Кальвін, що стверджував, що Бог розділив усіх людей на тих, кого він любить, і тих, кого не любить? Відповіді на ці питання приводять лише до ствердження про природну нерівність людей.

П'ята особливість рівності в тім, що вона, на відміну від справедливості і свободи, відноситься головним чином до майнового стану людей, до власності. Порівняно рідко заходить мова про рівність інтелектуальному, моральну, юридичну, політичну й ін., але багато говориться про нерівне відношення до власності, отже, до розподілу матеріальних цінностей. Пояснюється це тим, що власність є матеріальною основою свободи. Володіючий власністю достатньої величини впевнено стоїть на ногах. Коли встановлена рівність у володінні власністю, тоді вже ставиться питання про політичну, правову і моральну рівність. Не залежать від власності лише інтелектуальні задатки, що, утім, перетворюються в здатності лише за майнової рівності.

Особливості явища рівності визначають складність його здійснення.

Рівність як зрівнялівка. Ця форма зводиться до того, що у всіх людей, незалежно від статі, віку, раси, національності, релігії, класу, професії й інших ознак, у тому числі і заслуг, повинна бути однакова кількість матеріальних цінностей. Якщо в кого-небудь є «надлишки», їх варто відняти і розділити між усіма членами даної спільності.

Починаючи з утопій Т.Мора і Т.Кампанелли, комуністи вбачали джерело лиха більшості населення в приватній власності. У масі емоційних реакцій на приватну власність виділялися два головних моменти: 1) вона є причиною експлуатації людини людиною; 2) вона є причиною псування вдач людей.

Суспільна практика — критерій істинності ідей мислителів. В історії радянського суспільства найбільш яскраво простежуються риси суспільства з загальною власністю: низький рівень мотивації до праці, межа заробітної плати, бездушне ставлення до непрацездатних людей, масова убогість населення і його реальне безправ'я, диктатура обраної меншості, масові репресії проти інакомислячих, голодомори й ін. Бездушним початком виявилася не приватна, а тотальна загальна власність, оскільки саме вона стала матеріальною основою перерахованих недоліків. Вона об'єктивно надає можливість найменш обдарованим і пасивним членам суспільства жити за рахунок більш обдарованих і активних членів суспільства. Перших нерідко виявляється більше, ніж других, тому вони є соціальною опорою диктатури. Таким чином, аморальність загальної власності виявляється, по-перше, у тім, що породжувана нею зрівнялівка дозволяє одним членам суспільства існувати за рахунок інших; по-друге, загальна власність за превалювання в деяких індивідів тваринного начала над духовним необхідно веде до встановлення диктатури.

Зрівнялівка має місце також у праві. Закон зрівнює сильного і слабкого, хороброго і боягуза, розумного і дурного, бідного і багатого, трудівника і ледаря, шляхетного і негідника. Усі рівні перед особою норм позитивного права. Рівність — єдиний з ідеалів, що необхідно пов'язує природне право з позитивним. Справедливість і свобода можуть бути або не бути в позитивному праві, а без рівності воно неможливе. Адресатами рівності виступають звичайно не всі члени суспільства, на яких поширюється дане право, але, з іншого боку, наявність таких адресатів обов'язкова. Позитивне право не може діяти, якщо немає визначеного кола осіб, що формально рівні між собою.

Інша справа — виборче право. Якщо в позитивному праві в цілому без «зрівнялівки» обійтися не можна, то у виборчому праві це зробити можна. Для ХYII -ХIХ століть історично й морально виправданою була рівність у виборчому праві. Ремісник і торговець мали рівне право порівняно з кардиналом і герцогом. Дана рівність була досягненням суспільного прогресу. Картина змінилася в XX столітті. Усі виявилися рівні перед виборчою урною. Але чи справедливо це? Чи справедливо, що академік і першокурсник володіють рівним виборчим правом? Чи рівні їхні заслуги перед суспільством, щоб мати по одному голосу виборця? В Україні дійшли до такої рівності, що навіть злочинцям надано право брати участь у голосуванні. Особи, що боролися з державою, підривали її економіку, ігнорували закони, знущалися з волі громадян, раптом одержали право голосувати, причому мають такий же один голос, що і порядні люди. Це схоже на те, як злодій, пійманий у магазині, приймав би участь у розробці системи сигналізації в даному магазині. Така зрівнялівка - глузування над справедливістю. Але чому дивуватися, якщо по телебаченню показують голосування в психоневрологічному диспансері...

