Польсько-українська війна. Дипломатична діяльність ЗУНР. 2 страница

ДОКУМЕНТИ
1. З «Манифеста Временного рабоче-крестьянского правительства Украины от 29 ноября 1918 г.» (Суджа, РСФРР)
1. Гетман и его совет министров считаются низложенными и сто-ящими вне закона.
2. Все ставленники гетмана и гетманского командования, все представители нынешней местной власти подлежат немедлен-ному аресту, с заменой их представителями рабочих и крестьян, верными сторонниками Советской власти...
5. Все фабрики, заводы, банки, торговые предприятия, рудники и каменоломни являются собственностью украинских тру-дящихся масс и должны быть сданы органам Советской власти их нынешними владельцами и собственниками в полном поряд-ке, согласно определенным указаниям рабоче-крестьянской власти.
6. Все земли помещиков со всем живым и мертвим инвентарем должны быть немедленно отобраны у помещиков и безвозмезд-но переданы крестьянам.
7. Заработная плата повышается до норм, установленнях Советской властью в России.
Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины. -
К., 1919. -№ 1.- 1 - 30 июня.-С. 3.
2. З резолюцій III з'їзду КП(б)У
а) О земельной политике
1. Частная собственность на землю отменяется.,.
2. Главной задачей земельной политики является переход от еди-ноличного хозяйства к товарищескому. Советские хозяйства, коммуны, общественная обработка земли и другие виды това-рищеского землепользования являются наилучшим средством для достижения социализма в земледелии, поэтому на едино-личное земледелие следует смотреть как на временное и отжи-вающее.
3. Поэтому конфискованные земли в первую очередь используются для земледелия товарищеского, общественного и во вторую очередь для нужд единоличных землепользователей.
КП Украины в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленмов ЦК.- Т. 1. - С. 47.
3. З книги членів КП(б)У Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною» (Саратов, 1919)
...Відносно України, т. Ленін, ми скажемо: може бути зараз лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна - тоді повинен бути і «свій» уряд і «своя» партія; 2) або Україна - се «Південна Росія»... Т. Ленін! Ми просимо Вас відповісти ще нам на от ці питання, які мають для нас «особистий» інтерес.
Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України? Якщо не можна, то чому: чи тому, що відстоювати самостійності України взагалі не можна, не полагається, чи тому, що не можна відстоювати самостійності України так, як ми відстоюємо? Якщо не можна відстоювати самостійності України так, як ми відстоюємо (тобто через свій уряд і свою комуністичну партію. -Ф.Т.), то скажіть, як треба відстоювати самостійність України, аби можна було лишатися членом РКП?
15/2 грудня 1918 р.-14/1 січня 1919 р.

3.

БОРОТЬБА ЗА НАДДНІПРЯНСЬКУ УКРАЇНУ ВЛІТКУ 1919 РОКУ

Згадай:
1. Які регіони України опинилися навесні 1919 р. під контролем більшовиків?
2. Де на початку літа 1919 р. перебувала Директорія та її армія?

Воєнно-політична ситуація в Україні влітку 1919 р.

Влітку 1919 р. у боротьбі за оволодіння Україною зійшлися білогвардійські війська і Червона армія. Нові спроби прорватися в центральні райони України робила також армія УНР. Боротьба між цими трьома силами визначила характер воєнних дій улітку 1919 р.
Нестабільність політичної обстановки в УСРР ще з весни 1919 р. згубно впливала на ситуацію на зовнішніх фронтах, що проходили територією Донбасу і Правобережжя. Після евакуації військ Антанти з південних районів республіки більшовицьким військам в Україні протистояли білогвардійські частини Денікіна, які наступали в Донбасі, а також військові з'єднання Директорії, що діяли на заході.

