Особливості “Енеїди” І.Котляревського

РЕФЕРАТ

на тему:

Вергілій “Енеїда”.

Паралель до “Енеїди” І. Котляревського

 

 

ПЛАН

Вступ

1. Історія пародій та твір Вергілія “Енеїда”

Особливості “Енеїди” І.Котляревського

Паралелі та відмінності “Енеїд” Вергілія та Котляревського

Список використаної літератури

 

Вступ

Кожний освічений українець знає хоча б перший рядок з відомого твору І.Котляревського “Енеїда”: «Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак».

Навряд чи сьогодні у світі знайдеться ще народ, для якого цей герой, син богині Венери та троянця Анхіза, був би настільки своїм, рідним. Хоча так само навряд українці в своїй більшості ототожнюють свого національного Енея з Енеєм великого Вергілія.

В основі героїчної поеми Вергілія лежить сказання про благочестивого троянця Енея, сина Анхіза й Венери, що втік під час пожежі Трої в латинську землю. За офіційною версією римляни вважалися нащадками троянців, а рід Юліїв, до якого зараховував себе Октавіан Авґуст, вів своє походження від самого Енея. Поема Вергілія мала стати хвалою предкам Октавіана і древніх установлень, реставратором яких той себе вважав. Новий літературний смак, що звернувся до класичних зразків, вимагав створення великого епосу, збагаченого новим соціально-політичним і релігійно-філософським змістом; і Вергілій створив новий тип епічної поеми. У побудові «Енеїди» підкреслене прагнення створити римську паралель поемам Гомера. Більшість мотивів «Енеїди» Вергілій знайшов вже в існуючих обробках сказання про Енея, але вибір і розташування їх належать самому Вергілію і підпорядковані його поетичному завданню.

 

Не тільки в загальній побудові, а й у цілому ряді сюжетних деталей і в стилістичній обробці (порівняння, метафори, епітети тощо) виявляється бажання Вергілія «суперничати» з Гомером. Тим різкіше виявляються глибокі відмінності. «Епічний спокій», любовне вимальовування деталей не приваблюють Вергілія. «Енеїда» являє собою низку оповідань, повних драматичного руху, строго концентрованих, патетично напружених; ланки цього ланцюга з'єднані майстерними переходами і спільною цілеспрямованістю, що створює єдність поеми. Рушійна її сила — воля долі, котра веде Енея до заснування нового царства в латинській землі, а нащадків Енея до влади над світом. «Енеїда» повна оракулами, віщими снами, чудесами і знаменнями, що керують кожною дією Енея і провіщають прийдешню велич римського народу і звитяги його діячів аж до самого Октавіана Авґуста. Масових сцен Вергілій уникає, виділяючи звичайно кілька фігур, щиросердечні переживання яких і створюють драматичний рух. Драматизм посилюється стилістичною обробкою: Вергілій майстерним добором і розташуванням слів вміє додавати стертим формулам повсякденної мови велику виразність і емоційне забарвлення.

У зображенні богів та героїв Вергілій ретельно уникає грубе і комічне, котре так часто має місце в Гомера, і прагне до «блогородних» афектів. У ясному членуванні цілого на частин й у драматизації частин Вергілій знаходить потрібний йому середній шлях між Гомером і «неотериками» і створює нову техніку епічного оповідання, що протягом століть слугувала зразком для наступних поетів. Щоправда, герої Вергілія атомістичні, вони діють поза середовищем і є маріонетками в руках долі, але таке було життєвідчування атомізованого суспільства елліністичних монархій і Римської імперії. Головний герой Вергілія, «благочестивий» Еней, з його своєрідною пасивністю в добровільному підпорядкуванні долі, втілює ідеал стоїцизму, що став майже офіційною ідеологією. І сам поет виступає як проповідник стоїчних ідей: картина підземного царства в 6 пісні, з мученнями грішників і блаженством праведних, намальована відповідно до уявлень стоїків. «Енеїда» була закінчена лише начорно. Але й у цьому «чорновому» вигляді «Енеїда» відрізняється високою досконалістю вірша, поглиблюючи реформу, розпочату в «Буколіках».

Історія світової літератури знає багато прикладів бурлескно-травестійного «укорінення» Вергілієвої «Aeneis» на національному ґрунті. «Якраз «травестії» «Енеїди» Верґілія були найбільш популярними серед численних травестій часів бароко» (Д. Чижевський).

 

1. Історія пародій та твір Вергілія “Енеїда”

Травестія як особливий жанр пародії з’являється в ХVII—ХVIII століттях і означає розробку «високої» теми в «низьких» мові та стилі. А «вищого» за Вергілія годі було на той час шукати. Навіть Гомер, якого наслідував Вергілій, зникає на кілька століть в тіні славетного послідовника. Тож не дивно, що саме на Вергілієвому шедеврі відточували свою барокову (італ. barocco — «вибагливий», «химерний») майстерність європейські літератори. Найгучнішу славу здобув француз П. Скаррон, чия поема «Virgil travesti» («Вергілій навиворіт», 1649—1652) стала класикою жанру.

