Змінні витрати (VC) – це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу, їх можна розділити на пропорційні та непропорційні.

4.1) Пропорційні витрати змінюються прямо пропорційно обсягу виробництва. Для них коефіцієнт пропорційності (Кп) дорівнює 1. До пропорційних належать переважно витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників.

4.2) Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та регресуючі. Прогресуючі витрати зростають у більшій мірі, ніж обсяг виробництва, Кп > 1. Вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції. Це, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати та ін. Регресуючі витрати зростають повільніше, ніж обсяг виробництва, Кп< 1. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин і устаткування, на ремонт, на інструменти тощо.

Додамо, що економічні витрати поділяють на короткострокові та довгострокові. Іншими словами, витрати, які здійснюються в короткостроковий та довгостроковий період.

Короткостроковий період – це проміжок часу, надто короткий для зміни виробничих потужностей підприємства, але достатній для зміни рівня використання наявного устаткування. У цьому періоді виробничі потужності підприємства незмінні. При цьому можна змінити кількість продукції, що виробляється за рахунок підвищення продуктивності праці, або за рахунок залучення додаткової кількості працівників.

Довгостроковий період – це проміжок часу, достатньо тривалий для того, щоб підприємство могло змінити обсяг усіх ресурсів, що використовуються, і навіть виробничих потужностей.

Так, наприклад, якщо б на заводі “Позитрон” найняли додатково ще 20 робітників, то це було б короткостроковим коригуванням. Але коли б добудували ще один цех і встановили там устаткування, то це уже довгострокове коригування. При цьому зазначимо, що ці два періоди відрізняються один від одного не тривалістю. В галузях легкої промисловості можна провести заміну виробничих потужностей навіть за один день, а в важкій промисловості на це потрібно набагато більше часу.

Собівартість продукції як економічна категорія, її класифікація. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Що ліпше працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше вдосконалює техніку, технологію та організацію виробництва), то нижчою є собівартість продукції. Тому собівартість є одним із важливих показників ефективності виробництва.

Отже, собівартість – це витрачені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво та реалізацію продукції. Інші автори вважають, що с обівартість продукції – це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції.

Собівартість продукції має тісний зв'язок з її ціною. Це виявляється в тім, що собівартість є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва (ніхто не випускатиме продукції, ринкова ціна якої є нижчою за її собівартість).

Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються в собівартість, є питанням їхнього розподілу між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розподілу полягає в тім, що через собівартість мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів. Відповідно до цього в собівартість продукції включають витрати на:

- дослідження ринку та виявлення потреби в продукції;

- підготовку й освоєння нової продукції;

- виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів і нематеріальних активів, оплату праці персоналу;

- обслуговування виробничого процесу та управління ним;

- збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати і т.п.);

- розвідку, використання й охорону природних ресурсів (витрати на геологорозвідувальні роботи, плата за воду, деревину, витрати на рекультивацію земель, охорону повітряного, водного басейнів);

- набір і підготовку кадрів;

- поточну раціоналізацію виробництва (удосконалення технології, організації виробництва, праці, підвищення якості продукції), крім капітальних витрат.

В залежності від місця формування затрат можна виділити такі види собівартості:

- індивідуальна – це затрати на виробництво одиниці певного виду продукції;

- цехова – включає затрати виробництва в межах певного цеху, за винятком загальнозаводських;

- виробнича – сума затрат на виробництва продукції, що включає виробничі та загальні управлінські витрати підприємства;

- повна – це виробнича собівартість і затрати, пов’язані з реалізацією продукції.

В залежності від часу формування затрат розрізняють:

- планову собівартість (визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси на момент складання плану);

- фактичну собівартість (відображає фактичні витрати на виробництво і реалізацію продукції за даними бухгалтерського обліку);

- нормативну собівартість (затрати на виробництво і реалізацію продукції розраховують на основі поточних норм витрат ресурсів);

- кошторисну собівартість (характеризує затрати на виріб або замовлення, які виконуються в разовому порядку).

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість: місячну; квартальну; річну.

За складом продукції собівартість буває: собівартість товарної; валової; реалізованої продукції; незавершеного виробництва.

У промисловості розрізняють собівартість: індивідуальну; галузеву. Індивідуальна собівартість характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції, а галузева – показує середні у галузі витрати на виробництво і реалізацію продукції

Структура собівартості продукції та шляхи її зниження. Собівартість є одним з найважливіших показників ефективності роботи підприємства. Адже її зниження веде до підвищення прибутку. Але для того, щоб знизити собівартість, потрібно перш за все вивчити її структуру. Структура собівартості – це співвідношення елементів витрат у повній собівартості на виробництво продукції.

