Проблеми виявлення українського національного психотипу.

Відомо, що відповідність поглядів політика національному менталітету і культурним традиціям народу є важливою умовою підтримки людьми його соціально-політичних і економічних проектів. Диференціація політиків за культурно-національним принципом „свій-чужий” часто має вирішальне значення при самовизначенні виборців під час голосування. В свою чергу „вбудованість” політика в національно-культурний контекст визначається саме відповідністю його ідеологічної програми та іміджу особливостям національного характеру і національної ідеї. В цьому контексті важко уявити собі довготривале існування на політичній арені лідера, який дисонує з національним характером і національною ідеєю.

Під час формування психіки майбутнього політика величезну роль відіграє колективне несвідоме. Згідно К.Г.Юнгу, воно формується з залишків та наслідків колективних переживань етногрупи як певні неусвідомлювані реакції на специфічні умови її існування. Свій прояв ці реакції знаходять в характерних для даного народу універсальних праобразах, які підсвідомо детермінують поведінку і мислення кожної людини, в тому числі і політика. Вчений назвав їх „архетипами”. Ці поведінкові архетипи виникають вже на перших етапах формування етносу. В майбутньому, з плином історичного процесу, вони, безумовно, модифікуються. Проте, завжди зберігається певний поведінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі. Саме цей, прихований „поведінковий шаблон” і визначає ті різниці в реакціях на виклики політичного середовища, які ми фіксуємо у політиків, що належать до різних культурно-національних традицій.

Йдеться про особливості етнічної психології. Сам термін „ етнічна психологія” використовується в двох основних значеннях: 1) для позначення особливостей психологічного життя етносів, народів та їх індивідуальних представників; 2) для позначення кола питань, проблем, які мають вивчати соціально-політичні науки в сфері психології етносів.

На донауковому етапі розвитку етнопсихологічних знань робилися спроби з’ясувати існування національних поведінкових відмінностей. Стародавні греки пояснювали ці відмінності переважно зовнішніми впливами: планет, клімату, способу життя тощо. У творі, що приписується Гіппократу, викладена теорія про вплив клімату на характер народів. Фукідид та Страбон наполягали на важливості соціальних умов життя народу в формуванні його характеру і ментальності. Теорія французького філософа Ш.Монтеск’є та німецького філософа І.Гердера переоцінювала вплив кліматичних умов та особливостей ландшафту на формування національної психології. Цей підхід відомий в науці під назвою географічного детермінізму. В середині XIX ст. такі вчені, як К.Г.Ріттер, Ф.Ратцель та Ж.Брюнес, заклали основу т.зв. антропогеографії. Деякі вчені, під впливом складності проблеми, заперечували існування національного характеру взагалі.

Вперше концептуально-цілісна школа етнопсихології виникла в 30-ті рр. XX ст. в США на чолі з О.Кардінером. Основний акцент тут робився на вивченні культурно-психологічних особливостей індивідуальних представників конкретного народу.

Починаючи з 40-50 рр. минулого сторіччя ряд західних дослідників (Л.Снайдер, А.Мартіні, Г.Момзен та інші) порушили питання про необхідність виявлення особливостей соціально-психологічного життя багатоскладових суспільств сучасності. При цьому робився акцент на важливості з’ясування етнопсихологічних та політико-психологічних орієнтацій саме у тих людей, які особливо впливають на життя суспільства під час соціально-політичних кампаній (вибори, референдуми).

Відомий російський вчений Л.М. Гумільов вважав, що етнопсихологія – це наука про зміни настроїв етносу, які проявляються в етнічній історії в залежності від фази етногенезу. За його думкою, у становленні первинного колективу, головну роль відіграє неусвідомлене тяжіння людей певного психологічного складу один до одного (компліментарність). Вчений вважав, що компліментарність не слід відносити до числа соціальних явищ – це суто біологічний феномен. Таке тяжіння є завжди під час становлення етносу. На наступній фазі етногенезу складаються соціальні інститути. На стадії народу компліментарність проявляється як патріотизм.

Вперше термін „ менталітет ” було використано представниками „нової історичної школи”, або „школи анналів” (Л.Февр і М.Блок). під менталітетом вони розуміли колективну психологію „гарячих суспільств” на стадії цивілізації. У сучасній науці загальноприйнятого визначення поняття „менталітет” не існує. Проте, національний менталітет можна визначити як конкретний соціально-психологічний стан нації, що втілює в себе результати тривалого впливу на неї природно-географічних та соціально-економічних чинників.

