Кримінально-виконавча система і законодавство політичного періоду

Друга хвиля тюремних реформ у Європі, що її пов'язують з початком міжнародної співпраці і рішеннями перших тюремних конгресів, поступово перекинулась і на Російську імперію. Але тут, на відміну від Європи, тюремні перетворення 60—80-х років XIX ст. носили менш свідомий характер і були обумовлені чинниками значно вищого порядку, а саме — крахом феодально-кріпосницької суспільно-політичної системи і судово-правовою реформою, пов'язаною з відміною тілесних покарань.У 1856 р. Олександр II офіційно заявив, що кріпосництво краще скасувати зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу.

Закон про відміну кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 р., поклав край поміщицькому свавіллю. Тепер особи з числа колишніх кріпаків, які скоїли кримінальні злочини, мали судитися у державних судових установах і нести відповідальність на існуючих загальних засадах. Один з найвідоміших фахівців свого часу в галузі кримінального права і тюрмознавства професор М. Таганцев, оцінюючи значення закону від 19 лютого 1861 р., писав, що цей закон сколихнув "дві найголовніші засади карної системи: різні покарання для осіб, які мають привілеї, та непривілейованих, і тому панування тілесних покарань".

Під час розробки проекту селянської реформи знову постало питання про скасування тілесних покарань. Так, у 1858 р. під час одного із засідань комітету, спеціально створеного наприкінці 1856 р. з метою розробки плану реформ, Я. Ростовцев у присутності Олександра II заявив, що в новому положенні про селян "о наказаний телесномь не следуеть упоминать вовсе: зто было бы пятномь настоящаго законодательства". Зрештою селяни звільнилися від кріпосницької залежності, але тілесні покарання у їх середовищі після прийняття закону від 19 лютого 1861 р. залишилися.Проте не минуло й місяця, як дебати з цього приводу виникли знову. В березні 1861 р. князь М. Орлов представив Олександру II записку з вимогою скасувати тілесні покарання в Російській імперії і царстві Польському. У записці зазначалося, що в Росії тілесні покарання слугують фундаментом для всієї карної системи, між тим вони є зло у християнському, моральному і суспільному відношенні. Філософи, юристи, державні люди усіх часів визнавали тілесні покарання аморальним і безцільним мордуванням, а "в нас б'ють кожного, хто дає себе бити". "Плети, клеймение й розги должны быть отменены". Все це вже, мовляв, давно не викликає жаху, а лише принижує гідність людини. Шпіцрутени у війську — є кваліфікована смертна кара, солдатам огидна роль катів.

Записку Олександр II передав для обговорення в комітет при другому відділенні. Комітет погодився з Орловим, і виніс таку ухвалу: уряд не має тепер на меті тільки залякати злочинця, а прагне його виправити. Тілесні покарання не відповідають ані гідності людини, ані духу часу, ані успіхам законодавства.

Керуючись думкою більшості, комітет прийняв постанову, яка згодом дістала своє відображення у Законі від 17 квітня 1863 р. про відміну тілесних покарань.

Відгомоном закону від 17 квітня 1863 р. були закон від 30 серпня 1864 р. про відміну тілесних покарань у Царстві Польському та Статут від 20 листопада того ж року. Останній увібрав у себе постанови про незначні злочини, прийняті попередніми законами. Особлива частина цього Статуту (статті 28—181) передбачала у 18 випадках покарання тюрмою, у 59 — арештом.

Важливою подією в історії розвитку тюремної системи і тюремного законодавства було утворення в 1872 р. комісії для складання "загального систематичного проекту тюремного перетворення" під головуванням графа Сологуба. Надзвичайна потреба в роботі комісії обумовлювалася тим, що тюремне законодавство майже до 1872 р. являло собою несистематизований збірник нормативних актів, прийнятих у різний час. Зрозуміло, що з такою нормативною базою ні про яку реформу системи не можна було і мріяти.

Матеріали роботи комісії вийшли друком у 1873 р. під назвою "Історія і сучасний стан каральних установ за кордоном і в Росії".

