Структура особистості злочинця

Психологічні особливості осіб із антисуспільною спрямован­істю поведінки вивчались як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками. Так, зокрема, можна послатися на фундаменталь­не дослідження авторського колективу під керівництвом Ю.М. Антоняна, результатами якого стало виділення трьох основних рівнів особистості злочинця. Перший рівень — вроджені особ­ливості, що визначають темп психічної активності, силу і рух­ливість психічних процесів, стійкі емоційні властивості та інші параметри, котрі стосуються темпераменту. Другий рівень ха­рактеризується сукупністю стійких якостей, що сформувалися в процесі індивідуального розвитку в соціальному середовищі і проявляються у вигляді типових реакцій і поведінки. Третій рівень стосується соціальної спрямованості особистості, ієрархії її цінностей і моральних установок.

За результатами проведеного дослідження встановлено, що найбільш типовими за психологічними особливостями є зло­чинці, які вчинили тяжкі насильницькі злочини (зґвалтування, грабежі, розбої тощо), менш типовими — особи із корисливою спрямованістю (крадії, шахраї тощо). Мінімальна типовість і, відповідно, найбільша психологічна різноманітність притаман­на законослухняним громадянам.

Так, поведінка вбивць значною мірою визначається афектив­но зарядженими ідеями, що реалізуються в різноманітних со­ціальних ситуаціях. Вони мають достатньо стійкі та важко ко­риговані уявлення, надзвичайно чутливі до будь-яких елементів міжособистісної взаємодії, сприймаючи зовнішнє середовище загалом як вороже. У своїх невдачах такі особи схильні звинува­чувати інших, але не себе.

Психологія особистості злочинця 71

Достатньо однорідною групою з вираженими характерними ознаками є корисливо-насильницькі злочинці. їм також прита­манна підвищена ворожість щодо оточення, тому постійною лінією поведінки стають мало контрольовані асоціальні та ан­тисоціальні вчинки. Якщо поведінка вбивць спрямовується в основному афективно зарядженими ідеями, то поведінка корис­ливо-насильницьких злочинців тяжіє до безпосереднього задо­волення виникаючих бажань і потреб.

У осіб, що вчинили зґвалтування, характерними рисами є імпульсивність, зниження чутливості та емпатії щодо інших людей, схильність до домінування заради самоствердження в чоловічій ролі (власне сексуальні мотиви досить часто є друго­рядними).

Особистісний профіль (перелік та ступінь вираженості влас­тивостей особистості) злодіїв відрізняється від попередніх ви­щим рівнем соціальної адаптованості меншою імпульсивністю, агресивністю та тривожністю. Для них характерне те, що при внутрішньому несприйняттіта свідомому порушенні соціальних норм, вони добре в них орієнтуються.

Особливе місце серед злочинців за своїми психологічними особливостями обіймають розкрадачі державного і приватного майна. Вони характеризуються високим рівнем пристосованості до різноманітних соціальних ситуацій та їх змін, краще орієнту­ються в соціальних нормах і вимогах, добре контролюють свою поведінку. Розкрадачам не властива агресивність та імпуль­сивність поведінки, вони комунікабельні, здатні ефективно вста­новлювати соціальні контакти, у багатьох із них зустрічаються такі риси як прагнення до лідерства, потреба у суспільному виз­нанні, їх особистісний профіль суттєво не відрізняється від за­конослухняних громадян.

Особи, які вчинили злочини через необережність, за своїми психологічними особливостями мають принципові відмінності від умисних злочинців. їм не притаманний певний тип особистості, але існує фундаментальна психологічна властивість, що зустрі­чається майже у всіх, а саме — схильність до утворення реакції тривоги на різноманітні ситуації. Характерною є не мотивація досягнення мети, як в умисних злочинців, а мотивація уникнен-

72

Тема З

ня невдачі, коли небезпека розглядається як особиста катастро­фа, а вина завчасно покладається на себе. Такі особи схильні до емоційної, а не раціональної реакції на ситуацію, у ситуаціях з непередбачуваним закінченням вони затрудняються у прийнятті правильного рішення і схильні до стереотипної поведінки.

Дослідники роблять висновок, що особистість злочинця відрізняється від законослухняного громадянина негативним змістом ціннісно-нормативної системи і стійкими психологічни­ми особливостями, поєднання яких має специфічне криміноген­не значення. їх можна розглядати як схильність до вчинення злочину, тобто як властивість індивіда, що знижує «криміноген­ний поріг», але не визначає обов'язкової реалізації певної сукуп­ності дій.

