Випереджальне відображення у природі

 

Птах-учитель

 

У Мамаєвій слободі, яка розташувалася на території Університету авіації, живуть тройко білих гусей. Двоє з них нерозлучні друзі, ходять поруч і разом повертають голови то в один, то в другий бік, немов виконують синхронний танок на воді. А третій бігає окремо, весь час когось кличе і кожного разу підходить до нових відвідувачів і звертається до них.

Вони ж, не знаючи, чого він від них хоче, то кинуть йому хлібця, на який він майже не дивиться, хіба що клюне один раз, виявляючи тим свою повагу до них, то намагаються погладити по голові, чого він уникає, хіба що раз стерпить, а то й щипне за штани чи спідницю у відповідь. Дехто з натхненних Фрейдом робітників з обслуги зверхньо пояснює свої статеві спостереження новоприбульцям, що це, мовляв, гуска, яка «просить» собі гусака.

Так отой великий білий птах з витягнутою довгою шиєю, виокремивши собі новеньку, поважно підійшов до неї і теж почав гагати. Вона ж дивилася на нього і думала, чого він від неї чекає, а потім повільно зробила кілька кроків йому на зустріч. Птах ствердно глянув на неї своїм небесно-блакитним ґудзиком ока, трохи відійшов і, повернувши голову, знов погукав. Отак вона, пішовши за ним, дісталася маленького озерця, яке було майже поряд і сяяло білими лілеями та лататтям з жовтими квітами. Декораціями до сцени-озера стали зелені кущі й дерева, які гарною дугою, немов повіко, обрамляли його темнувате око, а також дерев’яний місточок з двома чорними вузенькими човниками біля нього. По обидва боки озера у тіньочку ховалися лави для закоханих або ж тих, хто шукає усамітнення.

Потому пташиний гід став червоними лапками у воду і запропонував це зробити й гості. Слухняна учениця невпевнено ступила на вологий піщаний берег. Тоді гусак-педагог, продовжуючи свій урок, набрав водичку у дзьоб і почав змочувати своє пір’ячко попід крилами. За тим він занурив білосніжну голівку і від задоволення почав рухати хвостиком, усім своїм виглядом показуючи, як гарно, свіжо і добре у водичці цього спекотного літнього дня. А піднявши гнучку й мокру шию, довго лоскотав нею свою спинку. Учениця ж не повторювала за ним цих рухів, і він здивовано спостерігав, і роздумував, чого це вона його не розуміє і як їй ще пояснити.

Угледів на пагорбі новеньких, він пішов запрошувати ще і їх до свого улюбленого місця. А воно, його заквітчане озерце, даруючи прохолоду і відпочинок, тихенько шепотіло до розуму в серці, оповідаючи про інший психічний вимір, в який можна потрапити через чарівне сяюче око. У ньому, немов у дзеркалі, відбиваються мисле-образи неба-землі. І білі хмарки думок линуть-вмощуються посеред тонесеньких довгих рук густого зеленого віття, над тендітними тінями якого здіймалися і променіли білі і жовті зірки водяних квітів безкінечно розквітаючого життя.

 

 

Батько-лось

 

Якось вузькою лісовою стежкою, що простяглась між ветеринарною лабораторією і власним помешканням у багатоповерхівці, йшла жінка, яка озирнулась на ледь чутний хрускіт гілки за спиною. Позаду, на невеличкій відстані від неї на стежині стояв високий довгоногий лось з величезними рогами і дивився їй у вічі. Жінка злякалась, але діватись було нікуди. Більш того, поодаль вже виднілись будівлі, то вона й прискорила ходу.

Віття захрустіло позаду праворуч, немов лось перейшов на правий бік і занурився у гущавину. Не встигла людина трохи заспокоїтися і пройти кілька метрів, як той з’явився ще раз. Він став неподалік, наступивши однією ногою на стежину, але вже поперед неї. Погляди зустрілися знов: лось не відводив очей. І жінка збагнула, що він кличе її. Вкрай перелякана вона все ж не могла відмовити цій величній лісовій тварині, яка наполегливо звертала на себе увагу і всім своїм виглядом і енергетичним станом звала за собою. Досвід ветеринара підказував, що потрібна допомога цьому черговому мовчазному клієнту. Дивним чином, але з роками починаєш краще розуміти чи то очима, чи то «хребтом», чи ще чимось, немов щось у тобі спілкується з іншими поза хочу-не хочу, раціональним мисленням чи, навіть, свідомістю.

Жінка дуже боялася, але було однаково страшно: що йти, що не йти. Через деякий час «провідник» привів її до лосиці, яка лежала під кущем і не могла розродитися. Отож, лось-батько став на коліна перед своєю змученою подругою і почав губами обережно підштовхувати жінку до неї. У ветеринара не було досвіду супроводу пологів у цих тварин. Крім того, вона не знала, як може закінчитися її втручання в разі смертельного випадку. Та вона мовчки почала робити свою справу.

Повертаючись додому і багато разів потому жінка все більше і більше думала про те, як розуміють один одного люди і тварини. Аналізувала, як тварина змогла відчути на відстані, віднайти і звернути на себе увагу людини, зупинити її погляд, вгамовувати страх обох, розпочати спілкування і передати прохання про допомогу. Кожного разу переживаючи потрясіння, вона знов пригадувала, як лось став на коліна перед лосицею і новим життям у ній, як обережно підштовхував губами перелякану жінку-ветеринара до своєї подруги.

