Інтервенції в первинному інтерв’ю.

"В методологічному аспекті первинне інтерв’ю не відрізняється від бесіди в рамках психоаналітичної терапії. При цьому використовуються ті ж самі види інтервенцій: конфронтація, прояснення та інтерпретація...

Грінсон (Greenson, 1967) згадує два види інтервенцій, які використовуються власне для інтерпретації опору: конфронтації, що покликані показати і розпізнати опір, та прояснення опору, тобто ретельні дослідження попередньої поведінки. Власне інтерпретація охоплює результат цих старань, вона вербалізує скриті захистом інстинктивні імпульси і фантазії, говорить щось про мотиви захисної поведінки та називає болісні афекти, з якими довелось би зустрітися, якби не ця захисна поведінка. Sandler Dare ta Holder (1973) говорять про конфронтацію при спрямуванні уваги пацієнта до певного феномену, про прояснення, якщо цей феномен “береться під мікроскоп”. Нарешті, в інтерпретації вербалізується безсвідомий зміст та мотив захисту. Тоді опрацювання є наступним кроком, в котрому нове знання вентилюється в його багатозначності та множинних зв’язках.

Проте, суттєвим наміром психоаналітичної інтервенції є не тільки вербалізація безсвідомих змістів, але і досягнення цим певних змін. Інтервенції не мають бути лише “розмовами про...”, або “пустими балачками”..., але повинні торкатися актуального внутрішнього стану пацієнта та уможливлювати глибоке пізнання що включає структурні зміни, в особистості пацієнта. Інтерпретація має цей потенціал змін тоді, якщо названий бесвідомий мотив, зміст або зв’язок є актуальним, є дійсним і діючим в цей момент в даних стосунках. Стреччі (Strachey, 1934) першим назвав даний вид інтерпретації “мутативною інтерпретацією” і підкреслив, що опір пацієнта розігрується в стосунках між аналітиком і пацієнтом, тому, що аналітик використовується як екран для проекції Супер-Его. Мутативна інтерпретація включає цей стосунок і таким чином допомагає індукувати диференціацію між сфантазованим і реальним аналітиком, завдяки чому для аналізу вивільняються безсвідомі фантазії пацієнта. Сутність цього висловлювання, а саме, що психічні сили реалізуються і розігруються в стосунках, полягає в тому, що ці стосунки стають темою інтерпретації…

Відкриття контрпереносу обґрунтувало важливість стосунків, що систематично включають аналітика. Сьогодні психоаналітичне дослідження охоплює не тільки відношення пацієнта до аналітика, але і відношення аналітика до свого пацієнта. Психоаналітичне бачення завжди розвивалося в напрямку аналізу стосунків і їх значення для розуміння пацієнта.

Розмежування опору і змісту, переносу і актуальних стосунків, контрпереносу, як реакції на перенос або інші психічні змісти, і процесів в самому аналітику – все це є завданням, що навряд чи може бути вирішеним як в теоретичному, так і в практичному плані. Застосування концепції безсвідомої сцени робить це розмежування недоцільним і зайвим.

Поняття сцени охоплює тих, хто приймає в ній участь, пов’язує їх різні мотиви і визначає драматичний момент, який зумовлює подальшу динаміку. Сценічна тема веде нас далі до глибшого розуміння учасників подій з їхніми персональними історіями життя та актуальними стосунками, які лежать за межами цієї сцени.

Таким чином, безсвідома сцена в аналізі розкривається в двох напрямках. Якщо б йшлося про розуміння аналітика, безсвідому сцену можна було б аналізувати, концентруючись на ньому. Однак, роль терапевта зобов’язує нас інтерпретувати цю сцену в напрямку пацієнта.

Безсвідома сцена стає таким чином центральною обертовою точкою аналітичної роботи і зміни пацієнта. Виходячи з ситуативної очевидності, тобто переживання і розуміння встановлених стосунків, пацієнт аналізується в інших його стосунках і життєвій історії для того, щоб знов і знов повертатись до центральної точки аналітичних стосунків. Цей процес вводиться до дії аналітиком, утримується і стимулюється. Такий стиль процесу пізнання дозволяє пацієнтові усвідомити “клішеподібні”, а також вилучені з мовної представницької палітри змісти і зв’язки, та відновити таким чином втрачений ігровий простір для дій.

Виходячи з цього, центральною задачею інтерпретації є висвітлення безсвідомої сцени та участі в ній пацієнта. Інтерпретація починається там, де виникає двозначність, суперечливість, неясність в свідомому контексті. За допомогою особливого поводження з доступним матеріалом індукується набуття сенсу і встановлюється ясність. Шлях, що веде до цього – це циклічний спосіб мислення і встановлення зв’язків. Циклічне мислення означає, що аналітик рухається вперед не просто по прямій, від висновку до висновку за принципом “якщо..., то...”, але також – спіралеподібно. Аналітик просувається по тексту вперед і назад, зв’язуючи і поєднуючи за принципом “так..., тому що...”, що приводить до відкриття суб’єктивних, а не об’єктивних істин...