Зрівнялівка має місце в християнській релігії. Вперше в історії людства рівними були оголошені всі люди незалежно від їхнього статку, статі, віку, вірувань, етнічного і расового походження. Такого роду зрівнялівка за відсутності протиріч у ній морально виправдана, тому що ця рівність у поклонінні.

Схема цієї умови застосовувана також у всіх тоталітарних суспільствах. Диктатори всіх часів і народів прагнули зробити своїх підданих однаковими у всіх істотних відносинах. Піддані відрізняються від громадян саме тим, що вони однакові. Як говорить один з біблійних переказів, цар Давид покликав на бенкет царів-сусідів. Усі царі, поважаючи Давида, принесли йому щедрі дарунки. Лише один цар нічого не подарував, чим викликав обурення сусідів. У відповідь на їхню реакцію цар Давид сказав, що саме від цього царя він одержав найдорожчий подарунок. Цінність подарунка Давид пояснив, підвівши сусідів до поля жита. До лінії обрію розстелявся килим жита, і лише зрідка над ним піднімалися окремі колоски. Сусід порадив Давиду зрізати ці колоски... Значення даного «агротехнічного прийому» полягало в тому, щоб усі члени суспільства були однакові. У цьому випадку ними легше керувати, тому що те, що сказано одному, відноситься до усіх, хто з ним рівний. Це політична зрівнялівка, вона несумісна з моральністю, оскільки служить гнобленню людей. Мільйони радянських людей були рівні один стосовно одного, але це була рівність у бідності, а не в достатку.

Таким чином, зрівнялівка може мати як позитивну, так і негативну оцінку залежно від відношення до справедливості. Зрівнялівка в розподілі матеріальних благ несправедлива через зазначені вище причини. Зрівнялівка в позитивному праві в цілому оцінюється позитивно, тому що виражає упорядкування суспільних відносин, без якого неможлива стабільність і розвиток суспільства. Зрівнялівка у виборчому праві несправедлива, оскільки стимулює пасивність і антигромадську поведінку і не стимулює активність і прагнення до заслуг. Зрівнялівка в чистій від ідеології релігії виражає моральність, тому що поєднує людей у вірі в Бога. Нарешті, зрівнялівка в політиці аморальна, оскільки придушує індивідуальність людини та її волю.

Існує й інше вираження рівності — рівність формальна. Слово «формальна» від слова «форма». Форма є зовнішнє вираження буття об'єкта стосовно його сутності. Хоча вона певним чином пов'язана зі змістом, усе-таки відносно незалежна від нього. Слово «формальний» у повсякденній мові асоціюється з чимось несуттєвим, важливий зміст, а форма — щось другорядне. Але важливим буває не тільки зміст, а й форма, у якій існує цей зміст. Перетворення в суспільстві можуть виступати у формі революції (щодо швидкого якісного насильницького або мирного перетворення сторін суспільства), або еволюції (щодо повільного, поступового перетворення сторін громадського життя). Тільки невигойно байдужа людина може сказати, що форма цих перетворень несуттєва.

