І. Перший етап – класичний.

Позитивізм.

Позитивізм (лат. positivus – позитивний). (1) парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат виключно наукового (не філософського) пізнання; програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії ("метафізики") як пізнавальної діяльності, яка володіє в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом. (2) філософський напрямок, фундований зазначеною установкою. В еволюції позитивізму можуть бути виділені наступні етапи:

І. – «перший позитивізм» 19 століття, так званий класичний. О. Конт – засновник.

Представниками «класичної» формипозитивізму були:

Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е.Ж. Ренан, Г.Н. Вирубов – у Франції;

Дж.С. Мілль, Г. Спенсер – у Великобританії.

Німецькі позитивісти: Л. Фейєрбах, Дюрінг, Йодль, Шуппе, Авенаріус. Феноменологічними позитивістами (на ідеях яких ґрунтуються неопозитивисты): Е. Мах, Корнеуліус, Цієн, Ферворн, що тільки відчуття вважають даними.

II. – «другий позитивізм» або емпіриокритицизм (Ріхард Авенаріус, Ернст Мах).

Обставини знову порушили питання про місце філософії в системі наук і відкинули відповідь на нього, що пропонувався представниками першого напрямку позитивізму.У результаті спроб відмовлення від контівсько-спенсерівської орієнтації і разом з тим – зберегти основну позитивістську спрямованість, — різке розмежування областей науки і філософської «метафізики» — виникає друга історична форма позитивізму — махізм (емпіриокритицизм).

III – " третій позитивізм " або неопозитивізм представлений також і аналітичною філософією, яка починалася „Англійською Кембріджською школою” (Дж.Мур, Вітгенштейн, Рассел, Уайтхед), а потім перемістилася до Відня й Берліну.

На основі „Віденського гуртка” оформляється перша фаза аналітичної філософії – логічний позитивізм. До складу гуртка входили: Шлік, Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г.Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, К. Гьодель.До „аналітиків” належало немало представників Львівсько-Варшавської школи. Друга фаза аналітичної філософії – лінгвістичн а філософія: Дж. Райл, Дж. Остін, П.Строусон, С. Хемпшир, С. Тулмін (постпозитивізм).

Конвенціоналізм (інший варіант прояснення мови науки). Анрі Пуанкаре, П’єр Дюген: головні твердження в науці носять конвенціальний характер, учені погоджуються на значення термінів. Прибічники радикального конвенціоналізму: Айдукевич, Карнап, Гемпель.

IV – постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом’якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних факторів у динаміці науки. Також значно представлений аналітичною філософією: Поппер, Кун, Лакатос, Тулмін, Фейєрабенд.

Позитивізм (коротко).

Перший (класичний) етап.

О. Конт сформулював закон трьох послідовних стадій інтелектуальної еволюції людини: теологічної (до 1300 р.}, метафізичної (до 1800 р.) і позитивної. На першій, теологічній, стадії всі явища розуміються на основі релігійних уявлень. Друга – метафізична – стадія заміняє надприродні фактори в поясненні природи сутностями, причинами й підготовляє третю – позитивну стадію, для якої характерне об'єднання теорії і практики. Людина задовольняється тим, що завдяки спостереженню й експериментові виділяє зв'язки явищ і на основі тих зв'язків, що виявляються постійними, формулює закони. «Знати, щоб передбачати, передбачати, щоб уникати» – ці слова є девізом позитивної науки. Так само Конт утверджував: основний метод науки – феноменологічний (описове узагальнення) – полягає в постановці експерименту, а потім спробі узагальнити. Закон підпорядкування уяви спостереженню. Вся інформація – зі спостереження, тобто повинні будуватися теоретичні конструкції, які хоч і не зараз, але потім повинні експериментально підтверджуватися.

У процесі подальшого розвитку позитивізму усе більш чітко виявлялася його феноменалістична, суб’єктивно-ідеалістична тенденція, що ріднила його з юмізмом. З науки поступово викидалася світоглядна проблематика і послаблялося значення елементів природничонаукового матеріалізму. Про це свідчать філософські вчення найбільших англійських позитивістів XIX ст.— Дж. С. Мілля і Г. Спенсера, які істотно відрізняючи в деталях від концепції О. Конта, разом з тим у рішенні принципових філософських питань упритул примикали до неї.

