Паралелі та відмінності “Енеїд” Вергілія та Котляревського

Не менше за Котляревського дивує й Вергілій. Адже його шедевр не вкладається в класичну модель утворення героїчного епосу, в якій моделі поневолений чи занепалий (з різних причин) народ знаходить собі розраду у спогадах про славне минуле. Згідно з цією моделлю, Гетьманщина часів Котляревського, Італія часів Петрарки, навіть Еллада часів Гомера закономірно породжують своїх геніїв. Але Рим часів принципату? Світова держава, «єдиний Космополіс населеної землі», Вічне Місто — хіба потребує він втіхи сумнівного ґатунку, що її у далекому минулому знаходять нині зневажені і скривджені?

Якщо римське virtu вимірювати лише військовою доблестю, то ні, не потребує. Але римляни були доблесними не лише на полі бою; не менше завзяття вони виказували і на теренах культури. Підкоривши Елладу силою зброї, вони не тільки знайшли в собі мужність підкоритися еллінському духовному генієві, але й кинути йому виклик. «Зневажений» Гомером і «скривджений» ним римлянин Вергілій пішов у контратаку, стверджуючи в царині героїчної поезії духовні доблесті римського народу квиритів. На інших напрямах наступали інші представники римської культурницької когорти. Цей наступ виявився настільки потужним, що століттям по тому вже еллін Плутарх кидається у контратаку зі своїми «Порівняльними життєписами». Як наслідок цього грандіозного «агону» між двома народами греко- римської давнини ми й маємо величну елліністично-римську культуру, котра є підмурком культури європейської.

Відчуття власної римської гідності вивело Вергілія на прю з еллінським велетнем Гомером. Гнаний відчуттям гідності свого народу — а «Котляревський був першим полоненим української народньої культури» (Є. Сверстюк) — творець «Енеїди» став проти російського велетня і встояв перед «цією невблаганною лавиною, що котилася з півночі до Чорного моря і вкривала все, що носило російське ім’я, однаковим льодовим саваном рабства» (А. Герцен).

Найбільше проти північної снігової лавини та проти її льодового савану прислужиться гумор — живий, іскрометний, гарячий, навіть із червоним перцем. Проте «приперчений» стиль Котляревського не має нічого спільного з «кабацкой речью» (закид Куліша). Доти, доки в ньому зберігається іманентно притаманне авторові «Енеїди» почуття власної гідності та достоїнства свого народу. «У вiдстоюваннi нацiональної гідності, культурної незалежності й гордості Іван Котляревський завжди послідовний» (Є. Сверстюк). Це як фірмове іронічне ставлення англійців до самих себе, як спартанське вміння незворушно сприймати кепкування iз себе («спокойно переносить насмешки считалось одним из главных достоинств спартанца» — Плутарх).

Забудеш про гідність — і матимеш «котляревщину», що «брудносiрою тинню приставала до високого імені поета; усяка лакейська бездарність, грубо наслідуючи «Енеїду», по суті, пародіювала її народний гумор, простоту зводила на примітивне варнякання «під малороса» (…) — смішити українською мовою в ролі недорікуватого паяца, який розважає навіть не короля, а просто юрбу міщан». Окрім недоумкуватого варнякання ХIХ століття, Євген Сверстюк згадує й українсько- радянських О. Вишню, журнал «Перець», Тарапуньку та інші гумористичні писання столiття двадцятого, «національний характер» яких «сторонні люди ототожнюють iз малокультурнiстю й замшілим примітивізмом» (сьогодні естафету котляревщини підхопили, наприклад, «Кролики» та Сердючка).

Забудеш про гідність — і котляревщина зачіпатиме тебе. Ти пікетуватимеш концертні зали, де виступає Сердючка (а вона/він нарікатиме на націоналістичні напади). Обурюватимешся, замість ігнорувати її/його. На спартанський кшталт.

Як все ж таки помилявся М. Зеров, коли писав: «взагалі все, що в Верґілієвій «Енеїді» є специфічно римського, становить її римську душу — її патріотична ідея, археологічні екскурси, її генеалогічні догадки — все це у Котляревського жадного відгуку не знаходить»!

Гідність та достоїнство, патріотизм і націоналізм — ось що перш за все вирiзняє твори Вергілія та Котляревського й споріднює їх та їхніх авторів. Чинники моральні, духовні, нетлінні. Чи не тому «живими» до сьогоднішнього дня залишились тільки два Енея — класичний Вергіліїв та український Котляревського?

…Моя тут воля,
І кілько оком скинеш поля,
Скрізь геть настрою городів.

«Його мета (…) полягає у відродженні колишньої слави слов’янської Трої — Києва, зруйнованої духовно-релігійної столиці християнства, у відновленні втраченої батьківщини» (М. Жулинський).