Становлення етики як філософської дисципліни. Аристотель

Аристотель (384-322 р. до н.е.) народився в місті Стагір — грецькій колонії на північно-західному узбережжі Егейського моря. Батько Аристотеля служив лікарем у македонського царя. Майбутній філософ провів дитинство при царському дворі, спілкуючись із сином Амінти, майбутнім царем Пилипом. П'ятнадцяти років хлопчик позбавляється батьків. Опікун посилає його вчитися в Афіни. У віці сімнадцяти років Аристотель приходить в існуючу вже два десятиліття Академію Платона, де пробув двадцять років спочатку як учень, а потім і як вчитель.

Після смерті Платона керівництво Академією переходить до його не дуже талановитого племінника. Аристотель залишає Афіни та їде в малоазіатське місто Ассос. У цьому місті він провів три роки, потім ще три роки живе на острові Лесбос, після чого переїжджає в місто Пеллу — нову столицю Македонії. Він був запрошений Пилипом II виховувати тринадцятилітнього сина Пилипа Олександра — знаменитого завойовника і творця величезної імперії. Виховання закінчилося, коли шістнадцятирічний Олександр став співправителем свого батька. Аристотель повертається в рідне місто Стагір, де проводить ще три роки свого життя. Потім він повертається в Афіни. За підтримкою одного з намісників Олександра Македонського відкриває в Афінах власну школу. Правда, йому, як такому, що не має прав громадянина Афін, дозволяють відкрити школу лише за міською рисою, поруч із храмом Аполлона Лікейського, від чого і школа одержала назву «Лікей». У Лікеї Аристотель працює більше двадцяти років. Несподівана смерть тридцятитрьохлітнього Олександра Македонського відбилася на долі філософа. В Афінах спалахнуло антимакедонське повстання, що, через деякий час, було подавлено. Але представники промакедонської партії були репресовані. Аристотелю було висунуто обвинувачення у творі пеана (гімну) богові, що було неприпустимим для смертного. Не чекаючи суду, філософ залишає Афіни, щоб позбавити афінян від другого злочину проти філософії (першим була страта Сократа). Він їде в місто Халкіду, де вмирає через два місяці від хвороби шлунка. У заповіті Аристотель робить розпорядження щодо своїх дітей і відпускає на волю деяких рабів. Цим вчинком він спростував самого себе, тому що раніше вважав раба знаряддям праці, що говорить.

Аристотель відомий як найбільш універсальний розум стародавності. Він відомий насамперед як філософ, як автор оригінальної філософської системи, він уніс величезний вклад у розвиток логіки, психології, історії, політології, природознавства. Аристотель — незаперечний авторитет у теології свого часу. В етиці він також зірка першої величини.

Він пише твори «Нікомахова етика» (Нікомах — син Аристотеля), «Евдемова етика» (Евдем — друг Аристотеля) і «Велика етика» як синтез перших двох «Етик». У VIII столітті до н.е. слово «етика» означало людське житло, лігвище звірів, а згодом набутило нового сенсу: звичай, вдача, характер, напрям думок. Слово «етика» походить від слова «етос», що означає стійкий характер якого-небудь явища. У цьому понятті свідома поведінка людини пов'язана з несвідомими реакціями його поводження, виховання, зі спадковістю. Етос — сукупність рис індивідуального характеру, що не підлягають змінам, наприклад, темперамент.

Ціль етики як навчання про моральність філософ вбачає у доброчесних вчинках, а не в пізнанні світу. Етичне дослідження існує «не в тім, щоб знати, що таке чеснота, а в тім, щоб стати доброчесними, інакше, від цієї науки не було б ніякого пуття». Аристотель поміщає етику між навчанням про душу (психологією) і навчанням про державу (політикою). Базуючись на душі, етика служить державі.

Питання про зміст етики Аристотель розкриває через поняття вищого блага. Усяка діяльність починається заради якої-небудь мети. Наприклад, освіту людина одержує заради розвитку своєї особистості і (або) одержання гарної роботи. Ціль, заради якої починається діяльність, є благо. Не існує одного-єдиного вищого блага для всіх людей, оскільки цілі їхні різні за змістом. Різноманіття цілей — це різноманіття благ. У різних відносинах існує багато різних благ. Наприклад, заняття спортом для однієї людини мають на меті підтримку фізичної форми, для іншого — побачити світ, для третього — стати рекордсменом або чемпіоном. Яка ж з цих цілей може вважатися вищим благом? Цілі меншого ступеня спільності і важливості підлягають цілям більшої спільності і важливості. У цьому плані в наведеному прикладі вищим благом буде здійснення мети стати рекордсменом або чемпіоном світу. Ця мета містить у собі і підтримку фізичної форми, і поїздки різними країнами. Існує багато «часток» вищих благ, однак серед них є найвище, найбільш значиме в житті благо. Аристотель називає його блаженством або евдемонією, тобто, щастям. Вище благо — не сума «часток» вищих благ, а одне з них — те, що робить людину щасливою, надає зміст його життю. Одного щасливим робить наука, іншого — спорт, третього — мистецтво, четвертого — винахідництво, п'ятого — виховання дітей, шостого — політика, сьомого — релігія і т.д. Блаженства, щастя не може бути більше або менше, воно самодостатнє. Блаженній людині нічого в житті більше не треба. Як говориться в Біблії, «блаженний, хто вірує — тепло йому на світі». Або як у Грибоєдова: «Щасливі годин не спостерігають».

Правда, в Аристотеля блаженство має потребу в зовнішніх передумовах: шляхетності походження, удачливості, багатстві, престижі, красі, наявності друзів і ін. Ці передумови — застава майбутнього щастя людини. Приказки типу «Не народися красивою, а народися щасливою», «Не в грошах щастя» і т.п. сформульовані, мабуть, для розради тих, кому не повезло з фізіономією або гаманцем. Краса — не єдина передумова щастя, але якщо немає краси, немає розуму або чого-небудь іншого, щастя не бачити. Що ж стосується грошей, то дійсно, не в грошах щастя, а в їхній кількості. Крім наявності передумов блаженства, потрібна їхня тривалість. Не може мати вище благо той, хто заради ночі з жінкою готовий продати душеві дияволові, хто щасливий лише короткий період життя. Щасливим можна назвати «того, хто діє в повноті чесноти і хто досить забезпечений зовнішніми благами, причому не на випадковому відрізку часу, але протягом повного життя».