Як вже зазначалося вище, структура будь-якої особистості, в тому числі — правопорушника, є комплексним явищем. При цьому важливим є інтегральна сукупність підструктур, осо­бистість як ціле, система, у якій взаємодіють специфічні, інди­відуальні прояви того чи іншого елементу. Передбачити різно­види цих елементів досить нескладно, на відміну від кінцевого результату — якісно своєрідної їх єдності.

Необхідно також вказати, що специфікою особистості та її структури є те, що кожен її наступний елемент «будується», «ви­ростає» на основі попереднього. При цьому «найвищим» елемен­том є спрямованість. Як зазначає А.Ф Зелінський, «спрямо­ваність особистості — провідна її динамічна підструктура. Вона формується у процесі життя індивіда, його навчання та вихо­вання. Завдяки тому, що вона є верхнім шаром структури осо­бистості, спрямованість визначає стиль життя, вибір видів діяльності і окремих вчинків. Це стрижень, те активне начало в людині, що поєднує вчинки в певну систему і визначає її здатність протистояти випадковим змінам ситуацій».

Якщо виходити з того, що будь-яке правопорушення — це во­льовий акт людської поведінки, ознаками якого є суспільна не­безпечність і протиправність, а також із наданого визначення спрямованості особистості, можна дійти висновку, що осо­бистість злочинця повинна характеризуватися особливою спря­мованістю — інтересами, ідеалами, цілями і цінностями, уста-

Психологія особистості злочинця 73

новками — для того, щоб поводитися всупереч чинним соціаль­ним нормам.

У юридичній психології існують різні погляди на те, яка саме спрямованість притаманна правопорушникові. Так, наприклад, С.А. Тарарухін вказує¹, що психологія правопорушника характе­ризується антисуспільною спрямованістю, і виділяє такі її типи:

— асоціальна — коли поведінка не збігається з інтересами
суспільства, але не має чітко вираженого негативного
ставлення до нього і не завдає суттєвої шкоди;

— антисоціальна—поведінка суперечить інтересам суспіль­
ства і шкідлива для нього, але не є небезпечною для засад
суспільного буття;

— суспільно небезпечна—свідомо спрямована проти основ­
них засад суспільства, коли поведінка становить значну,
серйозну небезпеку.

Суспільно небезпечна спрямованість, у свою чергу, поділяєть­ся на три підтипи:

— некримінальний — при антисуспільній, але не злочинній
поведінці і відсутності ймовірності криміналізації в май­
бутньому;

— передкримінальний—при такій же поведінці і високій імо­
вірності того, що в майбутньому особа криміналізується і
стане злочинцем;

— кримінальний — після вчинення злочину і ймовірності
його повторення в майбутньому.

Така типологія не є достатньо досконалою. Оскільки за осно­ву виділення тих чи інших типів (підтипів) спрямованості пове­дінки особистості автором взято ступінь суспільної небезпеки діяння, по-перше, не враховується те, що одиничним вчинком не завжди можна пояснити психологію людини, її ставлення до оточуючих, цінності, ідеали тощо; по-друге, незрозумілим є віднесення некримінальної спрямованості до суспільно небез­печної та її відмінність від антисоціальної спрямованості пове­дінки правопорушника.

¹ Психологія особистості правопорушника / / Юридична психологія. Підруч­ник. Розділ 12. — К.: НАВСУ, 2000.

74 Тема З

Єнікеєв М.І. бере зі критерій для виділення різних видів спря­мованості правопорулника ступінь його соціальної шкідливості і визначає три типи, причому основою для виділення двох пер­ших є особливості ціннісно-орієнтаційної деформації особис­тості, для третього —дефекти психічної саморегуляції:

1) асоціальний—коли особа до кінця не сприйняла соціальні
цінності і через це будує свою поведінку, нехтуючи ними. Автор
називає таких злочинців «ситуативними», «менш злісними»;

2) антисоціальний — коли особа «постійно готова вчинити
злочин», це «злісні, професійні злочинці».