Метою здійснення своїх завдань комісія вважала створення загального систематизованого статуту про місця ув'язнення, такого, який являв би собою не набір ряду історичних уривчастих законоположень, а цілісний, перейнятий внутрішньою єдністю кодекс про місця ув'язнення, узгоджений з усіма перетвореннями — відміною кріпосного права, тілесних покарань і застарілих форм судочинства. 19 травня 1873 р. проекти трьох положень — про місця ув'язнення цивільного відомства, про пересильні установи, про порядок введення в дію тюремної реформи, та інші матеріали, напрацьовані комісією, були передані на розгляд особливого комітету, утвореного для остаточного обговорення тюремних перетворень. Головою цього комітету було призначено члена Державної ради графа Зубова.

Після ознайомлення з матеріалами та відповідних підрахунків комітет Зубова дійшов висновку, що середня вартість одного арештантського місця становитиме близько 600 крб., і що таким чином при загальній кількості арештантів у 70000 осіб реформа обійдеться державній скарбниці у 42 мільйони крб. "Навряд чи якась держава, — розмірковували члени комітету, — у змозі відрахувати одразу таку значну суму на потреби тюремної системи. Але разом з тим, ніяка держава, розуміючи, що покарання не досягає своєї мети за відсутністю правильної організації тюремної справи, не може в принципі відкидати реформи лише внаслідок їх надмірної вартості".

20 квітня 1871 р. пропозиції комітету були внесені на розгляд Державної ради, а згодом — передані на доопрацювання в спеціальну комісію, утворену з членів Державної ради, персональний склад якої на чолі зі статс-секретарем Гротом було "высочайше" затверджений 28 лютого 1877 р.

Від самого початку комісія Грота зосередила головну увагу на розгляді проекту Міністерства юстиції про встановлення нових засад карної системи, які надалі дістали своє відображення в положеннях Закону від 11 грудня 1879 р., виданого "для керівництва в ході тюремних перетворень та перегляді Уложення про покарання".

У ході обговорення було запропоновано два альтернативні шляхи розбудови системи: або взяти за основу пропозиції комітету графа Зубова і продовжити розробку детальних правил тюремного устрою та управління; або призупинити нормотворчу діяльність, реорганізувати центральний апарат управління тюрмами і надати йому можливість продовжити реформи виходячи з конкретних обставин.

Останній варіант розвитку подій було визнано перспективнішим.

Закон про організацію Головного тюремного управління (ГТУ) було затверджено 27 лютого 1879 р. Але тільки 23 квітня першим начальником ГТУ був призначений таємний радник Галкін-Враской. Офіційне ж відкриття управління відбулося 16 червня 1879 р.

Не чекаючи поки Державна рада затвердить засади нової системи покарань, начальник ГТУ Галкін-Враской восени 1879 р. особисто проінспектував тюремні установи в містах Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії та інших, обговоривши з місцевим керівництвом найважливіші питання стосовно побудови нових і реконструкції старих тюремних споруд.

Окрім цього за період з 16 червня по 1 вересня ГТУ приступило до здійснення ряду корисних починань, спрямованих на упорядкування різних галузей тюремної справи. Зокрема, циркуляром від імені начальника ГТУ від 21 серпня 1879 р. увага губернаторів зверталася на потребу розвитку в тюремних замках праці засуджених. Була також впроваджена при ГТУ посада особливого техніка з будівельної частини; заснована спеціальна бібліотека при ГТУ. Встановлювався обмін офіційними виданнями з тюремними управліннями Англії, Франції та Італії, розпочато: розробку питання про спеціальну підготовку осіб, які мають бажання обійняти посаду наглядачів у тюрмі; роботу над проектом про утворення при ГТУ особливого статистичного бюро; перегляд статуту Товариства піклувального про тюрми тощо.

Усі ці заходи яскраво свідчать про те, що новоутворене Головне тюремне управління одразу ж стало на шлях самостійної творчої діяльності і проявило при цьому широку ініціативу стосовно не лише розробки, а й вирішення важливих питань, які в подальшому складали предмет турбот тюремного відомства, а саме: приведення до ладу тюремних споруд; покращення якісного складу адміністрації і нагляду місць ув'язнення; поліпшення тюремного господарства й організації тюремних робіт, системи морально-релігійного виховання в'язнів, розвитку пересильної частини, організації патронажу над звільненими з місць позбавлення волі.