Вище благо, хоча і характеризує буття окремої людини, усе-таки має суспільне значення. Воно не може бути спрямоване на шкоду іншим людям. У противному випадку доведеться визнати вище благо за злодієм, садистом і іншими малосимпатичними особистостями: як-ніяк, вони по-своєму щасливі. Вище благо діяльне. Воно властиве не тим, у кого є зовнішні передумови, а тим, хто, маючи зовнішні передумови, діє. Гарна якість може не діяти в людині, як, наприклад, нерозвинені в здатності схильності. Хтось міг би стати талановитим учителем, лікарем, художником, музикантом і т.д. Однак цей хтось не займався собою, лінувався, був безтурботним і т.п. «Прекрасного і благого досягають ті, хто робить правильні вчинки», — затверджує Аристотель. Вище благо — це не тільки результат діяльності, а й сам процес досягнення результату. Хто не радується доброчесним вчинкам, не може бути щасливим. Вище благо складає сенс життя людини, не може бути мети більш значущої, ніж щастя.

Як уже відзначалося, у розумінні Аристотеля етика базується на навчанні про душу. З психологією пов'язане навчання про чесноти. Душа має складну будову, вона містить у собі нерозумну і розумну частини. Нерозумна частина душі розділяється на рослинну і жагучу, прагнучу (гнівливу, що жадає). Розумна частина душі містить у собі розумову сторону, що породжує практичність, і моральну (теоретичну), від якої твориться мудрість. Душі властиві два види чеснот: моральні (або етичні) і розумові (або діаноетичні). Моральні чесноти виникають як результат взаємодії розумної і нерозумної частин душі. Чеснота твориться в тому випадку, коли розум, не будучи в стані «скасувати» афекти, приборкує їх або направляє в потрібне русло. Результатом зазначеної взаємодії виступає якесь серединне поводження людини в тому або іншому відношенні. Існують три щиросердечних стани, два з яких порочні — одне в силу надлишку, інше — у силу недоліку. І тільки третє, розташоване між крайностями, є похвальним. «Як у пристрастях, так і у вчинках (пороки) переступають належне або убік надлишку, або убік недоліку, чеснота ж уміє знаходити середину і її обирає», — заявляє філософ. Мається на увазі не середнє арифметичне між крайностями, а оптимальна точка між ними. Наприклад, мужність — середина страху і божевільної відваги, щедрість — середина скнарості і марнотратності, правдивість — середина хвастощів і іронії, обурення — середина заздрості і зловтіхи, соромливість — середина сором'язливості і нахабності і т.д.

Моральні чесноти властиві тільки людям. Боги вище чеснот, тварини — нижче. Обираючи чесноту, людина наближається до богів (хоча ніколи їх не досягне), обираючи порок, вона наближається до тварин. Аристотель не стільки прагне наблизити людину до богів, скільки віддалити людину від тварин. Крайності богам не властиві, але деякі з них властиві тваринам. Тому перед Аристотелем постає завдання: зробити хоча б мінімум можливого - не дати людині опуститися до скотинячого стану. Звідси визначення етичної чесноти: чеснота є придбана якість душі, що полягає в суб'єктивній середині, тобто, визначене розумом як середина двох зол: надлишку і недоліку. Розумові (або діаноетичні) чесноти не є, на відміну від етичних, предметом етики, хоча і відіграють велику роль у житті людини і суспільства. Вони породжуються «умосозерцательной» частиною душі. Це мудрість, наука, мистецтво, релігія, а також особисті якості людини: розум, проникливість, кмітливість.

Справедливість Аристотель називає справжньою чеснотою, вона тотожна законності і стосується ставлення людини до інших людей. Справедливість полягає в тому, щоб зрівняти предмети обміну в натуральній або грошовій формі. Обмін буває довільним (купівля, продаж, позика й ін.) і мимовільним, таємним (крадіжка, блуд, звідництво й ін.). Справедливість виражається в середині між наживою і збитком. За встановленням справедливості люди звертаються до судді.

Якщо справедливість пов'язана з інтересами людей, то дружба характеризує їхні особистості. Дружба — необхідний момент блаженства. Бути другом — це все рівно, що бути гарною людиною. Дружба в її щирому смислі означає таке спілкування, що властиво доброчесній особистості і входить у поняття щастя. Аристотель виділяє три види дружби: заради насолоди, заради користі, заради самої себе. Перші два види збиткові і не є дружбою у всій її повноті. Дружба заради насолоди або користі неміцна і недовговічна, вона припиняється з відсутністю цих стимулів. Крім того, перші два види дружби властиві і поганим людям. Будучи вільною від мотивів насолоди і користі, дружба цінна сама по собі, довговічна і міцна. Вона є самоціллю, процес такої дружби приємний сам по собі. Хоча Аристотель вважає, що людина повинна любити себе більше, ніж друга, але це любов тільки до свого розуму. Доброчесна людина віддасть другові все: гроші, майно та інші блага, а собі залишить найдорожче — моральну доблесть. Одним словом, краще віддати, ніж узяти.

Аристотель — універсальний розум стародавності. Він був авторитетом у всіх галузях науки свого часу. Його праці були класикою в середньовіччя, на них посилаються вчені і філософи й у наші дні.

Сад» Епікура

Атмосфера розпачу і песимізму. Старіюча Еллада, що знекровила себе багаторічними війнами та роздирається протиріччями між багатими і бідними, що зубожіла й у той же час пізнала солодку отруту розкоші, що досягла у своїх філософських шуканнях крайніх меж пізнання, повільно занурювалася в політичне небуття. Вона збирала сили для відсічі наступу Македонії.

У 341 р. до н.е. народився Е пікур в афінському селі Гаргетте (за іншими відомостями на острові Самоз). Його батько — учитель Неокл, мати — Хайрестрата. Батьки жили поселенцями на острові Самоз. Пройшовши школу батька, а також навчання в інших викладачів, Епікур у 324 р. уперше приїжджає в Афіни. Він знайомиться з працями місцевих філософів, можливо, слухав лекції Аристотеля. Батьків вислали в малоазіатське місто Колофон, і син відправляється разом із ними.

У тридцятидвохлітньому віці Епікур починає викладати учням свою власну філософію. У 306 р. Епікур з учнями переселяється в Афіни, де і живе до самої смерті. Через якийсь час після переїзду купив за 80 мін (1 міна=23 рад. карб. золотом) будинок і сад, спеціально призначені для філософських бесід. На воротах саду Епікура було написано: «Гість, тобі тут буде добре; тут задоволення — вище благо». Філософська школа Епікура одержала назву «Сад», а учнів і послідовників Епікура стали йменувати філософами садів. Сам Епікур одержав філософське ім'я «Садослов».