Наступ білогвардійців

Білогвардійці зуміли потіснити Червону армію в Донбасі, де тривали бої з січня. Радянське керівництво недооцінило загрозу. 19 травня денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту. 27 травня білогвардійці захопили Луганськ. Головного удару було завдано на стику 13-ї армії і 3-ї бригади Задніпровської дивізії. Не діставши підкріплення, бригада змушена була відступати. Воєнно-стратегічна обстановка в Україні стала докорінно змінюватися на користь Денікіна.
25 червня білогвардійські війська, які наступали у Поволжі, захопили Царицин. Тут 3 липня Денікін підписав «Московську директиву» - наказ про наступ на Москву. Головного удару мала завдати Добровольча армія: встановити повний контроль над Україною, а потім оволодіти Москвою.
Спроби зупинити денікінські війська на території України не вдалися. Форсувавши Дніпро і захопивши Знам'янку та Черкаси, білогвардійці повели наступ у двох напрямках: північному - на Київ, допомагаючи лівобережній групі військ, яка діяла у тому ж напрямку, та південному — на Єлисаветград—Миколаїв —Одесу, прагнучи з допомогою військ генерала Шиллінга, які наступали вздовж Чорноморського узбережжя, оточити радянські війська на півдні України.

Контрнаступ військ УНР і ЗУНР

Швидкій ліквідації більшовицької влади на Правобережжі сприяли війська Директорії і уряду ЗУНР. У другій половині липня вони розпочали спільні дії проти радянських військ. 17 липня Українська Галицька армія (УГА) та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на правий берег Збруча, який свого часу був кордоном між Австро-Угорською і Російською імперіями. Згідно з угодою між двома урядами, УГА вливалася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України. Чисельність об'єднаної армії становила 80 тис. чол., з яких близько 50 тис. були галичани. За лінією фронту діяли близько 15 тис. повстанців під командуванням Зеленого і Ангела, що підтримували Директорію. Об'єднана армія контролювала територію, окреслену на півдні Дністром, на заході — Збручем, на півночі - лінією Гусятин-Ярмолинці-Бар, на сході - залізницею Жмеринка-Вапнярка до Дністра. Ця смуга української землі охоплювала простір 90 км углибину і 350 км вшир і стала базою для контрнаступу з метою відновлення в Україні національної влади.
Успішне продовження боротьби було неможливе без тісної консолідації всіх наявних сил. Але узгодженості в політичних діях досягти не вдалося. Заважали суперечки і непорозуміння, які були наслідком ідеологічних, а частково й соціально-психологічних розбіжностей між західними та східними українцями, що накопичувалися століттями і за короткий час співпраці не могли бути подолані. С. Петлюра, його найближче оточення, яке складалося з соціалістичних елементів, з недовірою ставилися до Є. Петрушевича та його однодумців, звинувачуючи їх у «реакційності». Зі свого боку, галичани не завжди довіряли східнякам, вважаючи їх безвідповідальними радикалами і навіть «напівбільшовиками».
Є. Петрушевич та його уряд орієнтувалися на боротьбу з Польщею і Радянською Росією і були готові до тактичного союзу з Денікіним. Оточення С. Петлюри було готове до переговорів з радянським урядом В. Леніна для узгодження боротьби з Денікіним. У результаті надалі діяли два уряди і дві армії. Для координації їхніх дій утворено Штаб Головного отамана на чолі з генералом М. Юнаковим.
План воєнних дій об'єднаного командування був компромісним: передбачалося розгортання наступу в напрямку Києва і Одеси, причому на південь спрямовувались частини УНР, а на столицю України - галичани. План цей був невдалий, бо замість об'єднання збройних сил передбачав їхнє розпорошення.
Наступ українських армій розпочався у перші дні серпня і попервах розвивався досить успішно. Червоні війська, не маючи змоги стримувати білогвардійців та українські підрозділи, швидко відступали. 30 серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ. Майже одночасно до міста ввійшли білогвардійці, якими командував генерал Бредов, та українські війська на чолі з генералом Кравсом. Спроби порозумітися з денікінцями не увінчались успіхом. Білогвардійці, які прагнули відновити «єдину й неподільну» Росію, не погоджувалися на поступки, і Кравс, незважаючи на чисельну перевагу, підписав угоду про відступ з Києва до лінії Василькова. Через деякий час між білогвардійцями і українськими військами розгорнулися воєнні дії.