Згадавши про розвиток кримінально-виконавчої системи у другій половині XIX ст., варто сказати також і про розвиток законодавства. Йдеться про відомі редакції "Статуту про триманих під вартою" 1857, 1886, 1890 років.

При порівнянні редакцій 1857 р. та 1886 р. можна виявити велику розбіжність у кількості статей. Замість 1130 статей Статуту видання 1857 р. Статут про триманих під вартою 1886 р. мав 400 статей, їх зменшення пояснюється виключенням цілого ряду статей, що мали відношення до скасованих видів позбавлення волі — упокорювальних і робочих домів. Щодо арештантських рот цивільного відомства, вони були замінені виправно-арештанськими відділеннями.

Велика розбіжність у кількості статей певним чином вплинула на зміст і структуру статуту. Але це була не остання кодифікація, оскільки через шість років Статут був знову переглянутий.

У виданні 1890 р. нараховувалося 394 статті, а впродовж 1909 р. залишилося 439. Змістовна частина Статуту настільки велика, що назвати всі статті практично неможливо. Нагадаємо лише назви розділів і глав.

Загалом Статут складався з двох розділів: 1. Установи місць тримання під вартою; 2. Статути про триманих під вартою.

Перший розділ мав чотири глави: 1. Загальні положення (ст. 1 — 5); 2. Про устрій і тримання місць ув'язнення (ст. 6—13); 3. Про управління місць ув'язнення (ст. 14—63); 4. Статут Товариства піклувального про тюрми (ст. 64—123).

Другий розділ мав дев'ять глав: 1. Про приміщення для арештованих (ст. 124—152); 2. Про виховно-виправні установи для неповнолітніх (ст. 153—167 були відмінені і замінені правилами, викладеними в Положенні про виховно-виправні установи для неповнолітніх від 1909 р.); 3. Про осіб, які тримаються при поліції і в тюрмах (ст. 168—280); 4. Про осіб, які тримаються у виправно-арештантських відділеннях (ст. 281—340); 5. Про заняття арештантів роботами і про розподіл отриманих від цього доходів (ст. 344—371); 6. Про пересилку арештантів (ст. 372—394); 7. Про дисциплінарну відповідальність осіб, які тримаються під вартою в тюрмах, виправно-арештантських відділеннях, та про попередження втеч з-під варти (ст. 395—415) та інші.

Значну роль щодо нормативно-правового регулювання діяльності у сфері виконання покарань до 1917 р. відіграла "Загальна тюремна інструкція", остаточно затверджена 28 грудня 1915 р. Вперше вона була оголошена як тимчасова 1 березня 1912 р. і протягом трьох років проходила апробацію на практиці. Причому практичні працівники і науковці обговорювали її положення на сторінках засобів масової інформації, зокрема відомчого журналу "Тюремний вісник".

Загалом інструкція торкалася конкретних питань роботи пенітенціарних установ і відносин у системах: в'язень — адміністрація та персонал; персонал — адміністрація; адміністрація — центральне управління. У ній можна знайти все, починаючи з прав, обов'язків, відповідальності в'язня, закінчуючи правами, обов'язками, відповідальністю центральних органів.

Наступним нормативним актом, про який варто згадати, незважаючи на те, що він діяв дуже короткий час, були перші в історії Правила внутрішнього тюремного розпорядку (1916 р.). Документ примітний з усіх боків, про що свідчать навіть самі назви розділів: 1. Прийом арештантів; 2. Поведінка арештантів; 3. Дотримання порядку, чистоти, гігієни; 4. Розподілення арештантського часу; 5. Продовольство, виписка, постачання; 6. Побачення та листування; 7. Арештантські роботи; 8. Виправно-дисциплінарні заходи; 9. Звільнення арештантів.

З початком першої світової війни загальна ситуація в місцях ув'язнення Російської імперії почала дедалі погіршуватися. Значна частина персоналу пенітенціарних установ пішла на фронт. З тих же причин поступово припинили свою діяльність товариства допомоги звільненим в'язням, погіршилась робота попечительських установ. Виникли проблеми з харчовим та речовим забезпеченням в'язниць. Значно зріс рівень рецидивної злочинності. Звісно за таких умов ні про які реформи або суттєві структурні перебудови вже не йшлося.

