Польсько-українська війна. Дипломатична діяльність ЗУНР. 1 страница

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА І ПОРАЗКА ЗУНР

Згадай: 1. В якій міжнародній ситуації було проголошено утворення ЗУНР? 2. Які особливості були властиві державотворчому процесу в Західній Україні?

Початок польсько-української війни Для поляків, які вважали Східну Галичину своєю вотчиною, повстання українців у Львові 1 листопада 1918 р. було цілковитою несподіванкою. Але досить швидко вони організували збройний опір українським військам. У Львові діяли три. польські військові організації, найвпливовішою з яких була Польська організація військова (ПОВ) — місцевий відділ загальнонаціонального об'єднання, очолюваного Юзефом Пілсудським. ПОВ виступала за відновлення незалежної Польської держави, невід'ємною складовою частиною якої вона вважала західно-українські землі. Збройні сутички між українськими і польськими військами у Львові почалися 1 листопада, а 5 листопада ворогуючі сторони вже розділяла лінія фронту, що проходила вулицями міста. Запеклі бої точилися за кожний будинок. Водночас розгорнулася боротьба за стратегічно важливий залізничний вузол Перемишль, розташований на кордоні між Східною Галичиною і Польщею. 11 листопада український гарнізон Перемишля, основу якого становили ненавчені юнаки, залишив місто. Саме в Перемишлі формувалися польські військові з'єднання, що перекидалися в Східну Галичину. Ці з'єднання врешті-решт і визначили долю Львова. 21 листопада українські війська почали відступати з міста. Того ж дня поляки захопили Хирів, а через декілька днів - Раву-Руську. Протягом листопада-грудня 1918 р. польські війська заволоділи 10 з 59 повітів, у яких була проголошена влада ЗУНР. Але більшість західноукраїнських земель усе ж залишилася під контролем уряду ЗУНР, який після евакуації зі Львова перебував у Тернополі, а з 2 січня 1919 р. - у Станіславі, звідки керував державотворчим процесом.

Створення Української Галицької армії В умовах конфлікту з польськими військами одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було формування боєздатної армії, спроможної відстояти незалежність республіки. Це завдання ускладнювалося тією обставиною, що серед українців, які служили в австрійській армії, не було старших офіцерів з досвідом організації військових частин та планування операцій. Уряд ЗУНР звернувся по допомогу до уряду УНР, що рекомендував для організації регулярних військ ЗУНР - Української Галицької армії — генерала М. Омеляновича-Павленка і полковника С. Мишковського. У своїй діяльності вони спиралися на офіцерів-галичан, залучаючи до військового будівництва також офіцерів інших національностей - австрійців, німців, угорців, хорватів, чехів тощо, - яким загрожувало безробіття. Загальна мобілізація і формування нових військових частин відбувалися швидко та організовано і до весни 1919 р. у складі Української Галицької армії, що офіційно існувала з другої декади грудня, налічувалося понад 100 тис. чол., з яких 40 тис. брали безпосередню участь у воєнних діях. Успіхи в організації УГА забезпечили їй перевагу на початковому етапі війни- з листопада 1918 р. по лютий 1919 р. Характерною особливістю цього етапу була участь її вояків у боротьбі галицьких українців з місцевими поляками. Але відсутність досвіду і помилки не дали змоги скористатися перевагою. Спроби відбити Львів, на що були спрямовані головні зусилля УГА, провалилися.

Наступ польських військ 3 початком весни ситуація на українсько-польському фронті ускладнилася. З Польщі в Галичину надійшло підкріплення, що змінило співвідношення сил. У квітні 1919 р. до Польщі з Франції прибула добре озброєна і навчена армія під командуванням генерала Йозефа Галлера чисельністю 60 тис. чол., сформована з польських військовополонених, які воювали на Західному фронті у складі німецької армії. Командували армією переважно французькі офіцери. Антанта планувала використати армію Галлера для війни з Радянською Росією, але польський уряд кинув її проти Галицької армії, яка змушена була відступати перед переважаючими силами противника. Польський наступ підтримала Румунія, що захопила частину галицького Підкар-паття. Спроба УГА зупинити наступ поляків на Золотій Липі закінчилася невдачею. Українські війська відступили до річки Збруч.