Необхідно зазначити, що на підприємствах різних галузей структура собівартості неоднакова. Так, наприклад, у вугільній промисловості найбільші витрати ідуть на заробітну плату, у легкій промисловості – це витрати на сировину та матеріали. Тому для того, щоб знизити собівартість у вугільній промисловості, треба механізувати працю шахтарів, а в легкій промисловості це досягається за рахунок економії матеріальних ресурсів.

Зниження собівартості є головною метою як окремого підприємця, так і суспільства в цілому. На приватному підприємстві цей крок дасть можливість отримати додатковий прибуток. А для суспільства низька собівартість означає:

- ефективне використання ресурсів, які завжди є обмеженими;

- можливість використання вивільнених ресурсів для виробництва додаткових матеріальних благ;

- зниження собівартості окремими підприємцями створює передумови для зниження цін.

Виявлення резервів зниження собівартості повинне спиратися на комплексний техніко-економічний аналіз роботи підприємства: вивчення технічного й організаційного рівня виробництва, використання виробничих потужностей і основних фондів, сировини і матеріалів, робочої сили, господарських зв'язків тощо.

В даний час при аналізі фактичної собівартості продукції, що випускається, виявлення резервів і економічного ефекту від її зниження використовується розрахунок по економічних факторах. Вони відбивають основні напрямки роботи колективів підприємств по зниженню собівартості: підвищення продуктивності праці, упровадження передової техніки і технології, краще використання устаткування, здешевлення заготівлі і краще використання предметів праці, скорочення адміністративно-управлінських і інших накладних витрат, ліквідація непродуктивних витрат і втрат.

Економія, що обумовлює фактичне зниження собівартості, розраховується по наступному складу факторів:

1) Підвищення технічного рівня виробництва;

2) Удосконалювання організації виробництва і праці. Зниження собівартості може відбутися в результаті зміни в організації виробництва, формах і методах праці при розвитку спеціалізації виробництва; удосконалювання керування виробництвом і скороченням витрат на нього; поліпшення використання основних фондів; поліпшення матеріально-технічного постачання; скорочення транспортних витрат; інших факторів, які підвищують рівень організації виробництва. Зниження поточних витрат відбувається в результаті удосконалювання обслуговування основного виробництва (наприклад, розвитку потокового виробництва, підвищення коефіцієнта змінності, упорядкування підсобно-технологічних робіт, поліпшення інструментального господарства, удосконалювання організації контролю за якістю робіт і продукції);

3) Зміна обсягу і структури продукції, що можуть привести до відносного зменшення умовно-постійних витрат (крім амортизації), відносному зменшенню амортизаційних відрахувань, зміні номенклатури й асортименту продукції, підвищенню її якості. Умовно-постійні витрати не залежать безпосередньо від кількості продукції, що випускається. Зі збільшенням обсягу виробництва їхня кількість на одиницю продукції зменшується, що приводить до зниження її собівартості;

4) Поліпшення використання природних ресурсів. Тут враховується: зміна складу і якості сировини; зміна продуктивності родовищ, обсягу підготовчих робіт при видобутку, способів видобутку природної сировини; зміна інших природних умов. Ці фактори відбивають вплив природних умов на величину змінних витрат. Аналіз їхнього впливу на зниження собівартості продукції проводиться на основі галузевих методик видобувних галузей промисловості;

5) Галузеві та інші фактори. До них відносяться: введення й освоєння нових цехів, виробничих одиниць і виробництв, підготовка й освоєння виробництва в діючих об'єднаннях і на підприємствах; інші фактори. Необхідно проаналізувати резерви зниження собівартості в результаті ліквідації застарілих і введення нових цехів і виробництв на більш високій технічній основі, із кращими економічними показниками.

Вирішальною умовою зниження собівартості служить безупинний технічний прогрес. Упровадження нової техніки, комплексна механізація й автоматизація виробничих процесів, удосконалювання технології, упровадження прогресивних матеріалів дозволяють значно знизити собівартість продукції.

Серйозним резервом зниження собівартості продукції є розширення спеціалізації і кооперування. На спеціалізованих підприємствах з масово-потоковим виробництвом собівартість продукції значно нижче, ніж на підприємствах, що виробляють цю же продукцію в невеликих кількостях. Розвиток спеціалізації вимагає встановлення і найбільш раціональних кооперованих зв'язків між підприємствами.

