Від операційної діяльності 2 страница

Створення банками грошової маси здійснює значний вплив на розвиток економіки. Збільшення обсягів активних операцій банків приводе до підвищення ділової активності. Разом з тим, в умовах, коли сукупна пропозиція починає перевершувати обсяги сукупного попиту, банківська експансія перестає відігравати позитивну роль. І, навпаки, в умовах кризи, коли обсяги депозитів скорочуються, а вимоги до банків зростають, доцільним є збільшення обсягів активних операцій. Але банки в такі періоди не здатні забезпечити розширення своїх операцій.

З метою регулювання діяльності комерційних банків здійснюються операції центрального банку (ЦБ). Вони зводяться до трьох основних напрямів: операції на відкритому ринку, регулювання облікової ставки, зміна норм резервування. Можливе використання і інших інструментів регулювання розвитку банківської системи: обмеження кредиту на придбання акцій, контроль за кредитами банків та ін. Операції на відкритому ринку зводяться до купівлі – продажу центральним банком державних облігацій (як правило, короткострокових векселів державного казначейства).

Так, в умовах, коли розпочинаються інфляційні процеси, ЦБ починає продавати державні цінні папери. Такі операції приводять до зниження їх цін на відкритому ринку. Результатом є підвищення процентних доходів за державними облігаціями. Банки починають збільшувати купівлю державних облігацій. Залучені грошові кошти від їх продажу не попадають в реальний сектор економіки, а залишаються в розпорядженні центрального банку. Тим самим, кількість грошових коштів, що мається в обігу, зменшується.

Оскільки обсяги кредитування економіки обмежуються, такі операції приводять до скорочення інвестицій, відповідно, виробництва і зайнятості. А в умовах, коли зайнятість знаходиться на низькому рівні, ЦБ купує державні облігації на відкритому ринку. Тим самим, він створює для банківської системи нові резерви, які знаходяться в його розпорядженні. А комерційні банки збільшують кредитування економіки. Наслідком буде збільшення інвестицій, ВВП і зайнятості.

Дисконтна політика (регулювання облікової ставки) центральним банком має за мету здійснення впливу на кредитну діяльність комерційних банків. Її зміст полягає в тому, що ЦБ надає кредити банкам під заклад (облік або дисконт) векселів. При цьому регулюванню підлягає ставка обліку. В умовах, коли треба збільшити обсяги кредитування економіки, ЦБ скорочує облікову ставку. Результатом є зниження плати за одержані кредити з боку комерційних банків. Така політика приводе до збільшення обсягів кредитування економіки. При цьому зростають інвестиції і зайнятість, а курси цінних паперів на фондовому ринку підвищуються. Збільшення рівня облікової ставки здійснюється в умовах перегріву економіки. Такі операції направлені на зменшення обсягів кредитування економіки, інвестицій та рівня зайнятості.

Зміна норм резервування центральним банком також використовується в якості інструмента регулювання грошового обігу. Підвищення резервних ставок приводе до скорочення обсягів кредитів, що надаються комерційними банками підприємствам і громадянам. А ці явища лежать в основі скорочення інвестицій, національного продукту і зайнятості. Та треба мати на увазі, що вплив регулювання резервів не приводе до миттєвих результатів. Так, підвищення ставок з боку ЦБ перш за все впливає на формування резервів шляхом продажу банком своїх облігацій, а також збільшення вимог до погашення кредитів. А такі операції приводять до зменшення безстрокових депозитів з боку клієнтів банка (оскільки їм необхідні кошти для погашення позик). Таким чином зменшуються як активні операції, так і депозити банків.

 

Концепції інфляції і її регулювання.

Характеристика сучасного стану розвитку світової фінансової системи.

 

В кейнсіанській теорії інфляція розглядається як підвищення загального рівня цін на протязі визначеного періоду. В її основі лежить співвідношення між сукупним попитом та сукупною пропозицією. Коли попит починає переважати пропозицію, виробники піднімають ціни. Зростання рівня цін повинно приводити до скорочення реальних доходів населення і зменшення попиту на товари. Але оскільки з підвищенням цін грошові доходи теж зростають, то скорочення збиткового попиту не спостерігається. Тому рівень цін продовжує підвищуватися.

