Від операційної діяльності 1 страница

План.

1. Предмет фінансової науки. Виокремлення фінансової науки в самостійний напрямок фінансових досліджень.
2. Предмет фінансової науки. Початок формування фінансової теорії
3. Еволюція теорії фінансів. Об’єкти і суб’єкти фінансових досліджень

1. Предмет фінансової науки.

Виокремлення фінансової науки в самостійний напрямок фінансових досліджень.

 

Фінанси як один із важливих напрямів економічної науки пройшли довгий шлях розвитку. Це – зародження, становлення, розвиток та еволюція в останні роки. Спочатку фінансова теорія, як і економічний напрямок в цілому, одержала розвитку в рамках єдиної науки, що включала історію, філософію, право, тощо. До XVIII сторіччя наука мала енциклопедичний характер і охоплювала всі напрями розвитку, які з часом перетворилися в окремі самостійні розділи наукових досліджень (філософія, історія, економіка, фізика, хімія та ін.).

В другій половині XVIII століття економічна наука (політична економія) відособлюється в окремий напрям розвитку економічних досліджень. Але внутрішньо вона залишалася недиференційованою. Це виявлялося в тому, що не існувало поділу на складові частини, що мали самостійний розвиток і складали окремі наукові дисципліни (економічної теорії, фінансів, бухгалтерського обліку, економіки підприємств та ін.). Починаючи з ХІХ ст. здійснюється диференціація економічної науки. Одним із важливих напрямів її розвитку є формування фінансової теорії. В цей період виникає історія розвитку фінансів, проводиться їх класифікація, з’ясовується предмет науки, її місце і роль в системі наукових досліджень. До вчених, які стояли в основі формування фінансової теорії, відносять Л.В.Ходського, В.О.Лебедєва, І.І.Янжука, К.Т.Еєберга та ін.

Фінансова теорія входе до складу економічних наук. Разом з тим, вона має певні відмінності від інших напрямів економічних досліджень. Якщо економічна теорія в цілому пов’язана з визначенням закономірностей соціально-економічного розвитку суспільства, то фінанси мають більш вузький і конкретніший предмет. Мається декілька визначень фінансів в сучасній науці.

Предметом фінансів як самостійної науки є діяльність суб’єктів з мобілізації, розподілу і використання фінансових ресурсів з метою досягнення певних результатів.

До основних суб’єктів фінансової діяльності відносяться: державні органи управління на різних рівнях (місцевому, загальнодержавному, республіканському, міжнародному), суб’єкти підприємницької діяльності (підприємства, установи, фізичні особи – підприємці без права юридичної особи), громадяни, міжнародні фінансові організації, іноземні юридичні та фізичні особи, спільні підприємства, партії та громадські організації, релігійні формування та благодійні фонди та ін.

Фінансові ресурси – це сукупність коштів, що знаходяться у власності суб’єктів і використовуються з метою забезпечення їх діяльності. Обіг фінансових ресурсів відображається в змінах обсягів і структури фінансових активів і фінансових зобов’язань суб’єктів

В курсі розглядаються питання:

- Початковий етап в формуванні фінансової теорії;

- Становлення фінансів як самостійної науки;

- Аналіз розвитку фінансової теорії з формування її як самостійної науки до сучасного

етапу;

- Характеристика напрямів розвитку фінансової теорії в сучасних умовах;

- Вивчення розвитку фінансової теорії в Україні.

 

 

2. Відокремлення фінансової науки в самостійний напрямок фінансових досліджень

 

Окремі елементи фінансової теорії виникли ще в стародавньому світі в складі єдиної тоді філософської науки. Вони містяться в працях грецьких філософів Ксенофонта, Платона, Аристотеля та представників стародавнього Риму: Катона, Варрона, Колумелли та ін. Починаючи з V сторіччя до нової ери вчені намагаються пояснити непрості питання суспільного розвитку, до складу яких включаються і фінанси.

