Казимеж Айдукевич (1890-1963).

Альфред Tарський (1902-1984).

Лукасевич (Lukasiewicz) Ян (1878-1956).

Польский логик и философ, профессор Львовского и Варшавского университетов (1915-1939), с 1949 – Дублинского униврситета (Эйре), где он читал лекции по логике Аристотеля. Л. разработал первую систему многозначной логики - трехзначную логику высказываний (1920). В качестве третьего логического значения высказывания было введено значение, выражаемое словами "вероятно", "нейтрально". О каждом высказывании в системе Л. можно сказать: оно либо истинно (1), либо ложно (0), либо нейтрально (1/2). Это стало возможным благодаря тому, что Л. одним из первых, независимо от русского логика Н.А. Васильева, выдвинул тезис о возможности построения логических исчислений, в которых не действует принцип непротиворечивости. На основании трехзначной логики Л. построил систему модальной логики, в которой наряду с исследованием логических операций над ассерторическими высказываниями (утверждениями и отрицаниями) исследуются так называемые модальные высказывания (сильные и слабые утверждения и отрицания). В 1929 выходят "Элементы математической логики", в 1930 - совместный с Тарским труд "Исследование по исчислению высказываний", в 1938 - "Логика и ее основные проблемы". В 1954 Л. разработал четырехзначную систему логики, а затем - беско-нечнозначные (n-начные) логические системы, в которых множество истинностных значений счетно-бесконечно или имеет мощность континуума (множества). В качестве истинностных значении выступают рациональные числа из отрезка (О, 1). Моделями бесконечнозначных логик Л. являются им же разработанные алгебры. Л. разработал способ формализации аристотелевской силлогистики, изложив ее в терминах, принятых современной математической логикой. Фор-мализированная система дает представление силлогистики в виде логического исчисления естественного вывода. В своих логических исследованиях Л. применял разработанную им бесскобочную символику (для исключения из формализованного языка скобок), в которой элементарные высказывания обозначаются малыми буквами латинского алфавита, а логические операторы - большими буквами того же алфавита (N-отрицание, К-конъюнкция, А - неисключающая дизъюнкция, С - импликация, R - эквивалентность).

Котарбіньський (Kotarbinski) Тадеуш (1886-1981).

Польский философ и логик, создатель праксеологии. Учился в Краковском университете, Высшем политичесом училище Дармштадта, с 1907 по 1912 – во Львовском университете у К. Твардовского. Учительствовал в гимназиях Варшавы, с 1919 – экстраординарный, а с 1929 – ординарный профессор Варшавского университета (с перерывами до 1961). С 1927 – руководитель Польского философского общества. В войну преподавал на подпольных курсах, организованных в Варшаве и Радоме. В 1944 в Варшаве погибла часть его архива и работ (в частности, первый вариант "Праксеологии").

С 1946 по 1949 – ректор университета в Лодзи, с 1951 – заведующий кафедрой логики в Варшавском университете. Член Польской АН с 1951, в 1957-1962 ее президент. Иностранный член АН СССР (с 1958).

Основные работы: "Практические оценки" (1913); "Утилитаризм в этике Милля и Спенсера" (1915); "Элементы теории познания, формальной логики и методологии науки" (1929); "Из проблем общей теории борьбы" (1938); "Трактат о хорошей работе" (1955); "Точность и ошибка" (1956); "Лекции по истории логики" (1957); "Избранные письма" (т. 1-2, 1957-958).