Характерним є те, що в теорії Д.Кейнса державні витрати, приватні капіталовкладення, а також приватне споживання не розглядаються як такі, що досягають надмірного рівня. Основною причиною інфляційних процесів є недостатні обсяги валового національного доходу. А вони визначаються рівнем зайнятості. Що ж стосується доходів населення, то вони в періоди наростання інфляційних процесів зростають як за рахунок прибутків підприємців, так і заробітної плати працівників. Тому наявність інфляції є неодмінною рисою економіки в період до досягнення повної зайнятості.

В середині 1950-х років в США та інших розвинутих країнах інфляційні процеси мали місце і в умовах неповної зайнятості. В зв’язку з чим багато вчених піддали критиці кейнсіанську теорію інфляції попиту. До них, зокрема, відносяться англійські економісти Р.Харрод, Т.Вільсон, американські вчені Г.Мінс, У.Боуден, Г.Хаберкер, німецький дослідник Ф.Неймарк та ін. В їх роботах обґрунтовувалося походження та розвиток інфляції витрат. В її основу покладалося монопольне ціноутворення з боку підприємств і профспілок.

Інфляція витрат виникає тоді, коли під тиском олігополій та профспілок навіть за відсутності збиткового попиту і в умовах безробіття підвищуються ціни і заробітна плата. Зростання цін на товари приводе до вимог працівників щодо підвищення заробітної плати. А це лежить в основі збільшення витрат виробництва, що обертається прискоренням інфляційних процесів. Ініціатива щодо підвищення зарплати може передувати підвищення монопольних цін. В такому разі підприємці вимушені або піднімати ціни, або скорочувати виробництво. В першому випадку спостерігається інфляція витрат. В другому – інфляція попиту, оскільки при цьому скорочується пропозиція товарів.

Розроблені концепції також інфляції, що виникає на основі витрат при розподілу результатів технічного прогресу між підприємцями і найманими працівниками. Американський вчений Ч.Шульце пояснює зміною галузевої структури попиту. Г.Екклі (США) розробив теорію інфляції, використовуючи метод цінової накидки. Представники Чикагської школи пов’язували наявність інфляції зі змінами пропозиції грошової маси в обігу. Англійський вчений Філліпс розробив теорію, що пояснює співвідношення між рівнями інфляції і безробіття.

На основі дослідження причин і змісту інфляції в економічній теорії проведено аналіз і її типів. Повзуча інфляція має місце тоді, коли її рівень не перевищує 3-3,5% на рік. За наявності більш високих темпів інфляція класифікується як відкрита. В найбільш критичних фазах економічного циклу відкрита інфляція може перейти в гіперінфляцію. Це такий стан, коли вартість грошей зменшується так швидко, що вони не можуть виконувати свої функції. Розглядається також подавлена інфляція. Це такий вид, коли мається невідповідність між попитом і пропозицією товарів, але ціни залишаються стабільними завдяки їх контролю з боку держави.

З метою зменшення негативного впливу інфляційних процесів на соціально-економічний розвиток розроблено різні варіанти регулювання інфляції. До основних напрямів їх реалізації відносяться: бюджетне регулювання, регулювання грошово-кредитного обігу та проведення політики доходів. Кожен з цих напрямів передбачає використання певних інструментів і досягнення запланованих результатів. Сьогодні в практичній діяльності з регулювання інфляційних процесів використовуються кожен з варіантів, розроблених вченими.

До бюджетних заходів регулювання інфляції (або регулювання в ході проведення фіскальної політики) відносять маневрування витратами і надходженнями до державного бюджету. В умовах наростання інфляційного розриву в економіці державні органи управління повинні вжити заходів, спрямованих на зменшення доходів населення. За допомогою такої політики обмежується споживання і скорочується попит. Для скорочення доходів доцільно вживати додаткове оподаткування. За визначенням П.Самуєльсона “…нові податки допоможуть скоротити розрив і усунути надлишкове інфляційне роздування цін”. Така практика приведе до скорочення попиту як на предмети споживання, так і на товари виробничого призначення.