В період існування рабовласницьких відносин розглядалися питання, пов’язані з формуванням доходів та використанням державних видатків. Важлива увага надавалася податкам. Розвиток товарно-грошових відносин потребував аналізу природи та використання грошей, лихварства, ціноутворення, міжнародних розрахунків та ін. Важливим є т, що в ці часи було поставлено багато життєвих питань, які пізніше були віднесеними до фінансів. Формуванню чисто фінансової науки передувала розробка цих питань спочатку в рамках єдиної науки філософії, пізніше – економічної теорії (політичної економії). І тільки починаючи з другої половини ХІХ сторіччя фінансова теорія відокремлюється в самостійну науку.

Так, грецький філософ Ксенофонт (444 – 355 рр. до н.е.) розробив керівництво з управління домашнім (рабовласницьким) господарством під назвою “Економікос”. Разом з тим він підготував твір “Доходи”, в якому розглядаються питання про те, яким чином можна збільшити доходи афінської держави. До заходів з цього приводу він, зокрема, відносив підвищення податків з іноземців, збільшення видобутку срібла, продаж рабів та ін. Ксенофонт засуджував діяльність купців та лихварів. Разом з тим він рекомендував накопичувати гроші, але не з метою їх використання в процесі обігу, а для формування страхових фондів та скарбу.

Платон (427 – 347 р.р. до н.е.) в роботі “Політейа” розглядав питання державного ладу та державної політики. Зокрема, він особливої уваги надає розвитку товарно-грошових відносин. Платон обгрунтував визначення грошей як знаків вартості і як міри вартості. Що ж стосується кредитних операцій, то він їх засуджував і рекомендував заборонити. В роботах Платона не заперечується розвиток торгівлі, а також виникнення купців. Разом з тим, така діяльність не вважається пристойною для греків.

Аристотель (384 – 322 р.р до н.е.) в своїх роботах також розглядав окремі питання розвитку фінансів. Виходячи з того, що рабовласницький лад є природним і становить основу виробництва, відомий філософ звертав увагу також і на розвиток товарно-грошових відносин. Вивчення шляхів накопичення грошей, збільшення багатства шляхом розвитку торгівлі і кредитних операцій здійснювалося в рамках так званої хрематистики. Економію (створення споживчої вартості) Аристотель називав природною основою господарства, а хрематистику – вважав за таку, що підлягає засудженню. Особливої критики з його боку одержав розвиток позичкового капіталу.

В роботах відомого філософа особлива увага зверталася на дослідженні природи та ролі грошей в економічному розвитку та проблеми ціноутворення. За визначенням Аристотеля за допомогою грошей різні товари стають порівняльними. А за основу ціни він приймав мінову вартість, під якою розумілися одинакові властивості товарів, що задовольняють різноманітні потреби. Такі властивості вони одержували за допомогою грошей.

В стародавньому Римі також розвиток наукових пошуків торкався певних фінансових проблем.

Перехід від рабовласництва до феодалізму в середньо річчі (V – XІст.) супроводжувалося згортанням товарно-грошових відносин, збільшенням натуралізації економіки, послабленням економічних відносин між господарствами, територіями і країнами. Феодали вели війну з містами, грабували купців, стримували розвиток ремесел. В цей час в Європі основна увага дослідників зверталася на розвиток і зміцнення натурального господарства. Разом з тим, аналізувалися питання розвитку товарного обігу, грошей, ціноутворення, торгівлі, лихварства та ін.

Так, італійський монах Тома Аквінський (1224-1274), якого відносять до представників канонічної економічної думки, визнавав необхідність грошей і досліджував внутрішню та номінальну вартість золотих монет. Він засуджував нагромадження грошового багатства, розвиток торгівлі і лихварства. Окремих питань фінансового розвитку торкалися також арабський учений Ібн Халдун (1332-1406), французький дослідник Нікола Орем (1323-1382), соціалісти-утопісти Томас Мор (1478-1535), Томазо Кампанелла (1568-1639) та інші представники наукової думки. Проте спеціальні роботи, присвячені цим проблемам ще були відсутні.

Більш значна увага питанням фінансового розвитку держави надається в роботах меркантелістів. Це представники першої школи в розвитку економічної науки. Вона виникла в кінці XV cт.і існувала до початку XVII cт. Об’єктивними основами виникнення і розвитку такої теорії було поширення товарно – грошових відносин і зростання товарообігу між країнами. Ці явища стримувалися наявністю недостатньої кількості грошей – золотих і срібних монет. Ті країни, що мали достатні їх запаси (Іспанія і Португалія), зайняли провідні позиції в світовій торгівлі. Меркантелізм охоплював теоретичні розробки, що мали за мету вирішити ці проблеми. Їх реалізація виявлялася в економічній політиці, що переслідувала цілі нагромадження грошей у національному масштабі шляхом державного регулювання грошового обігу і зовнішньої торгівлі. Перша економічна школа розроблялася на замовлення купців і банкірів.