Котарбиньский – один из основных представителей Львовско-Варшавской школы аналитической философии. Признавал, в частности, влияние на себя номиналистической концепции другого крупного представителя школы Ст. Лесьневского (1886-1939). Свою философию обозначил трояко: как "ре-изм" (лат. es - вещь), как "конкретизм" (лат. concretio - материя, вещество), как "пансоматизм" (греч. coma – тело и pan – все), что оттеняло разные ее аспекты.В конце жизни чаще пользовался термином "пансоматизм", отличая его от "материализма". Много занимался проблемами логики (логической семантикой, теорией вывода, историей логики), однако свою заслугу видел прежде всего в разработке, наряду с концепцией реизма, "независимой этики" (независимой в двояком смысле слова - от религии и от собственных философских построений), исходящей из принципа "минимизации зла" в жизни, и предписывающей индивиду поступать в соответствии с "голосом совести", и "праксеологии" как общей теории организации деятельности. Последняя принесла К. поистине мировую известность. В своей философской концепции исходил из номиналистической посылки о существовании только вещей и введенных человеком для их обозначения знаков описывающего вещи языка. Под вещью понимал любой предмет, обладающий пространственно-временными характеристиками и способный, следовательно, воздействовать на другие вещи. Исходя из принципа "радикального реализма" отрицал существование имманентных образов сознания, последние не суть вещи, так как идеальность не позволяет иметь предметность, быть "физическим нечто". На тех же основаниях отрицается существование свойств, отношений, "положений вещей" ("фактов"), событий ("актов") в силу их вневременности и (или) внепространственности, т.е. неспособности быть вещами (телами). В духе общей установки и аргументации ("в силу противоречивости") номинализма отрицается существование общих предметов. Существуют только вещи ("реизм"), точнее бесконечное множество тел ("конкретизм"), одним из типов тел (способных мыслить) являются субъекты ("пансоматизм"). Соответственно наука может иметь своим предметом только вещи, а гуманитарная наука - человека и связанные с ним вещи (произведения, изделия и т.д.). О гневе, умственном развитии, усталости и т.д. как предметах изучения психологии, например, можно говорить лишь при условии, что смысл подобных утверждений имеет лишь вторичный, замещающий, переносный характер. Ведь реально существует только индивид, что-то переживающий, а сверх этого, наряду с ним или кроме него нет никакого другого объекта. Мы принципиально способны отобразить вещи непосредственно или через знаки. "И если мы наблюдаем внимательно и при благоприятных условиях, если мы, кроме того, правильно понимаем знаки, мы верно отображаем действительность и вещи открываются нам такими, какими они являются в действительности; мы мыслим истинно, мы познаем действительность и суждения, которые мы как таковые высказываем, являются истинными". Однако, для этого процесс познания должен быть рационализирован на основе реконструкции языка науки, освобождения его от неоднозначных понятий, т.е. "языковых гипостаз". Фактически, "реизм" - это программа "проверки возможности оперирования изъявительными предлоржения-ми". Отсюда его постулаты: каждому имени (термину) должна соответствовать реальная вещь; общие имена, а также названия свойств, отношений, положений вещей ("факты") и событий ("актов") должны рассматриваться как метафоры или сокращения, которые в языке науки должны быть элиминированы. Последний постулат в поздних работах К. ослаблен: за этими названиями признан вторичный, замещающий, переносный характер. Однако, в любом случае наука должна избегать "нелегально записанных" пустых знаков. В силу принципиальной противоречивости номиналистической установки К. многократно на протяжении жизни менял, удерживая суть концепции, аргументацию и постоянно колебался между логико-семантической и онтологической версиями "реизма" (сам он насчитывал восемь таких "поворотов" - стадий становления концепции). К тому же под воздействием марксизма К. (во второй период своего творчества) стал определять реизм как материализм, освобожденный от языковых гипостаз. См. также: Универсалии, Номинализм.

Татаркевич Владислав (1886-19?).

Польский философ. Докторскую степень получил в Марбурге (1910), профессор Варшавского (с 1910) и Виленского (1919-1921) университетов, с 1923 по 1948 - редактор журнала "Философское обозрение". По философской подготовке принадлежал к неокантианству, однако, по сути, ближе английскому направлению в аналитической философии. Основные идеи Татаркевича нашли воплощение в работах по истории философии. Его "История философии" (в трех томах, 1968) отличается тщательным научным аппаратом, подробнейшей классификацией философских направлений, прекрасной педагогической методикой. В области этики идеи Татаркевича близки взглядам его учителя Котарбиньского. Эстетика отражена в книге "Сосредоточенность и мечта" (1951). В истории и теории искусства занимался в основном архитектурой н скульптурой, историей польского искусства Нового времени. Образцом источниковедческой и комментаторской работы считается принадлежащая ему "История эстетики" (1962).

Айдукевич (Ajdukiewicz) Казимеж (1890-1963).

Польський логік і філософ. У 1920-1930 належав до львівсько-варшавської школи.

Основні твори: "Про значення виразів" (1931), "Картина світу і понятійна апаратура" (1934), "Прагматична логіка" (1975), «Наукова світова перспектива й інші есе. 1931-1963» (1978). Відстоював установки раціоналізму на основі логіко-методологічної аргументації. Відкидаючи догмати логічного емпіризму, заперечував можливість знаходження логічним синтаксисом статусу універсальної методології, а також вважав припустимим тісний взаємозв'язок і взаємопроникнення «мови теорії» і «мови спостереження».

Розробляв у межах власної оригінальної програми «семантичної епістемології» логіко-семантичну концепцію значення, відповідно до якої значення і зміст мовного виразу визначаються способом його вживання у певній концептуальній системі, тобто сукупністю емпіричних, аксіоматичних і дедуктивних правил, прийнятих у даній мові. «Замкнуті» або «взаємозалежні усередині себе» мови (додавання в масив яких нових виражень трансформує зміст термінів, які раніше входили в їхню будівлю) не містять виражень, що неможливо визначити подібним чином і, отже, такі мови або цілком неперекладні, або цілком перекладні. Сукупність значень зв’язаних взаємоперекладних мов конституюють, згідно Айдукевичу, «концептуальний каркас», аплікування якого до емпіричної області утворює «картину світу».

