Національнийрух 1870—1914 pp. 2 страница

¹ Дорошенко В. Вказ. праця.— С. 163.

² Wasilewski L. Przedswiat.— Londyn, 1896—Ks. 10; Мухин M. З життя академіка А.
Кримського // Визвольний Шлях.— 1963.— Кн. 7.— С 884—885.

³ Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С 317.

⁴ Полонська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т. 2.—С. 320.

10 млн. рублів для "Товариства допомоги українській літературі, ми­стецтву й науці" з умовою, що з нього можна буде витрачати на поточні культурні потреби тільки відсотки, а сам капітал повинен залишатися непорушним. На жаль, цієї фундації не вдалося зре­алізувати через воєнні дії та остаточну окупацію України більшо­виками.

В. Симиренко був одним із найбільших українських мецена­тів, він підтримував не тільки "Київську старину", але також був одним із головних грошедавців на потреби Наукового Товариства ім. Шевченка й журналу "Літературно-Науковий Вісник" у Льво­ві та інших українських часописів. Він також заснував і утриму­вав у своєму селі Сидорівці один з кращих українських народних театрів.

Незважаючи на всі переслідування українського руху та на всі за­борони з боку уряду, в Україні творилася українська наука. Видатні науковці опрацьовували історію України, з'явилися праці про укра­їнську мову й літературу, на науковій ниві працювали історик Олек-сандер Лазаревський, мовознавець і фольклорист Олександер Потеб­ня, дослідник історії української мови Павло Житецький, правник Олександер Кістяківський, історик і етнограф Микола Петров.

Із важливих українських письменників того часу були Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Панас Мирний, Степан Руданський та інші.

У XIX ст. збільшувалася кількість українців у різних установах, різних галузях культури, але водночас зменшувалися можливості знайти відповідні посади в Україні. Унаслідок того, а зокрема після таємного Валуєвського указу з 1863 р. та Емського Указу з 1876 р. багато українських талантів емігрувало до Росії, де можна було більш свобідно себе виявити. Кількість українських діячів, які включилися в російську культуру, була дуже велика¹. До них слід зачислити з письменників Миколу Гоголя, Федора Достоєвсь-кого, Григорія Данилевського, Володимира Короленка; з компо­зиторів Петра Чайковського, з філософів Володимира Соловйова, Памфіла Юркевича, славетного педагога Костянтина Ушинського, братів Ігоря й Володимира Грабарів, внуків Адольфа Добрянсько-го, різьбяря Івана Мартоса та багато, багато інших українців, які сьогодні відомі, як діячі російської культури.

Трагедією України XIX ст. було те, що на відміну від XVIII ст. почали вважати за росіян (русских) усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували свої твори в російських часописах і т.д. "Здійснилося побажання Катерини II, — писала Наталя Полонська-Василенко, — щоб сама назва Гетьман-

¹ Полонська-Василенко Н. До історії України XIX століття // Український історик. — 1964.— Ч. 4.- С 10.

шини зникла". У XIX ст. стала зникати сама назва України, яку офі­ційно замінила спочатку "Малороссия", а далі "Юго-Западный край", "Южно-русские губернии"¹ (Південно-Західний край, Пів­денні російські губернії).

Вільне українське друковане слово видань з'являлося на землях під Австро-Угорщиною і приходило в Україну навіть у добу най-сильніших переслідувань. Гідним уваги є те, що навіть тоді, "коли замовкали майже всі прояви українського життя й воно ледве жев­ріло під гнетом утисків і заборон, не припинявся постійний прип­лив свіжих сил у ряди борців за національне визволення, й кадри цих борців,— як це твердив історик Дмитро Дорошенко,— поста­чали всі верстви українського суспільства: від українського панства, нащадків старих українських родів, до простих селян і робітників"². Хоча, правду сказавши, з-поміж українських панів тільки одиниці постійно підтримували український рух у 1860—1870 pp.³.

Точні та прикладні науки. Не відставали українці і в ділянці точних та прикладних наук, й впродовж XIX ст. появилася низка визначних науковців світової слави, з яких, на жаль, багато зара­ховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких вони працювали. А насправді вони були синами українського народу, якого вони не цуралися.