Міжнародна ізоляція ЗУНР Трагізм становища посилювався провалом спроб ЗУНР заручитися підтримкою держав Антанти, добитися міжнародного визнання. Ще в листопаді 1918 р. уряд ЗУНР повідомив президента США В. Вільсона про оформлення своєї держави і просив захисту від окупантських зазіхань Польщі. Надії на сприяння Вільсона зумовлювалися тим, що президент США був автором «чотирнадцяти пунктів» післявоєнного врегулювання, що передбачали право націй на самовизначення, прийнятих Антантою як офіційний документ. У січні 1919 р. на Паризьку мирну конференцію, покликану підбити підсумки світової війни, прибула об'єднана делегація УНР і ЗУНР, але при цьому посли обох держав діяли окремо. Жодна з делегацій не заручилася підтримкою держав Антанти. Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції, зацікавленої у зміцненні Польщі на противагу Німеччині на Сході. Зі свого боку, польська делегація прагнула переконати учасників конференції, що створення незалежної Української держави цілком в інтересах німців і австрійців, що українці охоплені пробільшовицькими настроями. Наприкінці лютого 1919 р. Паризька мирна конференція надіслала до уряду ЗУНР місію під головуванням генерала Бартельмі (Франція), що мала вирішити питання перемир'я з Польщею. Місія поставила вимогу негайно припинити воєнні дії й запропонувала демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею: від Кам'янки-Струмилової до Дрогобича та Турки. Отже, Львів та Дрогобицький район (нафта) залишалися за Польщею. Уряд ЗУНР пропозиції цієї не прийняв, і війна з Польщею тривала. Закулісний торг завершився 25 червня 1919 р. визнанням представниками Антанти на Паризькій конференції права Польщі на окупацію Східної Галичини. При цьому передбачалося, що поляки правитимуть тут тимчасово, визнаватимуть права місцевого населення і нададуть краю автономію. Остаточна доля Східної Галичини мала вирішитись у майбутньому.

Чортківська офензива Напередодні прийняття цього рішення представниками Антанти керівництво ЗУНР здійснило відчайдушну спробу стабілізувати ситуацію в державі, припинити паніку і деморалізацію, що виникли під впливом воєнних поразок. На початку червня Українська Національна Рада всю виконавчу, законодавчу і контрольну владу передала в руки диктатора, яким було обрано Євгена Петрушевича. Одним із перших його кроків було призначення командувачем УГА замість М. Омеляновича-Павленка генерала О. Грекова. 7 червня новий командувач УГА розпочав підготовлену ще його попередником наступальну операцію, що ввійшла в історію як Чортківська офензива (прорив, наступ). 25 тисяч українських солдатів і офіцерів примусили відступити по всій лінії фронту більш ніж 100-тисячну польську армію, добре озброєну і оснащену французами. Цей успіх викликав піднесення в краї, і десятки тисяч добровольців згодилися поповнити лави УГА. Але через брак боєприпасів і спорядження вояками стали лише 15 тис. чоловік. Ведучи безперервні бої протягом трьох тижнів і не маючи при цьому надійних тилів, УГА до краю виснажилася. Коли 28 червня розпочався контрнаступ польських військ, сил стримати його вже не було. Найславетніша операція УГА завершилася. Почався відступ, і протягом першої половини липня поляки знову окупували майже всю Східну Галичину, відтіснивши УГА до Збруча.

ДОКУМЕНТИ 1. Учасник листопадових боїв у Львові про причини відступу українських військ із міста Добровольці, які напливали з сіл, не мали найменшого поняття про військову службу і потребували елементарного вишколу. Коли навіть з вояків давньої австрійської армії було добрих свідомих борців яких дві чи три сотні у Львові, то й вони не являли собою ніякої сили, бо хоч був це вояк знаменитий, але вишколений в окопах, у вуличних боях міста не являє собою найменшої вартості, головно в місті, де населення здебільшого вороже і де з кожного вікна чекала на нього куля з кріса або револьвера, тому просто чудово діяла тодішня команда Галицької Армії, удержуючи серед тих обставин Львів такий доволі довгий час. Шухевич С. Спомини з українсько-галицької армії (1918-1920). -Львів, 1929. -Ч.1.- С.475. 2. Український історик С. Макарчук про причини поразки ЗУНР Згадуючи про ЗУНР, не можна обійти питання про причини її поразки. Про це писалося багато і загалом правильно. Наша корективе полягає лише в одному: найсуттєвішою з цих причин вважаємо радянський фактор.... У січні 1919 р. Галичині вже не доводилося надіятися на допомогу з Великої України, а треба було думати про допомогу Українській Народній Республіці, в березні ж двобій малої Галичини з Польщею переріс у «боротьбу Галичини з Антантою». Поразки, завдані Українській Народній Республіці російсько-більшовицькою Червоною Армією, потягнули за собою і поразки Галицької Армії на польському та інших фронтах. Макарчук С. Українська Республіка галичан. -Львів: Світ, 1997. - С. 183-184.