Поразка українських армій

Денікінський режим в Україні. Білий терор

Наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінці захищали інтереси перш за все великоруських поміщиків і підприємців, які добивалися реставрації імперських порядків у дещо реформованому вигляді. Вони не мали на меті збереження української національної держави. Вже перші кроки білогвардійців в Україні засвідчили їхнє прагнення знищити всі сліди існування у недавньому минулому не лише УСРР, а й УНР. Україна була поділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. Відновлювалося національне гноблення. Українська мова дозволялася лише у приватних навчальних закладах. Деякі українські газети й журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, впроваджувалася цензура. Було видано наказ про зняття портретів Т. Шевченка в установах. Його бюст у Києві група чорносотенців скинула з п'єдесталу й розбила. За наказом денікінців знімали написані українською мовою вивіски. При денікінцях фактично припинила діяльність Українська академія наук, бо на її утримання не відпускалися кошти, вона була позбавлена приміщення. Одночасно денікінці підігрівали національний розбрат, ворожнечу, ненависть до національних меншин. В Україні при денікінцях було влаштовано 400 єврейських погромів, жертвами кожного з яких були десятки, а то й сотні людей. Організаторами та учасниками погромів було білогвардійське офіцерство, козаки, солдати, чорносотенне міщанство.
Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Поява у тій чи іншій місцевості білогвардійців супроводжувалася масовими стратами. В'язниці були переповнені. Лютували військово-польові суди. Своїми розправами контррозвідка наганяла жах на населення. В Одесі без суду й слідства було страчено близько 3 тисяч чоловік. У Києві на третій день після захоплення міста денікінцями ув'язнено було 700 чоловік, а через 13 днів - 1700. Головний контингент в'язнів — комуністи, члени інших соціалістичних партій, чекісти, радянські службовці.

Економічна політика Денікіна

Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю.
Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщики примушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великі контрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. Серед керівників білогвардійського руху були й такі, які вимагали негайної земельної реформи. Тільки таким чином можна було, на їхню думку, завоювати прихильність населення. «Земельна реформа і...шибениці, тоді ми знову дійдемо до Москви», — говорив один з найвідоміших денікінських генералів Кутепов. Але подібні настрої серед білогвардійського офіцерства не були пануючими.
У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдавалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж було й в Одесі.

Боротьба в денікінському тилу

Реакційна, шовіністична політика денікінців викликала хвилю обурення найширших мас населення України. Навіть середні верстви міських жителів, які свого часу були вкрай незадоволені політикою більшовиків і вітали білогвардійські війська, перейшли в опозицію. У містах формувалося антиденікінське підпілля. На початку липня 1919 р. ЦК КП(б)У створив Зафронтове бюро для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій і розгортання повстанської боротьби в тилу денікінців. У боротьбу з білогвардійським режимом включилися також ліві есери, анархісти, представники інших соціалістичних партій. Разом з тим серед правих есерів і частини меншовиків існували примиренські настрої, прагнення пристосуватися до білогвардійського режиму. Але ці наміри не мали підтримки у робітників.
Незадоволення політикою білогвардійців охопило й українське село. Зміна настроїв селянства відбувалася дуже швидко, стрімко. Ще недавно воно виступало проти продрозкладки та інших заходів «воєнного комунізму», сприяючи поразці радянських військ. Денікінське командування сподівалося, що антирадянські настрої селянства допоможуть йому поповнити армію. Воно розраховувало також на продовольчі ресурси України. Однак ці сподівання не виправдалися. Вдаючись до погроз і репресій, денікінці зуміли мобілізувати лише частину селян, які підлягали призову. Але селяни не хотіли воювати за чужі їм інтереси і цим вносили в армію елементи розкладу. Білогвардійцям не вдалося налагодити і продовольче постачання своїх військ. На відмови селян вони відповідали реквізиціями, чим іще більше посилювали незадоволення новою владою. Часто саме спроби мобілізації, реквізиції та повернення землі й реманенту поміщикам призводили до селянських виступів.
Один із таких виступів відбувся у вересні 1919 р. у великому селі Баштанка на Миколаївщині. Повстанці, чисельність яких швидко зросла до 4 тис, оголосили Баштанську республіку, вигнавши, а подекуди й знищивши денікінських урядовців.
Іншим центром селянського повстанського руху був посад Висунськ на Миколаївщині. Місцеві партизани, близько 500 чоловік, вели успішні бої з карателями, а наприкінці вересня навіть підійшли до Херсона й обстріляли місто з гармат.
Стихійні селянські повстання прагнули очолити представники різних політичних партій. У деяких районах це вдалося зробити більшовикам. Але не скрізь партизанський рух розвивався під їхнім керівництвом. Денікінцям протистояли сили різних політичних спрямувань, які також включились у повстанську боротьбу. В тилу денікінців, особливо на Правобережжі, діяли партизанські загони, очолювані українськими есерами та українськими соціал-демократами. Вони боролися за відновлення УНР. Для керівництва цими загонами у Кам'янці-Подільському, утримуваному військами УНР, було утворено міжпартійний орган - Центральний український повстанський комітет (скорочено - ЦУПКом).