До провідних представників меркантелізму відносять італійців Гаспара Ск’яруффі (1519 – 1584) і Беніто Даванцатті (1529 – 1606), Антоніо Серра; англійців Вільяма Стаффорда (1554 – 1612) та Томаса Мена (1571 – 1641), французів Жан-Батиста Кольбера (1619 – 1683) та Антуана Монкретьєна. В їх роботах розглядалися питання, пов’язані з формуванням і виконанням грошового (ранній меркантелізм) та торгового балансу (низький меркантелізм країни. Зокрема, аналізуються кількість ввезення і впливу грошей з країни, необхідність встановлення митних бар’єрів, обсяги та структура експортно – імпортних операцій з товарами. Були розроблені рекомендації щодо підтримки активного зовнішньо – торгового балансу, стимулювання експорту, зменшення відтоку грошей за кордон та ін. Розробка проблем фінансової теорії довгий час здійснювалася в рамках розвитку єдиної економічної науки – політичної економії. Починаючи з XVII ст. в передових європейських країнах швидко поширюються ринкові відносини. Одержують розвиток мануфактури, капітал проникає в аграрний сектор, збільшуються обсяги внутрішньої і зовнішньої торгівлі, більш активно використовується кредит. В цей період формується і відповідна школа в розвитку економічної теорії – класична політична економія. В основі досліджень її представників лежить розробка принципів свободи підприємництва, вільної торгівлі та економічного лібералізму.

В рамках класичної політичної економії було поставлено і вирішено багато проблем, що безпосередньо стосується фінансового розвитку. Такі питання піднімалися в працях представників початкового етапу в розвитку політичної економії (В. Петті, П. П.Буагільбер, Д. Лоу, Д.Юм та ін), фізіократів (Ф.Кене, А.Тюрго та ін.), творців класичної економічної науки (А.Сміта і Д.Рікардо), їх послідовників (Ж.Б.Сея, Т.Мальтуса та ін.), а також вчених, яких відносять до завершального стану розвитку класичної політичної економії (С.Сисмонді, П.Прузона, Дж.Мілля, В.Сеніора, Ф.Бастіа, Г.Кері, Ф.Ліста, Б.Гільдебрандта, К.Кніса, Г.Шмоллера, Л.Брентано та ін.)

До основних питань з теорії фінансів, що досліджувалися в рамках класичної економічної теорії, відносяться: теорія грошей та грошового обігу, позичкового проценту та його регулювання, торгового балансу та митного регулювання, капіталу і його структури, прибутку і форм його реалізації, циклічного розвитку економіки і економічних криз, земельної ренти та ціноутворення, валютних курсів та валютного обміну, податкової політики та ін. Прикладом може бути розробка теорії грошей та грошового обігу. Зокрема, в рамках класичної політичної економії розрізняють декілька підходів до вирішення цих проблем. Це – кількісна теорія грошей, трудова теорія грошей, теорія паперових грошей та ін. Зокрема, Д.Юм розглядається як один з фундаторів кількісної теорії грошей. Він вважав, що маса грошових засобів, що знаходяться в обігу, визначає рівень цін товарів. Юм услід за Р.Кантильоном досліджував вплив зміни кількості золота і срібла на рівень товарних цін.

А.Сміт (1723-1790) розглядав гроші як результат розвитку товарного обігу. Гроші, за його думкою, є особливим товаром, що виділився із світу інших товарів в процесі історичного розвитку обігу. Їх функції А.Сміт зводив до засобів обігу. “Гроші, - за його думки, - велике колесо обігу…, знаряддя обміну і торгівлі. У зв’язку з цим основоположник класичної політичної економії вважав за можливе заміну металевих грошових засобів паперовими грошима. За його думкою вони мають випускатися в обіг банками в необхідній кількості.