Ще одним напрямом фіскальної політики є скорочення бюджетних витрат. До них відносяться ті статті, що безпосередньо впливають на розвиток інфляційного процесу. Зокрема, це витрати на соціальне забезпечення, охорону здоров’я, освіту, житлове будівництво та ін. Певний вплив на інфляційні процеси здійснюється і в ході фінансування бюджетного дефіциту. Скорочення його обсягів розглядається як позитивний фактор в цьому напрямі. Разом з тим, емісія державних облігацій за умов їх придбання центральним банком розглядається як одна з причин прискорення інфляції.

Регулювання грошово-кредитного обігу з метою попередження інфляції зводиться до проведення операцій ЦБ з цінними паперами на відкритому ринку, регулювання дисконтної (облікової) ставки та зміни норм регулювання для комерційних банків. Операції на відкритому ринку пов’язуються з продажем (купівлею) частина резервного фонду банків, що мається на рахунках ЦБ. Продаж державних облігацій банкам приводе до скорочення кредитної (грошової) маси. А їх купівля з боку ЦБ збільшує кредитування економіки. Такі операції безпосередньо впливають на інфляційні процеси.

Прикладом регулювання грошово-кредитного обігу є операції федерального банку ФРН в період перегріву економіки в 1969 0 70 р.р. Такі явища супроводжувалися наростанням інфляції. З метою запобігання її негативного впливу ЦБ підвищив облікову ставку з 3% до 7,5 %, запровадив більш високу норму обов’язкових резервів (з 9,25% до 11,65% від суми депозитів до запитання). Була також продана частина державних облігацій з портфеля федерального банку.

Група вчених, яких відносять до прибічників теорії нової інфляції (Е.Черберлін, А.Філліпс та ін.) обґрунтовують, що як бюджетна, так і кредитно-грошова політика є малоефективною для скорочення темпів інфляції. Основною причиною зростання інфляції витрат є збільшення витрат виробництва і перш за все, заробітної плати. Тому боротьба з інфляцією вбачається ними в проведенні політики доходів. Це – регулювання ціноутворення, рівня прибутків і заробітної плати. Для цього уряд повинен установити контроль за цінами та за динамікою зарплати. Стримування їх зростання лежить в основі скорочення інфляційних процесів.

 

 

Лекція 3. Становлення та розвиток фінансової науки.

Основні положення розвитку фінансів

в роботах представників монетаризму та економіки пропозицій.

В сучасній монетарній теорії такий підхід було замінено на більш реалістичний. Зокрема, зроблено висновки, що співвідношення між двома коефіцієнтами не є постійними. Тому вони не можуть бути фіксованими. Показники відношення ліквідних засобів до депозитів не банків та депозитів і резервів банків постійно змінюються. Адже перший коефіцієнт визначається рівнем норми прибутку на банківські вклади і потребою в ліквідних грошах. А ці величини постійно змінюються. Щодо рішення банків про створення резервів понад сум, установлених законодавством, то тут враховуються змінні фактори. До них, зокрема, відносяться конкуренція, можливість збільшення обсягів операцій, одержання ліквідних коштів, зміни процентних ставок та ін. Таким чином, теорія пропозиції грошей стала складовою частиною загальної теорії економічного вибору.

Монетаристами внесено помітні зміни і в теорію попиту на гроші. В концепції Д.Кейнса попит на гроші визначається тим, скільки коштів необхідно, з одного боку, для проведення господарських, а з іншого – спекулятивних операцій. Гроші розглядалися як запас, що використовується в процесі споживання і виробництва. Економічний суб’єкт приймає рішення про обсяги грошових запасів, виходячи з тих умов, що склалися в певний період. Він здійснює інвестування вільних коштів і в необхідний момент вилучає їх для забезпечення певних витрат. При цьому сума вкладів залежить від рівня процентної ставки. Таким чином, попит на гроші визначається двома факторами: сумою доходу і нормою процента.

М.Фрідмен обґрунтував положення, що попит на гроші залежить від загального багатства, а також від потоків доходу, що очікується від його вкладення в інші форми. До них, зокрема, відносяться цінні папери, товари (блага) довгострокового користування, засоби виробництва, людський капітал та ін. Фактично тут використані підходи відомого вченого Тобіна, що обґрунтував теорію вибору в сфері грошового обігу. Вона передбачає, що економічні суб’єкти формують портфель цінних паперів. В межах портфеля можливе заміщення одних елементів іншими. Склад портфеля впливає і на вкладення в реальні блага.

