Принципи наукового пізнання держави та права

Серед теоретико-пізнавальних способів найбільш конкретизований прояв мають наукові принципи, оскільки саме вони у сукупності складають ядро «методологічної свідомості»[51] суб’єкта пізнання, дослідника. Під «методологічною свідомістю» розуміють систему життєвих, професіональних та світоглядних принципів суб’єкта пізнання, котрі «є конкретним продуктом певних соціальних та природних умов, обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об’єктивно відповідають, «слугують» результати дослідження»[52].

2.3.1. Принцип історизму. З сукупності принципів, що мають сприяти пізнанню держави і права відзначимо насамперед принцип історизму. Принцип історизму виступає як одне з начал відображення закономірностей соціальної дійсності [53], вихідних положень пізнавального процесу, котре передбачає розгляд державно-правового явища, що вивчається, у його розвитку, внутрішньому постійному русі з урахуванням усіх причинно-наслідницьких зв’язків, що утворюють те історичне середовище, у якому це явище існує. Розгляданий принцип виходить не просто з визнання змінюваності в часі, але власне з переходу в процесі розвитку від одного до іншого історичного стану. Тому будь-яке явище (у нашому випадку держава і права) може бути впізнане лише з урахуванням умов його виникнення в сукупній системі явищ певної історичної епохи, основних етапів його розвитку та змін, що в ньому відбулися в ході цього розвитку, з урахуванням того, чим воно стало на момент дослідження і які перспективи його розвитку.

Принцип історизму має важливе значення для пояснення еволюційних та революційних змін в історичному розвитку, в правових системах, зокрема, у вітчизняній, що сформувалася протягом тривалого періоду при збереженні певної спадковості з попереднім правовим станом російського та радянського суспільств, які справили безпосередній вплив на розвиток держави і права. Він однак не повинен трактуватися як обґрунтування можливості виводити майбутнє з минулого, оскільки майбутнє багатоваріантне, часом воно дає свої ознаки, часом – передбачене, у тому числі і в державно-правовій сфері [54]

2.3.2. Принцип об’єктивності. Принцип об’єктивності безпосередньо пов’язаний з принципом історизму, він зумовлений самою природою й метою будь-якого пізнання – отримання об’єктивно-істинних знань. Принцип об’єктивності – одне з вихідних положень пізнавального процесу, котрий передбачає глибоке та всебічне вивчення без будь-якого винятку усієї сукупності фактів, умов та обставин, що характеризують державно-правове явище, яке пізнається» Об'єктивність дослідження зумовлюється рядом факторів, зокрема: існуванням держави і права, які незалежно від дослідника відбивають соціально-економічну реальність та рівень розвитку суспільства в цілому; практикою вирішення соціально-економічних завдань сьогодення, що вимагає отримання істинного знання; існуванням загальновизнаних цінностей, орієнтація на які дозволить уникнути отримання хибних уявлень. Урахування цих чинників забезпечує потенційну можливість об’єктивного пізнання, але не завжди отримання об’єктивного знання можливо, оскільки це зумовлено зокрема суб’єктивними якостями процесу пізнання, насамперед, позицією дослідника. Досягнення об’єктивності у відображенні дійсності значною мірою забезпечується його рівнем професійної підготовки, фундаментальністю його наукової концепції, такими особистими рисами, як чесність, педантичність, совість, прагнення до правди тощо.

Особливо це важливо у сучасних умовах, коли об’єктивність наукового пізнання державно-правових явищ значною мірою залежить саме від соціально-політичного фактора. Кризовий стан суспільства, його соціальна розшарованість і поляризація політичних сил, гострі конфлікти між ними та неузгодженості в системі державної влади викликають не лише наукове, але й цілком зрозуміле емоційне, людське ставлення. Однак вищий обов’язок ученого полягає в тому, щоб у будь-якій ситуації зберігати об’єктивність – позбавитись від «міфотворчості, утопізму і вульгаризму», стверджувати примат об’єктивного наукового знання над миттєвими інтересами тих чи інших класів, соціальних груп чи окремих вчених [55].

2.3.3. Принцип соціального гуманізму. Водночас обов’язок бути об’єктивним не виключає права вченого на відповідну оцінку досліджуваного явища. У питанні про використання в пізнавальному процесі ціннісного (аксіологічного) принципу існує кілька точок зору. Прихильники однієї з них абсолютизують його можливості, другі, навпаки, ігнорують ціннісні чинники, оскільки вони нібито заважають досягненню об’єктивної істини, треті – за «творче» їх використання в пізнавальній діяльності. Проблема об’єктивного оцінювання відповідного явища, на нашу думку, полягає у прихильності дослідника до певної системи цінностей. Як такий еталон зазвичай використовують релігійні, моральні, національні, соціальні цінності. Останні (тільки у класовому значенні) складали ядро аксіологічного підходу радянських часів. Тодішній принцип «партійності» зобов’язував ученого «при будь-якій оцінці подій прямо й відкрито ставати на точку зору певної соціальної групи» [56]. Такий вузько спрямований підхід закономірно суперечив принципові об’єктивності й призводив до однобічних наукових результатів. Щоб цього не сталося в сучасних умовах, оцінку відповідних явищ необхідно здійснювати, вважаємо, не з позицій інтересів окремих соціально-класових (національних, релігійних тощо) сил, а з позицій таких загальнолюдських інтересів та потреб, як мир і злагода в суспільстві, чесна праця й добробут, соціальна справедливість, людська й національна гідність, права та свободи громадянина, соціальна й правова захищеність людини, громадська відповідальність і законність – тобто тих світоглядних ідеалів і моральних норм, котрі акумулюють досвід усього людства, є спільними для всіх людей і відображаються в аксіологічному принципові соціального гуманізму.

Отже, якщо практично представити процес «попередньої» методологічної підготовки суб’єкта до пізнання того чи іншого державно-правового явища, то він має складатися з визначення домінуючого світогляду, типу наукового мислення, наукової парадигми та наукових принципів, які у системі окреслять «світоглядні» орієнтири («коридор») майбутнього дослідження. В межах цього загального коридору, за допомогою більш конкретних засобів (інструментів) здійснюється безпосередня, прикладна робота щодо пізнання відповідного об’єкту та предмету.

Контрольні запитання для самоперевірки знань

1. Сформулюйте поняття «науки правознавства».

2. Визначте внутрішню будови правознавства, поясніть різницю між такими поняттями, як «юридичні науки» та «наукові юридичні дисципліни».

3. Перелічите наукові спеціальності юридичної науки в межах напряму 12.00.00.

4. Визначте об’єкт та предмет правознавства.

5. Схарактеризуйте предмет правознавства.

6. Визначте поняття методології правознавства.

7. Розкрийте суть «Методології сучасного правознавства» як навчальної дисципліни

8. Визначте роль домінуючого світогляду в методології правознавства.

9. Визначте роль тип наукового мислення в методології правознавства.

10. Розкрийте зміст парадигми сучасного правознавства.

11. Схарактеризуйте принципи наукового пізнання держави та права.

12. Розкрийте зміст принципу історизму.

13. Розкрийте зміст принципу об’єктивності.

14. Розкрийте зміст принцип соціального гуманізму.