Варто звернути увагу на те, що питання грошового обігу розглядалися ще до А.Сміта і не тільки на чисто теоретичному рівні. Розробки представників класичної економічної теорії мали і практичну реалізацію, правда не завжди позитивну. Так, шотландський вчений Дж.Лоу (1671-1729) є відомим зі своїми спробами заміни металевих грошей паперовими. Його проекти були прийняті до впровадження у Франції. Для цього в 1716 р. було відкрито приватний банк, який через рік перетворили у державну установу.

Під керівництвом Дж.Лоу, якого було призначено Міністром фінансів у Франції, була проведена емісія банкнот. Для забезпечення їх використання обіг металевих грошей спочатку було обмежено, а потім і зовсім заборонено. В обіг була випущена надмірна кількість банкнот. Вони перестали обмінюватися на монети. І уже через декілька місяців банк, що емітував паперові гроші, став банкрутом.

За визначенням вчених, фінанси як самостійний, відокремлений від інших (політичної економії, історії, права, народного господарства та ін.) напрямок розвитку науки формується в другій половині ХІХ ст. При цьому мається багато підходів як до становлення фінансової науки, так і до визначення її предмету. Представники камералістики або камерної науки (курс, що читався в університетах ряду Європейських країн) зводять фінанси до науки про державний устрій. Інші вчені трактують їх як теорію податків та споживання багатств. Маються також визначення, що відносять до предмету фінансової теорії вчення про державні доходи та витрати, державний кредит та ін.

Так, німецький вчений К.Рад, якого відносять до камералістів, вважав, що фінанси – це наука “про кращий устрій урядового господарства або про кращий спосіб задоволення державних потреб матеріальними цінностями”. Російський вчений В.Лебєдєв (1833-1909) вважав, що якщо політична економія вивчає загальні закони народного господарства, то в фінансах, спираючись на ці закони, досліджується устрій фінансового господарства примусових союзів співжиття, засоби і способи діяльності цього господарства.

Представники австрійської школи і зокрема К.Менгер і його послідовники (Л.Косса, К.Воблий та ін.) визначають фінанси як науку про основи доцільного ведення сингулярного господарства - державного та інших господарських суб”єктів, які мають фінансову владу.

Професор празького університету Е.Сакс зводе фінансове господарство до споживання багатств на задоволення певних потреб. К Воблий визначає предмет науки про фінанси як вчення про державні доходи і витрати, державний кредит, фінансове управління і контроль. Л.Ходський (1854-1919) професор Санкт-Петербурзького університету, розглядав фінанси як науку про державне господарство, предметом якої є систематичне дослідження та оцінювання способів добування матеріальних засобів, необхідних державі для виконання її найближчих завдань і способів ведення державних підприємств.

 

3. Еволюція теорії фінансів. Об’єкти і суб’єкти фінансових досліджень

 

Фінансова теорія, починаючи з відокремлення в кінці ХІХ ст. в самостійний напрямок розвитку науки, пройшла помітну еволюцію. З одного боку, розробка її основних положень здійснювалася, виходячи з різних теоретичних принципів. За цим критерієм спостерігаються різні підходи в розвитку фінансової теорії в рамках основних наукових шкіл: неокласичного напряму, інституціоналізму, неолібералізму, кейнсіанства, марксизму та ін.

З іншої сторони, до предмету теоретичних досліджень включалося все більше питань: регулювання валютних курсів, досягнення рівноваги платіжного балансу, управління міжнародним рухом капіталу, формування і використання портфелю фінансових інструментів, нарахування та розподіл дивідендів та ін. А сама фінансова теорія розпадається на окремі напрями, які перетворюються в окремі галузі науки: гроші і кредит, банківська справа, державний бюджет і його виконання, страхування, цінні папери і розвиток фондового ринку та ін.

Прикладом може бути теорія проценту. Як відомо, в роботах класиків економічної теорії процент розглядався з різних позицій. Так, А.Сміт з одного боку визначав його (як і прибуток) як частину вартості, що залишається після відрахування витрат. З іншого боку – це винагорода підприємцю за ризик і працю з управління капіталом. В марксистській теорії процент розглядається як одна із форм додаткової вартості, що створюється найманими працівниками в сфері матеріального виробництва. Бьом-Баверк (маржиналізм) пояснював природу проценту, виходячи з теорії очікування. Оскільки, на його думку, певне благо має більшу граничну корисність сьогодні, ніж у майбутньому, то кредитор вимагає повернення більшої суми грошей, ніж було надано позичальнику. Тому в основі проценту є зниження граничної корисності капіталу з часом.