До таких належав Михайло Остроградський, видатний матема­тик (1801-1862), яюш народився в с Пашинівка на Полтавщині. У 1820 р. він блискуче закінчив Харківський університет, і згідно з но­вим законом йому прислуговувано звання кандидата наук. Однак, незважаючи на знаменитий атестат, трикратні успішні екзамени і свою обдарованість, молодий Остроградський зустрівся з непередба­ченими труднощами в отриманні цього наукового ступеня. Не ма­ючи успіху на батьківщині, в 1822 р. він виїхав до Парижа продо­вжувати свої студії, без потрібного фінансового забезпечення.

Студіюючи в Парижі, щоб оволодіти новими теоріями приро­дознавства й виробити навички самостійної математичної творчо­сті, він відвідував також відкриті засідання Паризької Академії Наук, де на нього звернули увагу славні французькі вчені. І власне тут Остроградський одержав свої перші наукові результати і, остаточ­но оформившись як учений математик, став викладачем свого улюб­леного предмету, а незабаром очолив кафедру математики у па­ризькому коледжі Генріха IV.

По шістьох роках Остроградський покинув Париж і виїхав до Росії (Петербург), де він представив ще дві свої наукові праці і 17 груд­ня 1828 р. був обраний ад'юнктом Академії Наук з прикладної ма­тематики, тобто помічником академіка. Ще цього самого року він

¹ Полонська-Василенко Н. Вказ. праця.—С. 12.

² Там же.

³ Дорошенко Д. Нарис історії України.— Т. 2.— С. 312.

почав викладати математику в Морському Кадетському корпусі. "За два роки Остроградський робить десять доповідей, присвячуючи їх актуальним питанням теорії хвиль, теорії теплоти, пружним коли­ванням, віковим нерівностям у русі планет, рівновазі і руху твер­дих тіл. Водночас учений з великим успіхом читає перший публіч­ний курс з небесної механіки"¹.

Видатних результатів М. Остроградський досягнув у галузі варі­аційного числення в теорії чисел, геометрії і теорії ймовірности. Він написав близько 40 наукових праць з ділянки математичного аналізу, математичної фізики та анатомічної механіки. Крім російсь­кої Академії Наук, він був також обраний членом Академії Наук Нью-Йорку, в Італії Національної Академії деі Лінчеі в Римі й Ту­ринської Академії та почесним членом багатьох наукових товариств й університетів². У 1856 р. він був обраний членом-кореспонден-том Паризької Академії Наук. Працюючи в абстрактній галузі знан­ня, Остроградський любив і добре знав літературу й мистецтво. З української літератури його улюбленим письменником був Тарас Шевченко і їх обидвох єднала багаторічна щира дружба³.

Остап Волощак (1835-1918), видатний географ, ботанік і флорист, народ, вїм. Яворові, Галичина. Самотужки, на власний кошт вчився в гімназії у Львові, а потім студіював право в Будапештському універ­ситеті. Однак, працюючи як адвокат у Відні, він не задовольнявся своєю професією і вписався до Віденського університету, де студіював природознавство і медицину. Там сформувався як науковець-ботанік.

О. Волощак зробив вагомий внесок у розвиток ботанічної гео­графії, працюючи у Львівському університеті. Він вивчав закономір­ності поширення рослин та розмежування флори східних і захід­них Карпат, опублікував близько 50 наукових праць з ботаніки, і значна частина його наукового дорібку не втратила своєї цінности навіть і з кінцем XIX ст.

За висліди його наукових праць Волощак був номінований чле­ном Віденської та Краківської Академії Наук, а також і дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові⁴.

Іван Пулюй (1845-1918), видатний фізик, нар. у Грималові на Тернопільщині. Гімназію закінчив у Тернополі і вписався на теоло­гічні студії у Віденському університеті. Однак, закінчивши його, не висвятився на священика, тільки записався на філологічний факуль­тет. У 1875 р. І.Пулюй виїхав до Страсбурга, де продовжував студі­ювати електротехніку. У 1877 р. дістав академічне звання доктора фі-

¹ Конфорович А.Г., Сорока М.О. До первокореня істини // Аксіоми для нащад­
ків.- Львів, 1992.- С.83.

² Там же.— С.95.

³ Там же.- С.87.