Формуючись історично, менталітет представляє собою сукупність соціально-психологічних рис, суму первинних детермінуючих реакцій, комплекс яких проявляється в усіх сферах життєдіяльності даної людської спільноти. Інакше кажучи, менталітет, це певний поведінковий код того чи іншого народу. Можна визначити найбільш характерні риси менталітету як феномену:

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття та інтерпретації власного внутрішнього світу і зовнішніх умов формується під тривалим впливом культурно-історичних, геополітичних, природнокліматичних та інших факторів. Трансформація цих факторів і визначає напрямок еволюції ментальних настановлень. Але саме ментальність, як цілісний феномен, зберігає код нації і не може змінитися протягом життя одного-двох поколінь.
2. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини. Тому її часто визначають як „душу нації” – те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини.
3. Ментальність нації проявляється в домінуючих життєвих настроях, в характерних особливостях світосприйняття, в системі моральних вимог, норм, принципів і цінностей виховання.
4. Ментальність – спільний „психологічний інструмент” представників конкретної культури, за допомогою якого відбувається упорядкування різноманітних уявлень, їх перетворення в певний тип світогляду.

Найбільш важливим елементом менталітету нації є національний характер. Національний характер – це сукупність усталених, характерних для даної національної спільності особливостей сприйняття навколишнього середовища та форм реакції на нього. Він проявляється в сукупності настановлень та стереотипів поведінки, які репрезентують ціннісне ставлення до світу в культурі, традиціях, звичаях даного народу. І.Лисяк-Рудницький вважав, що національний характер не є чимось абсолютно оригінальним і унікальним, проте є скоріше індивідуальною комбінацією рис, які широко розповсюджені в світі і є спільними для багатьох народів. Звідси – недопустимість т.зв. стереотипізації, за якою психологічні риси нації виводяться з індивідуальних характерів її окремих членів, що неминуче веде до хибного уявлення про національні спільноти в цілому.

Національний характер – складовий елемент і, одночасно, основа психологічного складу нації в цілому, і національної психології як такої. Складна сукупність емоційних (національний характер) і раціональних (національна свідомість) елементів – це і є менталітет нації. В розвинутих формах соціальності (народ, власне нація) національний характер залишає за собою більш скромну функцію – функцію емоційної підтримки поведінки представників національної групи.

В структурі національного характеру можна назвати декілька елементів:

1. Національний темперамент;

2. Національні емоції;

3. Національні почуття.

Особливе місце в структурі національного характеру належить національним стереотипам і автостереотипам. Національні стереотипи – відносно усталена сукупність уявлень про характерні риси інших національностей, а також певне емоційне ставлення до них. Поряд з національними автостереотипами (уявленнями про характерні риси власного етносу), етнічні стереотипи є важливими складовими масової та індивідуальної національної свідомості. Схематично і яскраво фіксуючи типові психологічні, моральні, антропологічні та інші особливості представників інших етносів, вони виконують важливу функцію, спрощуючи сприйняття дійсності і допомагаючи орієнтуватися у ситуації міжнаціонального спілкування.

Поняття і явище національних стереотипів тісно пов’язано з поняттям і явищем „сигнального успадкування”. Сигнальне успадкування – це передача поведінкових навиків нащадкам шляхом навчання через умовний рефлекс наслідування. Це – механізм, за допомогою якого формуються неповторні комплекси поведінкових навичок. Сигнальне успадкування лежить в основі традиції. Умовні рефлекси передаються від старших до молодших, завдяки чому стереотипи поведінки є формою адаптації до природного, соціального і політичного оточення.

Національна свідомість – це сукупність соціальних, політичних, економічних, релігійних та інших поглядів, які характеризують зміст, рівень та особливості духовного розвитку національної групи.

Національна свідомість більш раціональна порівняно з національним характером, хоча остаточно раціоналізується лише в теоретичних своїх формах. Вона включає в себе відношення групи до різних цінностей суспільства, відображає процес її історичного розвитку, колишні досягнення та нові завдання. Як і будь яка інша форма суспільно-політичної свідомості, національна свідомість представляє собою єдність двох основних складових: буденної і теоретичної свідомості.

Буденна національна свідомість – тісно пов’язана з національним характером і представляє собою побутову, повсякденну національно-етнічну психологію. В структурі буденної національної свідомості можна виділити три своєрідних елемента:

1. Повсякденні потреби, інтереси, цінності;
2. Стереотипні уявлення – елементарні форми та зразки поведінки;
3. Емоційні елементи.