Національнийрух 1870—1914 pp. 4 страница

Модест Сосенко (1875—1920) студіював у Краківській Академії Мистецтв, у Мюнхені, а також у Національній Школі Мистецтв у

Парижі. Він є автором декількох портретів й монументального де­коративного розпису Музичного Інституту ім. Лисенка у Львові. Окремою ділянкою його малярських заінтересувань було церков­но-релігійне малярство. У своїх творах, особливо релігійних, він намагався синтезувати старі візантійські основи малярства з сучас­ними мистецькими досягненнями і був новатором у цій ділянці.

Для популяризації досягнень українського малярства і графіки велике значення мали музеї. Київський музей старовини й мистец­тва та Одеський міський музей красних мистецтв засновані в 1899 p., Харківський міський художній музей — 1886 р. та Феодо-сійська Картинна Галерея І. Айвазовського — 1880 р. та інші.

Російська влада не бажала розвитку української культури, а тим більш пропагування її здобутків. Москва ставила всілякі перешко­ди й застосовувала урядові утиски, зокрема, коли йшлося про ви­ключно українську національну культуру.

Одним із прикладів такої політики був випадок у Чернігові. Мар­шал Ніженського повіту Василь Тарновський, маючи колекцію ук­раїнської старовини, оригінальних портретів, зброї, стародруків, а також речей і документів, які стосувалися пам'яті Тараса Шевчен­ка, подарував її Чернігівському губерніальному земству. Земство на своїх зборах у 1899 р. більшістю, понад дві треті голосів вирішило організувати у Чернігові історичний музей і виділило кошти на його утримання. Проти тієї ухвали виступив чернігівський губернатор Андрієвський, мовляв, через брак матеріальних засобів, а також то­му, що "земства не мають права поширювати своє піклування на культурний розвиток населення". Одначе в таємному повідомлен­ні до Міністерства внутрішніх справ губернатор висловив побоюван­ня, що музей посилить українофільські настрої, які мають місце в Чернігові¹.

Політика Російської імперії відносно культурних цінностей Ук­раїни була також своєрідною формою імперіалізму. Росія намага­лася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіж­жя, сало, а пізніше цукор та руду, забирала вона духовні скарби, обезкровлюючи тим українську культуру².

Велику роль у збиранні та популяризації шедеврів українського мистецтва відіграв Національний Музей у Львові, заснований мит­рополитом А. Шептицьким, відомим меценатом української науки й мистецтва.

Архітектура.У середині XVIII ст. на зміну пишному козацькому барокко, прийшло рококо. Церкви рококо вирізняються ошатністю, вони тягнуться вгору. Власне в цій добі вибудовані дзвіниці в Київ­ській Печерській лаврі, біля Софійського собору, Кирилівського,

 

¹ Янчсвська Є. Народний художник Л. Манастирський // Наше Слово (Варшава). 1969.-№ 5 (651).-2 лютого.

¹ Лугова О.І. Вказ. праця-—С 23.

² Полонська-Василенко Н. До історії України XIX століття // Український історик.—
1964.- Ч. 4- С 10.

Михайлівського та Брацького монастирів і багато інших. Церкви Щекавицька св. Покрови та св. Андрея в Києві, собор Різдва Бо­городиці з чудовим різьбленим іконостасом у Козельці на Черні­гівщині, собор св. Юра у Львові, головна церква в Почаївській лаврі, запорозький храм у Самарі — це найбільш відомі будівлі рококо. Головними меценатами тоді були гетьман Кирило Розумовський й останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський, який збу­дував між іншим церкву св. Петра й Павла у Межигір'ї, де май­стерно поєднані риси рококо з національним українським харак­тером сільської церкви¹.

Ліквідовуючи рештки української самостійності, з 1801 р. забо­ронялося будувати в Україні церкви в українському стилі, зате в церковному будівництві стали насаджувати візантійсько-московсь­кий стиль. Державні монументальні будинки в Києві, Полтаві, Одесі, Херсоні, Маріуполі й Катеринодарі будувалися вже не за проектами українських архітекторів, а за проектами, надісланими з Петербурга.

З початком XX ст., український національний рух захопив й ар­хітектурну творчість, в якій поширювалося відродження українсько­го стилю, піонером і послідовним виразником якого був Василь Кричевський. Шедевром відродженого українського національно­го стилю в архітектурі став будинок Полтавського земства.

