Літературознавство української перехідної епохи

План

1. Активний розвиток літературознавчої думки в Україні в кінці ХХ століття.

2. Методологічні шукання українських учених.

3. Модернізм у літературознавчому осмисленні.

 

Активність розвитку літературознавства. Методологічні шукання. Рясність феміністичних студій в українському літературознавстві 90-х років ХХ ст. Спроби забарвлення наукового методу теологічним інструментарієм. Спроба християнізувати романтизм (“Феномен українського романтизму”, 1997).

Зосередження уваги на дослідженні проблем модернізму в українській літературі. Значущість студії С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі” (1999). Аналіз авторкою майже всіх етапів становлення та розвитку українського модернізму, який становить собою не набір стильових, формальних або жанрових принципів, а є певною мистецькою філософією, “певною моделлю літературного розвитку в нашому столітті.” Спроба С.Павличко знайти належне місце української літератури в європейському модернізмі. Наголос на своєрідності українського літературного модернізму в працях Т.Гундорової.

Активізація міфологічної та компаративістської методології. Об’єктом дослідження стали найбільш значущі літературні явища, Передусім творчість Т.Шевченка. Тлумачення міфологізму, зокрема як фактора, що допомагає глибше збагнути сутність національного характеру як людської цілісності на певній стадії культурно-історичного розвитику.

Спроби подати аналітичний матеріал у стильовому ракурсі у праці “Українська поезія першої половини ХХ століття” (2000): поезія модерністів, неокласиків, футуристів, символистів, соцреалістів та ін.

Публікації в 90-х рр. досліджень про українську літературу як частину світового контексту, його самодостатнього феномену (Д.Наливайко. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ–ХVІІІ століття”, 1998); “Українська література в системі літератур Європи і Америки ХІХ–ХХ ст. К., 1997 (колективна праця за редакцією Д.Наливайка). Дослідження порівняльно-типологічного характеру про стильові течії та жанрові структури в українській літературі (Панченко В. Будинок з химерами. Творчість В.Винниченка 1900–1920 років у європейському літературному контексті. – 1998). Дослідження проблеми взаємин української літератури з європейськими (Геник-Березовська З. Грані культур. – 2000). Грунтовні дослідження з питань української компаративістики: Грицик Л. Орієнталістика А.Кримського в українському літературному процесі ХІХ – початку ХХ століття. – 1994; Задорожна Л. Вірменська література і Україна. – 1995; Мушкудіані О. Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини 20-30-х років ХХ століття. – 1991; Чілачова Р. Сходження на Зедазані. – 1995; Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття. – 1999; Папуша І. Modus orientalis. Індійська література в рецепції Івана Франка. – 2000.

Підсумково-проблемні видання: Мельничук Б. Випробування істиною: проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення.) – 1996; Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – 1998, упор. М.Ільницький; Петлюра С. Статті 1993, упор. Ю. Климчук; Луцький Ю. Літературна політика в радянській Україні 1917 – 1934. – 1998.

Монографічні дослідження про наукову спадщину М.Сумцова (Шишов І. Українознавець. – 2000), Д.Донцова (Квіт С. Дмитро Донцов. – 2000). Ціла низка імен у збірниках В.Качкана “Хай святиться ім’я твоє” та ін. Есеїзм в українському літературознавстві 90-х років ХХ ст. Активізація контактів літературознавців України та української діаспори, дослідження яких відзначалися грунтовною розробкою конкретних проблем літературного процесу, окремих письменників минулого й сучасного, відсутністю запобігання перед ідеологічними догмами. (Ю.Шерех (Шевельов), Б.Кравців, І.Фізер, Г.Одарченко, М.Мольнар, М.Нервлий і ін.)

Видання навчальних посібників для студентів філологічних факультетів вузів: Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст (у 3 кн., четверта додаткова). – К., 1994–1995, перевидання у 4 кн. – 2001; Історія української літератури ХІХ століття. – К.: Либідь, 1997; Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 1 (1910–1930-ті роки). – К., 1994; Кн. 2, частина 1 (1940 – 1950-ті роки). – К., 1994; Кн. 2, частина 2 (1960 – 1990 роки). – К., 1995; перевидання – 1998; Ткаченко Анатолій. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К., 1998.Дослідження історії українського літературознавства: М.Наєнко. Українське літературознавство. Школи. Напрямки. Тенденції. – К., 1997.