Існують і інші теорії природи проценту. Але в фінансах важливе значення має функціональна роль проценту в розвитку системи. Зокрема, вплив його на розвиток підприємницької діяльності, ринку фінансових послуг, інфляції, формування доходів державного бюджету, виконання платіжного балансу та ін. Так, в теорії Д.Кейнса рівень норми процента визначається в процесі взаємодії попиту і пропозиції на грошовому ринку.

Разом з тим, сама ставка процента здійснює вплив на обсяг інвестицій в країні. Тому шляхом регулювання норми процента (і перш за все центральним банком) держава може впливати на економічний розвиток. М.Фрідмен (представник монетаризму) стверджує, що коли центральний банк знижує процентну ставку (чи норму обов’язкових банківських резервів) і скуповує державні цінні папери, тим самим збільшуються обсяги інвестицій і зайнятості за рахунок залучення капіталів підприємцями і збільшення державних витрат. Таку політику (дешевих грошей) доцільно проводити за умов економічного спаду.

В сучасних умовах фінансова наука вирішує багато складних проблем, що виникають в процесі суспільного розвитку. До них, зокрема, можна віднести: управління міжбюджетними відносинами, регулювання інфляції, ділової активності та економічного зростання, управління державним боргом, управління платіжним балансом країни, розвиток фінансового ринку, ринку банківських послуг, страхового ринку, формування раціональної системи оподаткування та ін. Так, до основних проблем, що досліджуються в останні роки в роботах лауреатів нобелевської премії в галузі економіки, відноситься багато таких, що стосуються фінансів.

Прикладами можуть бути дослідження взаємозв’язку державної грошової, фінансової і валютної політики та інтеграції міжнародних ринків капіталу Р.Манделлою; розробка методики оцінки похідних цінних паперів Р.Мертоном і М.Скоулзом; обґрунтування теорії раціональних очікувань Р.Лукасом; вивчення проблем формування ціни фінансових активів (Р.Марковець, М.Міллер, У.Шарп), розробка теорії портфеля цінних паперів, які різняться за доходністю, ризиком та ступенем ефективності (Г.Марковець); аналіз поведінки людей відносно заощаджень та зв’язку фінансової структури компанії з оцінкою її акції інвесторами (Ф.Модільяні) та інші.

Разом з тим, є багато фінансових проблем, які потребують ще спеціальних досліджень. Особливо важливими такі наукові розробки є для країн, що прийняли програми розвитку в напрямку ринкової економіки, включаючи Україну. Актуальними для нашої країни сьогодні є проблеми формування раціональної податкової системи, розвитку державних фінансів, залучення і використання інвестицій, розвитку корпоративних фінансів, регулювання грошового обігу, формування оптимального бюджетного механізму, розвиток фінансового ринку та ін.

 

Лекція 2. Генезис і еволюція фінансів

 

Виникнення і розвиток фінансів і фінансової науки, еволюція фінансових відносин.

 

В класичній теорії гроші розглядалися лише як засіб обміну товарів.

Тому попит на них визначається потребою в реалізації торгових угод. В такому разі кількість грошей не впливає на рівновагу обміну. Зміна цін пояснюється зменшенням або збільшенням пропозиції і попиту. Так, зростання цін має своєю основою збільшення попиту або зменшення пропозиції товарів. Суб’єкти економічних відносин намагаються одержати гроші тільки для використання їх з метою придбання певних цінностей. Всі, хто одержав гроші, рано чи пізно їх витрачають.

Та з розвитком товарного обміну все частіше виникала ситуація, коли не весь одержаний дохід суб’єкта витрачався на споживання, а частка його заощаджувалася. З іншого боку, підприємці стали залучати позикові кошти. За таких умов для рівноваги між попитом і пропозицією товарів необхідно, щоб обсяг капіталовкладень дорівнював вартості заощаджень. В свою чергу, величина заощаджень залежить від рівня ставки проценту. Підвищення її приводе до збільшення заощаджень і, навпаки.