Махновці

Значної шкоди денікінському війську завдавали загони під командуванням Н. Махна. У середині вересня 1919 р. вони вирвалися з денікінського оточення, до якого потрапили у районі Голтва-Умань. 28 вересня на засіданні Реввійськради, штабу і командирів з'єднань махновці обговорили питання про подальші плани. Було вирішено: «Катеринославщину вважати базою Повстанської армії, яка зможе обрости новими тисячами бійців, що дасть можливість розвинути анархістську Революцію на всю Україну».
За тиждень махновці пройшли 350 верст і з ходу захопили Кривий Ріг, Олександрівськ і Нікополь. Подібної мобільності в роки громадянської війни не досягала жодна з армій. Наприкінці жовтня під контролем махновців були великі райони Півдня, у т.ч. Апостолове, Бердянськ, Перекоп, Каховка, Синельникове та інші. В розпорядженні Н. Махна перебувало чотири корпуси, зведені в армію, яка дістала назву Революційно-повстанська армія України (махновська). Загальна кількість махновців, за приблизними оцінками, сягала 30 тис. чоловік. Для боротьби з цією армією А. Денікін кинув свої найкращі війська: армійський корпус під командуванням генерала Слащова і майже весь кінний корпус генерала Шкуро. 29 жовтня махновці вибили денікінців з Катеринослава, який і утримували до початку грудня 1919 р.
На звільнених махновцями територіях земля передавалась селянам, фабрики і заводи - колективам робітників. Для регулювання господарської, культурної, санітарно-медичної та інших галузей суспільного життя утворювались Вільні Ради. Це був анархо-комунізм - ідеал суспільного устрою махновців. За умов, коли кожен новий режим розпочинав діяльність з
експропріації селянства, в останнього формувалося стійке недовір'я до будь-якої влади. Це підтримувало вплив махновців серед сільського населення.
Своєю впертою боротьбою в білогвардійському тилу повстанська армія Н. Махна сприяла швидкій перемозі більшовиків над денікінською армією.