Дальшого розвитку зазнало й українське народне мистецтво, яке не могло бути обмежене державними законами. Цей розвиток по­значився, у виробництві килимів і гобеленів, вишиванні, мистець­кій кераміці, а також різьбі по дереву. На весь світ прославилися українські вишивки, гаптування срібром і золотом, вироби знаме­нитих майстрів кераміки, різьбярства, декоративного мистецтва. Ві­домими осередками народного мистецтва стали Опішня, Мирго­род, Хомутець і Скопці на Київщині, Ямпільщина на Поділлі, Ко-сів, Коломия, Яворів та Глиняни в Галичині.

Художня література. Найбільшим чинником, що спричинився до поширення національної свідомості серед українських селянських мас, було красне письменство — література. її розвиток і вплив тим більше замітний на українських землях під російською займанщи-ною, що там українське слово жорстоко переслідувалося й заборо­нялося державною владою. Незважаючи на всі заборони, передові українські інтелігенти продовжали свою літературну працю, писа­ли твори з українського побуту, як також історичні повісті й опо­відання, що виховували любов до свого народу. Література другої половини XIX ст. визначалася двома напрямками: реалізмом і мо­дернізмом. До найважливіших письменників другої половини XIX ст. аж до вибуху першої світової війни були Марко Вовчок (1834—

¹ АнтоновичД. Українське мистецтво // Нова Україна.—1923.—Ч. 3.—С 113.

1907), Степан Руданський (1830-1873), Леонід Глібов (1827-1893). Вони належали до перехідної доби в літературі, від романтизму до реалізму.

Визначними представниками реалізму в літературі на Наддніп­рянській Україні були: Анатоль Свидницький, відомий у літерату­рі під псевдонімом Патриченко (1834—1871), який показував роз­вал старого патріархального побуту сільського духовенства и на­слідки чужої школи в Україні, які вели до відчуження і денаціона­лізації української молоді¹; Олександер Кониський (1836—1900), "який невтомно підкреслював доцільність для української молоді триматися свого поля, а не служити своїми силами на чужому лану".

Повістяр Іван Нечуй-Левицький (1839—1918) робив перші спроби показати національно свідомих українців у повістях "Хмари" й "Над Чорним морем", а під псевдонімом Баштового написав працю "Ук­раїна на літературних позвах з Московщиною"². Панас Мирний (дій­сне прізвище Рудченко, 1849—1920) намагався збагнути "пробле­ми внутрішнього життя, переживання душі людської" й оповідав про буденне життя українця, його боротьбу за право бути люди­ною. Корінь лиха Мирний бачив у тодішніх економічних обстави­нах³. Борис Грінченко (1863—1910), якого видатний літературний критик Сергій Єфремов назвав "найхарактернішою й найвизнач­нішою постаттю серед літературного покоління 1880 pp.", він був не тільки громадський діяч і письменник, але і "символ цілої епо­хи — безмежного гніту з одного боку і дужого одпору та громадської відсічі, з другого"⁴. Павло Грабовський (1864—1902) засланий у Яку­тію, перебуваючи на чужині серед чужих людей, зумів викохати ве­лику любов до рідного краю й народу, а в парі з тим до людини взагалі, до всіх поневолених народів і країв, серед яких рідний край займає перше місце в серці поета⁵. До того самого покоління на­лежить Володимир Самійленко, який ганив усіх тих, які плазували перед Москвою; Андріян Кащенко та інші.

У цей період творила й Леся Українка (псевдонім Лариси Ко­сач, 1872—1913), велика поетеса, багатогранний талант якої виявив­ся в найрізноманітніших жанрах. Вона — автор глибоко патріотич­них поезій. її відношення до Росії вона найкраще виявила в своїх драматичних поезіях "Бояриня", "Оргія" та інших. З великою си­лою поетеса оспівувала болі рідного краю та надію на перемогу в боротьбі, як також інтимні почування душі сумовитого інтеліген-

¹ Єфремов С. Історія українського письменства. Вид. 4-е.— Київ-Ляйпціг, 1919.—
Т. 2.— С 84—85.