Що ж стосується динаміки інвестицій, то вона визначається змінами норми прибутку. Тому в умовах, коли рівень ставки проценту буде меншим норми прибутку, підприємець залучає гроші на умовах позики і перетворює їх в капіталовкладення. В інших випадках заощадження не використовуються в інвестиційних процесах. Таким чином, в класичній теорії ринок грошових коштів розглядується з точки зору пропозиції як заощадження, попиту – капіталовкладення і ціною – як норма проценту.

За допомогою ставки проценту в умовах вільної конкуренції забезпечується рівновага між заощадженнями і інвестиціями. За високого рівня норми проценту обсяг заощаджень перевищує суму інвестицій. Але при цьому підприємцям невигідно залучати їх як інвестиції. Це приводе до зниження ставки проценту до рівня, коли заощадження починають співпадати з інвестиціями. За низької ставки проценту капіталовкладення перевищують обсяги заощаджень. Це є основою збільшення проценту.

 

 

 

Рис.2.1. Ринкове регулювання заощаджень, інвестицій і ставки проценту

 

В умовах розвинутої ринкової економіки, згідно з теорією Д.Кейнса, ефективний попит (дохід, що використовується на споживання і на інвестиції) не формується автоматично. Це спостерігається тому, що діє багато факторів, які приводять до не рівноваги (або виникають кумулятивні ефекти). Результатом є те, що частина доходів знаходиться в нерухомому стані. Тому для досягнення рівноваги необхідно втручання в ці процеси держави. Державні органи можуть підтримувати рівновагу шляхом регулювання ставки проценту, проведення відповідної грошово-кредитної політики, здійснення державних витрат, оподаткування та ін.

Втручання держави в процес розвитку економіки Д.Кейнс перш за все зводе до сфер споживання – заощадження – інвестування. Шляхом регулювання грошового обігу державні органи управління здійснюють вплив на динаміку норми прибутку: як в сторону підвищення, так і зниження. Таке регулювання доповнюється проведенням активної політики соціальних видатків, субсидій та державних інвестицій, що стимулює попит за рахунок збільшення купівельної здатності. Ці заходи можуть привести до досягнення повної зайнятості і економічного зростання.

Англійський вчений Д.Робертсон розглядав співвідношення між інвестиціями (І) і заощадженнями (S). Якщо вихідною є ситуація, коли І > S, тоді спостерігається детезаврація (тезаврація – накопичення грошей та золотих запасів населенням і державою), а також зростання обсягів банківського кредиту. Оскільки це приводе до збільшення грошової маси в обігу, то результатом є підвищення цін на товари та послуги. Наслідком є зростання прибутків з одного боку, а з іншого – зменшення реальної вартості фіксованих грошових доходів (зарплати, пенсій, соціальних виплат та ін.) Таким чином, за розрахунками Д.Робертсона здійснюється примусове заощадження. Коли S > I, тоді ціни знижуються і виникають зворотні явища: зменшення прибутків та скорочення заощаджень. За умов, коли S = I, явища тезаврації ліквідуються шляхом регулювання банківського кредиту.

Важливим є положення Д.Кейнса про роль грошей в довгостроковому періоді. Попит на гроші, в його системі, не зводиться до потреби в обігу товарів, а також створення певних резервів. Він доповнюється попитом на гроші, що використовуються з метою проведення спекулятивних операцій. Такий попит залежить від рівня проценту. Суб’єкт здійснює заощадження в таких формах: ліквідних грошових коштів, цінних паперів або матеріальних цінностей. Як грошові кошти, так і цінні папери мають високу ліквідність. Але оскільки ринкова вартість цінних паперів швидко змінюється, то володіння ними пов’язується з більш високим ризиком, ніж грошовими коштами. Та з іншого боку, цінні папери приносять додаткові доходи.