Важливим питанням є впорядкування вибору на гроші з боку економічних суб’єктів в умовах надлишку або дефіциту пропозиції грошей. В кейнсіанській теорії співвідношення між пропозицією і попитом на гроші визначає рівень норми процента на короткостроковий період. А остання поступово здійснює вплив на довгострокову ставку процента. В свою чергу, довгострокова норма впливає на рівень витрат. Економісти Чикагської школи обґрунтовують, що гроші витрачаються не тільки на придбання короткострокових цінних паперів. Вони вкладаються також і в довгострокові фінансові інструменти, споживчі та інвестиційні товари. Тому зміна кількості грошей впливає на товарний попит прямо, а не через короткострокові цінні папери.

Виходячи з розгляду монетарної теорії попиту на гроші, можна зробити такі висновки:

Попит на гроші визначається потребою в грошових знаках економічних суб’єктів, що залежить від їх суб’єктивно-психологічних оцінок.

В основі попиту на гроші лежать розрахунки обсягів господарських та спекулятивних операцій, що плануються до проведення економічними суб’єктами.

Співвідношення між господарськими та спекулятивними операціями визначається динамікою норми прибутку і ставки проценту.

В процесі проведення фінансових операцій економічні суб’єкти формують портфель грошових ресурсів та цінних паперів. Його склад змінюється з урахуванням необхідності забезпечення ліквідності та рівня ставки доходу.

В умовах надлишку або дефіциту грошей вирішальним фактором на грошовому ринку стає ставка проценту на цінні папери та депозити.

Монетарна теорія пропозиції грошей включає такі основні положення:

Обсяги пропозиції грошей повинні відображати потребу в грошовій масі з боку економічних суб’єктів.

Треба відрізняти загальну пропозицію грошей та обсяги пропозиції, що визначається законодавством країни. Між ними існує співвідношення, що відображається грошовим мультиплікатором.

З метою визначення обсягів пропозиції грошей, доцільно дати визначення її складових частин. До них відносять агрегати М1, М2,М3 та L.

М1 включає М₀, або готівку (гроші поза банками) + дорожні акредитиви + депозити до запитання + вклади в кредитні спілки та деякі інші вклади в комерційні банки;

М2 охоплює М1 + ощадні та невеликі строкові вклади, невеликі зобов’язання на купівлю цінних паперів та ін.;

М3 – це М2 + крупні строкові вклади та інші зобов’язання;

L (обсяг ліквідних активів) відображає М3 + ліквідні активи (євродоларові рахунки, банківські акцепти, казначейські векселя та ін.)

Зміни в обсягах пропозиції грошей здійснюють вплив перш за все на фінансові ринки, а пізніше – на ринки товарів і послуг. Таким чином, зміна обсягів грошової маси приводе до відповідного збільшення (скорочення) рівня виробництва.

Аналіз співвідношення попиту на гроші та їх пропозиції

привів монетаристів до таких висновків:

Рівновага між пропозицією і попитом на гроші установлюється на основі дії ринкового механізму.

Якщо кількість грошей, що знаходиться в розпорядженні економічних суб’єктів (реальні касові залишки) зростає за межі їх доцільної величини, тоді збільшуються витрати. А це впливає на загальний рівень цін.

Центральний банк не має можливості здійснювати прямий вплив на динаміку грошової маси. Він може використовувати лише непрямі важелі. До них, зокрема, відносяться: обліковий механізм, операції на відкритому ринку, система обов’язкових резервів та ін.

Основним важелем впливу центрального банку на співвідношення між попитом і пропозицією грошей визначаються регулювання обсягів власних резервів банків. Це забезпечує контроль над грошовою масою. Операції на відкритому ринку, а також зміна ставки проценту розглядаються як додаткові заходи.

Таким чином, монетаристи розробили і впровадили в практику

теорію грошей і регулювання грошової маси. Вони в окремих положеннях перегукуються з попередніми (класичною, неокласичною та кейнсіанською) концепціями. Разом з тим, монетаризм висунув багато нових, оригінальних положень.

Сьогодні вони активно використовуються в проведенні державної фінансової політики. Правда, далеко не всі підходи одержали всебічне схвалення.