² Бойко Ю. Вибране.—Мюнхен, 1974.- Т. 2.- С 146—147.

³ Єфремов С Вказ. праця.— С. 169—174.

⁴ Там же.—С 197.

⁵ Там же.-С. 221-222.

та-сучасника. У патріотичних поезіях пробивається незламна віра в перемогу, наприклад, у поезії "Contra spem spero".

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки займає ми­стецька проза, як "Біда навчить", "Жаль", "Приязнь" та інші. Сво­єю творчістю Леся Українка здобула собі винятково велике зна­чення в історії української літератури, бо вона збагатила українську поезію новими темами, новими мотивами, стала в авангарді твор­чих сил, що виводили українську літературу на широку арену сві­тової літератури¹.

Отже, незважаючи на цензурні утиски та заборону українсько­го слова в другій половині XIX ст. під російською займанщиною, українська література досягла певного розквіту.

У третій чверті XIX ст. на Буковині з'явився Осип-Юрій Федь-кович (1834—1888), відомий також як буковинський соловій, та Си­дір Воробкевич (1836—1903), відомий під псевдонімом Данило Мла-ка. Вони були представниками романтизму. Це Воробкевич писав: "Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не сер­денько, але камінь має". Але найбільш всестороннім письменни­ком, поетом, публіцистом і науковцем із Галичини був Іван Фран­ко (1856—1916), який, подібно як Тарас Шевченко, закликав свій народ, що "Не пора, не пора москалеві й ляхові служить, Довер­шилась Україні кривда стара, нам пора, для України жить".

З кінцем XIX ст. Іван Франко, Ольга Кобилянська (1865—1940) та Осип Маковей (1867—1925) на Західній Україні та Михайло Коцюбинський (1863—1942) і Леся Українка (1871—1913), Володи­мир Самійленко (1864—1925) на Східній виводять українську літе­ратуру із селянської тематики і присвячують деякі свої твори про­блемам, які заіснували із розвитком промисловості. Коцюбинсь­кий написав "Фата моргана", а Іван Франко — "Boa Constrictor" та "Борислав сміється", в яких зображають незавидні умови укра­їнського робітника.

Гідним увага є те, що українські письменники, мистці та вчені, які стали на службу своєму народу, походили з різних суспільних верств. Найбільше їх, однак, походило зі шляхетсько-дворянських родів.

Поруч з оригінальними творами української літератури, з'явилася також і перекладна література класиків світової літератури різних пе­ріодів, починаючи від Гомера, через Данте, Шекспіра та Гете аж до Байрона. Визначними представниками у перекладній літературі були Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Павло Грабовський, Володимир Самійленко, Осип Маковей, Леся Українка, Михайло Старицький, а з молодших — Максим Славінський, Агатангел Кримський, вели­кий знавець перської та арабської мов та ін.

З розвитком української літератури з'явилися і перші спроби по­дати її історію та критичний аналіз. До піонерів у цій ділянці на­лежать росіянин Микола Петров (1840—1921), який у 1880 р. опуб­лікував працю "Очерки из исторіи украинской литературы XVII— XVIII веков", Микола Дашкевич (1852—1908) написав "Очерки исторіи украинской литературы 19 столетия" в 1888 р., а в Гали­чині — Омелян Огоновський (1833—1894) написав українською мо­вою "Історію літератури руської" у чотирьох частинах, яка вийшла друком у 1887—1893 pp.

Українською мовою з'явилися твори класиків античного світу, як наприклад, Гомера, а також середньовічні твори, такі як "Піс­ня про Нібелюнгів", "Пісня про Ролянда", "Пісня про Гайявату" та "Келавала". Із класиків Західної Європи перекладені були тво­ри Данте, Сервантеса, Шекспіра, Гете, Байрона та ін.

Продовжувалося на широкій науковій базі збирання та дослід­ження фольклору. У Львові побачили світ 46 томів "Етнографічного збірника" за редакцією Івана Франка та Володимира Гнатюка, і 16 томів "Матеріялів до українсько-руської етнології", за редакцією Федора Вовка, а пізніше В. Гнатюка, в серії видань Наукового Това­риства ім. Шевченка. Багато матеріалів з видань українознавства друкувалося у "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка", за редакцією Олександра Кониського, а опісля Михайла Грушевського, а також у "Літературно-Науковому Віснику" у Львові, також за ред. М. Грушевського, на сторінках "Кіевскої Старини" у Києві. Але тут, у відміну від львівських видань, все виходило російською мовою.