Контрнаступ більшовицьких військ Південного фронту і крах денікінщини

11 жовтня радянські війська розпочали контрнаступ. У їхньому складі були частин Латиської стрілецької дивізії, бригади Червоного козацтва В. Примакова й Окремої стрілецької бригади П. Павлова. Кінний корпус С. Будьонного перейшов у наступ 15 жовтня.
На правому фланзі Південного фронту (на лінії Новоград-Волинський-Житомир-Фастів-лівий берег Дніпра-Сосниця-Хутір-Михайлівський) 4 листопада наступ розпочала 12-та армія.
Червонокозаки В. Примакова і латиські стрільці 12 грудня вибили денікінців із Харкова, зумовивши захоплення Донбасу. 16 грудня денікінці залишили Київ. Білогвардійський фронт почав розвалюватися. На початку січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас. У січні-лютому розгорнулися бої за Правобережжя. У перші дні лютого червоні ввійшли в Миколаїв і Херсон, а потім за допомогою робітників, які підняли збройне повстання, в Одесу. Україна була очищена від денікінців. Наприкінці березня 1920 р. склав зброю останній їхній оплот -Новоросійськ. Лише Крим, невдалий штурм якого вели ослаблені більшовицькі війська, все ще залишався під контролем білогвардійців.
Таким чином, боротьба між Добровольчою армією, Червоною армією і об'єднаними українськими арміями, що тривала протягом другої половини 1919 р., завершилася перемогою більшовиків.

ДОКУМЕНТ
1. З відозви А. Денікіна «К населению Малороссии»
Стремление отделить от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев Петлюра и его соратники продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной «Украинской держави» и против возрождения единой России.
... Ввиду сего, в основу устройства областей Юга России и бу-дет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта.
Объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимим и запрещаю преследование малорусского языка. Каждый может говорить в суде по-малорусски.
Частные школы, содержащие на местные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке... Деникин. 12 августа 1919 г. Таганрог
Полтавський облархів. - Ф. Р. 2173. -Оп. І. -Спр.27. -Арк.38.

ВІДНОВЛЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКОГО РЕЖИМУ НАПРИКІНЦІ 1919 -НА ПОЧАТКУ 1920 РОКУ

Згадай:
1. Які обставини сприяли перемозі більшовиків над військами Директорії та Денікіна в 1919р.?
2. Які дії денікінців викликали обурення населення України?

Політика більшовиків щодо України

Утретє повернувшись в Україну, більшовики зробили все для того, щоб ніколи не втратити контроль над нею.
Як і в попередні роки, політичний курс щодо України розроблявся у Москві й враховував насамперед інтереси більшовицького центру. Ці інтереси диктували необхідність уніфікації всіх сторін життя України відповідно до норм, що складались у Російській Федерації, зокрема в її центральних губерніях. У цих губерніях радянська влада існувала безпосередньо з кінця 1917 р., і 1920 рік розпочався під знаком посилення «воєнно-комуністичної» політики. Яскравим проявом цього стало рішення Раднаркому РСФРР від 29 січня 1920 р. про впровадження у країні обов'язкової трудової повинності. Тих, хто ухилявся від виконання розпоряджень, переслідували за законами воєнного часу: ув'язнювали в концтабори, направляли на примусові роботи тощо. Ці, як і інші «воєнно-комуністичні» заходи центру, поширювалися в Україні.
Водночас більшовики прагнули створити в суспільстві видимість, що їхня політика щодо України кардинально змінилася, що вони зробили належні висновки зі своїх помилок 1919 р. 4 грудня 1919 р., коли Червона армія широким фронтом наступала в Україні, VIII Всеросійська партконференція більшовиків прийняла запропоновану В. Леніним резолюцію «Про радянську владу в Україні». Більшовики в першому її пункті брали на себе незвичне зобов'язання: стояти «на точці зору визнання самостійності УСРР». Істотні зміни обіцяли вони і у ставленні до мови: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти рідною мовою в усіх радянських установах, протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план». Багатьма прибічниками національного відродження України цей пункт резолюції партконференції сприймався як відмова від попередньої русифікаторської політики більшовиків в Україні. З їхньої пам'яті ще не стерлися слова X. Раковського, Голови Раднаркому УСРР, сказані на III Всеукраїнському з'їзді Рад: «Ми покінчили з національними відмінностями».
Серед гучно розрекламованих намірів більшовиків була обіцянка ширше враховувати інтереси середнього селянства, обмежити масштаби радгоспного будівництва, забезпечити добровільність у створенні колгоспів.
Ці заяви лише частково відбивали реальні наміри центру щодо України, а у головному, у визнанні її самостійності, були звичайною демагогією. Виступаючи перед агітаторами-комуністами, які направлялися на початку 1920 р. в Україну, Л. Троцький розкрив політику РКП (б) чіткіше: «...Нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами».
«Для досягнення поставлених цілей, - сказав на завершення Голова Реввійськради РСФРР, - усі засоби однаково хороші». Таким чином, не відмовляючись від своїх традиційних цілей в Україні, більшовики в нових умовах змушені були маскувати їх, вдаючись до звичайного обману.