⁴ Кобів Ю.Ф. Дослідник Карпатської флори //Аксіоми для нащадків. — Львів,
1992.- С 487-495.

лософії (спеціализація з фізики). Наступного року на всесвітній ви­ставці в Парижі Пулюй був нагороджений за винаходи фізичних і електротехнічних приладів. У 1882 р. Пулюй обійняв посаду техніч­ного директора електротехнічного бюро у Відні і привернув до себе увагу винаходами електронічних апаратів. Він одержав посаду про­фесора експериментальної і технічної фізики в німецькому Політех­нічному інституті в Празі. За науково-технічні досягнення у 1889 р. його обрали ректором того інституту, а в 1902 р. він став першим де­каном першого в Європі електротехнічного факультету.

Творча індивідуальність Пулюя особливо яскраво проявилася в га­лузі електромеханіки, удосконалюючи технологію виготовлення роз-жарувальних ниток для освітлювальних ламп. Його лампи були наба­гато кращі від ламп американського винахідника Томаса Едісона й демонструвалися на світовій виставці в м. Штайєрі 1884 р. Учений перший дослідив "холодне світло", знане тепер як неонове¹. За його активної участі запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі — першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення променів "X", якими пізніше скористувався німецький вчений Рентген і від якого ці промені діста­ли свою назву. Власне тому Пулюя слід уважати основоположником науки про рентгенівські промені в не меншій мірі, ніж Рентгена.

Іван Пулюй опублікував близько 50 наукових праць німецькою мовою, переважно на сторінках Повідомлень Віденської Академії Наук, а також англійською. Чотири статті видрукував українською мовою у виданнях Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Льво­ві, дійсним членом якого він був.

Намагаючись протидіяти полонізації в Галичині та русифікації своїх співвітчизників в Наддніпрянщині, Пулюй разом з Паньком Кулішем, і частково з Іваном Нечуй-Левицьким, багато часу і зусиль віддав перекладу Біблії українською мовою. Перебуваючи у Відні з 1864 p., вже у 1867 р. Іван Пулюй організував культурно-пропаган­дистське товариство "Січ", що мало протидіяти акціям польського та російського товариств та поширювати найгірші чутки про українців².

Він переклав українською мовою і підручник з геометрії, що також був заборонений під російською займанщиною. Для підне­сення національної свідомості народу і протиставлення москвофіль­ству вчений заснував молодечий гурток для вивчення й популя­ризації української історії і літератури.

Під час першої Світової війни Пулюй очолював разом з Іваном -Горбачевским Комітет допомоги утікачів у Празі³, співпрацював з Союзом Визволення України. Він також написав німецькою мо-

¹ Влох О.Г. та ін. Доля вченого в долі України //Аксіоми для нащадків.— С 188.

² Дацеико Леонід, Шендеровський Васипь. Славетний український вчений Іван
Пулюй // Розбудова держави (Київ).— 1994.— № 5.— С.25.

³ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— С.241.

 

вою розвідку п.н. "Україна і її міжнародне політичне значення"), в якій обгрунтував потребу незалежної української держави для за­безпечення миру в Європі перед російською загрозою. Одночасно Іван Пулюй звернувся до уряду Японії із закликом дозволяти ук­раїнським полоненим користуватися українським перекладом "Псалтиря", який був заборонений в Росії тільки тому, що звучав українською мовою. Внаслідок того царський уряд вніс формаль­ний протест¹.

Іван Горбачевський (1854-1942), видатний учений, педагог і гро­мадський діяч, нар. у селі Зарубин на Тернопільщині. Після закін­чення гімназії в Тернополі студіював медицину в Віденському уні­верситеті. Як лікар і професор Карлового Університету в Празі про­довжував свої досліди в ділянці сечової кислоти. Він одним із пер­ших виділив у чистому вигляді амінокислоти й показав, що вони є будівельним матеріалом білків.

І. Горбачевського декілька разів обирали деканом Медичного фа­культету^ Карлового Університету в Празі, а в 1902-1903 pp. — рек­тором. Його наукові праці друкувалися німецькою, чеською й ук­раїнською мовами.