На початку XX ст. українська культура в цілому досягла зна­чних успіхів. Мистецтво України вийшло поза вузькі етнографічні межі, де стало поруч з мистецтвом інших народів світу.

Обговорюючи українську літературу та її авторів, не можемо по­минути з виду й те, що багато українських талантів, з уваги на не­можливість виявити себе вільно українською мовою, писали ро­сійською та іншими мовами. У першій половині XIX ст. до них належав Микола Гоголь (1809—1852), який був найвизначнішим представником української школи в російській літературі. Гоголь пішов у російську літературу як українець, щоб розповісти про іс­торичну Україну і поширити її духовно-культурні традиції на всю Росію¹. У другій половині XIX ст. з'явився Володимир Короленко (1853—1921), який також вибрав російську літературу для своєї пись­менницької кар'єри і став видатним російським письменником. Швейцарський літератор Бруно Гетц, аналізуючи його твори, пи­сав: "Його,—тобто Короленка,—українське походження, його ук­раїнські душа і світосприймання, особливий кольор його мелянхо-

 

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1980.— Т. 9.- С 3331.

¹ Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.— Нью-Йорк—Париж.— 1987.—С 318.

 

дії український, український його глибокий, а проте грайливий гу­мор... Щось було в нього таке, що він назавжди залишився укра­їнцем"¹. Обидва вони, як і Василь Наріжний (1780—1825), Григо­рій Данилевський (1829—1860) та інші подібні українці — російські письменники, у своїх творах зверталися до української тематики і свідомо, чи не свідомо, ширили знання про життя-буття українсько­го народу.

Проте українська література не могла свобідно розвиватися, бо в другій половині XIX ст. їй на перешкоді стояли два укази, таєм­ний Валуєва 1863 pp. та Емський указ 1876 р. й, очевидно, дер­жавна цензура. Як відомо, цензура в Росії не була новиною, її по-чатків шукати треба ще в часах Петра І, який у січні 1721 р. видав регламент Духовної Семінарії, що його можна назвати першим офі­ційним встановленням цензури. Катерина II 1783 р. видала указ Сенату "про вільні друкарні", який дозволяв відкривати приватні друкарні, але одночасно підпорядковував світські друкарні Священ­ному Синоду, Академії Наук, а також поліції. За Павла І заснова­но окреме відомство для нагляду над пресою.

Появився "Олександрівський" Статут 1804 p., який говорив, що в Російській імперії не повинна друкуватися і продаватися ні одна книга чи твір без цензури, яку мав здійснювати окремий комітет при університетах. Після повстання декабристів у 1826 р. з'явився новий статут, який визнавав право на існування тільки офіційного друку; забороняв друкувати твори з окремих галузей знань, зокре­ма вимагалося пильно стежити за творами з історичної тематики, книгами політичного змісту. Більш ліберальний статут 1865 р. звіль­няв від попереднього контролю газети, журнали, книги, урядові ви­дання, наукові праці тощо. Він дозволяв авторові протест проти неприхильного рішення цензорів. Цензура була знаряддям російсь­кого уряду в проведенні вірнопідданчої політики, захисті винятко­во державних інтересів, включаючи загальнолюдські цінності².

Церква в Україні

Тоді як в усіх ділянках життя українського народу під мос­ковською займанщиною відбувався процес національного відрод­ження, Українська Православна Церква, потрапивши під владу московських патріархів, а опісля Святішого Синоду Російської Православної Церкви, відірвалася від вікових традицій українського народу і стала повністю на службу московської політики. Напри-

¹ Goetz В. Wladimior Korolenko. Der Wald rauscht.— Ziirish, 1954.—S. 386; Демкович-
ЦобрянськийМ. Україна і Росія; історичні нариси на теми російського імперіалізму.—
Рим, 1989.- С 126.

² Кравченко І. З історії цензури // Київська старовина.— 1992.— № 4.—С. 59.