Виступаючи в якості головного матеріального придатку державної влади, тюремна система завжди ототожнювалась у свідомості революційно налаштованих мас народу з насильством і гнобленням.

У перші дні лютневої революції 1917 р. разом з центральними тюрмами було розгромлено Головне тюремне управління, знищено його архів і поточне діловодство. Але завдяки організаторським здібностям професора О. Жижиленка, призначеного на посаду начальника ГТУ 8 березня 1917 р., центральний апарат управління тюрмами відновив свою роботу за лічені дні, одразу ж приступивши до розробки нової пенітенціарної доктрини і виконання постанов Тимчасового уряду від 6 березня.

У першому Циркулярі, надісланому на місця за підписом нового начальника ГТУ, підкреслювалось, що головною метою покарання е виправлення "человека, имеющего несчастье впасть в преступление в силу особенностей своего характера или неблагоприятно сложившихся внешних обстоятельств", і що для належного виконання цієї мети слід передусім проявляти гуманізм до в'язнів.

Дотримуючись обраного курсу, керівництво ГТУ на чолі з О. Жижиленком ініціювало прийняття цілого ряду дуже важливих нормативних актів, але в цілому покращити існуючий стан справ так і не спромоглося.

Уже 3 березня 1917 р. Харківський тимчасовий виконавчий комітет віддав прокуророві наказ про негайне звільнення з-під варти усіх політичних в'язнів лише на підставі опублікованих у пресі суто декларативних пунктів програми Тимчасового уряду щодо амністії.

Пізніше, 9 березня, в'язні Херсонської каторжної тюрми загальною кількістю 2000 осіб роззброїли охорону, виламали браму і вийшли у місто.

У Миколаєві після амністії були звільнені, як і годилося, лише політичні в'язні, але кримінальні одразу ж заявили членові Державної думи І. Тулякову, що вирішили отримати волю хоча б і через тіла своїх наглядачів.

У Києві кримінальні в'язні також вимагали звільнення. Київський виконавчий комітет був вимушений послати в тюрму своїх представників, щоб пояснити зміст постанов Тимчасового уряду і покласти край безладдю. Але в'язні продовжували вимагати застосування амністії і до них. Діставши підтримку урядових інстанцій в особі комісара з охорони праці О. Спіцина, вони знову порушили перед Виконавчим комітетом клопотання про звільнення. А останній, замість термінового вжиття потрібних заходів, передав справу на розгляд спеціальній комісії.

Через кілька днів той же Комітет змушений був розглядати на засіданні нову справу — "Про безпорядки у виправно-арештантських відділеннях". Учасники дискусії вважали за необхідне провести радикальні зміни. Заступник судового комісара Вакар запропонував призначити в тюрми і виправно-арештантські відділення нових тимчасових начальників з числа офіцерів, надати їм усю повноту влади та розробити інструкцію про тимчасове управління тюрмою на засадах самоуправління. Проте ніяких практичних результатів розгляд справи так і не мав.

У тому ж березні 1917 р. 1600 в'язнів Одеської тюрми, чекаючи відповіді уряду на порушене клопотання про амністію для кримінальних злочинців, організували щось на зразок самоврядування, в окремих випадках погоджуючи свої дії з призначеним на посаду начальника тюрми офіцером.

Газета "Южный Край" одразу ж опублікувала статтю про "тюремну республіку" в Одесі, втечу кримінальних злочинців, розкрадання тюремного майна тощо. З подібними фактами можна було ознайомитися і в інших засобах масової інформації того часу.

Під тиском об'єктивних реалій Тимчасовий уряд змушений був приймати все нові й нові роз'яснення до актів політичної і кримінальної амністії. В результаті протягом кількох перших місяців з тюрем було звільнено 88097 осіб, з яких переважну більшість (93,5%) складали саме кримінальні в'язні і тільки 6,5% — політичні.

Починаючи з березня 1917 р., ГТУ (з 26 квітня — ГУМУ — Головне управління місцями ув'язнення) проводило досить м'яку політику, спрямовану на затвердження нових гуманістичних засад розбудови системи виконання покарань. І лише 7 липня 1917 р. після вдалих спроб насильницького звільнення арештантів воно було змушене прийняти інструкцію "Об употреблении оружия чинами ведомства мест заключения" — перший нормативний акт, який йшов усупереч із загальною концепцією.