Зниження собівартості продукції забезпечується насамперед за рахунок підвищення продуктивності праці. З ростом продуктивності праці скорочуються витрати праці в розрахунку на одиницю продукції, а отже, зменшується і питома вага заробітної плати в структурі собівартості.

Ціна, її суть та функції. Система цін. За ринкових умов господарювання ключовим економічним важелем, що активно впливає на розвиток суспільного виробництва та рівень життя населення, є ціна. Ціна – це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці.

Ціна – це кількість грошей, яку сплачують за одиницю певного товару чи послуги. Ціни поділяють на абсолютні та відносні. Ціну товару, що виражена в грошах, називають абсолютною ціною. Наприклад, кілограм м’яса коштує 40 грн., стрижка волосся – 15 грн. Ціну одного товару можна завжди відобразити в певній кількості іншого товару. Так, один кілограм м’яса коштує 40 грн., а один кілограм апельсин – 10 грн. Тому можна сказати, що один кілограм м’яса коштує 4 кілограми апельсин. Таким чином, ціна товару, що виражена в певній кількості іншого товару, називається відносною ціною товару.

Сукупність відносних цін в економіці називають структурою цін. Зміна структури цін призводить до того, що покупці купуватимуть менше тих товарів, відносні ціни яких зросли, і більше тих, відносні ціни яких знизилися. Зауважимо, що існують різні критерії поділу цін (рис. 2.3.1).

Залежно від способу формування ціни поділяють на адміністративні та ринкові.

Адміністративні ціни встановлює не ринок, а державний орган. Такі ціни, як правило, не відображають реальних витрат на виробництво продукції. Вони не виконують основних функцій ціни.

 

Рисунок 2.3.1 – Види цін залежно від критеріїв поділу

Ринкові ціни формуються в процесі взаємодії попиту та пропозиції і виконують ряд основних функцій:

- нормувальну;

- інформаційну;

- стимулюючу.

У ринковій економіці здатність конкурентних сил пропозиції і попиту встановлювати ціну на рівні, за якого купівля та продаж урівноважуються, називають нормувальною функцією ціни. Попит показує кількість продукту, яку споживачі бажають купити, а пропозиція в свою чергу – кількість продукту, яку виробники спроможні виробити і поставити на ринок. При зростанні цін попит зменшується, а пропозиція збільшується і навпаки. Додамо, що ціна, за якої попит і пропозиція дорівнюють одне одному, є рівноважною ціною.

Ринкова ціна виконує також інформаційну функцію. Сприйнятливість ринкової системи до змін у потребах покупців, що втілюється у відповідні реакції фірм і постачальників ресурсів, називають інформаційною функцією. Смаки та уподобання споживачів можуть змінюватися в результаті впливу різних обставин. Так, наприклад, споживачі почали купляти більше одягу, виготовленого з льону, і менше – зі штучних волокон. Така ситуація призводить до того, що збільшується попит на лляний одяг і відповідно зростає ціна на нього, а ціни на одяг з штучних тканин відповідно знижуються. Це дає можливість підприємствам, що виготовляють тканини з льону, розширювати виробництво, купувати сировину за вищою ціною. Протилежний процес спостерігається на підприємствах, які виробляють штучні волокна.

Стимулююча функція ціни полягає в тому, що ринкові ціни спонукають підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва тощо. Впровадження нових технологій знижує витрати підприємства і забезпечує підвищення прибутку. Таким чином, воно отримує певні переваги над конкурентами, які повинні наслідувати цей приклад, інакше зазнають збитків.

Слід зазначити, що залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові ціни в умовах чистої конкуренції; олігополістичні – в умовах панування групових монополій (олігополій); монопольні – в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем.

Залежно від типів ринкової системи виділяють регульовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у країнах з розвинутою ринковою економікою регулює держава. Наприклад, у Франції держава регулює ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, транспорт, електроенергію та ін. Особливо державний контроль над цінами посилюється в період економічної кризи.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг.

Світові ціни – це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються (продаються) на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів – рівнем цін країни-експортера; для інших – цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів – цінами провідних фірм світу.

Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються виходячи з: фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон'юнктури ринку, якості продукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним збором); суми ліцензійного збору (для алкогольної продукції).

Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого статуту. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану вартість, акцизний та ліцензійний збори, а також витрати зазначених підприємств (організацій) для закупівлі, збереження, фасування, транспортування й реалізації продукції та прибуток, необхідний для нормальної діяльності.

Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон'юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі.

Основні види ринкових цін, виокремлюваних без певної класифікаційної ознаки представлені на рис. 2.3.2.

Ціноутворення в умовах ринку. Сучасне ціноутворення передбачає систему франкування цін. Франка (італ. franco – вільний) – вид зовнішньоторговельної угоди купівлі-продажу, коли в ціну товару включають витрати на його страхування і доставку в місце, зазначене в договорі.

Уся сукупність чинників, що так чи так впливають на процес ціноутворення на різногалузеву продукцію (послуги), поділяється на дві групи.

Загальними чинниками, що визначають ціни на товари продукцію, послуги), переважно є:

- гнучкість попиту: зростання цін зумовлює зменшення попиту, і навпаки;

- високі технічні параметри та низька вартість експлуатації: вони важливі для потенційного покупця не менше, ніж ціна;

- орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенційних покупок з огляду на їхню ефективність: чинники, що впливають на вибір товару покупцем, за ступенем їхньої важливості розміщуються в такій послідовності: якість, технічне обслуговування, ціна;

- можливість надати готовому виробу більшої привабливості для покупців: зрозуміло, що доступні ціни, узгоджені з показниками якості товару, є привабливішими для потенційних покупців.

 

 

 

Рисунок 2.3.2 – Основні види ринкових цін

Об'єктивно діють і специфічні чинники ціноутворення на основні види продукції виробничо-технічного призначення (сировину, основні й допоміжні матеріали, вузли та агрегати, основне й допоміжне устаткування), їх варто розглянути детальніше:

1) Сировина підлягає лише тій обробці, яка полегшує її використання чи транспортування або приводить її у відповідність із чинними стандартами. За реалізації сировинних товарів на ринку ціни на них встановлюються з урахуванням вимог стандартів, обсягу попиту та продажу.

2) Основні матеріали, як правило, купують відповідно до специфікації, опрацьованої на базі чинних стандартів. Саме наявність затверджених у встановленому порядку стандартів є головним чинником ціноутворення на основні матеріали.

3) Допоміжні матеріали виконують на різногалузевих підприємствах майже однакові функції і у зв'язку з цим мають стійкий попит. Тому на встановлення ціни на такі матеріали впливають існуючий попит, їхні якісні показники та обсяги виробництва.

4) У зв'язку з природним прагненням покупців максимально обмежити кількість постачальників вузлів та агрегатів, останні звичайно купують безпосередньо у виробників, які встановлюють ціну на них з урахуванням іміджу своєї продукції на ринку. Іноді деякі вузли та агрегати є досить помітними в готовому виробі, що дає змогу покупцям використовувати відомі на ринку марки (типорозміри) таких виробів для стимулювання збуту власної продукції за і вигідною для них ціною.

5) У цінах на основне устаткування враховується його універсальність або навпаки – спеціалізація. Що вища спеціалізація устаткування, то суворіші вимоги як до експлуатаційних параметрів, так і до ціни. За ринкових умов господарювання виробники основного устаткування можуть кредитувати своїх покупців, включаючи продаж на виплат та лізинг.

6) Ціна одиниці допоміжного устаткування завжди є помітно нижчою за ціну на основне устаткування. За умови зростання обсягів виробництва і збуту такого устаткування з'являється можливість дальшого зниження ціни.

Обґрунтування визначення цін на товари (продукцію, роботи, послуги) підприємства належать до визначальних рішень, від яких залежить успіх усієї комерційної діяльності підприємства, ефективності його функціонування.

Прибуток підприємства як економічна категорія, його види та значення. Прибуток являє собою кінцевий фінансовий результат господарської діяльності підприємства. Загальна економічна теорія визначає роль прибутку так: „У реальній дійсності прибуток – кінцева мета і рушійний мотив товарного виробництва і ринкової економіки. Це головний стимул і основний показник ефективності будь-якого підприємства і фірми”.

Прибуток – це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства.

Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету підприємницької діяльності й береться за головний показник її результативності (ефективності).

Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування. Уся діяльність підприємства спрямовується на те, щоб забезпечити зростання прибутку або принаймні стабілізацію його на певному рівні.

Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку.

1) За характером відбиття в обліку виділяють бухгалтерський і економічний прибуток підприємства.

- Бухгалтерський прибуток характеризує кінцевий результат проведення всіх видів діяльності та є сумою отриманих прибутків (збитків). Бухгалтерський прибуток визначається як різниця між валовим доходом (виручкою від реалізації продукції) та бухгалтерськими (зовнішніми) витратами виробництва.