Епікур стає відомий як один з видатних представників атомістичного навчання про будову матерії. Свою творчість в етиці Епікур починає як гедоніст. У творі «Про мету життя» він пише, що «початок і корінь усякого блага — задоволення черева, навіть мудрість і інша культура мають до нього відношення». Але Епікур не зупиняється на позиції гедоністів. Він йде далі і показує відносність почуттєвих благ. Розуміючи задоволення як відсутність страждань, Епікур показує взаємозв'язок і взаємопереходи задоволень і їхніх протилежностей — страждань: «Тому що задоволення є перше і природжене нам благо, то тому ми вибираємо не всяке задоволення, але іноді обходимо багато задоволень, коли за ними слідує для нас велика неприємність...».

Він поділяє всі задоволення на три види. До першого виду відносяться задоволення природні і необхідні. Це тілесні споконвічні потреби, що зводяться до того, щоб не голодувати, не відчувати спрагу, не мерзнути і т.д. До другого виду відносяться задоволення природні, але не необхідні, наприклад, вишукані яства, красивий одяг і т.д. До третього виду віднесені задоволення неприродні і не необхідні, наприклад, честолюбні задуми, властолюбство, прагнення до почестей (віденкам, статуям і ін.) Перший вид задоволень є цілком достатньою умовою доброчесного життя. Другий і третій види зовсім не обов'язкові. Поділ задоволень зроблено на основі розходження потреб і бажань. Це розходження й у наші дні не усвідомлено багатьма людьми, і тому вони «де треба й де не треба» вживають термін «потреба». Епікур же вказує на різну природу потреб і бажань: «Багатство, необхідне природою, обмежене і легко добувається; а багатство, необхідне порожніми думками, простирається до нескінченності». Прагнучи до задоволення бажань, людина попадає під владу обставин. Він виявляється залежним від багатьох непідконтрольних йому речей і не може стати хазяїном своєї долі, підкорити життя досяжним цілям. У душі людській з'являється заздрість, честолюбство, ворожість й ін. Дурень відрізняється від мудрого не тільки нездатністю обробити наявну інформацію і виробити оптимальну лінію поведінки, а й неприборканістю своїх бажань.

Поняття задоволення Епікур визначає як відсутність страждань: «Межа величини задоволень є усунення всякого страждання». Тому необхідними є лише ті бажання, незадоволення яких веде до страждання. Задоволення, таким чином, перетворюється з мети, як це було в гедонізмі, у засіб. Що ж у такому випадку є метою? Кінцева мета життя, за Епікуром, — «це стан, при якому душа перебуває в спокої і рівновазі, не бентежиться ні страхом, ні марновірством, ні іншою якою-небудь пристрастю». Краще такого стану нічого бути не може, і такий стан є щастя (евдемонія).

Однак мудрецями не народжуються, ними стають, і отут величезна роль належить філософії. Епікур вбачає у ній єдиний шлях до здорового способу життя. Філософія допомагає людині позбутися страхів. Епікур виділяє три види страхів. Перший вид — це страх перед богами. Другий вид – перед природною необхідністю - долею. Тільки завдяки філософії люди здатні позбутися від цього страху, який є ще тяжчим від страху перед богами. Заняття філософією показують, що одні події відбуваються в силу необхідності, інші — у силу випадку, а треті залежать від нас. І тільки третій клас подій показує здатність бути вільним, незалежним від наскрізної причинності природних процесів. Епікур думає, що філософія допомагає людині позбутися також від страху перед смертю або хоча б зменшити його. В уявленні філософа душа тілесна, вона вмирає разом із плоттю. Смерть, на думку Епікура, не має ніякого відношення до людини: поки людина жива, смерті ще немає, а коли вона приходить, людини вже немає. Тому страх перед смертю позбавлений смислу, страх же перед її чеканням свідчить про нездоровий спосіб життя. Хто правильно організував своє життя, задоволений ним, смерті не боїться. Звільнення людини від страху перед смертю рятує його від нерозумного прагнення до безсмертя.

Епікур віддає перевагу не тривалості життя, а його якості. Не слід хотіти смерті, немов вона є благо, але і не слід її боятися, немов вона є зло. Рятування від страху смерті винятково важливе, тому що визначає спокійно-байдуже відношення до всіх інших перепитій людського життя.

Гегесій, сучасник Епікура і послідовник Аристиппа, навчання про сьогочасне задоволення довів до природного завершення, звернувши гедонізм у песимізм. На його думку, вище благо — це задоволення, але воно мимолітне і недосяжне для людини, тому що страждання домінує над задоволенням. Саме життя є безперервний ланцюг страждань, і кожен новий прожитий день лише нова ланка в цьому ланцюзі. Людина може знайти вихід тільки в смерті, що одна звільнить його від страждань. В епоху занепаду грецьких полісів і розпаду імперії Олександра Македонського жагуча проповідь Гегесія справляла приголомшуюче враження. Його виступи іноді закінчувалися масовими самогубствами, через що правитель Єгипту Птолемей наказав вислати його з країни як людину шкідливого для держави. З приводу таких проповідей Епікур дивувався, чому Гегесій сам не покінчить зі своїм життям, а проповідує смерть іншим.

Епікур закликав терпляче і самокритично відноситися до страждань, тому що ми самі в них винні. Сам Епікур усе життя страждав тяжкою і невиліковною недугою, але не залишив життя, а зберігав оптимізм і життєрадісність до глибокої старості. Він учив жити, а не вмирати.

Епікур виступав проти ідеї переселення душ: «душа є суміш чотирьох елементів: вогненне, повітряне, вітряне, збудливе почуття». Настільки матеріалістичне тлумачення душі неминуче приводить до неприйняття розповсюдженого уявлення про богів. Боги (у розумінні Епікура) живуть своїм особливим життям, не втручаючись у справи людей. Він не міг прямо заперечувати існування богів, і відводив їм особливе місце у всесвіті, щоб вони не заважали життю людей.

Тим же, хто наполягав на участі богів у справах земних, Епікур доводить зворотне: «Бог або бажає знищення зла, але не може цього досягти; або ж може його знищити, але не хоче; або ж не хоче і не може; або ж хоче і може. У першому випадку бог не всемогутній, чого припустити не можна. В другому випадку в нього не було благої волі, чого також припустити не можна. У третьому випадку бог був би не всемогутнім і не благим. Залишається останнє: він може і хоче знищити зло. Чому ж він цього не робить? Тому що він не втручається в події світу».