кінці XIX ст. в Україні було 8 єпархій: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Волинська, Подільська, Катеринославська, Херсонська та Симферопільська, яка охоплювала Крим зі степо­вими повітами. Єпископів не обирали за старим українським звичаєм, їх назначав Святійший Синод. Єпископам допомагали консисторії, які комплектувалися з "надійних людей", що мали допомагати в проведенні русифікації. До великих міст добирали священиків-росіян та "малоросів". Учителями духовних семінарій та в духовних бурсах-школах були теж росіяни, які навчали в дусі офіційного патріотизму та сприяли русифікації¹.

Москва добре розуміла значення церкви в житті народу й тому не дозволяла, щоб на керівних постах у церкві були українці. Від 1799 р. на Київському Митрополичому престолі засідали або мос­калі, або інші чужинці, в кожному разі не українці, а від 1812 р. вже не висвячували українців на єпископів. Російська Православ­на Церква, переформована в державний департамент, стала засо­бом русифікації й денаціоналізації своїх вірних. У XIX ст. ім­перський уряд заборонив вживати українську мову навіть у пропо­відях, ліквідовано церковні братства, а на священиків в Україні також призначали здебільшого неукраїнців. Духовна школа була знаряддям політичного і церковного омосковщення українцш-кан-цидатів на священиків, а духовенство було зобов'язане стежити за політичними рухами й інформувати про них поліцію. Згідно з пра­вославною теологією, відношення між владою і підданими має бути таке, як між дітьми й батьками. У зв'язку з цим священиків, а також дуже часто і поміщиків, власників підприємств, чи офіце­рів при війську, називали добродіями, батеньками тощо, яких тре­ба було інформувати, що діялося довкола них. Отже доносництво "батенькові" не вважалося таким, а видавалося за звичайну ін­формацію.

Уряд заборонив будувати церкви в українському стилі, малюва­ти ікони, наказав нищити статуї, де вони були, та переслідував українські звичаї. "Зовнішнє управління церкви, втиснуте в склад загально-державної адміністрації,— писав Олександер Лотоцький, відомий знавець церковного права,— щодалі тратило характер уста­нови суто церковної, вже не співпрацювало з державою, а служи­ло їй"². У другій половині XIX с. Православна Церква зовсім ві­дірвалася від народу, а вслід за тим вищі українські верстви та інтелігенція почали байдуже ставитися до церкви як інституції. Маси українського народу все більше шукали задоволення свого релігійного почуття поза мурами Православної Церкви. Внаслідок того в Україні появилися різні релігійні протестантські секти, які

¹ Полонська-Васнленко Н. Вказ. праця.—Мюнхен, 1976.— Т. 2.— С. 361.

² Лотоцький О. Автокефалія.— Варшава, 1935.—Т. 1.— С 452.

поширювалися головно з німецьких колоній. "Баптисти", які ві­рили, що людину можна хрестити тільки в дорослому віці, коли вона вже розуміє акт "хрещення" (звідти походить назва "бап­тист"); євангелісти, які визнавали тільки вчення Нового Завіту і відкидали всі інші вчення, рішення церковних синодів, писання Отців Церкви тощо.

Але найбільш поширеною була секта, відома під назвою "штун-да". Назва ця походила від німецького слова "штунде" (година), мо­литовної години, призначеної кожного дня для релігійних розва­жань, читання св. Письма та співу гімнів. У 1870-х pp. штундисти й баптисти почали відділюватися від Православної Церкви і закла­дали свої т.зв. громади євангельських християн. У зв'язку з тим по­чалося урядове переслідування штундистів. їх засилали до Сибіру, тримали в тюрмах, відбирали дітей у батьків і т.п. У 1879 р. ті гро­мади були офіційно визнані, але 1884 р. міністерство внутрішніх справ те визнання відкликало й заборонило молитовні збори штун­дистів. Щойно революція 1905 р. знесла ту заборону. Але загальний вислід урядових переслідувань вийшов у некористь переслідувачів, бо підняв в народі авторитет штундистів, як мучеників за віру. І ко­ли в 1877 р. штундистів налічувалося 300 000 осіб, то з вибухом пер­шої світової війни їх уже було в Україні 4 мільйони¹.

Поява сектанства серед українського населення була протестом проти зрусифікованої української церкви, яка перестала задовольня­ти духовні потреби своїх вірних.

