Зарубіжний досвід реструктуризації банківської системи

Світовий досвід реструктуризації національних банківських систем конкретизував можливості ринкового саморегулювання процесів банківського злиття і поглинань. Відомо, що реструктуризація окремих банків або банківської системи загалом має грунтуватись на таких принципах, як прозорість, неупередженість, мінімізація негативного впливу на фінансові ринки і економія коштів. Разом з тим лише в небагатьох країнах влада відкрито проголошувала зазначені принципи і реалізовувала їх на практиці.

Першим кроком до оздоровлення банківських інститутів, охоплених кризою, є встановлення адміністративного контролю. У подальшому, залежно від складності ситуації, можуть бути прийняті рішення щодо їх ліквідації, реорганізації, капіталізації. Зазначені адміністративні заходи, перш за все, мають не допустити катастрофічного погіршення становища проблемних банків, уникнути паніки й ізолювати їх від банківської системи.

У деяких країнах регуляторні органи мали змогу втручатися в управління справами банків, які потерпають від лиха, завдяки спеціальним нормативно-правовим актам. Так, в Іспанії Фонд гарантування депозитів отримав право втручатися в управління справами проблемних банків на основі спеціальних дозволів Банку Іспанії, який визначав комерційні банки, що потребували спеціальних заходів, розміри допомоги і, якщо капіталізація не могла бути проведена силами акціонерів, просив Фонд гарантування депозитів здійснити її [12].

У Мексиці національна комісія з банківської справи і фондової біржі

створила тимчасові адміністрації в середніх і малих банках, на які припадало 16,5% сукупних банківських активів країни. У Бразилії центральний банк ввів тимчасові адміністрації в 37 комерційних банках [14].

У рамках програми з оздоровлення банківської системи Індонезії було створено Індонезійське агентство з реструктуризації банків. Агентство могло приймати рішення про капіталізацію, злиття і ліквідацію проблемних банків. Таким чином 54 індонезійські проблемні банки, включаючи 39 приватних, чотири державні і 11 регіональних банків розвитку, були виведені з-під контролю Банку Індонезії і передані Індонезійському агентству з реструктуризації банків. До банків, на операції яких було оголошено мораторій, відносили приватні банки, чия заборгованість перед Банком Індонезії, утворена в результаті отримання від нього ліквідної підтримки, становила більше ніж 500 % від розміру їхніх власних коштів і не менше ніж 75 % їх балансової суми. Депозити цих банків, захищені гарантією центрального банку, були передані до найближчого відділення найбільшого в країні і відносно більш стійкого державного банку.

Банки, в яких була введена тимчасова адміністрація, входили до числа найбільших приватних банків країни. їм належало 20% сукупних активів банківської системи. Продовження їхніх операцій під контролем Індонезійського агентства з реструктуризації банківстало можливим завдяки отриманню кредитів центрального банку на підтримку ліквідності в розмірі не менше ніж 2 млрд рупій кожному. Загалом це становило 75% сукупних кредитів Банку Індонезії комерційним банкам країни.

Усі банки, контрольовані Індонезійським агентством з реструктуризації банків, повинні були підготувати план оздоровлення. Зі свого боку, агенство з допомогою відомих міжнародних аудиторів провело в цих банках діагностичну перевірку з акцентом на стан кредитного портфеля. Передбачалося, що результати перевірок і плани оздоровлення будуть оприлюднені. За висновками аналізу цих планів агенствоабо приймало пропозицію банків і контролювало її виконання, або йшло на їх реорганізацію. Уся сумнівна і безнадійна заборгованість банків мала були бути передана Компанії з управління активами, котра займалася її стягненням і тим самим компенсувала затрати Індонезійського агентства з реструктуризації

банків. Основну частину коштів Індонезійського агентства з реструктуризації банків отримала від випуску спеціальних урядових облігацій.

Зокрема, у Німеччині процеси банківської реорганізації обмежуються наявністю можливостей зростання за рахунок внутрішніх джерел (завдяки моделі універсального банківського поділу). Проте перебіг міжбанківських процесів реорганізації унеможливлюються через:

- поширення стратегічних альянсів між фінансовими інститутами, між банками і нефінансовими інститутами, закріплених «взаємною» участю в капіталах;

- наявність родинного або закритого бізнесу.

Основною формою об’єднання, у тому числі банків, традиційно були стратегічні альянси, коли компанії об'єднують свої ресурси і зусилля для досягнення загальних цілей. Купівля дрібних банків обмежується також дією таких факторов, як:

- відсутністю в дрібних банків необхідності в реструктуризації;

- сприйняттям місцевих банків як інститутів забезпечення робочих місць, підтримкою місцевих соціальних проектів;

- наявністю системи патронажу банків політичними діячами, членами їх рад директорів.