Наступний нормативний акт, спрямований на посилення режиму утримання, — циркуляр ГУМУ за № 74 — був прийнятий лише 5 вересня 1917 р. В ньому ГУМУ вбачало існуючий стан справ у в'язницях вкрай незадовільним і наказувало адміністрації і охороні тримати всі приміщення, де перебувають в'язні, вдень і вночі замкненими і відмикати їх лише в разі справжньої потреби, проводити ретельні обшуки в'язнів після повернення з прогулянок. Цим же циркуляром скасовувалися і всі представництва общини в'язнів — старостат та уповноважені.

Але бажаного результату прийняття цього нормативного акта не дало і не могло дати. Ситуація в місцях ув'язнення повністю вийшла з-під контролю і залишалася такою досить тривалий час.

У першу чергу це стосувалося й тюремних установ, розташованих на території України, де протягом 1917—1919 рр. влада багато разів переходила з рук в руки.

9 квітня 1918 р. за ініціативою української соціал-демократичної партії на розгляд Малої ради УНР була внесена інтерпеляція про незадовільні умови утримання арештантів у Старокиївському участку. А 13 квітня цим же органом заслуховувалась відповідь на неї міністра судових справ С. Шелухіна. Він зазначав, що становище в'язнів "тяжке через руїни по тюрмах і голод" і що "по старому пайку їм дають усього 50 коп. на харчування в день, тоді як фунт хліба коштує 1 крб. — 1 крб. 20 коп.".

Після переходу влади до урядових структур Української Держави гетьмана П. Скоропадського розпочався процес тотальної воєнізації апарату управління і найважливіших галузей державно-управлінської діяльності.

На деякий час припинилися погроми тюрем, розкрадання тюремного майна, напади на адміністрацію та охорону в'язниць. Але стан і устрій тюремних установ майже не змінився. Адміністрація в'язниць у своїй професійній діяльності, як і раніше, керувалася нормативною базою, сформованою за часів Головного управління місцями ув'язнення. Уряд же П. Скоропадського безпосередньо, так само як і уряди УНР та ЗУНР, впритул до вирішення проблеми переустрою системи виконання кримінальних покарань не підійшов, хоча мав таку змогу, особливо якщо враховувати його склад.

Окремі кроки в цьому напрямку були зроблені лише за часів Директорії. 30 липня 1919 р. Симон Петлюра затвердив тимчасовий "Статут внутрішньої служби", розроблений юристами Головного управління Генерального штабу військ. Він складався з XIV розділів і 560 статей. Частина з них визначала права і обов'язки осіб, причетних до виконання вироків штабних судів. Загалом же питання організації ув'язнення розглядалися в окремому — XIII розділі Статуту.

Наступним нормативним актом, що мав безпосереднє відношення до виконання покарань, був ухвалений Радою народних міністрів і затверджений С. Петлюрою закон "Про судочинство в штабних судах" від 4 серпня 1920 р. Останній врегульовував цілий спектр проблем, які виникали на різних стадіях судочинства, в тому числі й на стадії виконання покарань.

На перший погляд, ці нормативні акти не мали важливого значення для цивільних установ юстиції того часу, але не треба забувати, що в межах театру бойових дій і наближених до нього територіях, військові установи не тільки чинили правосуддя, а й виконували вироки.

З переходом влади до більшовицьких урядових структур розпочався новий "славнозвісний" етап розбудови виправно-трудової системи, грунтовно описаний у цілому ряді підручників і посібників радянського часу.

Як у центрі в жовтні 1917 р., так і на Україні в березні-квітні 1919 р. створення нової радянської системи керівництва і контролю за діяльністю місць позбавлення волі почалося з ліквідації тюремних інституцій попередньої влади, і звільнення чиновників колишнього Міністерства юстиції Директорії. На початку квітня 1919 р. Народний комісаріат юстиції України прийняв постанову "Про ліквідацію всіх відділів колишнього Міністерства юстиції". "Всі, до цього часу не ліквідовані відділи колишнього МЮ, — говорилося в ст. 36 Постанови, — вважаються ліквідованими з 30 березня цього року". На службі були залишені лише працівники архітектурного підвідділу Головного управління місцями ув'язнення і склад конвойної охорони.