Ототожнивши наукову теорію з замкнутою в логіко-семантичному відношенні системою понять, Айдукевич прийшов до так званого радикального конвенціоналізму (або «помірного емпіризму»). Він уважав, що вихідні принципи і поняття мови науки, а також правила логічного висновку й емпіричної інтерпретації наукових пропозицій засновані на «конвенціях». Конвенції являють собою домовленості про визначення понять і вираження термінів у межах даної мови. Самі ж ці конвенції як свого роду аксіоми не підлягають визначенню. До сфери конвенциального правомірно відносити легітимний набір термінів; сукупність правил їхнього осмислення; вибір аксіоматичних по своєму статусу пропозицій; правила логічних процедур висновку; фіксація тих фрагментів досвідного знання, що дозволено співвідносити з блоками теоретичних положень.

Картина світу, що малюється теорією, на думку Айдукевича, будучи цілком залежною від системи понять і міняючись при переході від однієї системи до іншої, залишається завдяки цьому автономною від сукупності чуттєво сприйманих явищ. «Якщо ми змінюємо понятійну апаратуру, то, незважаючи на наявність тих же чуттєвих даних, ми вільні утриматися від визнання раніше висловлених суджень... Радикальний конвенціоналізм припускає, що чуттєві дані нас «примушують» до висловлення деяких суджень, однак тільки у відношенні до даної понятійної апаратури. Але він заперечує, що чуттєві дані примушують нас до якого-небудь судження незалежно від понятійної апаратури, на ґрунті якої ми стоїмо».

Теоретичні системи, відповідно до цієї концепції, «взаємонеперекладні», оскільки не існує нейтральної (тобто незалежної від понятійного апарата теорії) мови чуттєвих даних як основи для перекладу. (Істинність пропозицій, включених у різні «картини світу», на думку Айдукевича, задається відповідною системою, обумовленою набором жорстко прагматичних вимог: евристичність, простота, максимально досяжний пояснювальний потенціал тощо).

Властива цій доктрині абсолютизація конвенціональних моментів вступала в протиріччя з вимогами об'єктивності наукового знання і традиційних критеріїв його оцінки, що сформувалися в історії науки. У 1950-х Айдукевич відмовився від деяких істотних пунктів своєї первісної концепції (у т.ч. від тези про «взаємну неперекладність»). Айдукевичу належать оригінальні результати в теорії логічного висновку і теорії визначення, у логіці питань і індуктивній логіці, логічній семантиці і синтаксисі, а також ряд цінних методологічних розробок (аналіз структури аксіоматичного методу, застосування логічних систем у залежності від специфіки наукової теорії тощо).

Tарський (Tarski) Альфред (1902-1984).

Польсько-американський логік і математик, один з головних представників Львівсько-варшавської школи. Доцент Варшавського університету (1926). З 1939 у США. Співробітник Гарвардського університету й Інституту вищих досліджень (Прин-стон) - з 1942. Професор математики Каліфорнійського університету (1946). Президент Міжнародного союзу історії і філософії науки. Президент Асоціації символічної логіки. Співредактор найвідомішого журналу по логіці "The Journal of Symbolic Logic". Уніс значний вклад у розробку методів рішення проблеми дозволу, у теорію моделей, у теорію визначності понять, у розвиток алгебраїчних методів вивчення вирахування предикатів, у теорію логік з формулами нескінченної довжини, у багатозначну логіку й інші розділи математичної логіки й основ математики. Основоположник формальної семантики ("Семантична концепція істини і підстави семантики", 1944). У роботі "Поняття істини у формалізованих мовах" (1934) Т. дав визначення класичного поняття істини для великої групи формалізованих мов, розробивши теорію моделей. Уточнюючи термін істини і семантичного (а не синтаксичного) поняття логічного наслідку, Т. вирішував проблему співвідношення безлічі об'єктів і сукупності формализованых мов. Істину Т. прагнув трактувати в контексті її розуміння як відповідності пропозиції і "факту", тобто спряженості почуттєвої верифікації і формальної точності правил язикового слововживання. Висновок Т. звівся до наступного: для довільного p, "р" виявляє собою щире висловлення, якщо і тільки якщо останнє (р) має місце. (За схемою Т., р - це словосполучення предметної мови, що характеризує визначене положення речей, а "р" - сполучення слів "метаязыка", що конституює пропозиція). Розводячи "кавычко-вое назва" і власне назва, укладена в лапк, Т. прийшов до висновку, що "для довільного x, х є щире висловлення, якщо і тільки якщо для деякого р має місце тотожність х і "р" і притім дана р". Т. підкреслював, що поняття "ложно" і "істинно" припустимі до уживання винятково на рівні метаязыка, але не рівні мови предметного. Т. також належить ряд досліджень в області методології дедуктивних наук. Роботи Т. по семантиці і металогіці ("Логіка, семантика, метаматематика", 1956) дуже вплинули на розвиток семіотики і послужили зразком застосування формальних методів для аналізу змістовних проблем і теорій.