Монетаристська теорія, як і багато інших, має немало слабких сторін, що піддаються критичній оцінці з боку представників інших напрямів сучасної економічної думки.

Класична та неокласична теорії розвитку фінансів.

Одними з перших систематизований аналіз державного господарства провели камералісти в Німеччині у XVII – XVIII ст. (Д.Джусті, Д.Бехер, Д.Зонненфельс). Представники цього напрямку консультували місцевих правителів (монархів, феодалів) з питань підвищення їх добробуту. Як відомо, нерідко прагнення правителів зводились до максимізації податкових надходжень з їх володінь. Камералісти намагалися довести, що при стягненні податків треба керуватися не довільними намірами. Головною задачею при цьому, на їх погляд, є збереження потенціалу довгострокового економічного зростання.

Зокрема, вони рекомендували до впровадження проведення пільгової податкової політики в процесі міграції населення. Це приведе до розширення бази оподаткування. В довгостроковому періоді така політика набагато збільшить суму податкових надходжень. Державні видатки камералісти розглядали як інструмент стимулювання економічного зростання. Так, з метою забезпечення зростання державних доходів, вони рекомендували спрямовувати державні видатки перш за все на створення інфраструктури, що забезпечує розвиток народного господарства (шляхи, мости, ринки та ін.).

Класики політичної економії переважно займалися проблемами розвитку ринкової економіки та підприємницької діяльності. Разом з тим, вони розглядали і окремі питання державної діяльності. Так, А.Сміт доводив, що держава (на відміну від рекомендацій меркантилістів) повинна утримуватися від протекціоністських дій. Державним органам слід адаптуватися до ринкових умов. Він пропонував їм підтримувати властивості іманентні ринку до зростання добробуту. Що ж стосується бюджетних видатків, то їх слід спрямовувати на виконання виключно загальнодержавних витрат (на оборону, судочинство, підтримку суспільного порядку, створення інфраструктури (шляхи, мости, канали, розвиток освіти). Державні кошти повинні використовуватися для забезпечення розвитку ринкових умов, сприяння економічному росту і підвищення рівня добробуту.

Особлива увага надається в роботах А.Сміта питанням оподаткування. Він вважає, що держава повинна при цьому враховувати принцип відповідності механізму стягнення податків ринковим умовам. Збори і платежі є основою надання громадянам державних послуг. Тому їх рівень повинен відповідати сумі вигод, що отримують громадяни при споживанні таких послуг. А придбання звичайних товарів та послуг забезпечується власними доходами населення. Їх рівень залежить від платоспроможності громадян. Та з іншого боку, рівень платоспроможності зростає пропорційно корисності державних послуг (наприклад, оборони країни). Тому оподаткування повинно проводитися не за принципом платоспроможності громадян, а за корисністю державних послуг (принцип еквівалентності).

Питання формування державних доходів розглядалися і в роботах Д.Рікардо. Він дійшов висновку, що податковий тягар несуть не одержувачі доходів у формі заробітної плати, а землевласники і капіталісти. З заробітної плати, на думку класика, взагалі не доцільно стягувати податки. Пояснюється це тим, що доходи в формі зарплати формуються на рівні ринкової ціни праці. Величина їх відповідає витратам на відтворення робочої сили, включаючи продовження роду працівників. Тому оподаткування доходів населення приведе до зміни кількості працівників і пропозиції робочої сили.

В роботах представників неокласичного напрямку розвиток державних фінансів пов’язувався з використанням теорії граничної корисності. Попередником цієї течії слід вважати ще Д.Мілля, якого відносять до класиків. Зокрема, він висунув тезу про те, що оподаткування доходів громадян має відбуватися за принципом платоспроможності. Кожен індивід повинен нести жертву, сумірну з величиною його доходів.. Це означає, що треба дотримуватися умови втрати однакової корисності. Це положення було уточнено Ф.Еджуєртом. Він вважав, що податки мають вилучатися так, щоб гранична жертва (або втрата граничної корисності) для всіх громадян була однаковою.

Італійський вчений У.Маццола вважав, що кожен громадянин споживає однакову кількість суспільних благ. Але сплачувані за це ціни зі сторони кожного окремого індивіда повинні бути різними. Адже при фіксуванні єдиної ціни одні будуть споживати більше благ, а інші менше. Тому потрібна диференціація податків.