Слідом за підвідділами колишнього МЮ та губернськими тюремними інспектурами були ліквідовані також і всі губернські та повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх капітали передані в розпорядження місцевих каральних підвідділів, які щойно почали утворюватися, хоча постанова про організацію в структурі юридичних відділів губернських, міських і повітових виконкомів тюремно-каральних підвідділів була прийнята ще в лютому 1919 р.

В тому ж 1919 р. була зроблена перша спроба розробити нове виправно-трудове законодавство України, йдеться про проект Статуту про триманих під вартою.

У своїй доповіді про основні принципи його розробки начальник тодішнього Тюремно-карального відділу НКЮ УРСР Брольницький вказував на потребу "піддати корінній реформі весь старий тюремний лад".

16 травня остаточний варіант Основних положень Статуту був складений. До його структури входило 15 розділів:

1. Положення про центральне і місцеве управління місцями позбавлення волі,

2. Мета поміщення осіб, які перебувають під слідством, і засуджених у місця позбавлення волі,

3. Постановка робіт у місцях позбавлення волі,

4. Культурно-освітня діяльність,

5. Лікарсько-санітарна частина,

6. Патронаж,

7. Про задоволення релігійних потреб в'язнів,

8. Постачання місць ув'язнення різного роду довольством,

9. Розподіл в'язнів за категоріями,

10. Заходи заохочення і покарання.

11. Внутрішній розпорядок у місцях ув'язнення,

12. Положення про фінансову частину управління місцями ув'язнення,

13. Про відділ законодавчих передбачень при ЦТКВ,

14. Про організаційно-інструкторський відділ ЦТКВ,

15. Декрет про організацію корпусу конвойної і тюремної охорони.

Вже один перелік розділів свідчить про те, що в статуті мали бути відображені не лише організаційні принципи керівництва місцями ув'язнення, а й завдання місць позбавлення волі, основні форми впливу на засуджених, інші питання.

Майже до 1924 р. в Україні, так само як і в Росії, йшло формування нового радянського виправно-трудового законодавства, приймались все нові й нові нормативні акти. Окремі з них якщо й не повторювали зміст попередніх, то принаймні дублювали вимоги, які центральне керівництво адресувало адміністрації "виправно-трудових установ". Особливо це стосується відомчих розпоряджень.

Наступним нормативним актом, що міг внести значні корективи в існуючий порядок виконання покарань, був проект Пенітенціарного кодексу УРСР. Він значно відрізнявся не лише від Виправно-трудового кодексу УРСР 1925 р., а й від його проекту, створеного на базі вже діючого Виправно-трудового кодексу РРФСР 1924 р. Навіть один перелік місць ув'язнення багато про що говорить. Зокрема про те, що на відміну від Росії, місцеве керівництво намагалося розвивати сільськогосподарські колонії, а не фабрично-заводські. Замість трудових будинків для неповнолітніх — реформатори. Базовим же видом пенітенціарних установ мали стати виправно-трудові будинки, а не будинки примусової праці. Загалом кодекс орієнтувався здебільшого на останні досягнення пенітенціарної науки і практики, хоча класовий підхід до вирішення проблеми боротьби зі злочинністю і в ньому проглядається неозброєним оком.

Не уник суттєвих протиріч і сам кодекс УРСР 1925 р. порівняно з Виправно-трудовим кодексом РРФСР 1924 р. 10 квітня 1926 р. в Адміністративному віснику відомим українським вченим-пенітенціаристом Н. Паше-Озерським була опублікована стаття, де автор дає надзвичайно детальну порівняльну характеристику обох нормативних актів, визначає їх слабкі сторони і пропонує внести зміни.

І ці зміни були внесені, але не в 1926 р., а в 1928—1929 рр. Прийняті в цей період нормативні акти радянського уряду настільки змінили обличчя одного з найгуманніших кодексів епохи соціалізму, що від нього залишилася сама лише загальна частина. Наступав період ГУЛАГу.