Очікувані і бажані зміни на краще у царині української (як і будь-якої іншої) науки про літературу не можуть відбутися без пильної уваги і аналізу її методологічного стану, а також без системної рефлексії її власне теоретичного багажу. Це твердження не просто звичне, а звичне до банальності, і, здавалося б, що тут особливо нема чого обговорювати, а треба просто діяти. Та, як показує практика, саме сфери методології літературознавства і теорії літератури не можна сьогодні віднести до реально пріоритетних чи таких, які активно викликають до себе стійкий інтерес і привертають належну увагу. І хоча ми не оригінальні щодо такого стану справ у своєму „цеху” (щось подібне, скажімо, спостерігається, судячи з новітніх оглядів, і в російському літературознавстві), та від цього, звісно, нікому аж ніяк не легше.

На такому тлі звертають на себе особливу увагу спорадичні спроби українських авторів (І. Дзюби, Г. Сивоконя, М. Наєнка, В. Фьодорова, С. Павличко, Т. Гундорової, С.Андрусів, О. Домащенко й ін.) звернутися до розгляду методологічного стану українського літературознавства, тому що сам факт їх періодичної появи не тільки засвідчує можливість виникнення уваги українських літературознавців до проблем методології та теоретичних засад власної наукової діяльності, поступово окреслюючи коло їх подальшого компетентного обговорення, а й артикулює і об’єктивує ті світоглядні тенденції, на співіснуванні і зіткненні яких реально функціонує сучасна українська літературознавча свідомість. При цьому в порівнянні із західною критикою чи російською наукою про літературу українське літературознавство, на привеликий жаль, характеризується „відсутністю... значних теоретичних шкіл”, які б створили сталі традиції і на їх основі розвивали в Україні різні літературознавчі методології. У такій ситуації продуктивні колізії розвитку світового літературознавства явно змінюють на теренах української науки про літературу свій проблемний регістр, змістовно і функціонально переходячи з актуальної сфери культурного розвитку на здебільшого реанімаційну ділянку. Як приклад такого процесу, Т. Гундорова цілком доречно нагадує долю формалістичної методології в Україні, яка далі поодиноких явищ так і не зазнала справжнього розвитку. Відсутність розвинутої традиції радикальної критики культури, „яка живила всілякі формалістичні теорії, з деконструктивізмом включно”, закономірно призвела до того, що «захоплення новітніми формалістичними методологіями... та спротив щодо них академічного літературознавства в Україні не так повторюють у 1990-х типову для Заходу 80-х років ситуацію протистояння „лівої” та університетської критики, як проявляють давню опозицію „західництва” та „народництва”, типову для української модерної свідомости».

Небезпідставними є і судження Т. Гундорової про „різку відділеність” літературознавчих студій як „від масової культури, кіберкультури”, від накопичених у культурному просторі постмодерністських текстологічних практик, так і „від культурологічних та антропологічних досліджень”. Хоча, здається, щодо ставлення академічного літературознавства (яке у нас включає в себе й діяльність університетських наукових працівників) до постмодерністської літератури починають позначатися позитивні зрушення. Свідченням цього можна вважати, наприклад, новітню книгу А. Мережинської про російський літературний постмодернізм, в якій, до речі, присутній і власне український матеріал і здійснено небезуспішну спробу роботи з постмодерністськими текстами на основі використання традиційних літературознавчих категорій.

Разом з тим проблема академізму і окремих його традиційних методологічних принципів є, як на мене, значно складнішою і вимагає значно прискіпливішої уваги і гнучкого диференційованого підходу. І тут, гадаю, варто звернути увагу щонайменше на таке.

1. Не слід ототожнювати феномен академізму як явище кризи сукупності певних методологічних настанов чи явище інертності у розвитку наукової думки на конкретному історичному етапі її еволюції з академічною наукою як такою. Адже наука про літературу заявила про себе як власне про науку, тобто про діяльність, яка має продумані засади і на результати якої варто зважувати, виникла в академічному лоні. У свою чергу, і літературознавча класика, в тому числі й українська, виникла у сфері академічного літературознавства і, як і будь-яка інша класика, не є суто музейною пам’яткою, а містить у собі перспективний потенціал – справа полягає тільки в тому, щоб бути здатним цей потенціал віднайти і задіяти на вирішення актуальних на теренах сучасної України культуротворчих і соціокультурних завдань.