- Економічний прибуток являє собою різницю між сумою доходів підприємства, з одного боку, і сумою його поточних витрат, з іншого. При цьому враховуються поточні витрати як внутрішні так і зовнішні, перші не відбиваються бухгалтерським обліком та оцінюються по їх альтернативній вартості. Економічний прибуток підприємства завжди менше бухгалтерського на величину внутрішніх поточних витрат.

2) За характером діяльності підприємства розділяють прибуток від звичайної діяльності й прибуток від надзвичайних подій.

- Прибуток від звичайної діяльності характеризує фінансовий результат від всіх традиційних для даного підприємства видів діяльності й господарських операцій, формується на регулярній основі.

- Прибуток від надзвичайних подій характеризує незвичайне або дуже рідкісне для даного підприємства джерело формування.

3) По основних видах господарських операцій підприємства виділяють прибуток від реалізації продукції й прибуток від позареалізаційних операцій.

- Прибуток від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг – є основним його видом на підприємстві, безпосередньо пов'язаним з галузевою специфікою діяльності. Аналогом цього терміна виступає термін „прибуток по основній діяльності”. В обох випадках під цим прибутком розуміється результат господарювання по основній виробничо-збутовій діяльності підприємства. Прибуток від реалізації продукції складається з прибутку у нереалізованих залишках річної продукції на початок року, прибутку від випуску товарної продукції звітного періоду та прибутку у залишках нереалізованої продукції на кінець року

- Прибуток від позареалізаційних операцій формально характеризується терміном “доходи від позареалізаційних операцій”, однак за своїм сутнісним змістом ставиться до категорії прибутку, тому що відбивається у звітності у вигляді сальдо між отриманими доходами й понесеними втратами від цих операцій. До складу доходів, що формують цей прибуток, ставляться доходи від пайової участі даного підприємства в діяльності інших спільних підприємств з вітчизняними й закордонними партнерами (у вигляді розподіленого прибутку на суму його паїв у спільних підприємствах); доходи від облігацій, акцій і інших цінних паперів, що належать підприємству та випущені сторонніми емітентами (у вигляді сум відсотків і дивідендів); доходи від депозитних внесків підприємства в банках; отримані штрафи, пені й неустойки та ін.

4) По основних видах діяльності підприємства виділяють прибуток, отриманий від операційної, інвестиційної й фінансової діяльності.

- Прибуток від операційної діяльності являє собою сукупний обсяг прибутку від реалізації продукції й прибутку від інших операцій, що не ставляться до інвестиційної або фінансової діяльності.

- Прибуток від інвестиційної діяльності характеризує підсумковий фінансовий результат від операцій по придбанню (спорудженню, виготовленню) і продажу — основних фондів, нематеріальних активів і інших необоротних активів, а також короткострокових фінансових інвестицій, які не є еквівалентами коштів.

- Прибуток від фінансової діяльності характеризує фінансовий результат операцій, які приводять до зміни розміру й складу власного капіталу й позичок підприємства (залучення додаткового акціонерного або пайового капіталу, емісії облігацій і інших боргових цінних паперів, залучення кредиту в різних його формах, погашення зобов'язань по основному боргу тощо).

5) За складом елементів, що формують прибуток, розрізняють маржинальний, валовий, балансовий і чистий прибуток підприємства.

Під цими термінами звичайно розуміють різні ступені „очистки” отриманих доходів від понесених підприємством у процесі господарської діяльності витрат.

- Маржинальний прибуток характеризує суму чистого доходу від операційної діяльності за винятком суми змінних витрат.

- Валовий прибуток характеризує суму чистого доходу від операційної діяльності за винятком всіх операційних витрат, як постійних, так і змінних

- Балансовий прибуток являє собою різницю між всією сумою чистого доходу підприємства і всією сумою його поточних витрат, він включає три основні елементи: прибуток (збиток) від реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг; прибуток (збиток) від реалізації основних засобів, їхнього вибуття, реалізації іншого майна підприємства; фінансові результати від позареалізаційних операцій.

- Чистий прибуток характеризує суму балансового (валового) прибутку, зменшеного на суму податкових платежів за його рахунок.

6) За характером оподаткування прибутку виділяють оподатковувану і не оподатковувану податком його частини.

Такий розподіл прибутку відіграє важливу роль у формуванні податкової політики підприємства, тому що дозволяє оцінювати альтернативні господарські операції з позицій кінцевого їх ефекту. Склад прибутку, що не підлягає оподатковуванню, регулюється відповідним законодавством.