Д.Кейнс прийшов до висновку, що за умов наявності високої норми проценту суб’єкти надають перевагу цінним паперам. Коли норма проценту є низькою, населення збільшує запаси ліквідних грошових коштів. Таким чином, попит на гроші, що використовуються зі спекулятивними цілями є функцією від норми проценту. Якщо норма процента є занадто низькою, попит на гроші для спекулятивних операцій стає нижчим, ніж пропозиція. Тоді суб’єкти починають купувати цінні папери. А це приводе до зростання їх курсів і скорочення норми проценту. За високої норми проценту спекулятивний попит на гроші перевищує пропозицію. Агенти починають продавати свої цінні папери і переводити заощадження в форму грошей. Але продаж цінних паперів обертається зниженням їх ринкових цін, що супроводжується підвищенням ставки проценту. Таким чином установлюється рівновага на грошовому ринку.

 

 

 

Рис.2.2 Регулювання ставки процента в теорії Дж.Кейнса (в довгостроковому періоді)

 

За визначенням П.Самуельсона, банківські операції одержали розвиток на основі діяльності старовинних ювелірних майстерень. Вони приймали золото та інші цінності населення на збереження. В обмін клієнт отримував розписку. За закінченням строку він одержував свої гроші та виплачував майстру певну винагороду. В ході такої діяльності виявилося, що зовсім не обов’язково зберігати всі 100% вкладів. Адже сума внесків не співпадала з обсягами вилучення грошей. Тому частина вкладів почала використовуватися з метою одержання доходів: надання позик, придбання цінних паперів та ін.

Тому з розвитком депозитних операцій банки почали зберігати для повернення депозитів тільки певну невелику суму грошей. Вона складала декілька відсотків обсягів залучених інвестицій (від 2 до 10%). Такі резерви можуть бути зменшеними у випадках, коли банк проводе емісію акцій. В такому разі акціонерний капітал стає таким резервом. А вся сума депозитів може бути використана для вкладень в доходні активи. Разом з тим і така сума резерву може бути зменшеною шляхом вкладення коштів в високоліквідні цінні папери, які в разі потреби можуть бути швидко реалізованими. Найчастіше в якості такого об’єкта виступають державні облігації.

З метою забезпечення надійності роботи банків держава, як правило, установлює норми обов’язкових резервів. Так, в США комерційний банк зобов’язаний тримати від 14 до 17% всієї суми залучених депозитів на поточних рахунках, що не приносять доходів. Це, як правило, кошти, які банк зобов’язаний тримати на рахунках центрального банку. Дозволялося тримати резерв і самому банку в разі, коли його сума перевищує установлений процент залишку на поточних рахунках. Це – запас готівки, що мається в банку. Для різних форм депозитів установлюються неоднакові ставки резервування. Так, для безстрокових вкладів вони є більш високими, ніж для строкових.

Норми резервування установлюються законодавством. Вони використовуються з метою регулювання і здійснення контролю за діяльністю комерційних банків з боку центрального банку. Разом з урядом центральний банк повинен попереджувати банкрутство банківської системи країни. Ще одним напрямом стабілізації банківської системи розглядається державне страхування банківських депозитів. З цією метою створюються спеціалізовані державні страхові компанії.

Важливим напрямом діяльності банків є створення додаткової маси грошей. Оскільки в якості резервів банк тримає тільки певну частину депозитів, то остання її сума може вкладатися в доходні активи. При цьому використовується не готівка, а банківські чеки або векселя. Тому, на думку П.Самуельсона, таким чином уже окремий банк створює додаткову грошову масу. Вона відповідає сумі вкладів в доходні активи.

Ще ясніше процес створення грошей проглядається на рівні банківської системи в цілому. Ті грошові кошти, які окремий банк вкладає в доходні активи, зрештою потрапляють в інші банки. З ними здійснюються такі ж операції, як і з попередніми депозитами. Частина їх резервується, а решта – використовується банком з метою одержання доходів. Так, якщо умовно прийняти за ставку резервування 20%, то перший банк, виходячи з суми депозитів в 1000 грн., створює додатково грошових коштів на 800 грн. В інших банках з цих 800 грн. додатково створюється грошова маса в розмірі 640 грн. Далі вони перетворюються в додаткові 512 грн., 409,6 грн. і т.д. А в результаті створюються додаткові банківські гроші, обсяги яких в 5 разів перевищують першочергову суму депозитів. У випадках, якщо резерви банків досягають 10%, додатково створюються банківські гроші на суму в 10 р. більшу депозитів.