2. У сприйнятті феномену академічної науки необхідно змінити вектор мислення, замінивши панівний тепер пассивно-ретроспективний, суто констатуючий підхід на напрям активно-перспективний, моделюючий, і у такий спосіб на своєму національно-культурному ґрунті пройти той шлях, необхідність якого свого часу усвідомили на Заході і звернення до якого засвідчило те, що „академізм має глибокі корені й можливості для утримання й розгортання гуманітарної концепції”. Так, до вироблення нових академічних принципів у літературній критиці ХХ століття, наводить приклад Т. Гундорова, на Заході спричинилася „нова критика”: «Приміром, англо-американська „нова критика” 30–50-х років започаткувала традиції свідомого раціонального оновлення і творення нової гуманітарної парадигми, центральними елементами якої стали елементи культурної критики, зокрема іронізм, інтелектуалізм, естетично-рецептивна концепція художньої творчости. Водночас „нова критика” мала і культурно-соціяльні цілі... Іншими словами, „нова критика” була для Джона К. Ренсома, Клінта Брукса, Алена Тейта, Блекмура і... Томаса С. Еліота засобом утвердження органічности англійської культури у загальносвітовій. Постструктуральна „нова критика”, яка розгорнулася у Франції, запропонувала нові методи читання літератури, в яких імпліцитно була присутня і критика культури».

3. Варто більш детально розібратися з питанням щодо так званого офіційного канону, існування якого повинна забезпечити нормативна ідеологічна функція універсальних академічних видань.

4. Свого перегляду й переоцінки вимагає також постійне цькування і модні спроби повної методологічної та теоретичної дискредитація таких звичних для традиційної методології літературознавства понять, як „об’єктивність” та „історизм”, про які тепер без супроводжуючого „так званих” говорити, мабуть, не можуть (це знов ж таки із серії – „так тепер носять”). Якщо уважно придивитися до тверджень на зразок: «Методологічною засадою „радянського літературознавства” було посилання на „об’єктивність” та „історизм”.

Характеризуючи політичну й літературну ситуацію в Україні рубежу XIX–XX ст., І. Франко зазначав: «Ніколи досі на ниві нашого слова не було такого оживлення, такої маси конфліктів, суперечливих течій, полеміки різнорідних думок і змагань, тихих, але глибоких переворотів». Наслідком цього стало народження «молодомузівців» і «хатян», але найбільшою мірою – кількох синтетичних літературознавчих праць, одна з яких – «Історія українського письменства» С. Єфремова – вперше запропонувала канон українських письменників. Пізніше він багато разів і по-різному уточнювався (за словами М. Зерова), але наукова думка не перестає звертатися до нього й нині.