Герберт Спенсер, використовуючи у своїх «синтетичних» узагальненнях відкриття природознавства другої половини 19 в., об'єктивної реальності, у сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії, а не за допомогою науки. Ідея глобального еволюціонізму (до Дарвіна). Глобальний еволюціонізм - фізико-механічний закон: переміщення в просторі і в часі йдуть у визначеному напрямку від гомогенного (однорідного) стану до різнорідного, до більшого ступеня складності, чіткості і выделенности. Задача позитивних наук - відповісти, як улаштований цей світ. На питання, чому так? наука не повинна відповідати. Філософія стає зводом установлених, випробуваних наукових істин. Філософія зводить знання воєдино і знайомить з ними громадськість. Стандартна концепція науки. Наука - постійне збільшення наукового знання. Наступна теорія містить у собі попередню як якесь граничне місце в новій теорії. Виділив три можливості походження світу: 1. Світ був і є сам по собі. 2. Хтось його створив, 3. Завжди є і буде. Але, як він утверджує, усі ці три можливості нікуди не годяться; людина не може зрозуміти як усе постало з нічого. Це неможливо, тому що неможливо уявити (плутає уявлення з поняттям).

Його твердження: Усі наші знання обмежені нашим досвідом. Наш досвід має справа з тим, що відбулося, а не з тим, що існує. Наука має межу пізнання. Пізнавані явища: подібність і не подібність. Непізнавана кінцева причина світу, матерія. Прогрес у суспільстві зв'язаний із прогресуючим поділом суспільної праці. Позитивна філософія відрізняється від науки тим, що вона закінчена. Наука – це окремі категорії. Абстрактне знання – математика. Абстрактно-конкретні – фізика, хімія. Рух по лінії найменшого опору.

Теорія еволюції заснована на механіці Ньютона. Еволюційний процес руху від однорідного до різнорідного та від хаосу до порядку від невизначеності до визначеності). В остаточному підсумку в системі сили врівноважують один одного. Еволюційна стадія змінюється стадією стабілізації. Система піддається впливові інших систем - збурювання - розвивається деградація, тому що система замкнута - те циклічність.

Джон Стюарт Милль (20.05.1806-8.05.1873). Відомий своєю системою індуктивної і дедуктивної логіки. Продовжував традиції класичного емпіризму англійських філософів, розвивши його в позитивізм (на противагу релігійно-недогматичному позитивізмові Конта), Відповідно до його навчання, основу усієї філософії складає психологія, що встановлює, що реально дано тільки відповідні відчуття і представлення про переходи або майбутні можливі відчуття. Поняття – це просто язикові назви (термінологічні). Він відкидає силогізм Аристотеля. Зовнішній світ у цьому змісті – постійна можливість подібних відчуттів. Єдиним джерелом пізнання є досвід, єдино припустимим прийомом пізнання – індукція: вона ж лежить в основі умовиводу логіки й аксіом математики; вона повинна встановлювати не причини, а тільки закони явищ. Милль розрізняє науки про природу і науки про дух – психологія, етологія, наука про суспільство – дає першу докладну теорію експериментальної науки про природу й описовий метод. 1. Чотири методи наукової індукції: а) метод подібності, б) метод розходження, в)метод супровідних змін, г) метод залишків.

В останнє десятиліття XIX в. позитивізм у своїй першій історичній формі переживає кризу, що була викликана наступними обставинами:

По-перше, прогрес природничонаукового знання знецінив багато хто з тих «синтетичних» узагальнень, що розглядалися позитивізмом як вічне і незаперечне придбання науки. Природничонауковий матеріалізм з елементами механіцизму (особливо сильними в Спенсера), що нерідко був фактичною основою узагальнення позитивізму XIX в., уже не міг задовольнити науку і прийшов на рубежі XIX і XX вв. у протиріччя з новими відкриттями у фізику і біології, що могли бути осмислені тільки з позицій діалектичного матеріалізму.

