Кримінально-виконавча система і законодавство філантропічного періоду

У другій половині XVIII ст. під впливом прогресивних гуманістичних ідей починає набирати сили тюремно-філантропічний рух. У 1767 р. італієць Чезаре Беккаріа видає своє безсмертне творіння "Про злочини і покарання". У Британії професор Блекстон розпочинає викладання цих проблем в Оксфордському університеті. Трохи згодом виходять друком праці Джона Говарда з описами жахів тогочасних тюрем та пропозиціями щодо їх покращення. У 1786 р. видатний англійський юрист і економіст Ієремія Бентам, перебуваючи в Україні на запрошення князя Потьомкіна, пише свою класичну працю "Паноктика". Цілий ряд видатних філософів, філантропів і суспільних діячів таврують існуючу систему покарань, роблячи перші кроки щодо її реформування.

Втім на практику виконання покарань у Російській імперії, до якої входили й українські землі, ці процеси майже не вплинули, за винятком часткової відміни калічницьких покарань та переходу до широкого застосування ганебних, тавруючих покарань у сукупності з позбавленням волі.

Надзвичайно цікавим документом того часу є "Інструкція київського магістрату магістратському городничому" 1757 р. Фактично — це перший з відомих нам нормативних актів інструктивного характеру власне українського походження.

Інструкція складається із 23 розділів, які торкаються різних функцій поліції. Але кримінально-виконавчі норми містяться лише у двох із них. Зокрема, у 20-му розділі йдеться про нагляд магістратського городничого за виконанням сторожею своїх прямих обов'язків, аби вона "крепкое й недремное имела смотрение" за в'язнями та попереджала втечі з-під варти. Городничий повинен був щоденно відвідувати тюрму, перевіряти стан тюремних споруд на предмет наявності "в том же остроге опасных мест", оглядати камери щодо виявлення заборонених предметів, "способных к выходу й убегу". А в разі виявлення якихось недоліків одразу доповідати магістратові.

У наступному розділі Інструкції городничому заборонялося приймати в тюрму і звільняти з неї засуджених без дозволу магістрату, і взагалі діяти в повній відповідності до його вказівок. Окрім цього на городничого покладався обов'язок щотижня "рапортовать" у магістрат "о состоянии онного острога", а "особливо о тех колодниках" (засуджених), які в ньому утримуються.

Важливе значення має і останній 23-й розділ, де містяться норми загального характеру. Зокрема, городничому надавалося право вирішувати, "что еще к пользе й интересу градскому, потребности усмотреть... й тот час иметь представление в магистрат". Далі йде кілька настанов, щоб "во всем том поступать как верному й доброму ее императорского величества слуге благопристойно єсть, а в ненарученое не вступать й никого бесчестить й бить... без докладу магистратского не дерзать, под опасением зато все по Указу".

Не викликає сумніву, що вказані норми були виписані з огляду на постанови Литовського статуту, а не Магдебурзького права, повні списки якого комісія Сперанського у 1811 р. в малоросійських судах знайти не змогла.

Остання з відомих редакцій Литовського статуту 1811 р., виданого у Санкт-Петербурзі російською мовою, вже прямо називає городничого "тюремным смотрителем", але з такою повнотою, як Інструкція, його обов'язки не визначає.

Як зазначалося вище, перші кроки щодо реформування кримінально-виконавчої системи і законодавства України наприкінці XVII ст. були зроблені губернатором Малоросії князем О. Б. Куракіним. Одразу ж після вступу на цю посаду він надсилає вказівки на ім'я голів повітових і поліцмейстерських управ з вимогою подати реальні дані про стан тюремних споруд та умови утримання в'язнів. Відгуки, надіслані з місць, мали вкрай негативний характер.

У донесенні на ім'я Олександра І Куракін доповідав, що в тюрмах "совокупно находятся злодей, смертоубийца, святотат, человек, подозреваемый еще только в преступлении... могущий доказать невиновность", а надто боржник, "преследуемый заимодавцами". Всі вони утримуються разом, а, отже, однаково страждають, що з моральної точки зору недопустимо. Там же він вказував на потребу розподілу в'язнів по категоріях і висловлював прохання на дозвіл у проведенні реформ.

У відповідь Олександр І видає Указ на ім'я О. Б. Куракіна від 28 серпня 1802 р., де висловлюється згода і підтримка всіх його починань. Указ цей становить однаковий інтерес як для України, так і для Росії, оскільки це перший випадок закріплення у законодавчих джерелах розподілу в'язнів "по роду преступления их й вине". Схожий розподіл в'язнів і відокремлення підслідних від засуджених передбачав "Проект Екатерины II про тюрьмы", але він так і залишився проектом. Його ледь розшукали в архівах імперської канцелярії історики права.