Ці два типи злочинців автор розподіляє на три можливих підти­пи (залежно від змісту ціннісно-орієнтаційної спрямованості):

— корисливий — злочинці (правопорушники), які зазіхають
на розподіл матеріальних благу суспільстві;

— насильницький — злочинці (правопорушники) з агресив­
ною, антигуманною спрямованістю, з украй зневажливим
ставленням до життя, здоров'я та особистої гідності інших
людей;

— корисливо-насильницький — злочинці (правопорушни­
ки), які поєднують в собі риси двох попередніх;

3) «випадковий» тип — такий, що характеризується дефекта­
ми психічної саморегуляції. Сюди належать особи, які вчинили
злочин вперше внаслідок збігу обставин, не змогли протистоя­
ти криміногенній ситуації тощо.

Така типологія злочинців також не є до кінця досконалою. Будь-яка ситуація сама по собі не провокує злочин, вона може бути тільки такою, що сприяє реалізації відповідних позицій і установок лише антисоціальної особистості. Вона актуалізує характерний для особи спосіб поведінки. Отже, виділення тре­тього типу злочинців є проблематичним. «Дефекти саморегу­ляції» є скоріше виразом недостатнього ступеню соціалізації, сприйняття соціальних цінностей і норм, аніж просто «ситуатив­на обумовленість поведінки».

Як вже зазначалось вище, особливість особистості правопо­рушників полягає саме в специфічному характері їх спрямова­ності, в її співвідношенні з соціальними цінностями та норма-

Психологія особистості злочинця 75

ми. Залежно від того, як співвідносяться ціннісні орієнтації, спрямованість особистості і соціальні цінності, можна виділяти три типи спрямованості особистості:

1) соціальну, що характеризується повним прийняттям осо­
бою цінностей і норм суспільства, готовністю їх наслідувати та
дотримуватися у своїй життєдіяльності;

2) асоціальну, що характеризується недостатнім ступенем
соціалізації особи й «незалученням» її до системи соціальних
цінностей та норм; особи із такою спрямованістю вчиняють
правопорушення не тому, що свідомо спрямовують свої дії про­
ти суспільних цінностей і бажають їх порушити, а тому, що не
сприймають або не усвідомлюють цінність відповідних процесів,
явищ, відносин, ідей тощо;

3] антисоціальну—коли особа свідомо спрямовує свою пове­дінку проти соціальних цінностей; вона усвідомлює той факт, що порушує відповідні норми, знищує певні цінності, але умисно діє саме так.

Зрозуміло, що зазначені типи є доволі ідеальними. Вони до­сить рідко зустрічаються в житті в «чистому» вигляді. Це пов'я­зано з тим, що спрямованість визначається не тільки змістом (ознакою якого в даному випадку є її співвідношення із соціаль­ними цінностями та нормами), а й широтою (тотальність чи ви­падковість злочинної поведінки), інтенсивністю (активне ство­рення криміногенних ситуацій чи використання наявних) та стійкістю (особа завжди діє однаково, відповідно до однієї сис­теми цінностей чи може поводитися по-різному у подібних си­туаціях).

3. Злочинна поведінка та механізми її формування

Структуру конкретного злочину можна охарактеризувати як діяння, що складається з чотирьох елементів: об'єкта (на що спрямоване діяння), об'єктивної сторони (способу вчинення діяння), суб'єкта (особи, що вчинила діяння) і суб'єктивної сто­рони (ставлення до діяння та його результатів). Але виділення цих елементів, вірно відображаючи структуру злочину за фор­мою, в психологічному сенсі недостатньо продуктивне, бо не

76 Тема З

містить вказівок на змістові ознаки і динаміку процесу, що роз­гортається у часі та просторі.

Злочин, як правило, не вчиняється спонтанно, стихійно, він практично завжди підготований досить тривалим процесом формування особи. Йому передує низка етапів життєдіяльності суб'єкта, що поступово формують його антисуспільну спрямованість. Оскільки злочинний результат є своєрідною фор­мою взаємодії особистості з середовищем, то й етапи формуван­ня злочинної поведінки слід розглядати на тлі соціальної дійсності. Вони виглядають наступним чином:

1) формування особистості з антисуспільною спрямованістю;

2) мотивація антисуспільного вчинку (мотиваційний етап);

3) прийняття конкретного рішення про його здійснення (етап
цілепокл адання);

4) реалізація цього рішення, включаючи сам вчинок та на­
стання його наслідків (операціональний етап).

