Міжнародні та національні туристичні організації

ТУРИЗМ ЯК ОДНА З ФОРМ ОЗДОРОВЧО-РЕКРЕАЦІЙНОЇ РОБОТИ

План

1. Коротка історія розвитку туризму.

2. Міжнародні та національні туристичні організації.

3. Види туризму.

4. Форми рекреаційного туризму та його складові.

 

Література

1. Луцький А.А. Туризм для всіх. − Івано-Франківськ, 1996. − 142 с.

2. Матвіїв А.Р., Лапицький Д.А. Історичні аспекти рекреації в зарубіжних країнах: Зб. наук. робіт /Фізична культура, спорт та здоров’я/. − Х.: ХаДІФК, 1997. − С. 215 − 217.

3. Уваров В.Д., Борисов К.Г. Международные туристические организации. Справочник. − М.: Международ. отношения, 1990. − 288с.

4.Кузык С.П. Социально-экономические проблемы развития туризма (на примере Карпатского региона): Дис канд.эк.наук. − Львов, 1986. − 156с.

 

Коротка історія розвитку туризму

Слово “туризм” походить від французького “tur” − прогулянка, подорож. У німецькій мові “туризм” − це проведення відпочинку в подорожах, в італійській − мандрування з цікавості.

Енциклопедичний словник визначає туризм як подорож на дозвіллі, один із видів активного відпочинку, засіб духовного, культурного, фізичного та соціального розвитку особистості.

Рекреаційний туризм ми визначаємо як діяльність, регламентовану відповідними руховими режимами, використанням природного середовища з метою активного відпочинку, відновлення сил, розваги, задоволення.

Подорожі та екскурсії з метою ознайомлення з культурою інших народів та природним середовищем проводяться з давніх-давен. Відомо, що у VI ст. до н.е. стародавні греки та римляни мандрували до Єгипту. Їх цікавила давня історія, культура, природа, архітектура цієї країни. Першим описав свої численні експедиції в 9 книгах грецький історик Геродот. Греки багато подорожували теренами своєї країни: відвідували Олімпію, святі місця.

Туризм як засіб фізичної підготовки почав застосовуватися в епоху Відродження. Педагоги-освітяни західноєвропейських країн М.Монтень, Т.Мор, Ф.Рабле, Е.Ротердамський у педагогічних працях наголошували на необхідності введення подорожей у процес фізичного виховання молоді.

В епоху Просвітництва (XVII ст.) Ж.-Ж. Руссо, Г.Ліблі та ін. трактували походи та мандрівки як засіб патріотичного виховання молоді та зміцнення здоров’я. Їх педагогічні трактати пов’язували фізичне виховання з природними факторами, підкреслювали важливість “злиття” з природою і дали поштовх до розвитку туризму.

Наприкінці XVIII − початку XIX ст. в країнах Західної Європи було започатковано рух “Назад до природи ”, який активізував подорожі з метою фізичного вдосконалення людини. Туризм увійшов до програм фізичної підготовки навчальних закладів.

На тлі розвитку спортивного руху в різних країнах світу в другій половині XIX ст. організувались майже одночасно туристичні товариства, спілки, альпійські клуби. Перші такі клуби виникли в Англії (1857р.); Австрії (1862 р.); Італії та Швеції (1863 р.); Німеччині (1869 р.), а до кінця 70-х років XIX ст.− у Франції, Росії та в інших країнах [3].

У 1885 р. в Києві був утворений Туринг-клуб, а в 1890 р. в Одесі відкрився Кримський гірський клуб з філіями в Ялті та Катеринополі (тепер Дніпропетровськ). Цей клуб займався організацією подорожей у гори, а також екскурсіями. Кримський гірський клуб поширив свою діяльність на Кавказ, а пізніше почав називатися Кримсько-Кавказький. Свою роботу клуб висвітлював у журналі “Записки гірського клубу”. Ним випущено перші путівники по Криму.

Віденський часопис “Робітнича газета” ініціював утворення туристичного товариства “Друзі природи”. Згодом назване товариство організувало секції за межами Австро-Угорщини.