Загалом реформою передбачалося: по-перше, за узгодженими планами побудувати нові остроги в Полтавській та Чернігівській губерніях (у містах Чернігові, Ніжині, Стародубі, Борзні, Конотопі, Глухові, Мглині, Новгород-Сіверському, Сисниці, Козельці, Городні); по-друге, створити умови для розподілу в'язнів на категорії по "основаниям разности й тяжести преступлений". До першого розряду мали входити судимі за "смертоубийство, святотатство, измену, разбой, деланье фальшивой монеты, насилие". До другого розряду: за "воровство, кражу, ложные поступки, азартные игры й распутства". До третього розряду входили злочинці за "мошенничество, за долги, за отступление от должности, по подозрению для свидетельства, по ссылке чьей-либо й т.п.".

Реформа почалася досить жваво. Спочатку було побудовано кілька заводів по виробництву цегли, знайдені підрядники, але брак коштів завадив здійсненню планів. Період будівництва нових тюрем на території Малоросії розтягнувся на кілька десятиліть.

Значна частина тюремних споруд була побудована вже після переведення О. Б. Куракіна на іншу посаду, але архітектурна композиція першого Чернігівського "Тюремного замку" послужила зразком для перебудови повітових тюрем у Російській імперії.

Наступною видатною подією філантропічного періоду була організація Товариства піклувального про тюрми.

У 1817 р. до Росії прибуває Вальтер Венінг, член Лондонського тюремного філантропічного товариства. Знайомлячись із станом російських тюрем, він викриває цілу низку прецедентів жорстокого поводження з в'язнями. Матеріали, зібрані В. Венінгом під час дослідження в'язниць, були підставою для записки, яка через князя О. М. Голіцина (на той час міністра духовних справ і просвіти) потрапляє до Олександра І. Розглянувши матеріали доповідної записки та пропозиції про створення в Росії Тюремно-філантропічного товариства, Олександр І 19 липня 1819 р. затвердив його статут.

За статутом на Товариство піклувальне про тюрми було покладено цілий ряд завдань суто філантропічного характеру, а саме — морального виправлення злочинців та покращення стану місць ув'язнення. Засобами для досягнення поставленої мети мали стати: безпосередній і постійний нагляд за засудженими; розміщення їх за родом злочинів; наставляння у правилах благочиння та добропорядності на релігійних засадах; заняття порядними вправами (включаючи працю і навчання); відокремлення осіб, що провинились або не підкоряються вимогам "в уединенное место".

Товариству було надано право розвивати тюремно-філантропічну діяльність у як найширших межах. Але його керівництву здалося замало цього. Вже на другий рік свого існування Товариство піклувальне про тюрми почало боротьбу із державними структурами за керівництво тюремним господарством. Ці домагання поступово були здійснені. Спочатку в 1820 р. у розпорядження Товариства були передані кошти від "кружечних" зборів (благодійні внески). Згодом у 1825 р. воно отримало у своє розпорядження кошти з міських та земських податків на опалення й освітлення тюрем. У 1827, 1829, 1837 рр. з огляду на урядові постанови Товариству були передані казенні суми на продовольство арештантів, їх одяг та лікування. У 1844 р. указом Правлячого Сенату матеріальне забезпечення місць ув'язнення було повністю передане з відання поліції виконавчої до відання комітетів Товариства, змінивши докорінно структуру цих комітетів. Тепер комітет складався з 8 відділень:

перше — завідувало продовольством арештантів, постачанням одягу та лікуванням;

друге — утриманням тюремних споруд, їх опаленням, освітленням, ремонтом тощо;

третє — завідувало організацією арештантських робіт;

четверте — здійснювало нагляд за порядком у тюрмі і моральністю арештантів (до його складу входив священик, який правив службу у тюремній в'язниці);

п'яте — завідувало матеріальним забезпеченням засуджених, які відправлялися до Сибіру, та пересилкою в'язнів;

шосте — накопичувало справи і вирішувало питання стосовно продовольства в'язнів, які утримувалися при управі благочиння і на "сьежжих дворах";

сьоме — завідувало пожертвуваннями, які надходили на користь арештантів, "кружечними" та викупом боржників із тюрми;

восьме — завідувало тюремними лікарнями і аптекою (до нього входили лікарі та медичний персонал).

Така структура вважалася обов'язковою для кожного новоутвореного комітету.

Протягом 1826—1837 рр. Товариство піклувальне про тюрми відкрило свою діяльність у 38 губернських комітетах. За станом на 1840 р. їх кількість зросла до 42 губернських та 115 повітових комітетів. А до 25-річчя свого існування на території Російської імперії функціонувало 49 губернських та 217 повітових комітетів2. До середини XIX ст. Товариство поступово поширює свою діяльність на всю територію Російської імперії, але скористатися більш-менш злагодженою структурою і повноваженнями не спромоглося3.Приблизно у 40-х роках XIX ст. тюремно-філантропічний рух на території Російської імперії поступово починає слабнути, фонди тюремно-філантропічних товариств — "худнути".

Поширивши свій вплив на всю територію Російської імперії, за відсутності дієвої підтримки на місцях, Товариство тим самим підписало собі вирок, оскільки менш освічені місцеві суспільні структури не в змозі були збагнути сутності реформ і не бажали брати в них участь.