На кожному з етапів взаємодія особи з середовищем відбувається по-різному, суб'єкт може бути більш чи менш ак­тивним, причому на останньому етапі він стає найбільш актив­но діючим началом: впливає на соціальну дійсність у негатив­ному напрямі, що викликає відповідні соціальні санкції (позбав­лення свободи чи застосування інших заходів покарання). Різні й часові параметри етапів злочинної поведінки: антисуспільна спрямованість формується протягом досить тривалого часу, мотивація й прийняття рішення потребує кількох днів чи годин, реалізація рішення може відбутися протягом декількох хвилин.

Звичайно, наведена схема досить умовна. Так, етап прийнят­тя рішення може бути зовсім відсутнім (злочин із необережності), тривати роками чи протягом лічених секунд (злочин у стані фізіологічного афекту).

Не викликає сумніву теза, що особистість, реалізуючи той чи інший вид діяльності, в цій діяльності формується і розвиваєть­ся. У злочині особистість виступає як складна біосоціальна сис­тема: всі структурні компоненти особистості так чи інакше впли­вають на процес формування злочинної поведінки. Наприклад, тип нервової системи (наслідувана властивість) значною мірою визначає протиправні установки: кишеньковим злодіям

Психологія особистості злочинця 77

притаманні висока чутливість, прискорена обробка інформації й прийняття рішення, що визначає успішність їх злочинної діяльності. З іншого боку, неадекватна завищена самооцінка (соціальна властивість) хулігана зумовлює відповідну спрямованість його дій.

Людина активно поводиться тільки відносно того, що є для неї певною цінністю. Але цінності злочинця є індивідуальними, вони не співпадають з загальноприйнятими і мають не позитив­ну, асоціально негативну спрямованість. Отже, соціальна небез­пека злочинця визначається не якимось особливими його потре­бами і цінностями, а несприйняттям ним системи існуючих со­ціальних цінностей.

У процесі становлення особистості велике значення має спосіб життя відповідних прошарків, соціальних груп, суспіль­ства в цілому. Поняття «спосіб життя» включає наступні чинни­ки: матеріальне середовище, в якому зростає і живе особа; сис­тема суспільних стосунків і зв'язків; соціально-психологічна ат­мосфера, що сприяє виникненню та закріпленню позитивних чи негативних рис особистості та відповідних форм поведінки. Дефектність навіть одного з чинників способу життя створює передумови для формування антисуспільних установок та ан-тисуспільної спрямованості — відсутність соціально-психологі­чної спільності при повному матеріальному статку; матеріальні труднощі в поєднанні зі сприятливими психологічними відно­синами тощо.

Поведінка, у тому числі злочинна, складається з низки вчинків, що знаходяться під контролем свідомості; діяльність — сукупність послідовно здійснюваних поведінкових актів, що спричиняють зміни в оточуючому середовищі та в самій особі. Діяльність можна розглядати також із позиції їх значимості для людини, оточуючих, суспільства у цілому, їх соціальної цінності (правової, політичної, моральної, релігійної тощо). Саме при такому підході вживається термін «поведінка», тоб­то зовнішньо виражена форма діяльності, що підлягає оцінці. Поведінка завжди пов'язана з системою тих соціальних зв'язків і відносин з іншими людьми, суспільством, державою у цілому, в яких індивід проявляє себе як особистість. Саме

78

Тема З

тому вони є об'єктом правової і моральної оцінки та регуляції поведінки.

Усвідомлене прагнення діяти так або інакше.здійснюється під контролем свідомості суб'єкта та є похідною від його соціальних властивостей, що складають ядро особистості, її «керуючої» сис­теми —особистісної спрямованості (світорозуміння, переконань, поглядів), ціннісних орієнтацій, соціальних установок, провідних мотивів поведінки, притаманних даній особі. Саме вони визна­чають зміст будь-якої форми діяльності та поведінкових проявів соціальної (антисоціальної) активності на всіх її етапах. Особ­лива роль належить їм при формуванні мотивації поведінки і окремих вольових актів (її компонентів). Соціальні властивості особистості, тобто змістовний бік свідомості, визначають вибір­ковість поведінки та наступну відповідальність за неї.

Слід зазначити, що більшість злочинців звичайно будують задля свого виправдання систему аргументів, нейтралізуючи ті цінності, що стоять на перешкоді досягнення їх цілей. Таким чином вони створюють для себе психологічний комфорт, душев­ну рівновагу. Причини злочинної поведінки при цьому вбачають­ся не в своїх негативних якостях, а в зовнішніх обставинах, в поведінці інших. Вчинення злочину, як правило, визначається високою самооцінкою та низьким рівнем самокритичності².