Незважаючи на те, що Православна Церква в Україні цілком підпорядковувалась уряду та його русифікаційній політиці, не бра­кувало в рядах її духовенства і таких людей, які намагалися надати церкві українського характеру. Деякі священики говорили пропо­віді по-українськи, а в духовних школах України існували гуртки, які ставали вогнищами українського національного руху. На жаль, це були тільки винятки. Напередодні вибуху першої світової війни український народ у Російській імперії не мав своєї церкви, що потім відбилося на подіях 1917 р. і пізніше.

Церква на землях Холмщини та Підляшшя. У межах Польсь­кого Королівства землі Підляшшя та Холмщини під церковним оглядом творили одну Холмську єпархію, що належала до Га­лицької митрополії. Від 1652 р. там існувала Уніатська Церква, яка відрізняла українців, визнавців східного обряду від поляків — латинського обряду. Однак під тиском польської адміністрації тут також відбувалася сильна латинізація обряду та полонізація насе­лення. Російському урядові, а зокрема Священному Синодові Ро­сійської Православної Церкви, дуже залежало на тому, щоб лікві­дувати унію, а населення навернути до православної віри. У зв'язку

¹ Полопська-Васішенко Н. Історичні підвалини УАПЦ.—Мюнхен, 1964.— С 90—91.

з тим уживалися заходи, щоб це сталося добровільно, а не під урядовим примусом.

Але ці заходи не дали бажаних Москві наслідків, бо Уніатська Церква стала тут національною. По другому польському повстанні у 1863 р. Росія зірвала конкордат з Ватиканом, укладений 1847 p., й почувала себе вільнішою у поступках щодо уніатства. Крім того, польське повстання дало московському урядові нову нагоду зни- ■ щити рештки української Уніатської Католицької Церкви, яка ще існувала на Холмщині й Підляшші, й була сіллю в оці Святішого Синоду. До того, у великій мірі, причинився войовничий польсь­кий католицизм, який намагався підкорити собі ту церкву, латині­зуючи поступово її обряд впроваджуванням деяких елементів ла­тинської церкви. Холмська єпархія не мала тоді єпископа і нею завідував священик Іван Калінський, який, якщо не потурав, то не виступав проти поступової латинізації церкви. Такою політи­кою поляки викликали обурення не тільки на Холмщині й Під­ляшші, але також і в Галичині. Цю польську глупоту мудро вико­ристала російська влада і взяла "в оборону" уніатське населення і тим здобула собі симпатії в місцевого, як також і в галицького духовенства, зокрема серед москвофілів. У вересні 1866 р. Ка-лінського, син якого брав участь у повстанні, москалі ув'язнили і запроторили до В'ятки, разом з його найближчими помічниками, де він скоро помер¹. На місце Калінського прийшов прелат Ио­сиф Войціцький, який мав очистити обряд, але він "перевищив усі сподівання російської влади." "Очищуючи обряд", він завів у Церкві і школі... російську мову"². За це Ватикан суспендував Войціцького і в 1868 р. російський уряд згодився призначити на холмського єпископа визначного громадського діяча в Галичині, львівського каноніка Михайла Куземського, якого висвячено в єпископи. Новий єпископ обмежувався лише відлатинщуванням обряду і відпольщуванням єпархії. Та це не вдовольняло російського уряду. Куземський незабаром увійшов у конфлікт з прихильника­ми Войціцького й москвофілами, між якими були також священи­ки з Галичини, які писали на Куземського різні доноси. У 1871 р. єпископ Куземський був змушений покинути Холмську єпархію й повернутися назад до Галичини,

Насправді Москва тільки шукала нагоди, щоб ліквідувати Уні­атську Церкву та підпорядкувати її Святішому Синодові так, як це зробила Катерина II та цар Микола II на Правобережжі України. Коли спроби владнати це мирним способом, за згодою населення й духовенства, не дали бажаних наслідків, московський уряд по­чав уживати силу, терор і підкуп.

¹ Чубатий М. Українська Католицька Церква.— Регенсбург, 1946.— С. 19.

² Федорів Ю. Вказ. праця.— С 276.