Правовою основою функціонування цього карального інституту стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. "Про зміни статей 13, 18, 22, 33 Основ кримінального законодавства СРСР та союзних республік", в якій йшлося про нову міру соціального захисту — позбавлення волі у виправно-трудових таборах (ВТТ) віддалених місць СРСР. Перший такий табір почав діяти у квітні 1929 р., але саме "Положення про виправно-трудові табори ОДПУ СРСР" було прийняте 7 квітня 1930 р. постановою РНК СРСР. Звертаючись до його змісту, зазначимо, що в розділі "Основні положення про порядок тримання в'язнів" закріплювалися правові норми щодо регламентації режиму тримання в'язнів: підстави і порядок прийому засуджених; основи їх класифікації; порядок роботи і проживання відповідно до режиму; окремі питання медичного обслуговування; заходи заохочення та стягнення тощо.

Намагаючись врегулювати в Положенні про ВТТ основні вимоги режиму і засоби його забезпечення, законодавець передбачив лише матеріальні правові норми, майже повністю виключивши порядок їх реалізації. Адміністрація ВТТ сама визначала порядок застосування заходів заохочення та стягнення, порядок придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, надання побачень тощо.

Начальникам ВТТ було надано право самостійно видавати нормативні акти, здатні впливати на забезпечення виробничо-господарської діяльності та підтримання необхідного правопорядку серед засуджених. Прикладом цього може бути "Тимчасова інструкція для штрафних ізоляторів Темніківського ВТТ ОДПУ СРСР".

Підміни законодавчої діяльності на державному рівні комплексом відомчих нормативних актів призвели до протиріч з діючим законодавством, включаючи Конституцію, що потягло за собою істотні порушення основних прав ув'язнених.

Після видання Тимчасової інструкції про режим тримання ув'язнених у виправно-трудових таборах від 2 серпня 1939 р. та Тимчасової інструкції про режим тримання ув'язнених у виправно-трудових колоніях від 4 липня 1940 р., які мали таємний характер, правове регулювання функціонування місць ув'язнення НКВС СРСР остаточно набуло вузько відомчого характеру.

17 липня 1943 р. була прийнята Тимчасова інструкція, що визначала порядок обліку та етапування ув'язнених, засуджених до каторжних робіт, у спеціально організованих за наказом НКВС СРСР відділеннях у Воркутлазі, Норильлазі, Дальстрої та Карагандинському ВТТ.

У повоєнний час правове становище ув'язнених почало регулюватися Інструкцією по режиму тримання в'язнів у виправно-трудових таборах і колоніях МВС СРСР, об'явленою наказом МВС від 24 березня 1947 р. В інструкції було визначено, що одним із завдань режиму є забезпечення перевиховання ув'язнених. Але пункт "г" ст. З Інструкції вказував, що режим тримання має забезпечити "перевоспитание заключенных на основе общественно полезного труда".

Серед інших нормативних актів того часу треба виділити затверджене 23 вересня 1948 р. Положення про трудові колонії для неповнолітніх, а також Інструкцію про режим тримання ув'язнених в строкових тюрмах, об'явлену наказом МВС від 11 вересня 1950 р., які діяли до 1954 р.

Після амністії 1953 р. основні напрямки подальшого переустрою існуючої системи виконання покарань передбачали постанови ЦК КПРС від 12 березня 1954 р. "Про основні завдання МВС СРСР" та від 10 липня 1954 р. "Про заходи щодо покращення роботи виправно-трудових таборів і колоній МВС СРСР".

Суттєве значення для реорганізації системи виконання покарань мала також постанова Ради Міністрів СРСР від 10 липня 1954 р., якою було затверджене Положення про виправно-трудові табори і колонії МВС СРСР, об'явлене наказом МВС СРСР від 17 липня 1954 р. Основним завданням виправно-трудових установ визнавалося створення умов, що виключають можливість здійснення засудженими нових злочинів, а кінцевою метою їх діяльності є виправлення і перевиховання засуджених на основі залучення до суспільно корисної праці (ст. 1).

У 1958 р. МВС прийняло Положення про виправно-трудові колонії та тюрми, яке було затверджене постановою Ради Міністрів СРСР у грудні того ж року. Але воно мало чинність досить короткий час.

Початок 60-х років характеризується прийняттям нових заходів щодо вдосконалення виправно-трудової політики та виправно-трудового законодавства. Зокрема, 3 квітня 1961 р. було затверджено "Примерное положение об исправительно-трудовых колониях й тюрьмах союзних республик". Ним була надана можливість республіканським органам вирішувати питання в галузі виконання покарань з огляду на національні особливості.

