Концептуальні підходи до проблеми політичної влади

У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної впади, найголовнішими з-поміж яких є:

►біхевіористський підхід - влада як певний тип поведінки, засно­ваний на можливості зміни поведінки інших людей;

►інструменталістський підхід - влада як можливість викорис­тання певних засобів, зокрема насильства;

►телеологічний підхід - влада як досягнення певних цілей і одер­жання результатів;

►структуралістський — влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;

►конфліктологічний - влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;

►реляціоністський - влада як міжособові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Аристотель першим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-управлінську (виконавчу) та судову. Християнський теолог і філософ Августин Аврелій у творі “Про град Божий” писав, що влада завжди опікує, “правлять ті, які піклуються, як чоловік - жінкою, батьки - дітьми, пани - рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки - чоловікам, діти - батькам, раби - панам”.

Середньовічний теолог Тома Аквінський вважає, що оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі - від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереження миру і справедливості у суспільстві,

Головним виразником ідеї поділу влад є Ш.-Л. Монтеск’є, котрий у своїй праці “Про дух законів” доводив, що поділ влад є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, а рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод. “Усе б загинуло, коли б у одній і тій самій особі або установі, яка складається із сановників, із дворян чи із простих людей, були б поєднані три влади: влада творити закони, влада виконувати настанови загальнодержавного порядку і влада судити злочини чи тяжби приватних осіб”.

Дж. Адамс вважав, що влада - це форма примусу, панування однієї групи над іншими, здійснення контролю над життям людини. Влада, на його думку, це не лихо само по собі, бо уряд обирається на підставі вільної згоди та договору з метою самозбереження суспільства і в цьому відношенні влада виступала в освяченій законом формі. Але людство стоїть завжди перед спокусою перетворити цю владу на зло, бо природа людини - “зіпсована, хибна, гріховна”.

Ф. Ніцше у своєму розумінні влади пройшов дистанцію від негативного її сприйняття (“влада завжди є злом”) до позитивного. Влада, на його думку, є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки. “Що є добрим? - Усе, що підносить в людині почуття влади, власне владу. Що є поганим? - Усе, що випливає зі слабкості. Що є щастя? - Почуття дедалі більшої влади, почуття подоланої протидії’.

Б. Рассел у своєму творі “Влада” (1938 р.) зазначав, що влада – це насамперед взаємовідносини між владою індивідума і владою організації (держави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючій організації. Б.Рассел проаналізував сотні людей до влади. Він вказував, що у сильно ієрархізованих суспільствах (наприклад, у монархіях) потяг людей до влади є у спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких виокремлюються лідери. Для лідерів влада — це не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп’яніння пануванням. У “Маніфесті Рассела — Енштейна" наголошувалося, що людина від народження наділена двома взаємопозв'язаними пристрастями — прагненням до влади і прагненням до слави. Обидві вони безмежні, їх реалізація відіграє в історії помітну роль, бо влада є виробником потрібних результатів, зумовлених індивідуальними проявами цих і пристрастей.

Т. Парсонс як представник телеологічного підходу у визначенні влади, визначав останню як здатність виконувати обов'язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставлених цілей. Він прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що влада є елементом, який перебуває в обігу, є засобом обміну, торгівлі, символом вартості. На думку Т. Парсонса, “влада — це можливість виконання функцій заради і від імені суспільства”, це “здатність змобілізовувати ресурси суспільства”.

Один із розділів книги австрійсько-англійського політичного філософа та економіста Ф. Хаєка ‘‘Дорога до рабства” (1939) має назву “Чому до влади приходять гірші?”. На думку Ф. Хаєка, це відбувається тому, що:

чим інтелігентніші люди, тим менш вони є колективістами, менш одностайні в дотриманні симпатій до якоїсь конкретної системи вартостей. Чим освідченіші люди, тим важче підвести їх до спільного знаменника у їх поглядах та вчинках; тоталітарні режими опираються, насамперед, на людей із нестійкими поглядами і таких, що легко збуджуються; люди швидше за все об'єднуються довкола негативної програми — ненависті, заздрощів; вони виступають за поділ на “ми” і “вони”.

Англійський футуролог О. Тоффлер наголошує на новому ракурсі розуміння влади - знаннях. Володіння знаннями, вміння їх використовувати стають не лише визначальною виробничою силою, але й могутнім інструментом влади. Хоча основними факторами влади О. Тоффлер називає насильство, багатство і знання, але саме останній чинник сьогодні стає домінуючим. Завдяки можливості швидко поширювати, передавати знання, відбулося глобальне “зрушення влади”.

Марксистський підхід до проблеми влади передбачає її розгляд як необхідного результату непримиренності суспільних протиріч, які мають економічні причини. Ліберальний підхід розглядає владу з позиції авто­ритету суспільних настанов, які приймаються добровільно.