Стоїки звинувачували Епікура в гедонізмі. Філософ відповідає критикам: «…коли ми говоримо, що задоволення є кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення розпусників і не задоволення, що полягають у почуттєвій насолоді... Ні, не пиятики і гульби безперервні, не насолоди хлопчиками або жінками, не насолоди рибою й іншими яствами, що доставляє розкішний стіл, народжують приємне життя, але тверезе міркування, що досліджує причини усякого вибору, і уникнення і вигнання лживих думок, що створюють у душі найбільше сум'яття». Однак тривала і розповсюджена в масах критика ідей Епікура сформувала в суспільній свідомості стереотип епікурейства як прославляння задоволень. Епікуреєць, відповідно до цієї думки, — це безтурботна, весела людина, що пропалює життя.

Інший пункт звинувачень Епікура полягав у його егоїзмі. У той час, як стоїки призивали жити для інших, Епікур доводив зворотне: жити для себе, за власним розумінням, а не для якої-небудь вищої мети. Демосфен — оратор, політичний діяч Греції IV в. до н.е. — писав: «...не можна... якщо займаєтеся дрібними і незначними справами, придбати величний і по-юнацьки сміливий напрям думок, так само як і навпаки, якщо займаєтеся блискучими і прекрасними справами, не можна мати мізерного напряму думок». Демосфен рятувався від македонян утечею, а Епікур не мав можливості займатися великими справами. Він не бажав бути пристосованцем і тому висунув гасло: «Живи, ховаючись». Гасло означало, що відхід у себе може забезпечити духовну волю. Живи, ховаючись, — це, виходить, не нудься марнославством, не прагни стати «зіркою», не мигти на очах у всіх і не вмирай з голоду.

Третє обвинувачення спрямоване проти особистості Епікура і його учнів. Стоїки стверджували, що поведінка Епікура суперечила тому, що він проповідував: нібито, він спілкувався з гетерами, віддавався тілесним задоволенням, вимагав собі чи ледве не божеських почестей, був марнославним. Важко сказати, чи правда це, але навряд чи поведінка спростовує цінність ідей мислителя. Ідеї — не інструкція з правильного поводження, ідеї — вираження ідеалу. Ідеал же адресований усьому суспільству, а не окремій людині. І якщо ініціатор ідей у силу особистої слабості не завжди слідував їм, це означає слабість особистості, а не хибність ідей. Виходить як у кіно, коли добре виконана негативна роль викликає ворожість до актора, що її виконав. Людина слабка, але слабість тіла не завжди означає слабість духу.

Схильність Епікура до тілесних задоволень, мабуть, перебільшена. Так, в одному з листів другові він просить: «...прийшли мені горщик сиру, щоб можна було порозкошувати, коли захочеться». Діоген Лаертський приводить свідчення очевидця: «Кружки неміцного вина було їм цілком досить, звичайно ж вони пили воду». І від себе додає: «От якою була людина, яка вчила, що гранична мета є насолодження». Епікур був популярний у простого люду за дружелюбність і простоту мови. Через сторіччя після його смерті філософа визнав один з лідерів Пізньої Стої Л.А.Сенека: «Я залишаюся при своїй думці — усупереч нашим вождям. Про школу Епікура не скажу того, що більшість наших... Скажу одне: вона в дурній славі, зганьблена — і незаслужено».

Багато років Епікура мучила так називана кам'яна хвороба, що зрештою звела його в могилу. Але коли прийшла смертна година, Епікур відпустив на волю рабів, склав заповіт, розпорядився про організації свого власного похорону. Змучений найжорстокішими болями, Епікур ліг у мідну ванну з гарячою водою, випив нерозбавленого вина, побажав друзям не забувати його вчення і помер. Ні друзі, ні послідовники не забули вчення Епікура. Протягом майже шестисот років вони зберігали в незмінному виді світогляд філософа і пам'ять про його особистість. А через два сторіччя після смерті вчителя на мармуровій дошці були висічені головні думки вчителя:

Чого боятися богів,

Чого боятися смерті,

Можна переносити страждання,

Можна досягти щастя.

Етика мужності. Стоїцизм

У ті ж сторіччя, коли існувало вчення Епікура і його послідовників, у древній Греції зародилося вчення, що стало одним з ідейних джерел християнства і, власне кажучи, останнім популярним у широких колах етичним навчанням. Колись в Афінах був будинок, у якому збиралися поети. За місцем зустрічей їх називалися стоїками. Стоа — це крита колонада, галерея з колонами. Будинок з колонами став німим свідком страти майже 1400 чоловік, після чого перестав бути місцем зустрічі поетів. Через сторіччя будинок відремонтували, його розписав живописець Полігнот. З тих пір будинок став іменуватися розписною Стоєю («стоа пойкіле»). Відтепер у будинку збираються філософи, яких також стали називати стоїками. Навчання стоїків проіснувало більш 600 років — з кінця IV в. до н.е. до кінця III в. н.е., поки не було витиснуто більш модним неоплатонізмом. В історії стоїцизму виділяють три періоди: Древня Стоя (кінець IV ст. до н.е. — середина II ст. до н.е.); Середня Стоя (ІІ-І ст. до н.е.); Нова (Пізня) Стоя (І-ІІІ ст. н.е.).

Древня Стоя. Засновником стоїцизму прийнято вважати філософа Зенона (336-264 р. до н.е.). Фінікієць, що жив на Кіпрі, Зенон був сином купця. Батько і син возили з Фінікії в Пірей пурпур, але їхній корабель зазнав катастрофи. Зенон добрався до Афін. Випадково він зайшов у книжкову крамницю і зачитався «Спогадами про Сократа» Ксенофонта. Книга справила велике враження на молоду людину і він запитав у продавця, де можна знайти людей, подібних до Сократа. У цей час повз книжкову крамницю проходив Кратет Фіванський. Продавець показав Зенону на кініка, що віддаляється: «От за ним і ступай!» Зенон став учнем Кратета, однак так і не зміг прийняти безсоромності кініків. Учився Зенон і в інших філософів. Потім кілька десятиліть викладав своє вчення. Його перу належать роботи «Про життя, сродне з природою», «Про порив або про людську природу», «Про пристрасті», «Про обов'язки», «Про закон», «Про еллінське виховання», «Держава», «Етика», «Спогади про Кратета» і ін. Зенон читав лекції в «розписній Стої» своїм учням. Він прожив довге життя і вмер, затримавши подих.