Отже, форма фіксує зовнішні ознаки або властивості будь-якого явища, речі або процесу. Стосовно явища рівності це означає, що усі різні люди вважаються рівними (однаковими) у якому-небудь відношенні. Нерівність у всіх інших відносинах до уваги не приймається. Рівність стає формальною у тому або іншому відношенні. Вона є одним з найбільших досягнень культури. Завдяки формальній рівності стає можливою організована діяльність людей. Тільки припускаючи людей рівними один одному в якому-небудь істотному відношенні, можна координувати діяльність різних людей. Формальна рівність фіксує деяку упорядкованість, приведення різних у багатьох відносинах людей до єдиного стандарту. У трудовій діяльності особи, що займають однакові посади, мають і однакові права й обов'язки. У спортивних змаганнях існують ті самі правила для всіх його учасників, поза залежністю від стану здоров'я, настрою, віку й інших обставин. Поза залежністю від стану гаманця, від раси, національності і віросповідання, ціни на ті самі товари однакові для всіх покупців. У противному випадку неможлива ні трудова діяльність, ні спортивні змагання, ні торгівля. Тому будь-яка організована діяльність людей припускає формальну рівність осіб з однаковими соціальними статусами.

Переоцінка значення формальної рівності усвідомлено або несвідомо маскує його недоліки. Чим істотніший вид суспільних відносин, тим істотніші недоліки. Формально рівні в забігу на дистанцію здоровий і кульгавий. Кульгавий може зійти з дистанції. Він утратить лише нагороду і придбає розчарування. Але зійти з дистанції в забігу життя він здатний, лише відмовившись від самого життя. Чи справедливо, що він народився кульгавим, та ще й у плебейській родині. Начебто б ніхто не винний у його низьких стартових можливостях, але несправедливість закладена вже в тім, що він не може змагатися з багатьма однолітками. Хоча, з погляду формальної рівності, він має рівні можливості з однолітками. Він не може лише грати у футбол, танцювати, займатися напруженою фізичною працею і т.д. Міф про «рівні», нібито, можливості придуманий для розради осіб, скривджених долею. І ще щоб не заздрили «що вміє жити». Від родильного будинку до цвинтаря людей переслідує доля нерівності, інше залежить від ставлення людини до нерівності: або стоїчно переносити, або проклинати його.

Реакцією на недоліки формальної рівності виступає рівність фактична. Це не зрівнялівка, як звичайно витлумачує пропаганда. З іншого боку, фактична рівність не є запереченням рівності формальної.

Фактична рівність тому й існує, що людей не влаштовує одна лише формальна рівність, за якої положення одних людей поліпшується, а інших — не поліпшується або навіть погіршується.

У співвідношенні фактичної і формальної немає протиріччя, оскільки форма, як уже говорилося, є зовнішнє буття речі, а зміст — внутрішнє її буття. Стосовно до моральності і права це означає, що формально рівні в якій-небудь організованій діяльності люди можуть бути нерівні фактично. Причини нерівності — це: 1) не найкраща спадковість; 2) не найкраще виховання; 3) випадковість, що погіршує положення людини, наприклад, нещасний випадок. Дія однієї, двох або трьох причин відкидає людину в розряд невдах або злочинців. Формальна рівність може бути справедливою з погляду стабільності та життєздатності суспільства, але вона недостатньо справедлива у відношенні саме до цього індивіда. Формально рівні зі співгромадянами інвалід, старий, самотня мати, бомж, шизофренік і т.д. Але якщо рівні, чому не живуть як їхні сусіди? Тому що мати право і мати можливість ним скористатися — далеко не те саме. Отут мимоволі пригадується одна з байок І.Крилова, у якій Лисиця і Журавель ходили в гості один до одного...

Формальна рівність — основа позитивного права, а фактична рівність — явище природного права. Фактична рівність — один зі стовпів природного права, вона завжди відповідає справедливості з погляду інтересів носіїв такого права. Вона гнучка і нестандартна, враховує індивідуальність людей і особливості тієї або іншої ситуації. Фактична рівність не припускає ніяких еталонів, її єдиним «еталоном» є інтуїція справедливості. Суспільна практика дала чимало зразків застосування саме фактичної, а не формальної рівності. Формально були рівні абітурієнти під час вступу до ВНЗ: правила вступу для всіх однакові. Однак важко було сільським школярам конкурувати з міськими, оскільки освіта в містах поставлена значно краще, ніж у селах. У цих прикладах не було фактичної рівності, але її встановила держава - надала пільги селянам. І це було справедливо, а формальна рівність — несправедлива.