Ця концепція інтерпретації концентрується на формуванні зв’язків в сценічному контексті, при цьому слід виділити наступні моменти:

1. Активність пацієнта як постановника свого неврозу або свого психічного здоров’я. Тут доцільно нагадати “дію мови” (“action language”) Шафера (Sсhafer, 1982). Людина і її оточення в кожній ситуації набувають певного значення, що походить з багатьох джерел: досвіду людини, її оцінки іншими і самооцінки, факторів оточуючого середовища. Її афекти і поведінка є результатом процесу набуття значення. Тепер зовсім нескладно припустити безсвідоме значення для незрозумілої поведінки, яка проявляється в конкретній ситуації, а це само собою наводить на пошуки безсвідомих мотивів в конкретній сцені.

2. Особливе значення мови не тільки як транспортного посередника, але і як самостійного принципу становлення суб’єкту. Процес мовлення сам по собі є актором, що грає роль в набуванні значення.

3. Підкреслене виділення сцени як місця репрезентації безсвідомих змістових зв’язків.

Особливість первинного інтерв’ю полягає в тому, що пацієнт вперше стикається з таким способом формування зв’язків, а аналітик не може покластись на вже опрацьований репертуар інтерпретацій і значень, як це відбувається в процесі кожного психоаналізу, де існує багато метафор, образів і сцен із специфічними для певних стосунків значень, що є досяжні для повторного розпізнання кожної наступної сесії. В первинному ж інтерв’ю все це є для нас недоступним і створює відповідне напруження. Карколомне переживання для пацієнта полягає в тому, що тут (на прийомі) йдеться не про умови, обставини чи прояви хвороби, але про нього самого.

Для ілюстрації вищевикладеного повернімося до вже згадуваного випадку №2. Пригадаймо перше зауваження інтерв’юера:

Інтерв’юер: Це було точнісінько так само, як і з Вашим чоловіком. Всі зусилля пояснити йому, як чудово було б мати час для дозвілля, залишались марними. Здавалось, ніхто не бачить, наскільки важливим є те, що Ви пропонуєте.

Цим першим коментарем інтерв’юер встановлює зв’язок між двома різними сферами пацієнтки: дистриб’ютора і дружини. Завдяки структурній тотожності двох зовсім різних сфер (професійної і особистої) особливо рельєфно виділяється з’єднуюча ланка, а саме: особистість пацієнтки. Поки що інтервенція не робить нічого, крім центрування на цій персоні в її своєрідній активності як дистриб’ютора-невдахи (така інтервенція являє собою конфронтацію). Водночас, з подальшого перебігу бесіди можна побачити, що цей здавалося б випадковий зв’язок між приватним і професійним життям являє собою особливість біографії пацієнтки: про таку саму невідмежованість сімейного життя від професійного вона говорить, згадуючи своє дитинство і батьківську сім’ю. На момент інтервенції інтерв’юер не мав про це жодних свідчень.

Другий коментар звучав наступним чином:

Інтерв’юер: Тепер я можу собі уявити, як Вам всюди велося... Ви почуваєтесь маленькою дівчинкою, що лише величезними зусиллями, наполегливістю і витримкою могла б досягти того, щоб мати надала їй дещицю свого часу. Я також розумію тепер, чому Ви так мало вірили в те, що дійсно отримаєте належний Вам час для розмови зі мною без зусиль і натиску, і чому власне Ви так поспішаєте, ніби Ваш час вже добігає кінця. Вам повинно б здаватись, що тільки завдяки великим зусиллям Вам вдалось би отримати мій час, бо я маю дуже багато інших важливих справ.

Тут пацієнтка ще більше специфікується в якості дистриб’ютора. При цьому встановлюється міцніший зв’язок між дистриб’юторською справою і сценою з дитинства (дівчинка і ділова мати). В ролі дистриб’ютора одночасно приховувалась роль дівчинки, що наполегливо намагається відвоювати у заклопотаної справами матері трошки часу для себе (така інтервенція є проясненням).

Поєднуючи тепер стосунки матір-дочка із стосунками аналітик-пацієнтка, ми можемо зрозуміти своєрідну поведінку пацієнтки (Це і є власне інтерпретація). Її натиск, нетерплячість, гучна та швидка мова звернені до цієї надмірно заклопотаної матері, яка має надто мало часу і надто мало переймається проханнями і бажаннями маленької доньки. Проблема пацієнтки актуалізується: взірець, що розвинувся в дитинстві, вона відтворює і в своєму шлюбі і врешті-решт – актуалізує його в стосунках “тут і тепер”. Інтерпретація дистанціює пацієнтку від звичного взірця поведінки, стимулюючи цим самим подальший аналіз (Laimbock А., с. 97-98).

Зазначимо, що будь-які запитання, які аналітик задає пацієнтові, також можна віднести до інтервенцій. Оскільки в первинному інтерв'ю ми не можемо обійтись без запитань, слід завжди пам'ятати: запитання мають структуруючий вплив на подальший перебіг бесіди, що суперечить базовому для проведення первинного інтерв'ю “принципу воронки”, а значить застосовувати їх слід край обережно.