Рене Декарт: фізіологія душі та її пристрастей

 

Ідеї Ренесансу і наукової революції поєдналися у працях французького вченого Рене Декарта (1596 – 1650), який заклав основи теорій про розум і тіло, котрі слугували фундаментом задля створення наукової психології. Віруючий католик і одночасно вчений-практик, Декарт намагався поєднати релігійну віру в існування душі з механістичним поглядом на матеріальний всесвіт як деякий годинниковий механізм, підвладний чітким математичним законам.

 

Свої філософські погляди Р. Декарт виклав у таких працях, як "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Принципи філософії" (1644).

Що ж є тим атрибутом, який становить сутність і природу душі? Можливо, це рух, харчування, як уважалося за часів Арістотеля? Ні, все це, на думку Декарта, стосується тіла, а не душі. Він заперечує існування так званої рослинної душі, так само як і тваринної. Не можна вважати за її сутність також і відчуття, бо й вони неможливі без тіла. Декарт абстрагується від усіх виявів людського духу, які тим чи іншим способом пов'язані з тілом. Що ж належить до сутності духу як такого? Тільки мислення, стверджує Декарт. Тільки від нього не можна абстрагуватись, не втративши власного існування: „Я зовсім перестав би існувати, якби остаточно перестав мислити”. Тому „Я” – це лише „річ, яка мислить”, „тобто дух, або душа, або розуміння, або розум”.

 

Душа, за Декартом, є субстанція, вся сутність якої полягає тільки в мисленні, тому вона не потребує для свого існування якогось місця в просторі. Вона не залежить від будь-якої матеріальної речі, не може бути продуктом матеріальної сили, як інші природні речі, а це означає, що вона може бути створена лише надприродною силою – Богом. За самою своєю суттю душа не залежить від тіла, а тому не знає смерті. Розумна душа безсмертна, за Декартом.

 

Душа, як і Бог, є передусім предметом метафізики, тому можливість її пізнання – важлива філософська проблема для Декарта. Виходячи зі свого розуміння сутності душі, Декарт уважає, що її пізнання, так само як і пізнання Бога, – суто інтелектуальний акт. Їх можна тільки розуміти, але аж ніяк не уявляти. Коли хтось говорить, що не можна осягнути Бога або душу, вказує він, то це означає, що „вони ніколи не підносять свій розум над чуттєвими предметами і настільки звикли розглядати тільки те, що доступне уяві, яка є лише способом мислення про матеріальні речі, що все недоступне уяві здається їм незрозумілим”.

 

Розглядаючи пізнавальні здібності людини, Декарт розрізняє інтелект, уяву, відчуття і пам'ять. Усі вони є виявом однієї „духовної сили”, яка набуває різних форм залежно від своєї функції, себто від того, на що вона спрямована. Одна й та сама сила буде називатись словами „бачення”, „уявлення”, „згадування”, якщо вона спрямована на зовнішні, чуттєві речі, і словом „розуміння”, якщо вона діє сама. Це і є „чистий інтелект”, або „розуміння”, яке Декарт протиставляє іншим духовним здібностям людини.

 

Таким чином, пізнання душею своєї власної природи (самопізнання) можливе лише як дія „чистого інтелекту”, або як „розуміння” („бачення розумом”). І, навпаки, мислення як таке, взяте в чистому вигляді, виявляє себе насамперед в акті самосвідомості. Власне, воно і є цим актом.

 

Справді, що таке „мисляча річ”? – ставить запитання Декарт і дає таку відповідь: „Це річ, яка сумнівається, розуміє, стверджує, заперечує, бажає, не бажає, уявляє і відчуває”. Здавалося б, він певною мірою суперечить самому собі, розглядаючи уяву і відчуття як види мислення. Але з попереднього має бути зрозуміло, що мислення як сутність душі не є чимось зовсім відмінним від різних її виявів. Душа або дух – єдина сила, яку не можна розкласти на окремі частини, назвавши одну розумом, а інші чуттям і уявою. Мислення як таке („чистий інтелект”) існує в акті самосвідомості, однак воно присутнє і в усіх інших виявах людської душі, в уяві, в почуттях. Декарт наводить такий приклад. Коли я лише бачу капелюхи, що пересуваються вздовж вікна, і кажу при цьому, що бачу людей, які гуляють по вулиці, то це означає, що я лише завдяки здатності мислення розумію те, що, здавалося, бачу очима. У тому, що я бачу, завжди є елемент мислення, через який я усвідомлюю бачене, розумію його. І в цьому відношенні, коли ми розглядаємо відчуття не просто як тілесну дію, а як акт її усвідомлення, як елемент свідомості, вони виступають уже як різновид мислення. „Взяті у цьому точному розумінні, вони є не що інше, як мислення!” – підкреслює Декарт. Виходячи з такого „точного розуміння”, він, наприклад, відмовляє тваринам у здатності відчуття, хоч вони й мають усі необхідні тілесні органи.