По-друге, розвиток науки, і в першу чергу корінне ламання прийнятті у фізику на рубежі XIX— XX вв., а також інтенсивний розвиток психологічних досліджень, що поставило на порядок денний питання про зв'язок цієї науки з іншими дисциплінами, що вивчають людину і навколишній його світ (зокрема, з фізіологією і фізикою),—все це змусило філософію звернутися до вивчення емпіричних і логічних основ науки, т. а тих самих «граничних» питань знання, від дослідження яких усіляко відсторонявся О. Конт і багато хто його послідовники.

По-третє, усі спроби Конта і його послідовників довести об'єктивну обґрунтованість пропонованих ними етичних ідеалів і системи цінностей у рамках механістичної і метафізичної соціології не могли увінчатися успіхом. Позначилося неможливим уключити проблеми цінностей у сферу наукового дослідження, вивести «належне» зі ссущего» і при цьому зберегти позитивістський критерій науковості.

Коротке формулювання поглядів ще декількох філософів:

Літтре Еміль {1.02.1801-2.06.1881) був найбільш значним прихильником Конта, але відхиляв як помилкову більш пізню його еволюцію, йдучи у своєму мисленні власним шляхом; до навчання Конта про три стадії від додав поняття четвертої стадії – техніки.

Тен Іполіт Адольф (21,04.1828-5.03.1893) – позитивіст, що випробував вплив Конта. У своїй філософії історії і мистецтва, крім ролі расової приналежності й існуючих історичних умов, дуже велике значення додавав ролі середовища (психічному, духовному, культурному, соціальному оточенню); намагався дошукатися до джерел видатних здібностей геніїв.

Ренан Жозеф Эрнест (27.02.1838-2.10.1892) – позитивіст з ідеалістичним ухилом. Підкреслював відносний характер пізнання і вважав неможливої метафізику. Ціль світу – створення більш зробленої людини, ціль розвитку – здійснення Бога;

Дюрінг Євген (12.01.1833-21.09.1921) – визнавав поняття сили і специфичеякого життєвого принципу, відчуття і думка розглядав як прості стани порушення матерії. Виходячи з властивостей числа, затверджував кінцівку Всесвіту в просторі і кінцівка світового процесу в часі; подільність матерії також повинна мати межа. Оскільки всесвіт і життя один раз почалися, вони завжди можуть початися знову.

Йодль Фрідріх (23.08.1849-26.01.1914). Приєднавшись до Мілля, Конта і Фейєрбаха, захищав природний монізм, зв’язаний позитивістки-гуманітарною релігією розуму.

 

І. Перший етап – класичний.

Конт Огюст (1798-1857).

Французький філософ, соціолог, методолог і популяризатор науки, викладач Паризького політехнікуму, засновник школи позитивізму, соціальний реформатор.