Після Зенона школою стоїків керував Клеанф (831-233 р. до н.е.). Не будучи, як і Зенон, уродженцем Афін, Клеанф прийшов у це місто з чотирма драхмами. Примкнув до Зенона і жив поденником. Ночами тягав воду для поливання садів і місив тісто, удень же займався міркуваннями. Клеанф не відрізнявся талантом філософа, але написав «Гімн Зевсу». Він автор п'ятдесятьох (не дійшли до сучасників) творів: «Про час», «Про природничу науку Зенона», «Тлумачення до Геракліта», «До Демокриту», «Про почуття», «Про належне». Коли відчув безглуздість життя при фізично немічному тілі, сам себе вморив голодом.

Найбільш плідним із древніх стоїків був Хрисипп (281-208 р. до н.е.). Спочатку він був атлетом, бігуном на довгі дистанції, потім став учнем Клеанфа, пізніше почав діяти незалежно від учителя. Хрисипп - автор 705 творів на логічні й етичні теми. Серед них «Доказ, що насолода не є благо», «Про прекрасне і про насолоду», «Логічні положення», «Допомога з діалектики», «Про побудову слів» і ін. Його внесок у вчення стоїцизму був настільки значний, що склалася приказка «Не будь Хрисиппа, не було б Стої». Умер у віці 73 років, чи то, випивши нерозбавленого вина, чи то від реготу.

Філософське вчення стоїків, а саме з нього виходить їхня етична концепція, складне і багатогранне. Філософія, на думку Зенона, подібна плодоносному полю, огорожа навколо якого — логіка (Зенон — автор терміна «логіка»), врожай — етика, а земля і дерева — фізика. Вчення про буття — основа етичного вчення. Тільки засвоївши цю основу, можна зрозуміти етику. Світ в уявленнях стоїків — це сукупність тіл і пронизуючої їх вогненної пневми. Світ є єдиний, величезний, живий організм, що має початок і кінець, він знаходиться в безперервному русі й розвитку. Космічні епохи відокремлюються одна від одної колосальними пожежами, що знищують усе суще. Потім починається наступний цикл буття. Усе суще у світі поділяється на тілесне (речовина) і безтілесне (розум). Перше — пасивне, друге — активне. Буттям править Логос — світовий розум. Крім даного, дуже важливого постулату, стоїки також визнавали діалектичний постулат: розвиток життя на Землі є безперервний ланцюг причинно зумовлених явищ. Загальний закон причинності — доля. Долі як проявові світового розуму підкоряється все суще.

Людина є кінцевою ланкою розвитку природних явищ, у кожнім з людей закладена частка Логосу. Світ створений для людей, він є немовби одне загальне житло для всіх розумних істот. Людина повинна свідомо слідувати своєму призначенню: її життя повинне бути спрямоване на те, щоб дотримувати закладену в ній частку Логосу, ту іскру божу, котра і робить людину людиною на відміну від тварин. Частка Логосу виявляє себе до кінця сьомого року життя одночасно зі здатністю мови і мислення. Людський розум подібний світовому розумові, завдяки чому індивід здатний відтворювати в собі думки всесвітнього розуму. Отже, два основних постулати служать фундаментом учіння етики стоїків: 1) у кожній людині закладена частка Логосу; 2) у світі панує тверда причинна необхідність — доля, що пропонує історію існування каменеві, воді, дереву, рибі і т.д., у тому числі й людині.

Що випливає з цих постулатів для людини? Зрозуміти і визнати необхідність, що панує у світі. Воля складається в підпорядкуванні цієї необхідності, а усе, що дано людині в житті, варто визнати як благо. Більш того, кайдани необхідності треба не тільки визнати, а й полюбити. Світ, а отже і людина, не підлягає кваліфікації з погляду добра і зла. Добро і зло — це відносини людини до світу і власної життєдіяльності. Людина не може нічого змінити у світі, вона здатна виробити лише своє відношення до того, що відбувається. Цим вона відрізняється від тварини. Щастя людини залежить не від його конкретного становища у світі, а від того, як він сприймає і внутрішньо оцінює свою включеність у світ. Інакше кажучи, справа не в тім, який світ, а яка людина. Якщо людина нічого не може зробити з долею, доля теж нічого не може зробити з його моральною сутністю, підкорити собі, зламати, розтоптати. Так зароджується квіетизм — вчення не тільки про байдужність до добра і зла, про покірність долі, а й пристосування до світу, якщо вже світ не можна пристосувати до людини. Як говорить прислів'я, якщо гора не йде до Магомета, то Магомет йде до гори.

Щоб жити в згоді з долею, людина зобов'язана виробити в собі деякі особисті якості й активно спілкуватися з іншими людьми. Стоїки не заперечували такі якості, як здоров'я, краса, сила, прагнення до продовження роду, любов до дітей, але дивилися на все це звисока, як на те, що є спільним у людей із тваринами. Головна цінність для стоїків складалася в розумінні сутності добра і зла, а також того, що не є ні добром, ні злом. Між добром і злом лежить величезна ніяка смуга — смуга морально байдужного, того, що не залежить від волі людини. Цю смугу буття стоїки називали адіафорою. Єдино правильна позиція полягає в тому, щоб приймати усе таким, яким воно є в дійсності: життя і смерть, здоров'я і хворобу, красу і неподобство, задоволення і страждання, знатність і низьке походження, славу і безслав’я. Адіафора від нас не залежить, але від нашої волі залежить, як ми будемо до неї ставитися. А ставитися до неї слід байдужо.

Щоб життя не доконало стоїка, він зобов'язаний керуватися чотирма чеснотами: розумінням (мудрістю), мужністю, розсудливістю (розсудливістю, помірністю) і справедливістю. На основі цих чеснот відбуваються ті або інші дії. Основним чеснотам протистоять чотири пристрасті: сум, страх, прагнення, задоволення. Стоїки негативно відносилися до пристрастей, оскільки пристрасті, на їхню думку, заважають досягненню апатії — вищої напруги душі, при якому людина стає нечутливим до страждання, і атараксії — незворушності душі. Стоїк безпристрасний, але ця безпристрасність не від слабості, а від сили. Пристрасті визначалися як нерозумне, навіть противне природі, рух душі. Сум — це нерозумний стиск душі. Її види: страждання, заздрість, ревнощі, недоброзичливість, занепокоєння, сум'яття, біль, горе, туга. Страх — це передчуття зла. Його види: острах, боязкість, сором, жах, замішання, тривога. Прагнення — це незадоволеність, ненависть, причепливість, злість, гнів, обурення. Осудові як виду прагнення підлягала любов. Вона не личила гідним людям. Задоволення є нерозумне порушення себе тим, що уявляється бажаним, але не більше ніж представляється. Це замилування, зловтіха, насолода, розвага, що, на думку стоїків, ведуть до відступу від чесноти.