У 1871 р. адміністратором Холмської єпархії був назначений М. Попел ь, священик-москвофіл з Галичини, що мав "навернути" Уніатську Церкву до православ'я. Однак він не відважився негайно ліквідувати унію— спершу позносив деякі свята, яких не було у пра­вославних, заборонив поминати папу в богослужениях і наказав по­минати Святіший Синод та запровадив московські богослужбові книги. Народ і священики заворушилися, а деякі тікали до римо-ка-толицької церкви, інші переходили на православ'я, а були такі, що стояли до кінця. Щойно у травні 1875 р. Попель поїхав до Петер­бурга на чолі делегації з проханням прилучити Уніатську Церкву до московської Православної Церкви. У тому часі Холмська єпархія на­лічувала 120 парафій із 330 церквами та 246 146 вірних. Цар Олек-сандер II "ласкаво" погодився задовольнити прохання делегації й Уніатська Церква в Холмській єпархії була ліквідована¹. Допоміж­ним чинником у наверненні Холмської єпархії на православ'я була депортація 74 священиків та 600 віруючих на Сибір, а 60 священиків уряд прогнав до Галичини, було вбито кільканадцять віруючих². Піс­ля скасування унії, ліквідовано й Холмську єпархію та підпорядко­вано її Варшавському православном)' архієпископові.

Проте офіційна ліквідація Уніатської Церкви не означала, що всі вірні погодилися на те. Навпаки, було багато таких, які від­мовлялися від православ'я і царський уряд застосував супроти них терор, арештував їх та вивозив на заслання. При допомозі карних експедицій на села силою відбирали церкви від українців католи­ків і запроваджували православ'я. У Сельківській в'язниці 1876 р. перебувало близько 200 арештованих уніатів, у судах тої губернії розглядалося 43 карні справи за чинний спротив поліції. З 200 ареш­тованих 52 особи (27 чоловіків і 25 жінок) було передано судові для покарання "за спротив владі"³.

Перехід Холмської єпархії на православ'я коштував українському народові приблизно 200 000 населення, яке воліло перейти на римо-католицький обряд, ніж повернути на православ'я⁴. І вони, на жаль, завдяки польському духовенству, з часом сполонізувалися. Цю групу населення називали на Холмщині "калакути". У кожному разі в останній чверті XIX ст. на всіх українських землях Російської імперії всевладно панувала Російська Православна Церква, вірна московсь­ким царям та імперії. Навіть революція 1905 р. не сколихнула пра­вославну ієрархію, щоб визволитися з одягнутих на неї кайданів.

¹ Федорів Ю. Вказ. праця.—С. 277.

² Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1984.—
Т. 10.- С 3614.

³ Пастернак Є. Нарис історії Холмщини і Підляшшя (новіші часи).— Вінніпег—То­
ронто, 1968.-С. 89.

⁴ Чубатий М. Вказ. праця.— С. 20.

Під час революції 1905 р. вийшов царський декрет про релігій­ну толеранцію і свободу релігії у Російській імперії, але він виключав можливість відновлення Української Уніатської Церкви. Цей дек­рет є, мабуть, найкращим доказом того, як московська влада не­навиділа український католицизм, що був однозначний з укра­їнським сепаратизмом у релігійному відношенні.

Освіта і шкільництво

Колоніальний стан України в межах Російської імперії виявив­ся також у ділянці освіти та шкільництва. Незважаючи на пере­шкоди, які чинив царський уряд, в першій половині XVI ст. укра­їнська культура все ще продовжувала розвиватися й на Лівобереж­ній та Слобідській Україні. Шкільна мережа значно зростала. За даними полкових ревізійних книг (1740—1748 pp.) із 10 полків, на які тоді ділилася Гетьманщина в адміністративному відношенні, у сімох було 866 приходських шкіл, тобто в кожному місті, містечку й великому селі була школа. У Переяславі, Чернігові та Новгород-Сіверську були семінарії, в Харкові Колегія, а в Києві Могилянська Академія¹. На території Чернігівського, Городенського та Сосниць-кого повітів 1768 р. було 134 школи, і одна школа припадала на 746 осіб населення. Із позбавленням Гетьманщини адміністратив-ної самоуправи та запровадження типово російського губерніаль­ного правління, в 1875 р. на тій самій території було вже тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ населення. І це ще не було найгірше, бо в 1860 р. в усій Чернігівській губернії на кожну школу припадало 17 144 особи². Про середні та вищі школи не до­водиться і говорити.