Залишив велику літературну спадщину, у тому числі шеститомний "Курс позитивної філософії" (1830-1842). Поставив створену ним науку "соціологію" в один ряд з фундаментальними науками, створив еволюційну теорію соціального розвитку, оригінальну концепцію соціальної статики, соціальної динаміки, систему законів і принципів соціології. Еволюційна теорія зняла протиріччя між "соціальним прогресом" і "соціальним порядком": відмовлення К. від революційної теорії, постановка на її місце еволюційного принципу в соціальному розвитку давали можливість не знищувати, а реформувати, эволюционно змінювати існуючий у суспільстві порядок. Еволюційна теорія К. спиралася на вироблені їм чотири основних соціологічних принципи: 1) Принцип умов існування (Milieu), що вимагав віддавати перевагу соціальному середовищу, виділяти зовнішню і внутрішню (духовну) середовища, враховувати взаємодію між організмом і середовищем (причина і наслідок), між людиною і суспільством, виділяти проблему впливу свідомості на середовище; 2) Принцип однаковості людської природи, що вимагав обліку відповідності інтересів і почуттів, обліку їхньої однаковості на біологічній основі в обхід психології; 3) Принцип консенсусу, що зобов'язував враховувати цільну сукупність частин, їхнє взаємоузгодження при взаємодії як частин, так і цілого з частинами; 4) Принцип еволюції, що спирається на визнання соціального прогресу, руху до визначеної мети на основі інтелектуального розвитку, моральної досконалості. Соціологія, по К., повинна спиратися на наступні найважливіші принципи: емпіризм, позитивізм і физикализм. По К., емпіризм означає, що єдиним джерелом щирої науки про світ є досвід. Позитивізм - що предметом його є тільки факти, а не трансцендентальне буття або мнима сутність речі. Физикализм - що самими зробленими поняттями є ті, котрі створила фізика, і що до них можна і потрібно зводити все наукове значення. Як предмет соціології К. визначав закони явищ, що спостерігаються, рішуче виступав проти пошуків трансцендентних причин. Ставив задачу засновувати вірогідність соціологічних висновків на фактах і їхніх зв'язках, а не на філософських інтерпретаціях змісту історії. Приділив особливу увагу розробці законів розвитку родини і "головного закону розвитку суспільства" - "закону трьох стадій" історичного розвитку. Оскільки соціальні зв'язки випливають і концентруються насамперед у родині, К. вважав, що саме родина, а не індивідуум утворить ту найпростішу цілісність, сума яких утворить суспільство. По К., саме через родину особистість зв'язується з виробництвом, соціальними групами, організаціями. Вивчення всіх цих зв'язків дає можливість пізнати сутність суспільства, його структуру і функції. Ідея про "закон трьох стадій" історичного розвитку проходить червоною ниткою через усі роботи К. Відповідно до навчання ДО, людський дух у своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичн і позитивну. На першій стадії, для якої характерно панування духівництва і військової влади, людина пояснює явища природи як породження особливої волі речей або надприродних сутностей (фетишизм, політеїзм, монотеїзм). На другій стадії - при пануванні філософів і юристів - явища природи порозуміваються абстракт ными причинами, "ідеями" і "силами", гипостазированными абстракціями. На третій, позитивній стадії, для якої характерне об'єднання теорії і практики, людина задовольняється тим, що завдяки спостереженню й експериментові виділяє зв'язку явищ і на основі тих зв'язків, що виявляються постійними, формує закони. Найбільш характерною рисою позитивної епохи, по К., є переважний вплив промисловості на всі суспільні процеси. Соціологія К. складалася з двох розділів: соціальної статики і соціальної динаміки. Під соціальною статикою К. розумів дослідження обмеженого в часі ряду соціальних явищ (родини, касти, класів, соціальних груп, організацій, держави, нації) у їхньому взаємозв'язку, обумовленості. Він підходив до всім соціальним явищам з погляду загального поняття "суспільства", у якому бачив функціональну систему, засновану на поділі праці. У структурі суспільства він виділяв насамперед сімейну асоціацію і політичне суспільство. У першому стійкі системи зв'язків спираються насамперед на почуття солідарності і згоди, у другому - на класові інтереси, ідеологічні догми, правові норми, юридичні закони, що домінують у даному суспільстві. Соціальна динаміка по К., повинна вивчати, що є рушійною силою в розвитку суспільства. Він вважав, що такими силами є економічні умови, географічне середовище, природні умови, клімат. Головної ж силоміць розвитку суспільства є погляди, ідеї, мислення, свідомість людей. Тому К. поділяє історію суспільства на три стадії: теологічну, метафізичну, позитивну. Одним словом, соціальна динаміка вивчає закони послідовності, а соціальна статика - закони існування. Перша повинна доставити практичній політиці теорію прогресу, а друга - теорію порядку. Для класифікації наук він використовував критерій догматизму (одна наука випливає з іншої) і історизму (перехід від одного етапу розвитку до іншого). Тому соціологія виявилася останньої в цьому ряді: "математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія". Присвятивши своє життя розробці системи соціологічних знань, К. до кінця свого життя переконався, що самий зроблений виклад "системи наук" не здатне нічого змінити в реальному житті, тому що народ не складається з одних учених, та й самі вчені не можуть прийти до єдності. По К., став необхідний "другий теологічний синтез" як духовна опора нового суспільства. К. створює "другу соціологію", виклавши неї в книзі "Система позитивної політики або Трактат про соціологію, що встановлює релігію Людства" (1851-1854), де визнавалася велика організуюча і виховна роль релігії в сучасному суспільстві. Прагнення переробити суспільство на основі соціальних законів придбало в К. релігійні форми, любов до Бога він намагався замінити любов'ю до людства. Людство К. іменує "Великим Буттям", простір - "Великою Сферою", землю - "Великим фетишем". Догматами нової віри повинні були виступити позитивна філософія і наукові закони. Арон назвав "Велике Буття" К. "найкращим з усього, зробленого людьми": "варто любити сутність Людства в особі кращих і великих його представників як його вираження і символ; це краще жагучої любові до економічного і соціального порядку, що доходить до того, щоб бажати смерті тим, хто не вірить у доктрину порятунку... Те, що Огюст Конт пропонує любити, є не французьке суспільство сьогодні, не російське - завтра, не американське - післязавтра, але вищий ступінь досконалості, до якого здатні деякі і до якої варто піднятися".