7) 3а характером інфляційної „очистки” прибутку виділяють номінальний і реальний його види.

- Реальний прибуток характеризує розмір номінально отриманої його суми, скоректований на темп інфляції у відповідному періоді. По достатності рівня формування виділяють низький, нормальний і високий прибуток підприємства (критерієм такого розподілу виступає рівень нормального прибутку).

- Нормальний прибуток характеризує такий рівень його формування, коли після покриття зовнішніх і внутрішніх поточних витрат, залишається дохід. Дорівнює мінімальній ставці депозитного відсотка. Тобто порівнюється два варіанти покласти гроші на депозит чи вкласти їх в бізнес, і якщо отриманий прибуток більше ніж кошти які б було отримано від депозиту він вважається нормальним.

Низький і високий прибуток характеризує рівень її формування, що відповідно нижче або вище рівня нормального прибутку. За характером використання в складі чистого прибутку виділяють споживану частину, та ту, що капіталізується. Капіталізований прибуток характеризує ту суму, що спрямована на фінансування приросту активів підприємства, а спожитий прибуток – ту його частину, що витрачена на виплати акціонерам, персоналу або на соціальні програми підприємства.

8) За ступенем використання виділяють нерозподілений і розподілений прибуток підприємства.

- Нерозподілений прибуток – це частина чистого прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства після виплати доходів власникам у вигляді дивідендів, формування резервного капіталу, поповнення статутного капіталу та використання на інші потреби. У зарубіжних корпораціях часто встановлюються обмеження, які накладаються на суму нерозподіленого прибутку. Такі обмеження тимчасово виділяють певну суму нерозподіленого прибутку, яка б могла бути виплачена у вигляді дивідендів. Коли обмеження знімаються, ця сума може бути сплачена у вигляді дивідендів та використана на інші потреби. Обмеження нерозподіленого прибутку можуть бути добровільними або вимушеними. Одним з найбільш поширених добровільних обмежень є обмеження на нерозподілений прибуток з метою розширення матеріально-технічної бази підприємства. Це обмеження може бути зняте керівництвом товариства в будь-який момент.

- Розподілений прибуток характеризує частину сформованого прибутку, що на даний момент вже розподілена й не використана в процесі господарської діяльності.

Таким чином, базуючись на наведеній вище інформації, до завдань управління прибутком можна віднести:

- Забезпечення максимізації розміру формованого прибутку, що відповідає ресурсному потенціалу підприємства.

- Забезпечення виплати необхідного рівня доходу на інвестований капітал власникам підприємства.

- Забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів за рахунок прибутку відповідно до задач розвитку підприємства в майбутньому періоді.

- Забезпечення постійного росту ринкової вартості підприємства.

Значення прибутку полягає в тому, що він відбиває кінцевий фінансовий результат. Разом з тим на величину прибутку, його динаміку впливають фактори, що як залежні, так і не залежні від зусиль підприємства. Практично поза сферою впливу підприємства знаходяться кон’юнктура ринку, рівень цін на споживані матеріально-сировинні й паливно-енергетичні ресурси, норми амортизаційних відрахувань тощо. Певною мірою залежать від підприємства такі фактори, як рівень цін на реалізовану продукцію і заробітну плату, рівень господарювання, компетентність керівництва і менеджерів, конкурентноздатність продукції, організація виробництва та праці, його продуктивність, стан й ефективність виробничого і фінансового планування.

 

Питання для самоконтролю

1 Розкрийте загальну природу витрат виробництва.

2 Розкрийте суть економічних (альтернативних) витрат? Які їх види?

3 Охарактеризуйте зовнішні (явні) та внутрішні (скриті) витрати фірми.

4 Дайте характеристику витратам виробництва в короткостроковому і довгостроковому періодах.

5 Дайте визначення сумарних витрат, постійних та змінних витрат виробництва.

6 Що являють собою середні витрати, або витрати в розрахунку на одиницю вартості продукції, яке їх значення?

7 Дайте характеристику собівартості продукції, її структури, видів.

8 Які основні шляхи зниження собівартості на українських підприємствах в сучасних умовах?

9 Дайте характеристику ціни, її соціально-економічної суті.

10 Перерахуйте та охарактеризуйте функції ціни.

11 Які види цін ви знаєте?

12 Які основні кроки реформи та вдосконалення ціноутворення в Україні на етапі переходу до ринку?