Патристика та схоластика як періоди розвитку філософії Середніх віків

Релігійний характер філософської думки Середньовіччя

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична філософія за своєю сутпо була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.,

По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому «сидить» диявол.

По-третє, світ сприймається як двоїсте буття, справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

2 Християнсько-середньовічна апологетика і патристика.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр), який проголосив Думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжю основу буття: «Вірую, бо це — абсурдне». Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім, днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.

Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття і визнання «надрозумової реальності», яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Найвідомішим серед «отців» західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло,-історичний час і вічність, смисл людської історії — ось ті проблеми, які цікавили його понад -усе. Етична проблематика займає у нього головне місце.

Зло у світі, за Августином, — не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло — це вільний вибір.людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі — від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти твориш. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло — це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. «Віруй, шоб розуміти», — таку тезу висуває Августин.

Цікавою була також думка Августина про лінійний розвиток людської історії. У своїх працях «Про місто Боже» і «Сповідь» він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа людство проходить перші епохи, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства.

3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.

Схоластика (від грецького «схола» — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки; яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення бутгя Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля.

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсали, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом і реалізмом.

Номіналізм (від лат. — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви абр імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили/що загальні поняття (універсал?) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди.

Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях 1С.Еріугени (810-877 рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).

Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсали існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що бутгя включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени — «Про поділ природи» — у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.

Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності «Святої Трійці". Реалісти захищали існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Номіналісти, стверджуючи реальне існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.

Догмат триєдності Бога — один ^л із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.

Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

Філософія Сократа

Сократ (469-399 рр.. До н. Е..) - Перший філософ-афінянин - все свій час присвячував філософських бесід з молодими людьми, філософами, художниками. Він був переконаний, що обраний Богом і приставлений до афінському народові, як ґедзь до коня, щоб не давати йому впадати у духовну сплячк^у піклуватися про свої справи більше, ніж про своє моральному і інтелектуальному вдосконаленні. Багато видатних афінянин не могли пробачити Сократові того, що він вказував на несправедливості, ними здійснюються. Форми етичного раціоналізму: проблема вибору критеріїв вибору І метод фактич. встановлення статусу понять "Істина" і "Брехня", етапи бесіди. Починаючи з Сократа, стало вживатися слово "філософія". Сократ іронізував над тим, що софісти беруться навчати мудрості, а самі заперечують можливість будь-якого знання. На противагу софістам Сократ приписував собі не саму мудрість, а тільки любов до мудрості і називав себе не мудрим, як софісти, а філософом, тобто любить мудрість. У цьому значенні слово "філософія" стало вживатися учнями Сократа і з тих пір позначає особливу сферу інтелектуальної діяльності. Виступаючи проти софістів, Сократ в той же час у своїх поглядах висловлював ті особливості філософської діяльності, які були характерні для софістів. Перш за все, Сократа зближувала з софістами гуманістична, людинознавчих спрямованість його інтересів. Пізнання природи він вважав справою непотрібним і безбожної. Філософія повинна займатися розглядом людини, його моральних якостей. Але на відміну від софістів все увагу Сократа зосереджується не на людині яка відчуває, а на людині моральному і пізнає. Крім того, Сократа відрізняла від софістів віра в існування об'єктної істини і в можливість її відшукання. Найважливішим для людини Сократ вважав самопізнання. Девіз "Пізнай самого себе" стає головним девізом його філософії. Пізнати" самого себе означало для Сократа пізнати себе як суспільне і моральне істота. Тому основний зміст філософії Сократа складає етика. В його етиці чітко виражається раціоналізм: чеснота у Сократа невіддільна від знання. Доброчесність - це знання того, що добре і разом з тим корисно людині, а погане - це незнання. Філософ був переконаний в тому, що ніхто не грішить свідомо, що здійснює зло робить це по незнанню. Чесноти можна навчити, так як знання природжена людині. Прагнення до добра існує у кожної людини від народження і для перетворення його в чесноту необхідно його пригадати. Процесу спогади повинен сприяти розроблений Сократом діалектичний метод, за допомогою якого розвиваються, обґрунтовуються етичні поняття. Сократ не повідомляв своїм учням ніякого знання, та й не міг цього зробити, бо казав: "Я знаю тільки те, що нічого не знаю". Це твердження слід розглядати у зв'язку не стільки з людським знанням, скільки з божественним. У порівнянні себе з всезнаючим Богом очевидною стає вся нікчемність людського знання, в тому числі і його, Сократа, мудрості. Серед сокративших шкіл найбільшу популярність здобули кініческой (цинического) і гедоністична. Символом руху кініків став Діоген (ум.ок. 330-320 рр.. До н.е.), який прославився тим, що жив у бочці і вдень серед натовпу з ліхтарем шукав того, кого міг би назвати людиною.

Варіант 23