Спенсер (Spencer) Герберт (1820-1903).

Британський філософ і соціолог. С. відрізнявся незвичайною ерудицією і працездатністю. Залишене ним спадщина величезна. Фундаментальний десятитомный праця, задумана як енциклопедичний синтез усіх наук на принципах еволюціонізму, був опублікований у 1862-1896. Ця праця включала: "Основні початки" (1862), "Підстави біології" (1864-1867), "Підстави психології" (1870-1872), тритомна праця "Підстави соціології" (1876-1896), "Соціологія як предмет вивчення" (1903), "Підстави етики" (1879-893). Творчість С. з найбільшою повнотою втілило основні ідеї еволюціонізму, дуже вплинуло на інтелектуальну атмосферу своєї епохи. Теоретичні погляди С. формувалися головним чином під впливом досягнень природничих наук, усі частіше зверталися до ідеї еволюції. Так, зокрема, С. високо оцінив "Походження видів" Дарвіна. Великий вплив на С. зробили також праці А. Смита і Мальтуса, англійських утилітаристів, що проповідувала ідеї радикального буржуазного лібералізму й індивідуалізму. Дотримуючи крайньої версії лібералізму, С. гаряче захищав принципи індивідуальної і волі конкуренції. Усяке втручання в природний хід подій, тим більше соціалістичне планування, на думку З, приводить до біологічного виродження, заохоченню "гірших за рахунок кращих". С. виступав за обмеження ролі держави в суспільному житті аж до відмовлення бідним у допомозі або турботі про виховання дітей. Критикував колоніальну експансію, оскільки вона веде до посилення державної бюрократії. Основні ідеї "синтетичної філософії" С. звучать наприкінці 20 в. як анахронізм, але у свій час вони були популярні. Ідея загальної еволюції - центральний пункт світогляду С.С. пропонує наступне визначення центрального поняття своєї філософської системи: "Еволюція є інтеграція речовини, що супроводжується розсіюванням руху і протягом якої речовина переходить зі стану невизначеної, нескладної однорідності в стан визначеної, зв'язковий різнорідності, а збережене речовиною рух перетерплює аналогічне перетворення". Межа, за який еволюція не може перейти, - рівновага системи. У випадку порушення рівноваги починається розпад, що згодом переходить у новий еволюційний процес. Усе, що існує, проходить через цей цикл розвитку і розпаду. С. виділяє три види еволюційних процесів: неорганічний, органічн і надорганічний. Усі вони підкоряються загальним законам. Однак специфічні закони вищих фаз не можуть бути зведені до законів нижчих фаз. Так, у надорганічній еволюції виступають явища, що не зустрічаються в неорганічному й органічному світі. Суспільство - частина природи, і в цьому змісті такий же природний об'єкт, як і будь-який іншої, воно не створено штучно, у результаті "суспільного договору" або божественної волі. На цій основі він переходить від загального розгляду ідеї еволюції до характеристики суспільного розвитку. Соціологія завершує філософську систему С. Програма соціології викладена в "Підставах соціології". Тут уперше дане систематичний виклад предмета, задач і проблематики суспільної науки. Ця книга була переведена на багато мов, сприяла не тільки розробці, але і пропаганді соціології. С. спростовував не тільки теологічні представлення про суспільство, але і теоретиків "вільної волі", філософів, що приписують вирішальну роль в історії "видатним мислителям", "суспільному договорові", що висували на перший план дія суб'єктивних факторів або, що вказували на відсутність повторюваності в суспільному житті. Історія, на думку З, не є продуктом свідомої творчості соціальних груп або окремих особистостей, навпроти, сама діяльність, її мети і наміри повинні одержати природне обґрунтування в законах соціальної еволюції. Соціальні факти для С. - це такі явища, у яких виявляються еволюційні процеси, наприклад диференціація структури і функцій, ускладнення політичної організації і т.д. Для розуміння спенсеровского прерозподілу предмета соціології велике значення має його концепція соціальних інститутів. С. не дає строгого визначення цього центрального поняття своєї теоретичної системи. Але з контексту його робіт випливає, що соціальні інститути - це механізми самоорганізації спільного життя людей. Соціальні інститути забезпечують перетворення асоціального по природі людини в соціальну істоту, здатне до спільних колективних дій. Інститути виникають у ході еволюції крім свідомих намірів або "суспільного договору", але як відповідь на ріст чисельності популяції, і, відповідно до загального закону, - приріст маси приводить до ускладнення структури і диференціації функцій". Соціальні інститути - органи самоорганізації і керування. Як і Конт, С. починає з родини, шлюбу, проблем виховання (домашні інститути), відтворює етапи еволюції родини. Наступний тип соціальних інститутів С. позначив як обрядові, або церемоніальні. Останні покликані регулювати повсякденне поводження людей, установлюючи звичаї, обряди, етикет і т.