Всеукрревком

Керівництво РКП(б) прагнуло створити в Україні міцні органи державної влади. Це було першочергове завдання центру після розгрому білогвардійців. Усі владні структури, котрі діяли в 1919 р., за винятком Президії ВУЦВК і РНК УСРР, які під час окупації денікінцями України перебували на території Росії, були знищені. У цій обстановці керівництво більшовицької партії, не чекаючи поки Ради будуть сформовані шляхом виборів, рішенням «згори» утворювало надзвичайні органи влади - революційні комітети (ревкоми). Верховна законодавча і виконавча влада передавалася Всеукраїнському революційному комітету (Всеукрревкому), створеному 11 грудня 1919 р. на спільному засіданні ВУЦВК і РНК УСРР, яке відбулося в Москві. Головою Всеукраїнського революційного комітету став більшовик Г. Петровський. Основними завданнями ревкомів було встановлення повного контролю над усім громадським, політичним та господарським життям на території України, придушення антибільшовицьких, особливо національних, сил, ліквідація органів влади, що існували за попередніх режимів, впровадження «воєнного комунізму» в республіці й забезпечення політичних умов, за яких можна було б перейти до організації постійних виборних органів влади.

Криза в КП(б)У

Одночасно зі створенням в Україні надзвичайних органів державної влади ЦК РКП(б) чимало зусиль доклав до формування їх надійного підґрунтя - місцевих більшовицьких органів. Несподівано виявилося, що це досить складне завдання. Наміри вищого партійно-державного керівництва Росії і надалі впроваджувати «воєнно-комуністичні» методи керівництва країною викликали незадоволення в суспільстві. Це відбилося на настроях у більшовицьких верхах самої Росії. В лавах партії сформувалася опозиційна керівництву ЦК РКП(б) група «демократичного централізму, яку очолив Т. Сапронов. Група виступила проти воєнних методів керівництва партією і державою, мілітаризації економіки, введення для небажаючих працювати концтаборів, штрафних команд тощо.
Ці настрої швидко поширилися в Україні, населення якої не бажало повернення «воєнного комунізму». Стійка опозиція «воєнному комунізму» склалась і в керівництві КП(б)У. На IV Всеукраїнській партконференції більшовиків, яка відбулася в березні 1920 р. у Харкові, лінія центру на мілітаризацію економіки не дістала підтримки. Делегати конференції поділяли позицію прихильників «демократичного централізму». До складу новообраного ЦК КП(б)У також увійшли «децисти».
Це був нечуваний досі бунт, який ЦК РКП(б) вирішив негайно придушити. Обраний IV партконференцією ЦК КП(б)У було розпущено, партію очолило тимчасове бюро ЦК. Почалася перереєстрація Компартії України, в результаті якої більш ніж третині її членів було відмовлено в підтвердженні членства. З Росії прибуло понад тисячу партпрацівників, які брали участь у перереєстрації, а частина їх зайняла посади, що стали вакантними. V Всеукраїнська партконференція, яка відбулася у грудні 1920 р., слухняно прийняла всі рішення, продиктовані центром.