 

Декарт заперечує існування „рослинної” та „чуттєвої” душ, учення про які свого часу допомагало філософам пояснювати якісну відмінність живої природи від неживої. Для Декарта такої відмінності не існує, для нього живі організми – це більш або менш складні механізми, своєрідні машини.

 

Формуванню таких поглядів об'єктивно сприяли, з одного боку, розвиток самої біологічної науки, а з іншого – розвиток техніки. Наприклад, відкриття кровообігу, що було зроблено Гарвеєм, давало підстави для висновку про суто фізичний характер усіх процесів життєдіяльності організму. Травлення, кровообіг, дихання, робота м'язів і суглобів створювали уявлення про організм як складну машину, яка діє лише на основі фізичних законів. Згадаймо також, що в XVII ст. широкого розвитку набуло мануфактурне виробництво, в якому використовувались різні технічні пристрої, що сприяло зближенню науки і технічного мистецтва. Наука почала розглядатися як потенційна техніка, а принципи технічної творчості переносяться у сферу наукового мислення. Для цього часу характерне масове захоплення різними механічними моделями, іграшками, майстерність у виготовленні яких стає справді віртуозною. Тому можна зрозуміти спроби уявити живий організм як своєрідну механічну модель. Виходячи саме з таких аналогій, Р. Декарт формулює свою ідею безумовно-рефлекторної природи нервової діяльності.

 

Звичайно, він не мав у своєму розпорядженні того масиву фактів, який нагромадила сучасна наука. Не було тоді розроблено й відповідної системи наукових понять, у яких можна було б адекватно виразити сутність біологічних та фізіологічних процесів. Тому деякі висновки, а також терміни, якими користувався Декарт, можуть здатися наївними й навіть примітивними. Але метод, сам його підхід до різноманітних проявів життя як до природних, фізичних процесів справив величезний вплив на дальший розвиток європейської науки. А його відкриття безумовно-рефлекторного механізму діяльності людського й тваринного організму мало епохальне значення. Російський учений І.П. Павлов, фізіолог зі світовим ім'ям, поставив поблизу своєї лабораторії пам'ятник Декартові якого вважав засновником наукової теорії рефлексів.

 

Багатолітні дослідження самого Декарта були викладені ним у кількох наукових творах. Найважливіші серед них – „Опис людського тіла”, „Трактат про утворення тварини”, а також „Пристрасті душі”. У своїх працях Декарт послідовно проводить ідею відмінності душі від тіла і, наскільки це можливо, пояснює функції живого організму без будь-якої участі душі. Так звані рослинні та тваринні „душі” перетворюються у нього на тілесні „тваринні духи”, які мають цілком матеріальну природу. Це – „легкий вітерець”, або, точніше, „полум'я”, що переносить по нервових трубках збудження від периферійних органів до мозку, а від нього знову до органів. Так виникла ідея рефлекторної дуги, за допомогою якої Декарт пояснює „автоматизм тіла”.

 

За Декартом, усі дії цього тіла аж до найскладніших можуть отримати принципове пояснення на основі законів фізики й механіки. Нічого таємничого, надприродного, прихованого від тверезого аналізу об'єктивної науки в них немає. З погляду цієї науки тварини – це просто автомати, які діють на зразок годинника або іншого механічного пристрою. Так само, як і в годинника, їхні дії не супроводжуються будь-якою думкою і залежать лише від розміщення тілесних органів. Ніякої психіки у тварин немає. Що ж до організму людини, то він у цьому розумінні нічим не відрізняється від організму тварини. Але людина, за Декартом, не тільки матеріальна, а й духовна істота. Вона має не тільки матеріальне тіло, а й розумну душу. І це ставить перед Декартом складну філософську проблему, проблему сутності людини, а також співвідношення в ній матеріального й духовного начал.