Новий президент Товариства Бенкендорф, який вступив на посаду у 1841 р., начебто знайшов вихід із ситуації, що склалася, залучивши до виконання обов'язків комітетів і відділень посадових осіб.

Поступово комітети і відділення почали забезпечувати себе належною кількістю членів, але діяльність їх все більше набувала формально-бюрократичного характеру. З огляду на тимчасові політичні зрушення Міністерство внутрішніх справ приступило до розробки нового статуту Товариства піклувального про тюрми, який згодом був затверджений Державною радою і "высочайше утвержден 7 ноября 1851 г.".

Статут 1851 р. загалом не відрізнявся від Статуту 1819 р., але вніс ряд істотних змін, зокрема: зобов'язав посадових осіб до участі в діяльності Товариства; встановив штати, класи і розряди посад — секретарів, діловодів, канцелярських службовців, економістів тощо.

Усі вони почали вважатися державними службовцями. Вільний доступ до членства у Товаристві був скорочений до мінімуму, але кожна особа, призначена на посаду, разом з тим вважалася "членом-благодійником" і мала сплачувати відповідні кошти, за рахунок яких Товариство і функціонувало. Ця абсурдна із сучасної точки зору модель саме і була взята за основу подальшого розвитку Товариства піклувального про тюрми.

Компетенція органів Товариства за Статутом 1851 р. охоплювала не лише весь спектр послуг щодо тюремного господарства, а й включала ряд суто адміністративних функцій, які у нього були відібрані після організації Головного тюремного управління.

Великий інтерес для загальної характеристики філантропічного періоду має аналіз кодексів діючого законодавства у сфері виконання покарань першої половини XIX ст.Першим спеціальним кодексом, що мав врегулювати відносини у сфері виконання покарань був "Звід установ і статутів про триманих під вартою", виданий 1832 р., який складався з 171 статті. Під статтями кодексу у двох випадках зустрічаються посилання на законодавчі джерела XVII ст. У 62 випадках — посилання на закони XVIII ст., і близько 308 разів — посилання на законодавчі акти XIX ст. Таким чином, у своїй основі "Звід установ і статутів про триманих під вартою" був кодексом переважно першої чверті XIX ст. Законодавець, так би мовити, ліквідовував упущення, зроблені в попередні часи.

Весь зміст було поділено на три глави. Перша називалася "Установи місць утримання під вартою". В ній містилися постанови загального характеру. Дві наступні глави, навпаки, мали спеціальний характер і містили постанови стосовно осіб, які трималися при поліції і в тюрмах (гл. 2), а також в упокорювальних і робочих домах (гл. 3).

Стаття 2 першої глави дає перелік місць ув'язнення. До першої групи увійшли місця ув'язнення "на сьезжих дворах", при управі благочиння, "присутственнмх" місцях і городничих правліннях. До другої — тюремні замки або остроги в містах. До третьої — упокорювальні та робочі дома — також у містах.

Перелік цей не був вичерпним, до нього не потрапили монастирські тюрми, що були підпорядковані відомству духовних справ, а також фортеці, ратхаузи і гауптвахти морські та сухопутні, арештантські роти, підпорядковані військовому відомству.

Перераховані у ст. 2 місця ув'язнення за законодавством були підпорядковані міністерствам внутрішніх справ і юстиції, в окремих губерніях — цивільним генерал-губернаторам, губернським прокурорам, губернським правлінням, "приказам общественного призрения" і Піклувальному про тюрми товариству.

Найбільша частина статей статуту була присвячена харчуванню в'язнів. Ряд його статей торкався дисципліни. Зокрема, в'язні мали відвідувати церкву, ходити на сповідь, а священик мусив схиляти їх до каяття. Усі інші питання внутрішнього порядку врегульовувала Інструкція наглядача тюремного замку, що увійшла додатком до Статуту.

Статут про тримання під вартою 1832 р. був перевиданий у 1842 р. з доповненнями і змінами, що сталися в зазначений період. Число статей його зросло з 171 до 1056. Але якісного поліпшення змісту статуту не сталося, оскільки помножилися статті головним чином за рахунок трьох нормативних актів, а саме: особливого положення про виправний заклад в С.-Петербурзі (ст. 184—747); закону про робочий дім у С.-Петербурзі (ст. 748—869); статуту про арештантські роти цивільного відомства (ст. 870—1056).

Третій закон — "Статут про арештантські роти" — був першою спробою уніфікувати існуючі, окремі для кожної роти, статути, котрі вийшли за час правління Миколи І.

Арештантські роти цивільного відомства призначалися для засуджених за різні злочини, сюди ж направлялися кріпаки, особи без певного місця проживання та особи з привілейованих верств. Арештантські роти підпорядковувалися губернським будівельним комітетам. Роботи арештантів полягали в будівництві та ремонті державних споруд, благоустрої вулиць і шляхів. Платня в розмірі 4 копійки на добу поступала на поліпшення умов тримання. Закон допускав переведення засуджених з арештантських рот цивільного відомства до арештантських рот військового відомства, і навпаки.

Указані нормативні акти зберігали чинність аж до наступного перевидання Статуту в 1857 р.