Туристичні спілки та клуби країн світу розробляли маршрути туристичних походів, визначали їх критерії, створили туристичну класифікацію.

Поступово розвиваючись в окремих країнах, туризм став міжнародним явищем. У сфері сучасного міжнародного туризму діють численні організації.

 

Міжнародні та національні туристичні організації

Міжнародний туризм налічує приблизно 300 організацій. Всі вони будують свою діяльність на підставі регламентуючих документів, які формувалися в ході роботи міжнародних конференцій з туризму. Наведемо приклади окремих з них:

* “ Хартія туризму” − схвалена в 1985 р. на VІ сесії Генеральної асамблеї Всесвітньої туристичної організації (ВТО). Зокрема цей документ включає “Кодекс туриста”;

* Документ Акапулько − сформований на Всесвітній нараді з туризму, яку скликала ВТО в Акапулько (Мексика) в серпні 1982р.;

* Загальна резолюція “Розвиток туризму ” конференції ООН з міжнародного туризму та подорожей (серпень-вересень 1963р.);

* Манільська декларація зі світового туризму. Прийнята на Всесвітній конференції з туризму, що проводилась у 1980 р. в Манілі (Філіппіни).

Наведемо як приклад назви окремих міжнародних туристичних організацій, які розвивають оздоровчий туризм в Європейському регіоні:

* Європейська асоціація пішохідного туризму (ЕРА);

* Європейська асоціація рекреації та туризму (ЕЛРА);

* Європейський інститут вивчення та досліджень у галузі туризму (НЕРЕТ);

* Організація туризму з метою відпочинку (ОТЕЛ);

* Європейський союз працівників туризму (ЕУТО) та ін.

Аналогічні туристичні організації функціонують в інших регіонах світу.

Україна ратифікувала 22 багатосторонні угоди для регулювання питань, пов’язаних із розвитком туризму. Головна мета всіх цих угод − узгодження української національної законодавчої системи з міжнародними стандартами.

Основою законодавчої бази розвитку туризму в Україні є закон “Про туризм” (15.09. 1995). Він визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму.

Закон складається з 10 розділів. Розділ 1 містить визначення термінів.

Окрім вищезазначеного закону, існує ще 24 закони та нормативних акти, які складають законодавчу базу розвитку туризму. Ось деякі з них:

* “Конституція України” (28.06.96);

* “Основи законодавства України про охорону здоров’я” (ст. 32; 19.11.92р.);

* Закон України “Про фізичну культуру і спорт” (ст.10,32; 24.12.93 р.);

* Закон України “ Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді України” (ст.11,12; 05.02.93 р.);

* Закон “Про охорону навколишнього середовища” (25.06.91);

* Лісовий кодекс України (21.01.94 р);

* Закон “Про природно-заповідний фонд України” (16.06.92);

* Закон “Про тваринний світ” (03.03.93 р.).

Положення наведених законів впливають на статус та розвиток туризму. Наприклад, Закон “Про природно-заповідний фонд України” визначає території і типи цінних природних територій.

За управління українськими природними територіями й заповідниками відповідає велика кількість міністерств і національних організацій.

Система управління туризмом в Україні включає державні та громадські організації.

Комітет Верховної Ради з молодіжної політики, спорту і туризму (очолює Катерина Самойлик) - до складу входить 8 народних депутатів України.

Такі ж комісії є на обласному, міському та районному рівнях.

Міністерство культури і туризму - орган виконавчої влади.

Державна туристична адміністрація втілює “Національну програму розвитку туризму до 2010 року”, яка передбачає:

* створення національної корпорації з туризму з метою об’єднання всіх туристичних підприємств;

* створення стандартів для туристичної галузі із залученням екологічних стандартів;

* установлення загальних підходів до використання національних заповідних територій для туристичної діяльності;

* визначення ступеня відповідальності місцевої влади за розвиток туризму;

* програму забезпечення безпеки туризму;

* допомогу в запровадженні малого та середнього бізнесу.