За винятком цих рис залишається життя безпристрасної, незворушної, що завжди перебуває в помірковано радісному стані людини із сильною, підлеглою розумові волею. Здавалося б, перед нами портрет пустельника. Однак, стоїки були товариськими людьми, цінували дружбу, виявляли увагу до тих, з ким спілкувалися. Вони сполучили атараксію (незалежність, самодостатність, самозадоволеність) з койнонією (спілкуванням, братерством). Така лінія поведінки також випливала з учення про буття. Для стоїка людство - одна величезна громада. Усі люди в основних властивостях однакові, усі смертні, тому тим, кому випало жити, варто жити дружно і не мати конфліктів.

Середня Стоя. Етика стоїків здобуває практичну спрямованість.

Панетій (185-110 р. до н.е.) — уродженець острова Родос. У молодості прибув в Афіни, де слухав лекції одного з учнів Хрисиппа. У той же час слухав лекції скептика Карнеада. На його творчості відбився вплив Платона й Аристотеля. Останні два десятиліття свого життя керував Стоєю. З робіт Панетія найбільш відомі «Про борг», «Про провидіння», «Про політику». У його уявленні Логос діє не ззовні і понад, як у древніх, а поступово виростає в людині в результаті наближення до ідеалу. Уведене Панетієм учення складалося насамперед у відмовленні від негативного ставлення до природних потреб, що, на думку філософа, є компонентом вищого блага. Він вважав, що для щастя недостатньо однієї чесноти. Необхідні також здоров'я, гроші, сила.

У творчості Панетія збігаються поняття корисного і морально-прекрасного, одне без іншого не існує. Усе морально-прекрасне буває чотирьох видів: 1) пізнання істини і мистецтво; 2) справедливість і державна чеснота; 3) піднесена твердість душі; 4) порядність, скромність і помірність усієї поведінки людини.

Тверезо оцінюючи сутність людини, Панетій знаходить у ній чотири головних бажання: прагнення до мудрості, прагнення до збереження себе, родини і суспільства, прагнення до незалежності і прагнення до удосконалювання. Чеснота полягає в тому, щоб здійснювати ці бажання відповідно до розуму. Найбільше значення має мудрість. Вона доступна людині шляхом учіння і тому Панетій виступає як просвітитель. Однак в умовах нестійкості рабовласницького суспільства, що підсилюється, просвітительство не мало історичної перспективи.

Інший представник Середньої Стої Посидоній (135-50 р. до н.е.) народився в місті Апамея в Сирії й учився в Панетія, що був старшим учня на піввіку, в Афінах. Коли учитель умер, учневі було біля тридцяти років. Посидоній об'їхав усе Середземномор'я, побував у Малій Азії, Єгипті, Галлії, Іспанії і навіть у Британії. У віці сорока років відкрив власну риторико-філософську школу на острові Родос. Школа Посидонія стала знаменитою. Її відвідували відомі римляни, у їхньому числі і Цицерон, що вважав згодом себе учнем Посидонія. Коли Посидонію було за вісімдесятьох років, він відправився в Рим, де і вмер. Посидоній — автор ряду робіт: «Про океан», «Про небесні явища», «Про космос», «Про богів» (критика концепції Епікура про богів), «Міркування про фізику», «Міркування про етику», «Про належне», «Заохочення» (до занять філософією) і ін. Відомий і як історик свого часу.

Етичній проблематиці Посидоній приділяє першорядну увагу, бачачи в ній зміст філософствування. Філософію він уподібнював живій істоті, кров і м'ясо якого були фізикою, кісти і мускули — логікою, а душу — етикою. Світ, на думку філософа, улаштований розумно і доцільно. Світ є одночасно світ ідей і вогненна пневма. Посидоній визнає періодичне запалення космосу. Небо (надмісячний світ) активне, природа (підмісячний світ) пасивна, але їх пов'язує відношення симпатії. Людина знаходиться на межі цих світів. У душі людини діють три сили: розумна, вольова і почуттєва (жагуча). Остання сила ірраціональна, від неї виходить помутніння розуму, вона джерело життєвих помилок людини. Нещастя людини в тім, що вона раб цієї сили, що, ведучи тваринне існування, зневажає розумом. Розум же є бог у людині, його внутрішнє божество. Посидоній вважав, що усередині людини діють два демони: добрий і злий. Добрий демон подібний з тим, що править світом. Але більшість людей захоплені злим демоном, що має тваринну природу.

Нова (Пізня) Стоя. Перший з найбільш відомих представників Нової Стої — Луцій Анней Сенека (5 р. до н.е. - 65 р. н.е.), народився в іспанському місті Кордова в багатій і знатній родині. Вивчав філософію в декількох стоїків і кініків. У Римі Сенека стає адвокатом, входить у сенат. Він наближений до двору імператора Калігули. За обвинуваченням у зв'язках із сестрою Калігули висилається на вісім років на острів Корсику. У Рим повертається для виховання майбутнього імператора Нерона. Після п'яти років Сенеку віддаляють від престолу. Він їде у свій маєток, де і проводить залишок життя. Сенека був дуже багатий. Найбільш відомі роботи Сенеки: «Моральні листи до Люциллія» (124 листи; Люциллій — намісник Сицилії), «Про блаженне життя», «Про благодіяння».

Світоглядні позиції Сенеки були подібні з позиціями попередників стоїцизму. Це пантеїзм («не може бути природи без бога і бога без природи»), це сувора космічна необхідність, перед якою людина виглядає як мураха перед асфальтовою ковзанкою, це доля, це пасивний героїзм у відношенні до життя. Але з'являється і щось нове. З тріади — фізика, логіка, етика — залишається лише останнє.

Сенеку вражає мінливість у калейдоскопі подій, тлінність людського життя, роль, що грає кожна людина без репетицій у найбільшому зі спектаклів — житті, відпущеному йому за якимсь щасливим жеребом: «Життя як п'єса: неважливо, чи довга, а важливо, чи добре зіграна».