п. Третій етап інститутів - політичні. Їхня поява С. зв'язував з переносом внутрігрупових конфліктів на сферу конфліктів між групами. Він був переконаний у тім, що конфлікти і війни зіграли вирішальну роль у становленні політичної і класової структури суспільства. Війна і праця, по З, - ті сили, що створюють держава, причому на початкових етапах роль насильства і військових конфліктів була вирішальної, тому що потреба оборони або завоювання більше всего споюють і дисциплінують суспільство. У наступною об'єднуючою силою стає суспільне виробництво, поділ праці, пряме насильство поступається місцем внутрішньому самообмеженню. По З, сильна держава неминуча веде до обмеження індивідуальної волі. Ще у своїй ранній роботі "Соціальна статика" він сформулював закон "рівної волі", відповідно до якого кожна людина вільна робити усе, що він хоче, якщо він не порушує рівної волі іншої людини. Воля, по З, обмежується не державним примусом, а волею іншої людини. Наступний тип - церковні інститути, що забезпечують інтеграцію суспільства. Завершують типологію професійні і промислові інститути, що виникають на основі поділу праці. Перші (гільдії, цехи, професійні союзи) консолідують групи людей про професійним заняттям, другі підтримують виробничу структуру суспільства. Значення цих інститутів зростає в міру переходу від воєнізованих суспільств до індустріального. Промислові інститути приймають на себе усе велику частину суспільних функцій, регулюють трудові відносини. С. був войовничим супротивником соціалізму. Спроби глобального планування він називав "соціалістичною химерою". Теорія соціальних інститутів С. представляла спробу системного дослідження суспільства. Концепція інститутів відтворює образ суспільства за аналогією з біологічними організмами: "кров'яні частки уподібнюються грошам". С. не тільки уподібнював суспільство організмові, але і свою біологію наповняв соціологічними аналогіями. Намагаючись уникнути грубого редукционизма, до якого так схильні були багато еволюціоністів, С. використовує термін "надорганізм", під черкивая автономію індивіда (на відміну від Конта або Дюркгейма). С. розташовує всі суспільств по шкалі складності структури і функціональної організації від "малого простого агрегату" до "великого агрегату". С. виділяє два типи суспільств: військові і промислові. Військовий і промисловий типи суспільства С. характеризує прямо протилежними соціальними властивостями. Розроблена С. типологія суспільств менш відома, чим його теорія еволюції. Тим часом у творчій спадщині С. вона представляє найбільший історичний інтерес. Зміст історичного процесу описується як поступовий перехід від механічного примуса до органічного об'єднання на основі спільності інтересів. С. малює картину майбутнього індустріального суспільства, що вражає глибиною наукового передбачення. У новому суспільстві керування децентралізоване і будується на принципах самоорганізації і самоврядування, широке поширення одержують різні неформальні об'єднання, підпорядкування індивіда пануванню заміняється охороною прав людини, єдність ідеології змінюється плюралізмом, суспільства стануть відкритими для міжнародного співробітництва, сприйнятливими до інновацій і ін. У своїх спробах розкрити рушійні сили соціальної еволюції С. так і не зміг перебороти дилему номіналізму і реалізму. З одного боку, він постійно підкреслював важливу роль "людської натури", з іншого боку - так само посилався на дію надындивидуальных сил, "соціального організму", "штучного середовища". У підсумку концепція факторів еволюції С. відрізнялася крайнім еклектизмом і послужила джерелом розвитку прямо протилежних соціологічних напрямків. Філософська система С. виявилася занадто тісно зв'язаної з духовною й інтелектуальною атмосферою викторианской епохи. Іншою причиною падіння популярності С. з'явилося те, що створена їм інтелектуальна конструкція була останньою спробою створення усеохоплюючої філософської системи. Ця форма інтелектуальної творчості остаточно зжила себе до кінця 19 в. Проте, прагнення С. вийти за рамки абстрактних міркувань із приводу суспільства, широко використовувати дані суспільних і природничих наук сприяли формуванню нових стандартів наукової діяльності в соціології. Починаючи з 1950-х, разом з розвитком системних методів і виникненням неоэволюционизма, інтерес до творчості С. і інших еволюціоністів став зростати.