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ 1919 РОКУ

Згадай:
1. Що відбувалося в Україні під час першої спроби її радянізації? (Див. §19).
2. Які території України протягом зими-весни 1919 р. опинилися під контролем більшовиків?

Формування більшовицького режиму в Україні

Установлення радянської влади в Україні розпочалося наприкінці листопада 1918 р., коли на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.
Опублікований 29 листопада Маніфест уряду проголосив відновлення влади рад в Україні. 6 січня 1919 р. спеціальним рішенням уряду стара назва держави, прийнята наприкінці 1917 - на початку 1918 р. - Українська Народна Республіка, -була замінена на нову. Відтепер і до прийняття Конституції 1937 р. офіційною назвою радянської України стала Українська Соціалістична Радянська Республіка - УСРР. Радянська Росія - РСФРР - була для більшовиків, які здійснювали перетворення державного і суспільно-політичного ладу України, взірцем. Багато з них свого часу працювали в центральних районах Росії. За вказівками ЦК РКП(б) і В. Леніна їх сотнями направляли в Україну для налагодження апарату радянської влади, здійснення соціально-економічних і політичних перетворень. Ці завдання вони виконували згідно з набутим у РСФРР досвідом. 29 січня 1919 р. було прийняте рішення: Тимчасовий робітничо-селянський уряд України перейменовувався в Раду Народних Комісарів, відділи стали називатися народними комісаріатами. В реорганізованому уряді, за пропозицією В. Леніна, Головою Раднаркому і наркомом іноземних справ став авторитетний у керівництві РКП(б) професійний революціонер X. Раковський, болгарин, виходець із Румунії. Більшість членів уряду становили росіяни та євреї, українців серед вищих чиновників була незначна кількість.
Створювалися органи придушення опору противників радянської влади - Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК),
народні суди і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція. Головною в системі каральних органів була ВУНК, очолювана Ісааком Шварцем, якого з 2 квітня 1919р. заступив відряджений з Москви латиш Мартин Лаціс.
Одночасно відбувалося формування місцевих органів влади. Через невизначеність обставин більшовики не наважилися на вибори до рад. Натомість були створені надзвичайні органи влади - революційні й військово-революційні комітети. Кандидатів до них підбирали більшовицькі комітети й військові власті. У сільській місцевості за прикладом Росії формувалися ще й комітети бідноти. Цим органам передавалася вся повнота влади аж до створення на всій території України системи рад. Комбіди розглядались як опорні пункти більшовиків на селі, знаряддя у боротьбі із заможними верствами селянства.
Таким чином, як і в 1918 р., більшовики не поспішали передавати владу виборним органам - радам.

Політичний курс більшовиків у 1919 р. «Воєнний комунізм»

