Допомоги батьків та вихователів

Шостий рік життя характеризується бурхливими розвитком взаємин дитини з однолітками. Діти, які раніше гралися просто «поруч», тепер починають грати «разом», проте вони ще не вміють самостійно розв’язувати конфлікти. Непорозуміння, що все частіше виникають між дітьми, можуть перетворитися у взаємні претензії, сварки і, навіть, бійки, особливо якщо в групі є вихованці, які демонструють «поганий приклад» агресивної поведінки. Такими «порушниками спокою» у групі є, як правило, або «гіперактивні» дошкільники[1], яким важко стримати свою імпульсивну поведінку, або діти з «синдромом скривдженості»[2], які намагаються відплатити всьому світові за «нелюбов до себе». Ці діти потребують особливої уваги вихователя, оскільки їх неадекватна поведінка в конфліктних ситуаціях може створювати напружену психологічну атмосферу в групі, «заражати» своєю конфліктністю інших дітей. Але не тільки діти «з трудним характером» потребують спеціальної допомоги у формуванні навичок спілкування, це ж стосується і більшості вихованців, для яких ще дуже складно знаходити безконфліктні способи розв’язання суперечок з однолітками.

Щоб виховати у дітей доброту, чуйність, товариськість, навчити їх ефективно взаємодіяти, не кривдити товаришів і в той же час уміти постояти за себе, педагогам необхідно розв’язати наступні виховні задачі:

1. Створення сприятливого психологічного клімату в групі.

2. Виховання у дітей доброзичливого ставлення до оточення

3. Розвиток чуйності, потреби доставити радість іншому.

4. Тренування вмінь відстоювати свої інтереси у взаєминах з однолітками.

1. Створення сприятливого психологічного клімату в групі.

Психологічна атмосфера у групі великою мірою впливає на емоційний стан і взаємини дітей. Є групи п’ятиліток, де майже не буває серйозних сварок, де навіть суперечки розв'язуються весело, де панують мир і спокій, доброзичливе ставлення до товаришів. Психологічну атмосферу в групі створює, безумовно, вихователь, однак це не означає, що в неблагополучній групі, де не припиняються бійки, сльози, де всі діти збуджені, роздратовані й агресивні, вихователь ображає або кривдить дітей. Ні, він може бути спокійною, миролюбною, стриманою і врівноваженою людиною. Але йому просто не вдалося налагодити якісний контакт з «порушниками спокою» з тими дітьми, які своєю некерованою або агресивною поведінкою створюють напружену атмосферу в групі. Крики і бійки не тільки нервують дітей, але і виступають для них яскравим прикладом поведінки в конфліктній ситуації. Навіть не бажаючи цього діти «заражаються», переймають такі неадекватні способи «розв’язання конфліктів».

У кожній групі дошкільнят, як правило, є кілька дітей, що відзначаються своєю запальністю, нестриманістю, з будь-якого приводу «виходять із себе», лементують та б'ються. Якщо такій дитині щось не до вподоби, вона стає некерованою. Це не обов'язково «зіпсовані» діти. Вони навіть можуть через деякий час щиро каятись у вчиненому. Але це каяття не допомагає їм наступного разу втриматись від сварки або бійки.

Некерованість, особливо якщо вона поєднується з рухливістю, імпульсивністю малюка, свідчить про надмірну збудливість його нервової системи. Такі діти потребують спеціальної допомоги вихователя, бо в цьому віці їм дуже важко стримати свої емоції. У роботі з імпульсивними дітьми важливо не провокувати у них нервові спалахи, не викликати агресивних реакцій. З цією метою доцільно максимально обмежити участь цих малят у змаганнях та спортивних іграх, що провокують збудження, і тим самим створюють передумови для прояву дратівливості та нестриманості. Ці реакції псують стосунки малюка з однолітками, а також деформують його характер, перетворюючись на звичні форми поведінки.

Щоб заохотити збудливого малюка (який відзначається імпульсивністю, нестійкою увагою, непосидючістю) до спокійних ігор та занять, слід спиратися на такі його особливості, як підвищена потреба у визнанні, в схвальних оцінках дорослих, а також на високі творчі можливості. Його малюнки, саморобки, вигадки подобаються як дорослим, так і одноліткам, а задля такого успіху він може і постаратися.