Національний банк Республіки Білорусь з метою поліпшення фінансового стану банку може застосовувати такі заходи:

- надання фінансової допомоги банку;

- зміна структури активів і пасивів банку;

- зміна організаційної структури банку.

Відповідно до чинного законодавства Республіки Білорусь, Національний банк Республіки Білорусь має право призначити тимчасову адміністрацію строком до 18 місяців. Після відкликання ліцензії на здійснення банківських операцій Національний банк Республіки Білорусь може продовжити термін дії тимчасової адміністрації не більше ніж на шість місяців або до моменту формування органів, що здійснюють реорганізацію банку.

Реорганізація банків в Японії здійснюється лише у випадках, необхідних для

виживання банку. Японська модель реорганізації заснована на дотриманні принципу виняткової добровільності і солідарної позиції акціонерів, персоналу і профспілок. Структурні особливості японської економіки (перехресна власність) обумовлюють те, що основна частина даних операцій є дружніми і укладаються шляхом закритих переговорів між керівництвом банків.

Реорганізація банків в Японії включає в себе 4 типи:

· стратегічні об’єднання банків, метою яких є створення банківських груп в банківській галузі;

· купівля «проблемного» банку;

· об’єднання банків, метою яких є збільшення частки на ринку;

· ворожі об’єднання банків.

На відміну від американської моделі, обов’язковим елементом якої є збільшення прибутковості банку та скорочення витрат, банківська реорганізація в Японії передбачає концентрацію капіталу банків.

Порівняльний аналіз зарубіжного і вітчизняного досвіду дозволив виділити низку специфічних особливостей, притаманних процесам реорганізації та реструктуризації комерційних банків в Україні.

По-перше, для більшості банків характерним є низький рівень корпоративного управління, або взагалі його відсутність. Власники акцій та менеджери є, як правило, одними і тими ж особами, що створює передумови для виникнення в подальшому корпоративних конфліктів, оскільки цілі власників і менеджерів не є однорідними. При реорганізації установи шляхом злиття чи поглинання основна ціль акціонерів: отримання максимального прибутку від продажу належних їм часток акцій - у разі поглинання, та збільшення ринкової ціни та дохідності акцій у разі приєднання. А мета для менеджерів - збереження свого статусу в організації. В більшості випадків при злитті і поглинанні дані цілі є несумісними: за випадку менеджера-власника рішення про доцільність приєднання чи поглинання не може бути об'єктивним.

По-друге, деяким вітчизняним банкам притаманна стратегічна орієнтація на конкретного споживача, як правило ФПГ, що в умовах зростання конкуренції та притоку іноземного капіталу забезпечить життєздатність даної фінансової установи. Але цей напрямок є безперспективним, оскільки межі розвитку банку-сателіта обмежуються рамками росту організації в цілому.

По-третє, відсутність у багатьох банків стратегії зростання та виходу на регіональні ринки. Навіть за наявності достатньої ресурсної бази деякі провідні українські банки перебувають у стані невизначеності стосовно ефективного її використання, а організація процесів злиття та поглинання з іншими установами не є стратегічним напрямком, а вкладення ресурсів в дані процеси лише з метою отримання прибутку в короткостроковій перспективі є неможливим і недоцільним.

По-четверте, високий ступінь інтеграції вітчизняних банків у бізнес-процеси та структури як відкритої, так і тіньової економіки, унеможливлює ефективне використання додаткових ресурсів, отриманих, наприклад, від іноземних інвесторів, при наявності незмінного складу управлінської структури та контролю.

По-п'яте, українські банки цікаві як об'єкт вкладання капіталу, що безперечно, є позитивним фактором, який сприятиме збільшенню спектру послуг, підвищенню конкурентноздатності тощо.

По-шосте, глобалізація фінансових ринків та нові стандарти інформаційної прозорост і призводять до появи нового виду учасників ринку злиттів та поглинань, ціль яких - агресивне скуповування недооцінених банків, або банків з великою часткою прострочених зобов'язань з метою короткострокового збільшення їх ринкової вартості та подальшого перепродажу.

Проте вітчизняну банківську систему неможливо реструктуризувати за допомогою чужих доктрин і, тим більше, примусово переробити на основі впровадження іноземного досвіду, яким би успішним і наукоподібним він не був. Вивчення світового досвіду побудови і реструктуризації банківських систем може мінімізувати ризики.

Тому, в умовах інтернаціоналізації і глобалізації на розвиток інтеграції України в світову економіку та посилення процесів концентрації та конкуренції у сфері вітчизняного банківського бізнесу, особливо актуальною є проблема вибору напрямів реструктуризації банків, їх раціональної взаємодії з метою збереження фінансової стійкості, досягнення конкурентних переваг та отримання перспектив зростання.