Більшовики й українські соціалістичні партії

Доля радянської влади в Україні значною мірою залежала від ставлення до неї українських соціалістичних партій. Це переконливо продемонстрував 1919 рік. Тоді більшовики відмовлялися від співробітництва з українськими лівими соціалістами головним чином тому, що останні вперто стояли на платформі незалежної радянської України. За нової ситуації КП(б)У погодилася на політичний блок з українськими соціалістами при умові визнання останніми її гегемонії в Україні.
На такий блок наприкінці 1919 - на початку 1920 р. погодилися ліві: Українська комуністична партія (боротьбистів) та новостворена у 1920 р. Українська комуністична партія (укапісти). Їхній курс на примирення з більшовиками пояснювався перш за все настроями селянства, яке з надією зустріло обіцянки радянської влади здійснити справедливу аграрну реформу, сподіваннями національної інтелігенції на вільний розвиток української культури, власними прагненнями створити в союзі з більшовиками незалежну Українську Радянську Республіку.
Українська комуністична партія (боротьбистів) - УКП(б) -орієнтувалися на українське селянство та українську національну інтелігенцію. Боротьбисти брали активну участь у боротьбі з денікінськими військами, під їхнім контролем перебували значні повстанські сили. Це була одна з найвпливовіших українських соціалістичних партій. Г. Гринько - представник керівництва УКП(б) - ввійшов до складу Всеукрревкому. Боротьбисти, залишаючись на платформі цілковитої незалежності України, погоджувалися на воєнний союз із Радянською Росією у боротьбі з білогвардійцями. Зближення боротьбистів з КП(б)У помітно прискорилося після вигнання денікінців. На початку березня 1920 р. на Всеукраїнській конференції УКП(б) вирішила саморозпуститися. Прийом до КП(б)У проходив в індивідуальному порядку. Близько 4 тис. боротьбистів стали членами більшовицької партії. Це була значна перемога більшовиків, партія яких відчувала нестачу українців у своїх лавах. В. Ленін не випадково заявив на початку квітня 1920 р., що саморозпуск боротьбистів є успіхом, вартим «кількох добрих битв».
Подібну еволюцію пережили й українські борьбисти - інша ліва соціалістична партія, яка утворилася в березні 1919 р. з місцевих організацій Української партії лівих соціалістів-революціонерів. Назву свою борьбисти одержали від їхнього друкованого органу російською мовою «Борьба». Визнаючи І радянську владу, вони водночас заперечували її основу - диктатуру пролетаріату, протиставляючи їй «диктатуру трудових класів». Борьбисти своїм впливом серед населення поступалися лише боротьбистам. У грудні 1919 р. борьбисти підписали з ЦК КП(б)У угоду про співробітництво у відновлених органах радянської влади. Один із керівників борьбистів В. Качинський увійшов до Всеукрревкому. Наприкінці 1920 р. з'їзд борьбистів оголосив про самоліквідацію партії, а її члени індивідуально приймалися до КП(б)У.
В умовах 1920 р. в Україні збереглася лише одна національна комуністична організація - Українська комуністична партія (УКП). Її основу склала та частина УСДРП (незалежних), яка у 1919 р. не пішла на союз із більшовиками, а розгорнула антирадянське повстання. Але під час денікінської окупації ця група стала на комуністичні позиції і на першому установчому з'їзді у січні 1920 р. прийняла власну комуністичну програму, назвавшись Українською комуністичною партією (УКП). Це була нечисленна політична організація, котра прагнула завоювати підтримку серед міських робітників. Ніякої небезпеки УКП для більшовиків не становила, тож їй дозволили легальне існування і навіть участь у виборах до рад. Укапісти прагнули добитися членства в Комінтерні, але РКП(б) заблокувала їм прийом до цієї міжнародної комуністичної організації.
На шлях примирення з більшовиками в 1920 р. став один із лідерів української соціалістичної еміграції, відомий письменник Володимир Винниченко. У квітні він прибув до Києва, де заявив про готовність працювати над зміцненням радянської влади й незалежності України. Але, ознайомившись з реальним станом речей, після розмов з головою українського радянського уряду X. Раковським, відвідання Москви й переговорів з керівниками більшовицької партії, він змінив своє рішення і знову виїхав за кордон.