На рубежі 80–90-х років гарматний гул на фронтах останньої в радянській імперії війни з україністикою почав ніби стихати. І ще очевиднішими стали її наслідки: гори трупів, гори поламаних душ і ледве жевріючий попіл її національної духовності. Дослідники літератури в тому попелі активно почали шукати найтепліші жаринки, щоб розкласти справжнє багаття наукового літературознавства. Перші кроки зроблено: з'явилася низка історико-літературних і теоретичних праць, у яких є спроби цілковитого переосмислення українського літпроцесу, повного виведення його з гурту придатків до ідеології і введення в систему естетичних дисциплін. Маємо на увазі, зокрема, «Історію української літератури XX століття» (за редакцією В. Дончика), три томи «Історії української літератури» (за редакцією М. Яценка), чотири томи хрестоматії «Українське слово» (упорядники В. Яременко та Є. Федоренко), колективні монографії «Поетика» і «Самототожність письменника» (відповідальний редактор Г. Сивокінь), друга книга монографії Л. Новиченка про творчість М. Рильського, нові книги і статті І. Дзюби, Р. Гром'яка, В. Дончика, М. Жулинського, Д. Затонського, Г. Вервеса, Г. Клочека, М.Ільницького, Г. Ковальчука, В. Качкана, І. Денисюка, Ф. Погребенника, Н. Шляхової, Г. Штоня, О. Мишанича та ін., документи з архівів КДБ, опубліковані І. Ільєнком, В. Пристайком і Ю. Шаповалом, дослідження молодих докторів філології В. Агеєвої, Л. Грицик, Т. Гундорової, Л. Дунаєв-ської, Ю. Коваліва, М. Кодака, Л. Мороз, В. Мельника, О. Мушкудіані, В. Моренця, В. Нарівської, С.Павличко, С. Пригодія, Г. Сиваченко, О. Пахльовської, П. Рудакова, В. Соболь, М. Сулими, Н.Заверталюк, О. Турган, О. Таланчук, Р. Чілачави, Т. Салиги, Б. Мельничука, В. Панченка, А.Нямцу та ін., активна пошукова робота зарубіжних україністів Г. Грабовича, Р. Гебнера, І.Кошелівця, М. Павлишина, С. Козака, В. Мокрого, М. Неврли, Л. Онишкевич, Л. Рудницького та ін. Визначальним у них є науково-обґрунтований погляд на сам феномен літературної творчості та уявлення про літературу як суверенну галузь духовної діяльності людини. Завдяки цьому не множаться міфи про «класове чуття письменника» чи «партійну його відданість», а розвивається естетична самодостатність літератури, її здатність через душу й серце людини пробитись до самої себе, до головних істин буття земного.

Цей процес розвивається неоднозначно, з певними конфліктами й надсадами, але загальна картина укладається в рамки усталених уже закономірностей. Виявляється, що схожі ситуації в суспільному і літературному розвитку мають здатність повторюватись якщо не через півстоліття, то через століття – обов'язково. Хто ие погодиться, наприклад, що поетичні шукання 90-х (незалежних) років повторюють подібні шукання «молодомузівців» та «хатян» на початку XX ст.? Різниця хіба що в тому, що в тодішньому фіналі шукань у поета Тичини таки вистачило мужності сказати: «І майже жодної поезії, яка б нас вдарила! – Нема...», а поети 90-х років майже в один голос твердять, що дають справжні літературні тексти. Що це означає – покаже майбутнє, але, можливо, те, що один критик схарактеризував не як «час поезії», а як «Час Єзуїтів».

У 90-х роках з'ява різних рухів, угруповань і літгуртів нагадує, отже, ситуацію кінця XIX – початку XX ст., але чи народить вона канон українського письменства хоча б XX ст. – питання дуже проблематичне. У науці про літературу це питання належить до найголовніших, бо від того, яких авторів буде поставлено в когорти першого і наступних ешелонів, залежатиме не лише спроможність літературознавства як науки, а й визначення обличчя національної літератури в контексті літератури світової.

Література

1. Андрусів С. Модернізм / постмодернізм: ланки безконечного ланцюга історико-культурних епох // Світовид. – 1997. – № 1–2.

2. Баран Є. Зоїлові трени. Літературно-критичні тексти. – Львів: Логос, 1998.

3. Енциклопедія постмодернізму / Пер. з англ. – К.: Основи, 2003.

4. Єшкілев В. Пролегомени до деміургії. Інтерв’ю провели Олександр Бойченко та Наталя Лихоманова // Кур’єр Кривбасу. – 2000. – № 128 (лип.).

5. Жицінський Ю. Бог постмодерністів / Пер. з пол. – Львів, 2002.

6. Жулинський М. Подих третього тисячоліття. – Луцьк, 2000.

7. Зборовська Н. Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків. – Л., 1999.

8. Історія української літератури ХХ століття: Підручник для студ. гуманіт. спец. вузів: У 2 кн. / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – Кн.2: Друга половина ХХ століття. – К.: Либідь, 1998. – 456 с.

9. Квіт С. Свобода стилю: Есе та статті. – К., 1996.

10. Пашковський Є. Пора безчасся // Слово і час. – 1995. – №3. – С. 82–84.

11. Ткачук М. Літературний процес 90-х років ХХ століття // Укр. мова та літ-ра. – 2000. – № 2.

 

Лекція № 3