Поведінка — ланка, що опосередковує взаємовідносини між свідомістю людини і зовнішнім світом. Елементарною ланкою поведінки є вчинок — одинична цілеспрямована дія, взята у нерозривній єдності суб'єктивних спонукань і соціально значи­мих наслідків. Злочин — вольовий акт людської поведінки, що знаходиться під контролем свідомості: вибірковість по­ведінки стає основою кримінальної відповідальності за його вчи­нення.

Кримінально-правове поняття злочину визначається двома основними категоріями — суспільної небезпеки і протиправ-ності. До них часто додається винуватість і покарання, хоча, на

¹ Ратинов А.Р., Константинова Н.Я., Собчик Л.Н. Самооценка преступни-ков // Личность прєступника как обьект психологического исследования. — М., 1979. —С. 67

Психологія особистості злочинця 79

наш погляд, це не цілком вірно, оскільки без вини немає злочи­ну, а покарання — наслідок, результат вчиненого злочину, а не він сам. Усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи мож­ливість такого усвідомлення, поряд з протиправністю, відрізняє злочинну поведінку від законослухняної.

Злочинна поведінкає процес, що розгортається у про­сторі та часі і включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки за формою має такі ж компоненти, як законослухняна, але їх зміст інший. Із чотирьох зазначених вище етапів (формування особистості з антисуспільною спрямованістю; мотивація антисуспільного вчинку; прийняття конкретного рішення про його здійснення; реалізація цього рішення, включаючи сам вчинок та настання його наслідків) власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості. Ос­кільки нас цікавлять психологічні детермінанти злочинної по­ведінки, необхідно розглядати й попередні етапи, тим більше, що їх розподіл достатньо умовний: усі компоненти поведінково-го акту динамічні, причому окремі з них можуть немов би «випа­дати», не відображатися в свідомості особи.

Людина — не пасивний об'єкт, що лише сприймає вплив ото­чення, вона активно взаємодіє з середовищем, формуючи в пев­них межах умови свого життя, свою особистість. Ця активність виявляється, передусім, у соціальних ролях.

Соціальна роль — це реальна суспільна функція особи, зу­мовлена її становищем у системі суспільних відносин, приналеж­ністю до певної соціальної групи, взаєминами з іншими людьми та соціальними інститутами в різних сферах суспільного жит­тя. Кожна спільнота (сім'я, мала чи велика соціальна група, сус­пільство в цілому) встановлює для соціальної ролі певний нор­матив поведінки, якої чекають від суб'єкта. Відповідність нор­мативу поведінки, прийнятому (схвалюваному) в суспільстві, характерна для законослухняних осіб. Небажання чи не­здатність дотримуватися соціальних нормативів призводить цО морального конфлікту чи правопорушення (злочину), причому

80 Тема З

причина цього може критися як в особливостях особистості, так і в самому суспільстві.

Будучи знехтуваним позитивно орієнтованою соціальною групою, особа стає членом неформальної соціальної групи, сус­пільна спрямованість якої може варіювати в досить широких межах. При розбіжності фактичної соціальної ролі і рівня дома­гань виникає особистісний конфлікт, що переноситься на соціальне оточення і переростає в антисуспільну поведінку. Це ще раз підтверджує безпідставність уявлень про біологічну, на­слідувану схильність до вчинення злочинів з посиланням на ви­соку частоту антисуспільних проявів у дітей, батьки яких були злочинцями: причина тут у своєрідній негативній «соціальній спадковості» — звичках, традиціях, загалом способі життя батьків та в їх інтенсивному психологічному впливі (наслідуван­ня, навіювання та ін.) на дітей.

Загальновідомо, що основою поведінки людини є, насампе­ред, її потреби, що в подальшому визначають механізм форму­вання мотивів. Значна частка потреб має біологічну природу (напр., у харчуванні, продовженні роду, самозбереженні та ін.), але методи і засоби їх задоволення у людини соціалізовані, опо­середковані соціальною орієнтацією. Більшість потреб — суто людські: у спілкуванні, самоствердженні, визнанні й повазі та ін., тобто їх задоволення можливе тільки в соціальному середо­вищі.