Подібна метаморфоза відбувалася також із гаслами «Фабрики - робітникам!», «Земля -селянам!», з якими більшовики звернулися до мас 29 листопада 1918 р. в своєму маніфесті, оприлюдненому в Суджі. Ці привабливі для робітників і селян гасла допомогли більшовикам установити контроль над Україною. Але досить скоро виявилося, що справжні наміри представників цієї партії в Україні істотно розходяться зі змістом Маніфесту. III з'їзд КП(б)У, який відбувся на початку березня 1919 р., проголосив курс на «швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату (експропріація капіталістів і поміщиків, передача всіх засобів виробництва і товарообігу у власність Радянської держави, суворий облік, введення трудової дисципліни...)». Йшлося про насильницьку ломку існуючої в Україні економічної системи, яка грунтувалася на товарно-грошових відносинах. Замість неї планувалося ввести прямий (без посередництва грошей) продуктообмін, здійснення якого покладалося на державних чиновників. Саме чиновники, а не об'єктивні ринкові закони попиту й пропозиції диктували, від кого, кому, що і в якій кількості передавати для споживання, що і скільки виробляти. В уявленні багатьох більшовиків, як рядових, так і вищих керівників, це наближало їх до комунізму - найдосконалішого суспільства, раю для трудящих.
Більшовики відкидали суспільні реформи й еволюцію як прояв опортунізму, угодовства щодо капіталістів і поміщиків. Досягнення свого ідеалу вони пов'язували з революцією, яку ще К. Маркс називав «повитухою історії». Лише на початку 20-х років, коли стало очевидним, що спроба безпосереднього переходу до комунізму обернулася повним крахом економіки, кривавою війною і загрожує самому існуванню більшовизму, почався перегляд попереднього курсу. Від спроб введення комунізму на деякий час відмовились, а те, що відбувалося в
попередні роки, почали пояснювати як вимушену, викликану обставинами воєнного часу політику. Внутрішня контрреволюція та іноземна воєнна інтервенція змусили радянську владу взяти під контроль виробництво та розподіл і підпорядкувати їх завданням оборони - так стали пояснювати в радянській історіографії політичний курс 1918-1920 рр.
Саме тоді з'явилося поняття «воєнний комунізм». «Воєнний комунізм» оголошувався наслідком громадянської війни, а те, що саме розгорнуте більшовиками насильство в економічній, політичній і соціальній сферах викликало масовий опір населення, який переріс у жорстоку міжусобну війну, замовчувалося.
Орієнтуючись на введення в Україні комуністичних порядків, III з'їзд КП(б)У виходив з переконання про неминучість світової революції і швидкої перемоги більшовизму в світі. Ці ілюзії визначили, зокрема, його рішення щодо національних соціалістів: більшість делегатів відмовилася від співробітництва з українськими есерами, Бундом та іншими соціалістичними партіями. На думку більшовиків, сприяння Заходу допомогло б розв'язати всі завдання революції і без таких «ненадійних» союзників.
Інша важлива причина полягала у великодержавному курсі керівництва КП(б)У в Україні, відвертому ігноруванні ним української мови, національної культури. Голова РНК УСРР X. Раковський неодноразово виступав проти впровадження в школі української мови. «Декретування української мови як державної - справа реакційна», — заявляв він. Від голови уряду не відставали й чиновники. Керівник поштової служби: УСРР дав своїм підлеглим таке розпорядження: «Все діловодство й службові зносини вести тільки російською мовою». Послідовними противниками цієї політики були українські національні партії. Ось чому більшовики прагнули тримати їх якомога далі від владних структур.

Націонал- комуністичні течії в Україні в 1919 р.

«Воєнно-комуністичний» курс більшовиків в Україні, ігнорування ними національних запитів українського народу викликали незадоволення серед широкого загалу. В складі КП(б)У завжди були елементи, котрі прагнули надати радянській владі в Україні національного характеру, перетворити Україну на незалежну радянську республіку.
Національна політика більшовиків в Україні була піддана нищівній критиці в книзі членів КП(б)У С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною». Вона побачила світ на початку 1919 р. у Саратові, де перебували автори після відступу з України навесні 1918 р. Свої погляди вони узагальнили у формулі: «1) або самостійна Україна - тоді повинен бути і «свій» уряд, і «своя» партія, 2) або Україна се «Південна Росія...» У червні 1919 р. С. Мазлах і В. Шахрай були виключені з більшовицької партії, їхня книга стала ідеологічним орієнтиром для тих, хто прагнув поєднати соціалізм з національно-державним відродженнямУкраїни.
1919 р. став новим етапом у політичній еволюції лівих фракцій українських соціалістичних партій. Боротьбисти — ліве крило УПСР - після антигетьманського повстання виступили проти Директорії УНР. Вони прагнули утворити українську Червону армію, щоб поставити більшовицькі війська з Росії перед фактом існування самостійної української радянської влади. Це їм не вдалося. Більшовики досить швидко захопили Україну, і боротьбисти стали в легальну опозицію створеному ними режиму.
У бік націонал-комунізму еволюціонувала і ліва течія української соціал-демократії - УСДРП (незалежні). Вони також не відступили з військами Директорії, а залишилися на радянській території, перейшовши в легальну опозицію більшовикам. У серпні 1919 р. ця група об'єдналася з УПСР в одну партію -Українську комуністичну партію (боротьбистів) (УКП(б)).
28 серпня 1919 р. УКП(б) зробила першу спробу на правах окремої секції ввійти до складу Комуністичного Інтернаціоналу. Але її заяву було відхилено. РКГІ(б), що тримала всі важелі управління Комінтерном у своїх руках, не хотіла визнавати українську комуністичну організацію, яка б стала реальним конкурентом КП(б)У в Україні.
Таким чином, усі спроби націонал-комуністів наблизити політичний курс більшовицького керівництва УСРР до національних потреб українського народу виявилися марними.