Перший в історії радянської держави кодифікований нормативний акт у галузі виконання покарань — Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік було прийнято у 1969 р. Протягом 1970—1971 років у відповідності з Основами і на їх базі були підготовлені і затверджені виправно-трудові кодекси союзних республік, у тому числі й досі діючий Виправно-трудовий кодекс УРСР, затверджений у червні 1971 р.

З розпадом Радянського Союзу, урядові структури незалежних держав почали схилятися в бік формування нового кримінально-виконавчого законодавства. Ще на рубежі 1989—1990 років назріла об'єктивна потреба переосмислення існуючої кримінально-виконавчої політики, оскільки застарілі консервативні методи управління системою виконання покарань себе вичерпали.

З урахуванням цих факторів Міністерством внутрішніх справ України за участю провідних вчених і зацікавлених відомств була розроблена і затверджена постанова Кабінету Міністрів України від 11.07.1991 р. № 88 "Про основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи України".

Вже тоді концепція передбачала, що з метою підвищення ефективності діяльності органів і установ виконання покарань в перспективі мусить бути створений Республіканський департамент з кримінально-виконавчих справ. По суті, йшлося про створення самостійного відомства.

У січні 1991 р. Президія Верховної Ради України видала Указ "Про внесення деяких змін у Виправно-трудовий кодекс України". В усіх виправно-трудових установах була збільшена кількість тривалих і короткострокових побачень засуджених, зняті обмеження в листуванні, згідно з нормами підприємств зв'язку встановлено масу посилок, які отримують засуджені, збільшені суми грошових коштів на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби.

За погодженням з Генеральною прокуратурою України, правами МВС засудженим були зняті деякі обмеження режимного характеру (дозволено носити коротку зачіску, використовувати деякі речі цивільного зразка та взуття тощо).

З метою подальшого реформування кримінально-виконавчої системи та на виконання зобов'язань, взятих Україною при вступі до ради Європи, Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. № 344/98 утворено Державний департамент України з питань виконання покарань, а Указом від 31 липня 1998 р. № 827/98 затверджено Положення про Держдепартамент.

На виконання Концепції розвитку МВС України видано наказ МВС України "Про передачу функції охорони виправно-трудових установ від внутрішніх військ до Державного департаменту України з питань виконання покарань" від 14 листопада 1998 р. № 836.

У січні 2001 р. внесені суттєві зміни до цілого ряду статей Виправно-трудового кодексу України, які значно покращили умови тримання засуджених у тюрмах. Введено обов'язкову середню освіту в установах виконання покарань, надана можливість засудженим звертатися до Уповноваженого з прав людини без перегляду листів, заяв і скарг представниками адміністрації. Наказом ДДУПВП приведено у відповідність з нормативами Міністерства зв'язку України щодо отримання засудженими посилок масою до 30 кг тощо.

Після прийняття Верховною Радою України нового Кримінального кодексу України у липні 2001 р. до Виправно-трудового кодексу України було внесено цілий ряд змін, пов'язаних з цією подією. Так, наприклад, Кодекс був доповнений розділами ІІІ-Б ("Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт"), VI-А ("Порядок і умови виконання покарання у виді арешту") і VI-Б ("Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі") та главою 20-А ("Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням").

В останні роки активізувалося міжнародне співробітництво України у кримінально-виконавчій сфері. В рамках програми "Партнерство тюрем" до Франції, Австрії, Німеччини і Данії було організовано 16 виїздів працівників органів і установ виконання покарань України. 7—8 грудня 1998 р. у м. Києві за участю експертів Ради Європи, представників Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Генеральної прокуратури, Верховного Суду, Міністерства юстиції, Державного департаменту України з питань виконання покарань було проведено міжнародний семінар на тему "Класифікація та розміщення засуджених".

У той же час на базі однієї із колоній Київської області за організаційною та фінансовою підтримкою уряду Швейцарської конфедерації було розпочато реалізацію проекту "Установа-модель" щодо створення установи, яка відповідає сучасним європейським нормам. Проектом передбачено перебудову гуртожитків для засуджених під блочне розміщення, вдосконалення соціально-психологічної роботи з ними.