Загалом потреби злочинця відрізняються за такими ознака­ми: 1) нерозвиненість соціально-необхідних потреб; 2) матері­ально-утилітарний характер; 3) перебільшення потреб, тобто перевищення середнього стандарту і правомірних можливостей їх задоволення.

Важливо наголосити, що ніяких власне антисуспільних, зло­чинних потреб не існує. Це ті ж загальнолюдські потреби, але деформовані за своєю спрямованістю та інтенсивністю. Так, пси­хологічні дослідження свідчать, що в осіб, які вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби видозмінилися таким чином:

— потреба у спілкуванні — в насильство над оточуючими;

— потреба у самоствердженні—у прагнення домінувати, за­
стосовувати силу, принижувати іншу людину;

Психологія особистості злочинця

— потреба у визнанні — в егоцентризм;

— потреба у повазі — в демонстрацію своєї переваги будь-
яким чином.

Це свідчить про наявність у носіїв зазначених потреб таких особливостей особистості, як брутальність, примітивізм, жор­стокість тощо. Поза ситуацією вчинення злочину вони можуть сприйматися досить звичайно, буденно, хоча й не вважатися привабливими. Більше того, констатація зазначених потреб зовсім не означає, що конкретний злочин було вчинено виключ­но для їх задоволення або ж що вони характерні для кожного злочинця. Але беззаперечно, що у середовищі, де така потреба сформувалась, культивувалося зневажливе чи вороже ставлен­ня до інших людей, до суспільства в цілому.

Таким чином, вибір того чи іншого варіанту злочинної поведінки залежить переважно від специфіки взаємовідносин із оточуючими та самого соціального середовища. Не існує врод­женої агресивності, навіть якщо злочинець учинив мало моти­вовану чи зовсім немотивовану, на перший погляд, агресивну дію. Це підтверджується численними експериментально-психо-логічними дослідженнями. Одне з них, проведене американсь­кими вченими у Стенфордській тюрмі, мало на меті визначити, як будуть поводитися люди, раніше законослухняні, коли вони переберуть на себе роль злочинця чи працівника тюрми (нагля­дача, вихователя). Кандидати відбиралися з числа добровольців серед студентів юридичних навчальних закладів. Всі вони були фізично та психічно здорові і не мали кримінальних ексцесів у минулому.

Результати експерименту вражаючі. «В'язні» швидко стали звичайними учасниками специфічного тюремного мікросередо-вища. Вони відразу ж сприйняли правила й установки ув'язне­них, їх стиль спілкування один із одним та ставлення до адміні­страції. Новий спосіб життя настільки вплинув на студентів, що вже на шостий день у їхній поведінці з'явилися антисоціальні елементи. Інші, хто не витримав психологічного навантаження, відреагували появою психічних відхилень.

«Наглядачі» також швидко призвичаїлися: вони почали з пре­зирством ставитися до в'язнів, застосовувати лайку та руко-

82 Тема З

прикладство і, нарешті, жорстокість та знущання. У раніше спо­кійних, миролюбних людей розвинулися риси агресивності, при­ниження та пригноблення ув'язнених увійшло до сфери їх інте­ресів. Деякі «наглядачі» продемонстрували навіть садистські тен­денції, немотивовану лють і т. ін.

Отже, соціальні умови буття мали у цьому випадку вирішаль­не значення для появи та ескалації агресивності. До аналогічних висновків дійшов Ю.М. Антонян: 76% осіб, що вчинили «немотивовані» насильницькі злочини, з дитинства потерпали від принижень, зневаги, психічного та фізичного насильства. Поступово психотравмуючі ситуації призвели до формування певних рис особистості, які й спровокували агресію.

На основі потреб виникає відповідна система інтересів. Інте­рес — це крок від потреби до поведінки, це усвідомлення потре­би і співвіднесення її з наявними умовами і засобами реалізації. При усвідомленні потреби свідомість прямо чи опосередковано спрямовується на відповідні об'єкти, спричиняючи виникнен­ня безпосереднього чи побічного інтересу і перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до результа­ту дії — при співпадінні мети і наслідків, що наступили; 2) до са­мих дій (коли мета і результати не співпадають); 3) до злочинної по­ведінки безвідносно її результату; 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, домінування та інших проявів зло­чинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізняються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до предметного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Потреби особи та необхідність їх задоволення опосередкову­ють виникнення мотиву — обґрунтування свідомого рішення діяти задля їх задоволення. Це не означає, що тільки задоволен­ням потреб все можна пояснити; в юридичній практиці наявні окремі факти вчинення злочину заради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т. ін., зумовлені своєрідною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному сенсі.