Чи добре зіграна... Сенека думає, що більшість людей разюче недбалі до змісту життя, не впустять нікого у своє приватне володіння, але охоче впустять у душу. Більш того, вони просять інших вторгнутися їхнє життя. У трактаті «Про швидкоплинність життя» Сенека засуджує людей, що нерозумно використовують час свого життя. Він запитує уявлюваного старого: порахуй дні, що пройшли так, як ти намітив, згадай, коли ти належав собі, скільки встиг зробити з задуманого, згадай, скільки часу в тебе відняли порожні засмучення, дурні радості, жадібні прагнення, і ти побачиш, що велику частину твого життя розкрали шматками чужі люди, а ти і не розумів, що втрачаєш. Ти жив, як вічний переможець, забувши про свою смертність, розкидаючи час праворуч і ліворуч, немов його в тебе невичерпний запас. І навряд чи слова Сенеки зуміє зрозуміти молодь. Тіло молодої людини не дозволяє йому думати про час життя. Його мудрість доступна лише людям похилого віку.

Ідеал життя стоїка: «Блаженне життя — це життя, сродне своїй природі. А як досягти такого життя? — Найперша умова — це повне щиросердечне здоров'я, як нині, так і надалі; крім того, душа повинна бути мужньою і рішучою; по-третє, їй потрібне відмінне терпіння, готовність до будь-яких змін; їй варто піклуватися про своє тіло й про все, що його стосується, не приймаючи цього занадто до серця; з увагою відноситися і до всіх інших речей, що роблять життя гарнішим і зручнішим, але не схилятися перед ними; словом, потрібна душа, що буде користуватися дарунками фортуни, а не рабськи служити їм».

Визнаючи тілесність душі, філософ схиляється до визнання її безсмертя. Звідси невисока оцінка земного життя і прославляння смерті: «...яка юрба померлих перед тобою, яка юрба піде слідом...» Теоретично виправдуючи самогубство, Сенека пише Люциллію: «Якщо тіло не годиться для своєї служби, те чому б не вивести на волю змучену душу? І, може бути, це варто зробити небагато раніше належного, щоб не виявитися неспроможним це зробити». Слідуючи цій думці, довідавшись про відношення до нього імператора Нерона, Сенека у ванні перерізає собі вени...

Одним з достоїнств світогляду Сенеки було виправдання Епікура. Він дорікає багатьох сучасників у тім, що, віддаючись задоволенням, вони хотіли б прикритися ім'ям і авторитетом Епікура. Однак, на думку Сенеки, Епікур зовсім не гедоніст: «… вчення Епікура святе й правильне, а якщо підійти до нього ближче, то і досить сумне; його насолода мала, суха і підлегла тому законові, який ми пропонуємо чесноті: вона повинна коритися природі; а того, чим задовольняється природа, ніколи не вистачить для розкоші».

Значна частина трактату «Про блаженне життя» присвячена самовиправданню Сенеки за те, що, проповідуючи стоїцизм, він сам живе багато. На обвинувачення «Філософи не дотримують своїх правил» він відповідає: «Отже, перестаньте корити філософів багатством: ніхто не присуджував мудрість до бідності. Ніщо не перешкодить філософові володіти солідним майном, якщо воно ні в кого не відібране, не залите кров'ю, не опоганене несправедливістю...».

Іншим колоритним представником Нової Стої був Епіктет (50-135 р. до н.е.). Тривалий час перебував у рабстві. Імені не мав. Епіктет — означає «прикуплений», «придбаний». Як раб з’явився в Римі, належав одному з охоронців імператора Нерона. Розлютований хазяїн зламав ногу над міру освіченому рабові і той на все життя виявився кульгавим. У 89 році імператор Доміціан вигнав усіх філософів з Рима. У їхньому числі був і Епіктет, який нарешті одержав волю. Наступний імператор Адріан запрошував Епіктета повернутися в Рим, але філософ відмовився їхати в «місто гріха». На Балканах у місті Кікополісі (Побєдоград) Епіктет відкрив свою школу.

У нього було чимало учнів, у тому числі знатних і багатих. Однак Епіктет вів злидарське кінічне життя. Усе його майно складалося із солом'яної підстилки, дерев'яної лави, циновки і глиняної лампи. Сократ і Діоген були прикладом для Епіктета. Лампа після смерті філософа була продана на аукціоні за три тисячі драхм (більш 13 кілограмів срібла). На могилі Епіктета була зображена складена самим філософом горда епітафія: «Я, Епіктет, раб кульгавий і бідний, але угодний богам».

Як і Сократ, Епіктет нічого не писав. Можливо, він був неписьменним, у всякому разі, був малоосвіченою людиною. Для нього практика, особистий приклад були важливішими теорії, тому він віддавав перевагу усній проповіді. У древньому Китаї говорили, що книги — це пальці, що вказують на Місяць. Дивитися треба не на пальці, а на Місяць. Книжні знання самі по собі не стають скарбами душі і читання книжки ще не справа, а готування до справи. Освіченість людини не в начитаності, а в моральних вчинках. Виходячи з такого переконання, Епіктет принципово нічого не писав. Лекції Епіктета були записані його учнями.

Головна теза Епіктета полягає в тому, що не можна змінити існуючий порядок речей. Можна лише змінити своє до нього ставлення. Але як вижити у світі зла? Людина повинна розділити всі речі і справи на залежні від нього і не залежні. Перші варто виконувати всупереч усьому, другі — ігнорувати: «Якщо прийшов час нести неприємності, неси їхній бадьоро, а не так, як віслюк, противитись, стенаючи і знемагаючи під ударами батога. Інакше ти зробишся рабом того, хто виганяє тебе з Рима, і того, хто може виклопотати тобі дозвіл залишатися в Римі».

Людина — частина природи, розум ріднить його з богом і підлеглий богові. Проходження розумної необхідності є, на думку раба-філософа, щирою волею. «Ти актор у драмі і повинен грати свою роль», — говорив Епіктет.

Воля досягається через моральне удосконалювання людини, що має або форму пристосування, або активного неприйняття дійсності. В одній з «Бесід» Епіктет викладає формулу волі: «Вільний той, хто живе так, як бажає, хто непідвласний ні примусові, ні перешкодам, ні насильству, чиї потяги досягають успіху, позбавлення не терплять невдачі».