Творчі види діяльності (малювання, ліплення, музика, театр) є не тільки засобами, що дозволяють зацікавити збудливу дитину, допомогти їй проявити себе, привернути увагу й інтерес однолітків, а й незамінним способом психологічної корекції збудливості. У психогімнастичних іграх з гіперактивними дітьми необхідно тренувати у них увагу і м’язову саморегуляцію, що є основою розвитку саморегуляції в поведінці. До ігор такого типу належать: «Знайди хусточку», «Слухай команду», «Розстав пости», «Дивись на руки», «Зачароване місто», «Хлопчик навпаки», «Вередуля» та ін.

Щоб вибрати засоби впливу на «збудливого забіяку», необхідно пам'ятати, що причиною його «забіякуватості» є неможливість протистояти першому імпульсу, який був викликаний образою, роздратуванням або болем. Отже, замість того, щоб лаяти збудливу дитину або карати її, треба будь-що утримати її від імпульсивної агресивної поведінки. В момент назрівання конфлікту бажано якнайшвидше переключити її увагу, «пригадавши» щось важливе, «побачивши» щось цікаве, «помітивши» щось кумедне. Чим емоційніше це буде розіграно, тим сильнішу реакцію викличе у дитини і тим більшою є вірогідність того, що нова емоційна домінанта погасить небажане збудження, відверне агресивну реакцію.

Серед забіякуватих дошкільників не всі діти належать до категорії збудливих. Є ще група дітей з «синдромом скривдженості». Ці діти переконані в тому, що їх ніхто не любить і тому відчувають озлобленість до всього світу. Агресивні вчинки таких дітей можуть виникати навіть без видимих причини: вони можуть «просто так» штовхнути або вдарити дитину, яка мирно грається, відібрати або зламати іграшку, кинути в когось каменем. Такі діти дуже потребують любові і допомоги оточення, але, в той самий час, нікому не довіряють. Якщо хтось наважиться підійти до озлобленої дитини з самими щирими почуттями вона може відштовхнути, навмисно образити його. Таке несприйняття доброго ставлення свідчить лише про глибину недовіри дитини до світу: вона настільки занурилась у свої негативні очікування, що не може повірити у чиєсь добре ставлення до себе - одразу починає захищатися (адже агресія — це такий жепсихологічний захист, як і відлюдькуватість).

Важко оточуючим з озлобленою дитиною, але важче за всіх їй самій. Суперечливі почуття постійно роздирають її: бажання спілкуватися, гратися і ревнощі, заздрість, невіра; підвищені претензії і почуття неповноцінності; потреба в любові й відчуття того, що ніхто її не любить. Не дивно, що з таким душевним станом дитині хочеться помститися всьому світові. Дорослі ж замість того, щоб зрозуміти і допомогти, тільки соромлять, засуджують, карають малюка, чим поглиблюють його психологічний дискомфорт.

Діти, що виявляють невмотивовану агресію, потребують, насамперед, допомоги психолога-спеціаліста. Завдання вихователя — допомогти таким малюкам зрозуміти свої переживання, виразити (у грі, малюнках, пластиці) свої емоційні проблеми, знайти вид ігрової або творчої активності, який міг би правити за прийнятний канал для виходу роздратування, агресії, образи. Дуже корисні для таких дітей психогімнастичні ігри, спрямовані на розвиток уяви («Клякси», «Кістячки», «Пози», «Німі картинки»), малювання на теми: «Хто чого (кого) боїться», «Якби я був дорослим», «Двобій», «Вікно у злий світ», психогімнастичні етюди, в яких дітям потрібно відобразити почуття злості чи радості, образи і пробачення, гніву та доброти («Квітка під сонцем», «Злий чарівник», «Добра матуся», «Ображена черепашка», «Гнів» і т. п.). Чудовий ефект дають сюжетні ігри, в яких такі діти мають можливість відчути добре ставлення до себе однолітків, прийняти їх турботу, підтримку.