Від 1906 до 1917 р. Горбачевський був членом Найвищої Держав­ної Санітарної Ради, а з 1908 р. — член Палати Панів Австро-Угор­щини. У 1917 р., по смерті цісаря Франц-Йосифа, австрійський уряд запропонував І. Горбачевскому посаду міністра здоров'я Австро-Угорщини. Але коли наприкінці жовтня 1918 р. більшість Міністер­ської Ради виявилася проти поділу Галичини на українську і польсь­ку частини, Горбачевський на знак протесту зрікся своєї посади.

І. Горбачевський автор чотиритомного підручника курсу лі­карської хімії чеською мовою і курсу органічної хімії українською мовою та ряду інших наукових праць. Він був дійсним членом Ук­раїнської Академії Наук та дійсним і почесним членом Наукового Товариства ім. Шевченка. Участь Горбачевського у науковому жит­ті Чсхо-Словаччини настільки вагома, що в деяких чеських енцик­лопедіях відзначається, що він був чеським ученим українського по­ходження. Іван Горбачевський виховав цілу плеяду учених, зокре­ма в галузі лікарської хімії².

Микола Пильчиків (1857-1908), український фізик, нар. у Пол­таві і закінчив Харківський університет у 1880 р. Ще студентом другого курсу винайшов електричний фонавтограф, на кілька де­сятиріч випередивши американського винахідника Томаса Едісо-на³. Від 1881 до 1887 р. Пильчиків створив 18 наукових праць, ви­найшов і збудував дев'ять власних фізичних та фізично-хімічних

¹ Ukraina und ihre intemationale politische Bedeutung, von Hofrat Dr. J. Puluj.— Wien,
1915; ЦаценкоЛ.,ШеіщеровськіійВ. //Там же.- С. 29.

² Юркевич О.Г. Український вчений світової слави //Аксіоми для нащадків.— С 339-347.

³ Плачшща В.П. Фізик-новатор //Там же.— С 210.

приладів, з поміж яких рефрактометер для рідин здобув визнання не тільки в Російській імперії, але і за кордоном. Він також пер­ший почав розробляти теорію магнітометричних методів розвідки. Від 1889 до 1894 р. був професором у Харкові і там здійснив перші в Україні експериментальні й теоретичні дослідження з радіоак­тивності, ставши піонером нової наукової дисципліни — ядерної фізики. Від 1894 до 1902 р. був професором Одеського університе­ту, а потім Харківського Технологічного Інституту. Очоливши ка­федру фізики та фізичну лабораторію того інституту, він збудував першу у Харкові радіостанцію з 25 метровою щоглою, де продо­вжував дослідження радіозв'язку, зокрема створив модель радіоке-рованого протимінного захисту для військових кораблів і т. п. Він автор праць, які стосуються геофізики, оптики, радіотехніки і рен­тгенографії.

Пильчиків мріяв перетворити лабораторію на фізичний інсти­тут, але з поверненням автократичного царського правління в Ро­сійській імперії і поліційних переслідувань у нього стався нерво­вий розлад і він у 1908 р. учинив самогубство.

Незважаючи на великі зобов'язання супроти науки та своїх на­укових планів, Микола Пильчиків не забував також і про свій ук­раїнський рід і народ, з якого він вийшов. Йдучи слідами свого батька Дмитра Пильчикова, члена Кирило-Методіївського Братства й активного діяча полтавської "Громади", в 1892 р. Пильчиків став одним із фундаторів Наукового Товариства ім. Шевченка у Льво­ві, дійсним членом якого він був. Його також обрано членом-ко-респондентом Тулузької Академії у Франції, Фарадеївського Това­риства в Лондоні, Американського Електрохімічного Товариства та ряду французьких і багатьох наукових товариств Росії¹.

Михайло Туган-Барановський (1865-1919), видатний український економіст й учений мислитель, нар. у селі Солоному на Харків­щині. Закінчивши природничо-математичний і правничо-економіч­ний факультети Харківського університету 1892 p., Туган-Барановсь­кий написав працю "Вчення про граничну корисність господарських благ, як причину їх діяльності", в якій виступив з критикою те­орій трудової вартості та граничної корисності. Він є також авто­ром багатьох економічних праць, в тому числі про економічну кризу промисловості в Англії, за яку дістав ступінь магістра політичної економії Московського університету в 1895 p., де став працювати як приват-доцент. Однак після чотирьох років був звільнений за "вільнодумство" і повернувся в Україну, де брав участь в українсь­кому суспільному житті, зокрема в Полтавському земстві.