На думку Епіктета, навіть у їжакових рукавицях стоїцизму можливе маленьке особисте щастя. Для його досягнення стоїк повинен стати егоїстом: «Ніхто мені не миліше, ніж я сам собі». Особисте щастя — ціль усякого людського прагнення. Кожна наша дія, за Епіктетом, відбувається під впливом уявлень про користь або шкоду, що будуть викликані цією дією. Людина не може бажати собі шкоди, він так улаштований, що завжди прагне до користі. Особистий егоїзм не скасовує позитивного ставлення до ближнього, оскільки добро, адресоване іншому, робиться заради самого себе. Найважливіше у своєрідній доктрині «розумного егоїзму» Епіктета полягає в тлумаченні понять «моє» і «чуже». Моє - це тільки Логос у мені, чуже — це тіло, що належить природі. Ближче усіх мені Логос, що міститься в інших людях, у законах, у суспільних і державних установах. Звідси турбота про себе є служіння Логосу в собі, в інших людях, у суспільстві, у державі. Турбота ж про тіло, про почуттєві насолоди, догода своїм пристрастям — це турбота про щось далеке нам. Епіктет був визнаний ранніми християнами, оскільки його ідеї вважалися близькими вченню Христа. «Ти хочеш, щоб я існував, — звертається філософ до Бога. — Я буду існувати як людина вільна, як людина шляхетна, як захотів ти. Адже ти створив мене непідвласним перешкодам у всьому моєму. Але більше я тобі не потрібний? Так хай буде тобі в благо». Так уявлення про космос конкретизуються і персоніфікуються в образі Бога.

Останнім великим представником Нової Стої був Марк Аврелій (121-180 р. н.е.), народився в середовищі римської аристократії, рано втратив батьків. Став прийомним сином імператора Антоніна Пія. Вирізнявся мудрим і гуманним ставленням до людей. У 161 році Марк Аврелій змінює на престолі названого батька і стає імператором Римської імперії. Спочатку його співправителем був інший прийомний син - Луцій Вір. Після смерті Луція Віра, котрий вів розгульний спосіб життя, одноосібно править імперією.

Після смерті Марка Аврелія в його речах були знайдені записки, що склали філософський твір, умовно названі «До самого себе» або «Наодинці з собою». Дотепер ніхто не знав, що імператор вів записи. У своїх міркуваннях Марк Аврелій звертається до самого себе як уявлюваного співрозмовника, говорить із самим собою. Зміст записів вразив сучасників і глибиною думок, і ще більше всепроникаючим смутком. Той факт, що автором записів був глава наймогутнішої держави світу того часу, і що він писав не для публіки, додає рукопису особливого значення. Він увійшов до золотого фонду європейської культури. Світогляд Марка Аврелія був розцінений як стоїчний хоча б уже тому, що він висловлював думки, близькі думкам раба Епіктета.

В основі світу лежить безособове, але розумне начало, світовий розум, що байдужний до природи і її утворень. Логос-розум пов'язує воєдино все суще. Частка його втілена в людині, але це лише можливість оптимальної поведінки людини. Насправді вона може перетворитися лише завдяки особистим зусиллям самої людини. Вона повинна пестити свій геній (розум), не ображати його нічим нижчим. Варто визнати ганебним для себе те, що «коли-небудь, спонукає тебе переступити обіцянку, забути сором, ненавидіти кого-небудь, підозрювати, клясти, лицемірити, побажати чого-небудь такого, що ховають за стінами і замками. Адже той, хто віддав перевагу своєму духові, генієві і служінню його чесноти, не надягає трагічної маски, не видає стогонів, не має потреби ні в самоті, ні в багатолюдності. Він буде жити — і це найголовніше — нічого не переслідуючи і нічого не уникаючи. Його зовсім не турбує, протягом більшого або меншого часу його душа буде перебувати в тілесній оболонці, і коли прийде момент розставання з життям, він піде з таким же легким серцем, з яким став би здійснювати що-небудь інше з того, що може бути зроблене з достоїнством і честю. Адже усе своє життя він тільки і думає про те, щоб не дати своїй душі опуститися до стану, невартого розумної істоти».

Як ніхто із сучасників Аврелій почував нестримний і невблаганний перебіг часу. Оглянься назад, подивися вперед — в обидва боки від тебе тягнеться безмежність часу. Перед нею однаково незначні і найдовше і найкоротше людське життя: «Яке ж значення має, у порівнянні з цим, різниця між тими, хто прожив три дні і прожив три людських життя?», — запитує філософ. Кожна людина живе мізерно малим часом. Є тільки мить між минулим і майбутнім, саме вона називається життя. Неважливим є не тільки час, а й місце життя: «Уся земля є тільки крапка», — говорив сам собі Марк Аврелій. Люди витрачають час на погоню за помилковими благами, вони прагнуть продовжити своє життя в пам'яті поколінь. Марне! «Незначна і найдовша слава посмертна; вона тримається тільки в декількох коротких поколіннях людей, що не знають самих себе, не те, що тих, хто давно опочив». Постійна повторюваність дій людей у будь-яку епоху (народження, навчання, шлюб, виховання дітей, свята і т.д.) означає, що в житті людей є присутнім якась загальна схема, приблизний графік життя.

Але якщо життя таке швидкоплинне і суєтне, заради чого варто жити? Марк Аврелій, хоча і песиміст, але не закликає людину просто чекати свою смерть. Час, відпущений йому долею, варто використовувати максимально ефективно. Щодня варто жити так, немов цей день останній.

Заперечуючи безсмертя душі, Марк Аврелій бачить сенс життя не в вічності, а в залученні до всесвітнього розуму, розвитку його іскри в собі, що дозволяє жити в згоді з природою і тому саме по собі є воздаянням. У світлі цієї ідеї незначними здаються філософові і марнотратство співправителя Луція Віра, і зради дружини Фаустини, і інтриги дочки Луцилли, і навіть бунт полководця Кассія. Усе це для нього дріб'язки життя. А жити треба так, ніби кожен день був останнім у твоєму житті і зроблене тобою - останнім. «Отже, проведи цей момент часу в згоді з природою, а потім розстанься з життям так само легко, як падає дозріла слива: славословлячи природу, її що породила, і з вдячністю до дерева, що її породило». У цих словах стоїцизм досяг можливої логічної межі. Додати до сказаного нічого.

Пізня Стоя завершила те, що починали Зенон, Клеанф і Хрисипп. Незважаючи на деякі відмінності в ідеях, найвизначнішим її представникам властиві якісь загальні риси: стоїкам властиві не гордість, достоїнство, впевненість і внутрішня непохитність, а скоріше слабкість, відчуття незначності особистості, розгубленість, надломленість під ударами долі. Як і колись, філософи закликають скоритися долі. Песимізм досягає апогею у творчості Аврелія. Пізні стоїки не тільки плачуть, вони і моляться. Звертаючи погляди на небо, шукають порятунку понад.

«Сум іншого — це чуже», — говорить Епіктет. «Згорнися в себе», — пише Марк Аврелій. Чи не так вже істотно відрізняються ці судження від ідеї Епікура «Живи, ховаючись»?