Обмеження суверенітету України

Формуючи радянський апарат в Україні, більшовики не мали наміру будувати тут суверенну державу. 26 лютого 1919 р., коли радянські війська широким фронтом наступали на Лівобережній Україні, центральний орган більшовиків газета «Правда» писала про Україну як про «тимчасово відчужену частину єдиної країни». Але беручи до уваги настрої українського народу, у свідомість якого вкарбувалося прагнення мати власну державність, вони оголосили, що УСРР об'єднується з Радянською Росією на засадах «соціалістичної федерації». Це мало означати, що Україна є цілком рівноправною з Росією. Але, як і в 1918 р., загальнофедеративних органів створено не було. Україна управлялася з центру через Раднарком і ЦВК Російської Федерації, а також через РКП(б), що залишалась унітарною, централізованою партією. Додатковим знаряддям централізації стали також профспілки й молодіжні комуністичні організації.
Таким чином, заява про федеративні зв'язки України й Росії була суто декларативною. Але навіть ця паперова «федерація» сприймалася більшовиками як тимчасова. В програмі РКП(б), прийнятій VIII з'їздом у березні 1919 р., вказувалось: «...Як одну з перехідних форм до повної єдності партія висуває федеративне сполучення держав, об'єднаних за радянським типом». Ідеалом більшовиків залишалась унітарна держава, «повна єдність». Цього «ідеалу» вони прагнули досягти якнайшвидше.

Націоналізація промисловості

Після встановлення радянської влади в Україні розгорнулося одержавлення фінансів, транспорту, системи зв'язку. Потім настала черга промисловості. Насамперед націоналізованими оголошувалися великі підприємства цукрової, вугільної, металургійної та машинобудівної промисловості. Нерідко серед націоналізованих були й дрібні підприємства місцевого значення, які після одержавлення працювали абияк чи навіть закривалися. Тисячі робітників втрачали засоби до існування і змушені були переходити до ремесла чи в пошуках хліба вирушати в села.
Для управління господарським життям на території респуб-ліки було утворено Українську раду народного господарства (УРНГ).
УРНГ діяла під безпосереднім контролем Вищої ради народного господарства РСФРР, а в червні 1919 р. декретом ВЦВК УРНГ була об'єднана з ВРНГ і як самостійна структура перестала існувати навіть формально. Економіка України перейшла в повне і беззастережне розпорядження вищих органів влади Радянської Росії.

Аграрна політика

Одним із найважливіших своїх завдань в Україні більшовики оголосили вирішення аграрного питання. Уряд УСРР конфіскував нетрудові землеволодіння - поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші. Але далеко не всі вони перейшли в безплатне користування безземельних і малоземельних селян. Значну частину поміщицьких господарств, які мали агрокультурну цінність та були високопродуктивними економіями, залишили у підпорядкуванні державних органів. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн десятин землі. Лише частину її одержала селянська біднота - дещо більше 5 млн десятин найменш родючих і придатних до господарювання земель. Приблизно 2,5 млн десятин залишалися для радгоспів, належали цукровим, винокурним, кінним та іншим господарствам і також не підлягали поділу. Це були найпродуктивніші, найродючіші земельні площі. Решта 7 млн десятин вважалася лишками земель заможного селянства. Їх також передбачалося передати для поділу, але в умовах 1919 р. цього не встигли зробити.
Одержані землі не задовольнили запитів селянства. Їх було надто мало. До того ж часто обов'язковою умовою наділення землею власті ставили перехід до колективного її обробітку, організацію артілей і комун. На літо було створено близько 500 колективних господарств. Рідко коли вони виникали в результаті вільного волевиявлення хліборобів. У цілому аграрна політика більшовиків у 1919 р. не виправдала сподівань трудового селянства. Воно відчувало себе ошуканим. Своє майбутнє селянство пов'язувало не з колективним і радянським господарством, які вводилися силою, а з індивідуальним.