Характеризуючи мотиви злочинів, чинне кримінальне зако­нодавство звичайно користується узагальненою термінологією,

Психологія особистості злочинця 83

називаючи «низинні спонукання», «мотиви особистої зацікавле­ності», «хуліганські спонукання», що завжди потребує пояснен­ня та уточнення. Юридична форма вираження мотивів — ста­тична характеристика найбільш типових, узагальнених форм при багатозначності мотивації і полімотивованості фактично вчинюваних дій, оцінка яких дається законом. Дійсно ж мотив —динамічна категорія, взаємозв'язана з іншими психічним яви­щами та самою особистістю, змістовна сторона яких може зміни­тися будь-коли.

За джерелами утворення, специфікою відносин мотиви мож­на поділити на декілька груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, особиста зацікавленість); 2) такі, що не мають прямо­го (безпосередньюго) особистісного значення (хуліганство, праг­нення протидіяти законним вимогам представників закону, по­рушення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони, невип­равданого ризику), коли утруднена правильна оцінка подій та прийняття адекватного рішення. Окрему групу складають мо­тиви злочинів неповнолітніх, забарвлені їх віковими особливос­тями, що за умови недостатньої сформованості соціальних вла­стивостей особистості та наявності псевдосоціалізації нерідко призводить до неповного чи викривленого усвідомлення спону­кань та змісту фактично вчиненого.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід — об'єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути об­раза, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типови­ми чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш того — спрово­куватися потерпілим (наприклад, при хуліганстві).

Більш загальним щодо приводу є поняття стимул, тобто зов­нішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, насиль­ство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосе­редньо формує її мотивацію.

Термін «мотивація», похідний від «мотиву», вживається у де­кількох значеннях. У вузькому сенсі це: 1) процес виникнення

84 Тема З

мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 3) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого пев­ними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають став­лення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і зна­ходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особли­ве значення у психології надається так званій «боротьбі мотивів» («за» і «проти») та вибірковості засобів їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинної, зокрема, співвідно­сяться як загальне, окреме і одиничне: мотивація конкретного злочину одинична, вона має свою специфіку і неповторні, при­таманні тільки їй риси. Злочин — не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мотивами, фактично це результат дії, що становить суспільну небезпеку і протиправність, які суб'єкт міг чи повинен був передбачити.

Мотив необхідно відрізняти від наміру —мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити; при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не виз­начає змісту намірів та дій, спрямованих на його задоволення.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки — цілепок-ладанні—різноманітні спонуки і почуття особистості оформля­ються у свідомості суб'єкта у вигляді ідеальних прагнень до пев­ної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отримання бажаного результа­ту. Мета і результат співпадають за наявності умислу: при пря­мому наслідки є бажаними, при непрямому — вони допускають­ся. Мета дії і наслідки, що наступили, у певних випадках склад­ної вини та при вчиненні злочинів через необережність не співпадають, але це не означає, що вони безцільні чи безмотивні.

Мета—форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і резуль­татах; взаємозв'язок мотивів і цілей дій — основа змісту зазначе­ного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти.

Прийняття рішення — психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки, безпосеред­ньо пов'язаний із її вибірковістю. У рішенні знаходять відобра-

Психологія особистості злочинця 85

ження всі об'єктивні і суб'єктивні чинники, що обумовили вчи­нення злочину (передували йому), модель майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його вчинення. Тут, безсумнівно, присутня оцінка співрозмірності інтересів, що зумовлюють зміст мотивації, і на­званих наслідків. До можливості покарання кожен із винних ста­виться по-різному: один прагне його уникнути, інший — ігно­рує, третій — над ним не задумується.

Структура процесу прийняття рішення представлена на­ступними етапами: 1) підготовчий — переробка інформації і ос­мислення варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний — вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний — оцінка рішення з позицій необ­хідності і доцільності, його можлива корекція, зміна спрямова­ності наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі -—■ сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмо­вою від здійснення злочинного умислу.