 

Кейнсіанська теорія розвитку фінансів

 

Відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) особливої уваги надавав розвитку державних фінансів. На його думку, ринкові механізми далеко не завжди можуть забезпечити поступальний розвиток економіки і повну зайнятість. Свідченням тому є наявність циклічного розвитку економіки і періодичних спадів.

Поглиблення кризових явищ на початку ХХ ст. привели до перегляду основних положень класичної теорії. Найбільш повно це знайшло відображення в роботах Д.Кейнса. Він розробив теорію активної участі держави в соціально-економічному розвитку. При цьому, державні фінанси розглядаються як один із важливих важелів досягнення економічної рівноваги. Їх розвиток доповнює ті хиби, що притаманні ринковому механізму.

До Кейнса в економічній теорії панувала концепція збалансованого державного бюджету. Класики дотримувалися точки зору, що державні видатки повинні повністю покриватися одержаними доходами. Такий підхід не передбачав активної участі держави в фінансовому розвитку країни. Передбачалося, що економічна рівновага повністю забезпечується ринковими механізмами. Що ж стосується держави, то вона повинна забезпечувати створення лише загальних умов розвитку бізнесу (оборона, освіта, землевпорядкування, культура, міжнародні зв’язки та ін.). За визначенням А.Сміта держава повинна виконувати функції “нічного сторожа ”. Д.Кейнс в ході свого дослідження прийшов до протилежних висновків. Він є фундатором активної участі держави в соціально-економічному розвитку.

Важлива роль теорії Д.Кейнса належить державному бюджету. Як оподаткування доходів населення, так і проведення видатків бюджету здійснюють помітний вплив на динаміку національного доходу, обсяги інвестицій і рівень зайнятості. Державні видатки збільшують сукупний попит, а це сприяє економічному зростанню. Посилення податкового тиску, навпаки, приводе до зменшення споживання, що супроводжується зниженням ділової активності. Враховуючи циклічну природу економічного розвитку, на думку Д.Кейнса, необхідно проводити активну державну фінансову політику з метою запобігання кризових явищ.

В залежності від стадії розвитку економіки доцільно використовувати декілька моделей бюджетного регулювання: в умовах спаду економіки – бюджетного дефіциту; за наявності перевищення сукупного попиту над сукупною пропозицією – бюджетного надлишку. Д.Кейнс обґрунтовував, що глибина економічної кризи може бути зменшеною шляхом проведення політики бюджетного дефіциту. В такий період державні видатки повинні збільшуватися. Це приведе до збільшення сукупного попиту, зростання обсягів інвестицій і, нарешті, до підвищення рівня зайнятості. В свою чергу, політика бюджетного дефіциту може проводитися різними способами. До найбільш важливих з них відноситься політика дефіцитних видатків і політика дефіциту без видатків.

Політика дефіцитних видатків передбачає збільшення видатків державного бюджету з метою підвищення сукупного попиту і зростання зайнятості. При цьому, ставки оподаткування доходів не змінюються. Результатом є те, що виникає дефіцит державного бюджету. А видатки, що перевищують одержані доходи, Д.Кейнс називає дефіцитними видатками. До утворення дефіциту державного бюджету приводе також політика дефіциту без видатків. Вона має місце тоді, коли ставки оподаткування знижуються, а обсяги державних видатків не змінюються.

За умов досягнення повної зайнятості та перевищення сукупного попиту над сукупною пропозицією Д.Кейнс рекомендує проведення політики бюджетного залишку. До основної задачі такої політики він відносить ліквідацію збиткового попиту (інфляційного розриву) і попередження розвитку інфляції. Для цього здійснюється скорочення державних видатків або підвищення ставок оподаткування. Така фінансова політика попереджує наростання кризових явищ в економіці.