За свою працю "Російська фабрика в минулому й сучасному" Туган-Барановський здобув титул доктора Московського універси-

¹ Там же.- С. 216.

тету. Внаслідок того його покликали на приват-доцента Петер­бурзького університету і професора економічних факультетів Пе­тербурзького Політехнічного і Комерційного інститутів. Він є ав­тором багатьох творів з політичної економії, а його праця "Осно­ви політичної економії", яка з'явилася в 1907 p., стала дуже попу­лярним підручником для студентів вищих шкіл на всій території Російської імперії і витримала декілька видань. Твір "Основи по­літичної економії" важливий для української економічної науки ще й тим, що він насичений матеріалами з української господарської діяльності. Ця праця конкурувала з працею А.Маршалла "Прин­ципи політичної економії", і за неї Туган-Барановський отримав ве­лику премію ім. адмірала С.А. Грейда від Петербурзької Академії Наук¹.

М. Туган-Барановський провів також аналіз кооперативного руху й написав на тему кооперації низку цінних праць, головною серед яких є дослідження "Соціяльні основи кооперації", що згодом стало відоме в усьому світі. Його праці з ділянки економії, а в тому й кооперації, принесли йому міжнародну славу передового економі-ста-теоретика.

Туган-Барановський розпочав свою наукову діяльність як при­хильник "легального марксизму", але з часом змінив свої погляди і в своїх теоретичних й історичних працях з політичної економії пропагував ідеали соціальної справедливості.

Туган-Барановський співпрацював з українськими вченими, в то­му числі й з Михайлом Грушевським, готуючи енциклопедичний довідник "Украинский народ в его прошлом и настоящем", третій том якого, що був присвячений народному господарству України, редагував Туган-Барановський. На жаль, цей том не з'явився дру­ком. За часів Центральної Ради Михайло Туган-Барановський очо­лював Міністерство Фінансів і належав до тієї групи українських вчених, яка в 1918 р. добивалася створення української Академії Наук. Він помер наглою смерттю 22 січня 1919 р. в дорозі до Оде­си, перебуваючи у складі урядової делегації УНР на Світову Кон­ференцію в Парижі.

Георгій Вороний (1868-1908), видатний український математик ро­дом з Полтавщини, який прожив лише 40 рокнз, але залишив піс­ля себе істотний слід у сучасній теорії чисел. Науковий світ вва­жає його найбільшим арифметиком своєї епохи. Закінчивши При­луцьку гімназію у 1885 p., вступив до Петербурзького університе­ту на відділ математики і самотужки працював над теорією чисел та алгеброю.

У 1889 р. Г. Вороний склав випускні іспити і його як багатообі-цяючого науковця залишили при університеті для одержання про-

¹ Злупко С.М. Фундатор теорії економічної коньюнктури //Аксіоми для нащадків.— С 454.

фесорського звання. Захистивши у 1894 р. дисертацію "Про цілі алгебраїчні числа, що залежать від коренів незвідного рівняння третього ступеня", був номінований професором при кафедрі чистої математики Варшавського університету.

У 1897 р. учений захистив докторську дисертацію під назвою "Про узагальнення алгоритму неперервних дробів". Слід підкрес­лити, що обидві його дисертації, магістерська і докторська, були відзначені премією Академії Наук ім. академіка Буняковського. Ро­сійська Академія Наук 1907 р. обрала Г. Вороного своїм членом-кореспондентом з фізично-математичного відділу¹.

Однак доля не судила Вороному повністю виявити свій талант, і великий математик помер 20 листопада 1908, маючи всього сорок років. Наукова спадщина Вороного складається з шістьох мемуарів, трьох статей з теорії чисел та сімох повідомлень на наукових з'їздах і конгресах. Його праці, присвячені аналітичній теорії чисел; алгеб­раїчній і геометричнії! теорії чисел і математичному аналізу.