Заключним (операціональним) етапом психологічної струк­тури злочинної поведінки є реалізація прийнятого рішення —-безпосереднє вчинення злочину. Власне поведінкою є лише цей заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юри­дичної значимості.

Психологічна структура злочинної поведінки може бути роз­горнутою чи скороченою, а етапи — тривалими в часі або швиД' коплинними. Так, на поведінку при реалізації прийнятого рішей' ня вирішальним чином може впливати ситуація: оцінивши її. злочинець може змінювати план дій (час, місце та ін.), відклас­ти злочин, відмовитися від його продовження тощо. Найбільш простим варіантом злочину є дія, що призводить до одного чи кількох наслідків; більш складним — злочин, що складається ³ двох дій, котрі призвели до одного чи кількох наслідків, або низ­ки дій, об'єднаних єдиним умислом, спрямованих до єдиної мет**-Існують також довготривалі злочини (напр., втеча з-під варти); злочинний результат може бути досягнутий одночасними чи різночасними діями декількох осіб у співучасті, у вигляді групо­вої діяльності різноманітних злочинних угруповань (від звичай­них груп до організованих спільностей).

86 Тема З

При ознайомленні з проблемою може скластись враження про різний психологічний зміст механізму злочинної поведінки залежно від форми вини—умислу чи необережності. Насправді ж тут більше подібності, ніж відмінностей, а останні фактично стосуються, насамперед, ставлення суб'єкта до суспільно небез­печних наслідків (коли йдеться про злочини з матеріальним складом) та до самих дій (стосовно злочинів із формальним скла­дом), а не самого механізму злочинного поведінкового акту. Спро­би трактувати деякі злочини як немотивовані, вчинювані без мети, позавольові тощо викликаються швидше нерозумінням чи змішуванням двох понять — суспільно небезпечної поведінки неосудних осіб та близьких до неї проявів пограничних станів людської психіки і суспільно небезпечних, злочинних дій осуд­них суб'єктів, носіїв свідомості і волі, здатних до вибіркової по­ведінки. В останньому випадку йдеться про правосуб'ектність — досягнення відповідного віку кримінальної відповідальності та розвиненість свідомості (рівень дорослості), у соціальному смислі достатніх для оцінки вчинених дій.

Поза свідомістю та волею немає злочину і відповідальності за нього. Рішення діяти приймається осудною особою і при на­явності умислу, і при необережності, але якщо повернутися до попередніх психологічних компонентів, то виявляється, що у свідомості суб'єкта були присутніми мотивація і цілепокладан-ня, які при вчиненні злочину з необережності не мали прямого відношення до наслідків, що фактично наступили. Йдеться швидше про ігнорування, зневажання загальноприйнятими чи спеціальними правилами убезпечення, їх неусвідомлене чи свідоме порушення, незалежно від того, до чого це призвело (на­приклад, відволікання уваги водія спричинило трагічні наслідки, що не применшує його вини, оскільки він повинен бути уваж­ним). Очевидно, що при вчиненні злочину в формі злочинної нео­бачності (халатності) мотив і мета стосуються самих дій, а не наслідків, як у злочинних деліктах. Злочинна самовпевненість означає не тільки певне усвідомлення суспільно небезпечних наслідків, але й прагнення їх уникнути, скориставшись своїми уміннями, навичками і т. ін.: наслідки наступають, оскільки роз­рахунки суб'єкта не підтвердилися.

Психологія особистості злочинця 87

Мотив сам по собі бездіяльний, доки не з'явилося прагнення його задовольнити, що потребує не тільки усвідомлення, але й проявів волі — прийняття рішення діяти у вибраному напрямі та його реалізацію. Усвідомленість включає також розуміння суспільної небезпечності вибраних злочинних форм і засобів задоволення потреби або ж реальні можливості такого усвідом­лення. В інших випадках має місце казус — невинне спричи­нення шкоди, незалежно від того, чим керувався суб'єкт і що він при цьому переживав.

Таким чином, якщо прослідкувати генезис злочинної пове­дінки від її витоків до настання наслідків, можна констатувати, що вона є низкою багаторазової взаємодії між особистістю і се­редовищем, точніше — результатом такої взаємодії, незалежно від того, про який злочин йдеться та яка поведінка йому переду­вала. Причини злочинності — результат складної взаємодії особливостей особистості та середовища, причому стосовно кон­кретного факту вчинення злочину вони виявляються в різних сполученнях, щоразу — по-своєму.