Для фінансування дефіциту державного бюджету Д.Кейнс рекомендує використання певних способів мобілізації додаткових коштів. До них, зокрема, відносяться продаж державних цінних паперів та випуск додаткової кількості грошей. Такі операції приводять до скорочення сукупного попиту. З одного боку, певна сума доходів громадян вкладається в державні облігації, а це зменшує сукупний попит. З іншого боку, збільшення пропозиції державних цінних паперів приводе до зниження їх ринкових цін і курсів цінних паперів взагалі. Результатом є підвищення норми банківського проценту, що є основою скорочення інвестицій. Що ж стосується збільшення кількості грошей в обігу, то такі операції приводять до скорочення ставки проценту. А це приводе до збільшення інвестицій.

Таким чином, політика бюджетного дефіциту, розроблена Д.Кейнсом, здійснює помітний вплив на розвиток економіки. Вона може бути стимулом інвестиційного процесу і, навпаки, стримувати його розвиток. Кожна з названих моделей потребує детального дослідження і обґрунтування, оскільки такий вплив не є прямолінійним. Так, формування бюджетного дефіциту з одного боку сприяє прискоренню економічного розвитку. З іншого (оскільки приводе до підвищення процентних ставок) обертається його гальмуванням.

 

Формування та розвиток державних фінансів в СРСР

 

В період формування і розвитку радянської держави фінанси розглядалися як важливий інструмент побудови соціалізму. З використанням фінансових важелів здійснювалася мобілізація ресурсів для забезпечення функцій держави. Особлива увага зверталася на формування фінансових ресурсів з метою реалізації планів соціалістичного будівництва. Важлива роль фінансам відводилася в вирішенні питань підвищення матеріального і культурного рівня населення.

Після перемоги революції 1917 р. в СРСР здійснювалося знищення царської фінансової машини. Замість цього створювався новий, радянський фінансовий апарат. З метою експропріації експропріаторів проводився наступ на капіталістичну власність. Ставилася задача формування нової, позбавленої від експлуатації, соціалістичної фінансової системи. Проте складності початкового етапу будівництва соціалізму позначилися і на проведені фінансової політики. На початку 1920-х років радянська влада вимушена була допустити наявність капіталістичних елементі в економіці. Разом з тим, вона намагалася їх обмежувати і зменшувати.

До основних заходів радянської влади в процесі проведення соціалістичних перетворень в СРСР відносилася:

націоналізація банків;

анулювання державних позик, залучених царським урядом;

утворення державної монополії в сфері страхування;

націоналізація землі;

впровадження державної монополії в сфері зовнішньої торгівлі;

проведення змін в системі оподаткування;

здійснення суттєвих перетворень в кредитній сфері та ін.

Декретом уряду від 27.12.1917 р. всі комерційні банки було

націоналізовано. Банківська справа була оголошеною державною монополією. До кінця 1919 р. об’єднання комерційних банків з Держбанком було завершено. Всі їхні активи було передано на баланс Держбанку. Було також скасовано іпотечний кредит, оскільки з проведенням націоналізації землі він, по суті не мав основи для існування.

Анулювання позик царського і тимчасового урядів обґрунтовувалося тим, що вони мали антинародний характер і лягали тяжким тягарем на плечі трудящих. Відмова від обслуговування іноземних позик розглядалася як один з заходів збільшення капіталовкладень і розвитку культурного будівництва. В 1926 р. Сталін говорив, що анулювання царських боргів зняло з плеч народного господарства мільярди заборгованості. В разі, коли б ці борги залишалися, “…нам необхідно було б щорічно виплачувати декілька сот мільйонів одних лише процентів в ущерб промисловості і всього нашого народного господарства. Нічого і говорити, що ця обставина внесла велике полегшення в справу нашого нагромадження.

Ленінська програма соціалістичного будівництва передбачала проведення жорсткої централізації як в економічній, так і фінансовій сферах. Тільки таким шляхом, на думку Леніна, можна було забезпечити облік і контроль з боку держави за розвитком господарства і вирішенням соціальних проблем. Передбачалася заміна контрибуцій регулярним оподаткуванням (з високо-прогресивними ставками), обмін старих грошових знаків на нові (з умовою конфіскації доходів капіталістичних елементів), поглиблення обліку і контролю (з боку державних органів управління), зміцнення Народного (Центрального) банка і збільшення його відділень на всій території країни, розвиток чекового обігу, залучення вільних грошових коштів в кредитні установи та ін. Особлива увага зверталася на розробку радянського державного бюджету та впровадження принципів бюджетно-фінансової дисципліни.