Чомусь порівнювала лося із своїм чоловіком, батьком їх дитини, який приніс колись до пологового будинку різнокольорові, але мертві троянди, голівки яких були прив’язані чорною ниткою до таких же мертвих і сухих гілочок, а потому переступив через неї і маленьку доньку і, навіть, ніколи не питав, чи є у них на столі хліб і сіль, чи потребують вони якоїсь допомоги або захисту. Жахалась від думки, що її дочка бозна що бачить і вивчає у школі, після чого душі дітей не відчувають ні світу рослин, ні птахів і тварин, ні світу людей. Усім єством здригалася від слів «мисливець, дичина, полювання».

А коли потрапила до маленької квартири-блоку у багатоповерхівці біля КПІ і пробачила у коридорі голову молодого кабанчика поряд із килимком з густого і довгого хутра і трьома копитцями під ним, то розгубилася. У кімнаті справа під самою стелею висіла голова косулі, поряд у кутку розташувалася стара рушниця з орнаментом, на нижній полиці хизувався фазан, який кілька років дивився у свій кошик з штучними квітами. А із стіни навпроти виступала величезна витягнута вперед голова лося, під якою стояли, немов трони царя природи, два крісла з журнальним столиком. Слухаючи оповідь самотнього мисливця, голова якого виглядала утричі меншою за лосеву, що оповідав про те, як влучив спочатку у ногу, а потім, наздоганяючи здобич, у її живіт і лише пізніше добив велетня на невеличкому пагорбку, вона бачила перед очима батька-лося, який стояв на колінах перед новим життям. І судини у її скронях стиснулися від жаху, і голова вибухнула болем, який завдавало кожне слово господаря. І думалося, що його самотність не випадкова, бо вбиваючи життя, він так і не навчився любити і берегти свою тиху мовчазну дружину, яка пішла від нього у інший світ шукати вищої любові у Бога.

 

 

Весела білочка

 

Вузенька асфальтована доріжка парку завертала вбік: ліворуч підіймався невеличкий косогір, який заріс чагарником з невідомих дерев, кущів і трав, де жили їжаки, миші і змії. А праворуч – круто спускався неглибокий байрак, який ховався одраз за високими деревами. Вони здавалися такими живими і об’ємними, немов підійшли впритул, аби поспілкуватися з вами. Сприйняття підсилювало літнє сонце, яке світило за їх спинами. Навпроти жіночої постаті на огрядному чорно-бархатистому стовбурі стояла на лапках головою униз молода білочка, яка була у 2-а рази більша за звичайну. Вона мала високі гострі вушка з великими китицями, що гордо стирчали догори, напрочуд густе, шовковисте, красивого темно-коричневого кольору хутро, яке грало на сонці, довгий широченний пухнастий хвостик, зацікавлену мордочку і великі відкриті світу очка. Чарівна лісова мешканка, мабуть, чекала на гостю, бо, навіть, не здригнулася, угледів її. Навпаки, вона витягнула шию, підвела гарну голівку і застрекотала, звертаючись до мандрівниці і дивлячись їй прямо у вічі.

Від несподіванки та завмерла. Вмить наповнена енергією захоплення пухнаста куля виокремилася з неї і поплила до білочки, яка із задоволенням отримала очікуване послання. Після такого резонансу у полі любові білочка радісно заграла м’язами: розкішна шубка зарухалась хвильками, сповіщаючи, що її господиня хоче разом побігати, розважитися, повеселитися і для цього запрошує нову знайому. Жінка ж не рухалася, аби не сполохати талановите лісове чудо, яке так добре вміло спілкувалося.

Здивована білочка ще більше вирячила оченята, немов запитуючи, що ще треба зробити, щоб тобі було зрозуміло? Потім, відштовхнувшись від дерева, вправно плигнула назустріч до оторопілої від її чар глядачки і в ту ж мить повернулася на своє місце, але та все одно не рухалася. І тоді акторка видала такий вражаючий музичний спектакль із звуків свого голосу, граючих хвильок шубки, сальто-мортале, а, головне, тих неповторних надзвичайно дивовижних рухів хвостиком, від яких довгоочікувана гостя одраз опинилася у зміненому стані свідомості, де немає ні думок, ні емоцій, а лише саме чисте перебування у ньому, і з якого не розумієш, як повертаєшся до тями, у свою приземлену плоть.

Було видно, що лісовій ілюзіоністці і майстрині усіляких вправних рухів подобалася роль білочки-гіпнотизера, вона і сама ввійшла в раж від цієї рольової гри і захоплення вдячної відпочиваючої. Та в наступну мить ще одна «гостя» повернула асфальтованою доріжкою лісового парку і не очікувано зруйнувала атмосферу любові-захоплення, яке запанувало у полі резонансу між двома істотами, які так подобалися одна одній. Глядачка, відчув на собі пронизливий погляд, мимохіть озирнулась. А білочка, роздратовано крутнув хвостиком, різко зупинилась. Закінчив свій виступ цим рухом, який свідчив, що акторка ображена неповагою до таїни творення спілкування, вона одраз зникла. А нетактовна новенька продовжувала заздрісно і зверхньо свердлити холодним поглядом дивну постать, не розуміючи ні психічного стану тієї, ні того, що робить їй боляче, бо думала про себе: на що це запала глядачка, хіба що узріла якусь лісову пташку чи мишу, і навіщо дорослій дитячі забавки....

 

Бог тебе, мій синочку, не спас,

Я безсила – тебе не зігрію…

Ніж встроміть мені в серце одраз –

В самотині жити не вмію…

(Айрени)