Мілль (Mill) Джон Стюарт (1806-1873).

Засновник англійського позитивізму, економіст, этик, логік, теоретик лібералізму. Член палати громад англійського парламенту (1865-1868). М. уніс значний вклад у становлення соціології і розробку емпіричних методів соціальних досліджень. Звертання М. до проблем соціології було викликано незадоволеністю утилітаристською моделлю аналізу поводження людини і концепцією "економічної людини", що занадто спрощують реальність і не враховуючі впливи різноманіття факторів соціального і культурного середовища. М. багато зробив для пропаганди в Англії ідей Конта. Однак між їхніми соціологічними поглядами існують принципові розходження: Конт - соціологічний реаліст, М. - послідовний номіналіст. У зв'язку з цим М. думав, що універсальний характер мають тільки закони індивідуальної психології. Потреба ж у соціології випливає з факту неможливості спостереження людини поза соціальними зв'язками. Однак закони соціології мають потенціал пояснення (необхідно лише застерігатися від необґрунтовані екстраполяції абстрактних представлень). Психологічний редукционизм приводив М. до висновків про те, "що всі суспільні явища суть породження людської натури". Розбіжності між М. і Контом були першої в історії соціології версією суперечки між психологізмом і соціологізмом, редукционизмом і холізмом. Економічні і соціологічні погляди М. викладені в роботі "Підстави політичної економіки з деякими додатками до суспільної філософії" і в монографії "Огюст Конт і позитивізм" (1865). М. відомий також розробкою індуктивної логіки і спробою емпіричного обґрунтування з її допомогою соціології. Індуктивна логіка трактувалася їм як методологічна основа узагальнення фактів і доказу висновків. Він уперше розробив основні схеми логічного аналізу причинно-наслідкових зв'язків у соціальному експерименті: методи єдиної подібності і єдиного розходження, супровідних змін і залишків ("Система розумової й індуктивної логіки". Тт. 1-2, 1843). Орієнтуючись на зразки природничих наук, М. надавав великого значення застосуванню в соціальних науках статистичних методів. Однак виниклі методологічні проблеми привели його до заперечення можливості застосування експерименту в соціальних науках. Філософські ідеї М. в основному розвивали ринципы етичного утилітаризму Бентама ("Утилітаризм", 1863) з позицій ліберального реформатора. Помітний вплив на нього Беркли і Юма. Інші роботи М.: "Про волю" (разом із дружиною Г. Тейлор, 1859), "Міркування про представницьке правління" (1861), "Утилітаризм" (1861), "Огляд філософії сера Вільяма Гамильтона..." (1865), "Підпорядкованість жінки" (1869), "Про релігію" (нариси, опубліковані посмертно, 1874) і ін.