Продовольча диктатура

На принципах «воєнного комунізму» будувалася в 1919 р. і продовольча справа в Україні. Як і в Радянській Росії, на території України оголошувалася державна монополія на найважливіші продовольчі товари -хліб, цукор, чай, сіль. Цими продуктами розпоряджалися лише державні органи. Вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім: необхідного мінімуму (посівний фонд, хліб для харчування членів сім'ї і фураж), селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. На практиці ж часто-густо забирали майже весь хліб без будь-якого відшкодування. Заборонялася також приватна торгівля продуктами харчування. Все це були елементи продовольчої диктатури, встановленої в Україні 12 квітня 1919 р. декретом ВУЦВК. На родний комісаріат продовольства УСРР оголошувався єдиним органом, який мав право заготовляти і розподіляти продовольчі товари. Розподіл відбувався за «класовим принципом»: більше - вищим чиновникам апарату, червоноармій-цям, робітникам воєнних підприємств, майже нічого - так званим «нетрудовим елементам» і членам їхніх сімей.
Продовольчі органи, які формувались і дислокувалися здебільшого в містах, у проведенні хлібозаготівель спиралися на сільську бідноту і робітничі продовольчі загони. Ці загони формувалися у великих промислових центрах України та Росії. Російські міста особливо відчували гостру потребу в продуктах харчування. Без українського хліба утримати під своїм контролем Росію більшовики були не в змозі.
Хлібозаготівля в Україні відбувалася з величезними труднощами. План продрозкладки на 1919 р. передбачав 139 млн пудів, а заготовлено було близько 10,5 млн пудів хліба та мало не 4 млн пудів інших продуктів. Селянство чинило впертий опір заготівлям, і хліб, як правило, доводилося брати силою. Нарком продовольства УСРР О. Шліхтер визнавав, що кожний заготовлений пуд хліба «був окроплений кров'ю».

Антибільшовицький опір в Україні

Політика радянської влади в Україні в 1919 р. справила гнітюче враження на населення республіки. Людей не влаштовували більшовицькі експерименти в економічному, політичному, культурному житті, політика«воєнного комунізму», проти якої виступали всі соціалістичні партії, що діяли в Україні. Незадоволення охопило не лише заможні верстви, а й середняків, національну інтелігенцію. Останню особливо обурювали численні прояви великодержавного шовінізму з боку багатьох сановних членів більшовицької партії і радянських працівників, військових. Антибільшовицькі настрої наростали і в місті, і в робітничих кварталах. У листі до секретаріату ЦК РКП(б) від 3 квітня 1919 р. один з керівників Компартії України Ф. Сергєєв (Артем) так характеризував становище в Харкові: «На найміцніших заводах, де не було або майже не було меншовиків, куди вони не могли появлятися, їх тепер слухають з увагою і завзято аплодують». В іншому документі, таємному звіті політвідділу Вищої військової інспекції Червоної армії про становище в Катеринославській губернії в березні 1919 р., йшлося: «Загальне становище Катеринославської губернії сумне у всіх відношеннях. Гостра продовольча криза. Безробіття і велика смертність голодних робітників. Заводи стоять. Робітники, які чекали, що радянська влада пустить заводи, дуже незадоволені».
Навесні 1919 р. в УСРР склала ся напружена соціально-політична
обстановка. У квітні було зареєстровано 98 антибільшовицьких виступів, а у червні-липні - 328. Уряд контролював лише міста. Крім селянських повстанських загонів, керівники яких не мали чітких політичних поглядів, боротьбу з більшовиками вели українські соціал-демократи та українські есери. Вони організували ряд повстанських з'єднань з метою знищити більшовицький режим в Україні як окупаційний і проголосити незалежну Українську радянську республіку.
Внутрішній фронт відволікав великі військові з'єднання Червоної армії. Чисельність цих з'єднань на початку травня 1919 р. становила 21 тис. чол. У результаті рішучих і жорстоких дій найбільші загони повстанців - Зеленого, Струка, Соколовського - були в основному розгромлені. Однак виступи незадоволених селян не припинялися. Політика більшовиків не змінилася. У цій обстановці 9 травня в районі Олександрії, Єлисаветграда, Знам'янки спалахнуло одне з найбільших антибільшовицьких повстань 1919 р. на чолі з командиром 6-ї стрілецької дивізії М. Григор'євим, у минулому отаманом військ УНР, а після переходу на бік рад - героєм взяття Одеси і кавалером ордена Червоного Прапора. Григор'єв звернувся до населення зУніверсалом, у якому засудив «комуну, чрезвичайку і комісарів» і закликав до «рад трудового народу України». Повстанці захопили Катеринослав, Черкаси, Олександрівськ, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Ціною надзвичайного напруження сил наприкінці травня заколот було ліквідовано.
25 травня, скориставшись розгромом дивізії М. Григор'єва, Рада робітничо-селянської оборони УСРР під впливом голови Реввійськради Л. Троцького, який у середині травня 1919 р. прибув в Україну, вирішила нейтралізувати 3-ю бригаду Задніпровської дивізії під командуванням Нестора Махна. У цій бригаді радянське керівництво вбачало вогнище майбутнього заколоту. Першим пунктом постанови було: «Ліквідувати Махна в найкоротший строк». Було вишукано привід: Махно оскаржив рішення командування про заборону переформування його бригади в дивізію. Реввійськрада Південного фронту визнала дії Махна злочином, а його самого таким, що підлягав арешту і суду ревтрибуналу. В червні були заарештовані декілька членів махновського штабу. Рятуючись від розправи, Н. Махно із загоном чисельністю 800 чоловік залишив бригаду і 19 червня перейшов на Правобережжя. Для радянської влади ці події ускладнювались наростанням деморалізації її військ.
У липні повстання охопили майже всю територію України. Більшовицький режим доживав останні дні. Навіть В. Ленін змушений був пізніше визнати, що його партія за два роки революції не змогла завоювати співчуття й підтримку селянства.