Вищенаведений перелік визначних науковців — це тільки прик­лад, яких геніальних учених дав український нарід у доволі неспри­ятливих політичних, а то й економічних умовах, беручи до уваги, що тільки одиниці мали змогу користати із благ середньої та ви­щої освіти в Австро-Угорщині, а ще менше в Російській імперії.

Театр і музика. В Україні існували російські театри, які на ви­могу населення грали також українські п'єси. Для них у Києві збу­довано новий театральний будинок, а в Харкові він уже існував раніше. Діяв російськомовний театр в Одесі, який утримували графи

Мартови.

Поява професійного театру українською мовою в Україні пов'язана з діяльністю І. Котляревського, Василя Гоголя-Яновсько-го та Григорія Квітки-Основ'янснка. На початку XIX ст. в Україні було вже чимало театрів російсько-польсько-українських та інших, чужоземних. Особливо розвинувся театральний жанр французько­го типу, рід веселої вистави зі співом, т.зв. "водевіль". За таким зразком князь Шаховський написав у 1812 р. водевіль "Козак-сти-хотворець", а кілька років пізніше Іван Котляревський скомпону­вав свій водевіль "Москаль-чарівник". На основі італійсько-фран­цузьких зразків Котляревський написав "Наталку Полтавку", яку перший раз показано на сцені в 1819 р. і то з великим успіхом. Успіх українських творів І. Котляревського спонукав інших авто­рів писати українські п'єси. Так з'явилися такі твори, як "Любка, або Сватання в селі Рифмах", "Бувальщина", "Кум Мірошник", а також "Простак" — Василя Гоголя-Яновського, "Сватання на Гон-чарівці", "Щира Любов" та інші Гр. Квітки-Основ'яненка.

¹ ГорбачукЛ. На вершині цариці наук //Аксіоми для нащадків.— С. 170.

У половині XIX ст. з'явилися також п'єси історично-побутові, як "Назар Стодоля" Т. Шевченка, драма "Гаркуша" написана з на­слідуванням італійських розбійницьких драм. Яків Кухаренко (1800— 1862) написав кілька п'єс з чорноморського побуту, а Семен Гу-лак-Артемовський скомпонував оперу "Запорожець за Дунаєм", яку вперше поставлено на сцені Петербурга 1863 р. Того самого року побачила світ драма Марка Кропивницького "Дай серцю волю, за­веде в неволю". М. Кропивницького вважають основоположником модерного українського театру.

До 1880 р. окремих українських театральних труп не було, а ук­раїнські п'єси ставили на сценах російських театрів російські та польські трупи. Пізніше уряд забороняв і переслідував українські п'єси взагалі й українські актори мусіли працювати на російських сценах. Кращими з них були Михайло Щепкін, приятель Т. Шев­ченка, Карпо Соленик та Марко Кропивницький. Михайло Щеп­кін (1788—1863) коло 15 років працював в Україні, граючи російські та з особливим успіхом українські п'єси. Карпо Соленик (1815— 1851) відмовився вступити на російську імператорську сцену і грав у Харкові та в інших містах Лівобережжя. Він став одним із фун­даторів українського реалістичного театру¹.

Дещо пізніше вийшло розпорядження, яке дозволяло ставити українські п'єси за умови, що того самого вечора мала йти й ро­сійська п'єса з такою самою кількістю акторів. Це дуже ускладню­вало працю, але помимо того на початку 80-х pp. українське теат­ральне мистецтво знову ожило.

Марко Кропивницький (1840—1910) написав понад 40 оригіналь­них чи перероблених з інших творів театральних п'єс, у яких від­творював побут України та її колоніальне становище. Драматург відзначався гострою обсервацією народного життя й тому давав над­звичайно живі й дотепні сцени.

Восени 1882 р. Марко Кропивницький як талановитий актор і режисер організував першу українську професійну театральну тру­пу з участю Марії Заньковецької, Миколи Садовського та інших. Пізніше до них приєдналися ще два брати Садовських, Карпенко Карий і Панас Саксаганський. Ця група започаткувала нову добу в історії українського театру.