Серед інших iшов за класиком А. Блюмауер; його німецьку «Енеїду» (просвітницьку сатиру на церковну релігійність) прочитали росіяни Н. Осіпов і А. Котельницький. Дотримуючись травестійного плану австрійця, вони ще раз «вивернули» Вергілія, цього разу на московський кшталт: «Энейда, вывороченная наизнанку Н. Осиповым, части 3-4 (1794); А. Котельницким, часть 6 (1806)». Як зазначають маститі філологи Московського держуніверситету, «травестированная Осиповым «Энеида» оказала влияние на украинского писателя И. Котляревского, опубликовавшего в 1798 г. в Петербурге «Энеиду на малороссийский язык перелицованную». Поэма Котляревского получила признание как еще один яркий образец травестии на славянской почве». (Необхідне уточнення: видання 1798 року було здійснено без відома автора. На титульній сторінці — напис: «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским. С дозволения Санкт-Петербургской цензуры. Иждивением М. Парпуры. В Санкт- Петербурге 1798 года». Видання, підготовлене самим автором, вийшло у 1809 році й мало назву «Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Санкт-Петербург. В медицинской типографии, 1809 год»).

Сказати «оказала влияние» буде так само замало, як і поставити нашу «Енеїду» до шереги інших зразків травестії.

 

Особливості “Енеїди” І.Котляревського

Іван Котляревський не травестував Вергілієву «Aeneis», як це зробили Скаррон, Блюмауер чи Осіпов. Основоположник класичної української літератури просто «переложил» російську «Энейду» на рідну авторову мову. «З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, — зазначає М. Зеров, — що це твір не цілком оригінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка (…). Досить поверхового розгляду, щоб установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського од російської — Осіпова та Котельницького (…) Всі головні епізоди Верґілієвої поеми Котляревський переказує за Осіповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди». (…) І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо показується звичайним собі перекладом iз Осіпова», твір якого, на думку того ж таки Зерова, хоча й «не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і не зле, як на свій час, виконаний».

Але от дивина: Осіпов — яскравий зразок і навіть, як з’ясувалось, для Котляревського — взірець травестії, пішов, разом із травестійною поемою як такою, у небуття спеціалізованих підручників та переліків раритетних видань, український же наслідувач яскравого російського автора і сьогодні живіший усіх живих. А взірцева «Энейда» — якщо її хтось пригадає — сприймається тепер як пародія на «Енеїду»:

«Эней был удалой детина
И самой хватской молодец».

Хіба не скидається це на розробку «високої» української теми в «низьких» мові та стилі?

В українській літературі травестійна поема Котляревського виведена з-під влади часу. І не якимсь маргінальним поціновувачем химерної (барокової) української старосвітчини, а самим основоположником нової української літератури!

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

За два століття свого існування «Енеїда» пережила весь спектр критичного до себе ставлення: від Шевченкового «На вічну пам’ять Котляревському» до Шевченкового ж «сміховина на московський кшталт»; від Костомаровського «язык его, правильный, блестящий, народный в величайшей степени, останется самым лучшим памятником» до Кулішівських звинувачень у ренегатстві («українське слово він перековерзує (…); самая мысль написать пародию на языке своего народа показывает отсутствие уважения к этому языку»); від Зеровських закидів у підрядковому перекладі чужомовного зразка до Шевчуківського «структура «Енеїди» І. Котляревського грандіозна, вельми вишукана і складна, а система підтекстів і понадтекстів вражаюча».

Коли з нагоди сотої роковини смерті класика Максим Рильський радив: «Не слід перебільшувати ваги автора «Енеїди»(…), не слід наліплювати йому невластивий ярличок сміливого радикала, мало навіть не революціонера», хочеться вірити, що в такий спосіб український радянський поет прагнув уберегти Котляревського для майбутнього української літератури.

Абсолютно правий академік Микола Жулинський, коли пише, порівнюючи Петрарку і Котляревського: «Енеїда» — «обережне, але свідоме, цілеспрямоване, «загорнуте» в античний сюжет, «вилучення» української культури з імперського, ідеологічно регламентованого «строю», з тієї регламентованої російською мовою і державною церквою «всеросійської єдності» та імперської культурної моделі (…) За часів національного розбрату, навального пригнічення національної гідності, заборони українського слова, відчуження значної частини національної еліти від власного народу з особливою силою відчувалася необхідність появи такого героя, який би міг вселити надію, окрилити суспільні настрої, збадьорити національний дух, виказати державне мислення». Так само «задля пробудження національної самосвідомості і виховання почуття єдності італійців на основі відродження республіканських ідеалів та історичної пам’яті про могутній Рим» писав Петрарка свою грандіозну героїчну поему «Африка»; він вважав її новітньою «Aeneis» (навіть писав латиною і сподівався отримати лавровий вінок у нагороду). Але поема «не стала, — зазначає М. Жулинський, — італійським національним епосом, хоча взірцем для неї Петрарка обрав Вергілієву «Енеїду». А от «Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная» — стала (не для італійців, зрозуміла річ). Хоча взірцем для неї Котляревський обрав Осіповську вульгарно-бурлескну «Энейду». Дивина, та й годі!