Червоний терор в Україні в 1919 р.

Передбачена III з'їздом Компартії України «воєнно-комуністична» політика прийшла з Росії, де впроваджувалася ще з весни 1918 р. Там вона викликала масовий опір, що переріс у громадянську війну. Тепер ця політика переносилася в Україну, де мала підтримку ще меншу, ніж у Росії. Незгодних з нею влада готова була нейтралізувати з фанатичною рішучістю і жорстокістю. В масовій свідомості більшовиків знищення експлуататорських класів і всіх ворогів радянської влади взагалі сприймалось як один з найважливіших кроків на шляху до комунізму.
Ця оманлива «простота» штовхала каральні органи на винищення цілих соціальних груп. «Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалу і доказів того, що звинувачений діяв ділом чи словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому запропонувати, якого він походження, виховання, освіти чи професії. Ці питання й повинні визначити долю звинуваченого і в цьому зміст і «суть червоного терору», - ці слова, видрукувані 1 листопада 1918 р. у чекістській газеті «Красный террор», належать Мартину Лацісу, який очолював Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) з квітня 1919 р.
Правові норми в практиці чекістських органів не бралися до уваги: право підпорядковувалося «революційній доцільності», яка ніким не регламентувалась і не контролювалась. Кожен розумів «революційну доцільність» по-своєму.
Розмах розправ над реальними й уявними противниками радянської влади в 1919 р. набагато перевищив масштаби подібних дій 1918 р. Якщо в 1918 р. йшлося про тисячі жертв, то у 1919 р. - про десятки тисяч. Було чимало випадків, коли розстрілювали заручників, набраних з «буржуазних верств населення», членів сімей тих, хто оголошувався ворогом радянської влади, але перебував на зайнятих її противниками територіях. Жертвами червоного терору стали не лише поміщики, капіталісти, офіцери чи члени антирадянських партій, підпільних організацій та повстанських загонів. Серед страчених було багато безпартійних інтелігентів, священиків, службовців. Страчували за ознакою «виховання, освіти та професії». Нарешті, режим, який називав себе робітничо-селянським, без вагань знищував тисячі незгодних з його політикою робітників і селян. Каральні експедиції проти повсталих селян супроводжувалися масовими розстрілами й спаленням цілих сіл. Але це лише примножувало число незадоволених. Ось чому у квітні 1919 р. Президією ЦВК Рад України було прийняте рішення «Про недопустимість спалення сіл під час придушення куркульських повстань». Та це рішення ігнорувалося: і спалення сіл, і масові репресії продовжувалися. Разом з тим, репресивна практика вдосконалювалася: стало ширше практикуватися взяття заручників із тих сіл, де було багато співчуваючих повстанцям. У разі антибільшовицького виступу ці заручники підлягали негайному знищенню. Історія вчить, що терор завжди був знаряддям тих політичних режимів, які не мали масової підтримки населення. Таким був організований радянською владою червоний терор в Україні 1919 р.