Михайло Старицький (1840—1904), письменник, пост і драма­тург, автор лібрет до Лисенкових опер "Гаркуша", "Чорноморці", "Тарас Бульба" та ін. Під тиском реакції мусів у 1878 р. виїхати за кордон, але в 1880 р. повернувся й розгорнув видавничу й теат­ральну діяльність. У 1883 р. очолив перший професійний українсь­кий театр. Пізніше заснував театральну трупу молодих акторів, а з

Антонович Д. Український театр // Нова Україна (Прага).— 1923.— Ч. 1—2.— С 136-137.

1895 p. віддався повністю літературній творчості й перекладам з чу­жих мов. Великий вклад Старицький зробив в українську драма­тургію, створивши ряд побутових й історичних драм і романів, як "Ой, не ходи Грицю", "Талан", "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Облога Буші", "Останні орли" та ін. Російською мо­вою він написав романи "Перед бурей", "Разбойник Кармелюк". Деякі його ліричні поезії здобули таку популярність, що стали на­родними піснями, як наприклад "Ніч яка, Господи", "Туман хви­лями лягає", "Ох і де ти, зіронько та вечірняя". М. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і ві­діграв велику роль в організації літературного і громадського жит­тя в 1890-х рр¹. З усіх драматургів XIX ст. він найкраще володів

драматичною концепцією.

Крім Старицького, драматичні твори писали М. Кропивниць­кий та І. Тобілевич. Марко Кропивницький (1840—1910), закінчив­ши Київський університет імени св. Володимира, працював у Єли-саветграді дрібним урядовцем і брав участь як актор і керівник в аматорських театральних гуртках разом з І. Тобілсвичем. У 1871 р. вступив до професійного російського театру в Одесі, де грав пере­важно українські ролі, і працював також у російсько-українських провінційних трупах. Очоливши першу українську професійну трупу 1881 p., зорганізовану в Єлисаветграді, започаткував нову добу в житті українського театру. В його трупі виступали видатні укра­їнські актори: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Сак­саганський, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська та ін. Кропивницький виконував ролі різноманітного жанру, як ха­рактерно-драматичного, так і комедійного, і в цьому він виявляв­ся найсильніше. З театрального життя він відійшов 1902 p., однак продовжував письменницьку роботу.

Славну роль в історії українського театру, у піднесенні його твор­чої майстерності, відіграв великий український драматург, артист і режисер, старший брат Садовського і Саксаганського Іван Тобілевич (1845—1907), що виступав під псевдонімом Карпенко-Карий. У 1883 р. Карпенко-Карий написав свій перший драматичний твір-дра-му "Бурлака", в якому розкрив соціальне лихо і цілковиту безправ­ність українського народу в Російській імперії. За цей твір його засу­дили на п'ять років заслання, яке він відбував у Новочеркаську. На засланні драматург створив для театру низку сценічних творів: "Бон­дарівна", "Наймичка", "Мартин Буруля", "Безталанна". У 1887 р. Тобілевич дістав дозвіл повернутися на свій хутір, а в 1888 р. він разом із Саксаганським заснував новий український театр, тобто чет­вертий з ряду в Україні (в той час існували вже театри Старицького,

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).— Париж—Нью-Йорк, 1976.— Т. 8.- С 3029.

Садовського і Кропивницького), який ставив переважно реалістич­но-побутові п'єси. Він виступав із величезним успіхом у Києві, Оде­сі, Катеринославі, по різних містах і селах України і поза нею,— Мінську, Петербурзі, Варшаві, Кишиневі тощо¹.

У 1905 р. Микола Садовський, корифей українського побутово­го театру, очолив у Львові театр "Руської Бесіди" і спричинився до піднесення театральної культури в Західній Україні. Повернув­шись до Києва, Садовський заснував перший український стаці­онарний театр, який працював аж до 1919 р.

Під кінець XIX і на початку XX ст., незважаючи на заборони й обмеження з боку російського уряду, українське театральне мистец­тво розвинулося, а в парі з ним й українська драматургія, які ві­діграли поважну роль в українському національному русі. З почат­ком 1860-х pp. у ряді міст і містечок України організувалися ама­торські театральні вистави. На початку 1870-рр. пожвавилося ук­раїнське театральне життя в Києві, душею якого були драматург Михайло Старицький і композитор Микола Лисенко. Вони спіль­но організували Товариство українських сценічних акторів, а разом з ними співпрацював цілий гурт української інтелігенції.