Тому суспільні відносини регламентуються не тільки правом, а й моральністю, і політичними інтересами, і іншими факторами. Як приклад фактичної рівності можна було б навести і політику Радянської держави щодо національних меншостей. В.Ленін наполягав не на формальній, а саме на фактичній рівності національних меншостей з відносно більш розвиненими росіянами, українцями, поляками, латишами, литовцями, естонцями, фінами, євреями. У його розумінні відсталі народи повинні одержати більш сприятливі умови для розвитку, розвиватися швидше і в майбутньому наздогнати передові нації. У країнах Західної Європи розходження в доходах 10% найбагатших людей у 10-12 разів перевищують доходи 10% найбідніших співвітчизників. Європейці вважають цей розрив занадто великим, і припускають скоротити його до 3-4 разів (Україну з Європою краще не порівнювати...). Чи прагнуть європейці до зрівнялівки? Зовсім ні. Приклади такого роду розкривають суть фактичної рівності. Вона полягає в наступному: фактична рівність — це помірна нерівність, що дозволяє особам або соціальним групам, що знаходяться в менш сприятливих порівняно з іншими особами і соціальними групами, вести нормальний з погляду моральності спосіб життя. Не зводячись до зрівнялівки, фактична рівність пом'якшує несправедливість або недостатність формальної рівності.

Фактична рівність дає можливість пояснити деякі, пов'язані з ним у позитивному або негативному смислі, поняття. Перше з них — професійні переваги. Вони об'єктивно закладені в змісті тих або інших професій. Лікар, володіючи великим обсягом знань і професійних навичок і умінь, має можливість краще захистити своє здоров'я, ніж особа, далека від медичної професії. Журналіст більш інформований про події, що відбуваються, ніж представники інших професійних груп. Дипломат за своє життя побачить інші країни і народи. Будівельник зуміє сам собі відремонтувати квартиру, на що нездатні представників інших професій. Приклади такого роду ілюструють фактичну рівність у позитивному смислі. Не можна опанувати всіма професіями і поєднати всі закладені в них переваги. Але якщо ми володіємо хоча б однією професією, яку, до речі, самі й обираємо, користуємося супутньою їй перевагою. Скажемо, у викладачів відпустка велика і завжди влітку, що не характерно для представників інших професій.

Друге поняття — привілеї. На відміну від переваг вони не закладені в змісті самої професійної діяльності і вже через одне це не відповідають справедливості. Як писав німецький публіцист і поет ХYIII-ХIХ століть І.Зейме, «усякого роду привілеї — це могила для свободи і справедливості». Привілеї завжди засновані на політичній владі і тому доступні лише владоможним. Слово «привілеї» з метою маскування часто називають пільгами, що принципово невірно. Будь-якому бажаючий можна запропонувати почитати закони України про статус народного депутата і про державну службу. Особи, обрані владою, можуть дозволити собі створення привілеїв.

Третє поняття — пільги. Сутність пільги полягає в її компенсаторності, вона завжди покликана відшкодувати які-небудь утрати, нанесені в ході суспільно корисної діяльності. Пільгами користуються інваліди від народження, праці або війни, особи, що працювали в шкідливих умовах виробництва (наприклад, на хімічному заводі), учасники війни і бойових дій, особи, що працювали в умовах крайньої Півночі, особи, що виконували бойові завдання в «гарячих точках», а також особи, що одержують пенсії за особливі заслуги перед Україною. Пільгами є навіть спеціальне харчування і спеціальний одяг. Пільгу легко відрізнити від привілею за її сутнісною ознакою — відшкодуванням втрати чого-небудь. Буває, що і кого-небудь... Пільги у вигляді пенсій одержують члени родин загиблих військовослужбовців, або за яких-небудь аварій. Пільга — практичне втілення фактичної рівності людей. Спочатку було усвідомлення необхідності пільг суспільством, потім пішла боротьба населення за них, після чого вони втілилися в нормах права. Усякий бажаючий переконатися в цьому може ознайомитися з історією класової боротьби.