 

Як матеріальна, тілесна істота людина, за визначенням Декарта, – це „машина, що складається з кісток і м'яса”. Тіло людини так само, як і тіло тварини, діє за законами природи, причому ці дії здебільшого не опосередковані свідомістю і відбуваються без будь-якої участі душі. Підкреслюючи автоматизм функціонування людського тіла, Декарт наближає людину до світу природи, практично не відрізняючи її від подібних до неї за тілесною будовою істот. Але, з іншого боку, він різко протиставляє людину всім іншим природним створінням. Між людиною і світом тварин у нього пролягає принципова межа, бо людина – не просто тіло, а й розумна душа.

 

Душа – це така властивість людини, завдяки якій вона спроможна діяти не автоматично. Людина здатна розірвати рефлекторне кільце, підпорядкувавши своє тіло власній волі. Таким чином, поведінка людини набуває якісно нових ознак, що не залежать від будови її тіла й спричиняються іншою, не тілесною сутністю. І якщо для пояснення діяльності будь-якої матеріальної істоти достатньо створити відповідну механічну модель, то природа людини принципово не може бути пояснена на основі фізичних або механічних принципів.

 

У своїх спробах з'ясувати природу людини Р. Декарт торкається дуже складної, багато в чому й нині не вирішеної проблеми, а саме: чи можна штучно відтворити людську істоту, побудувати такий її матеріальний аналог, який би функціонально нічим не відрізнявся від неї? У XVII ст. йшлося про механічну копію, сучасна наука веде мову про модель на електронній основі. Але принципово сутність проблеми від цього не змінюється. Щодо тварин, то тут, на думку Декарта, якихось непереборних складностей немає. Якби, міркує він, існували машини, що мали б органи й фігуру мавпи або будь-якої іншої тварини, позбавленої розуму, то ніякої істотної різниці між ними не було б. Та коли йдеться про наділену розумом людину, то виникає зовсім інша ситуація. Навіть якби можна було створити машину, яка за своєю будовою була би цілком подібна до людини, вони б принципово різнилися. Декарт указує на дві важливі ознаки, за якими завжди можна відрізнити розумну істоту від її матеріальної подоби. По-перше, це здатність осмислено користуватися мовою, а, по-друге, універсальний характер її діяльності.

 

Звичайно, зазначає Декарт, можна уявити собі машину, здатну вимовляти слова й навіть пов'язувати їх із певними тілесними діями. Наприклад, якщо до неї доторкнутися в певному місці, вона вимовить відповідні слова. Але все одно „не зможе розташувати їх у різний спосіб, відповідно до змісту всього того, що говоритиметься в її присутності, як це можуть робити навіть тупі люди”, – робить висновок Декарт.

 

Тож на відміну від людини машина не зможе вільно користуватися мовними знаками, створювати різні мовні конструкції залежно від змісту ситуації. І проблема тут зовсім не технічна, бо змістове користування мовою не залежить від тілесного органа. Наприклад, зауважує Декарт, деякі птахи здатні вимовляти слова людської мови, але, навіть маючи відповідний орган, вони ніколи не зможуть робити це так, як ми. Натомість німі люди, що втратили такий орган або зовсім не мали його, легко знаходять засоби для спілкування. Таким чином, справа не в тілесному органі, а в наявності або відсутності розуму. І коли кажуть, що тварини мають свою мову, щось говорять, але ми їх не розуміємо, то це не відповідає дійсності. Якби в них був розум вони б знайшли багато способів порозумітися з людьми.

 

Багато в чому тварини навіть перевершують людей, наприклад у спритності, яку вони виявляють у деяких діях, у ступені розвитку окремих органів і т. ін. Проте ці переваги ще не доводять їхньої розумності. Радше навпаки, природа використовує тут лише можливості їхніх тіл. І те, що годинник завдяки своїй матеріальній будові краще, ніж ми, вимірює час, не означає, що він розумніший за нас. Він і справді був би таким, якби краще за нас виконував і все інше. Проте будь-який механічний пристрій, будь-яка тварина завжди обмежені у своїх діях, що цілком визначені їхнім тілесним устроєм. А людина діє універсально, вона нічим не обмежена в розвитку своєї діяльності, легко змінює спосіб своїх дій залежно від обставин, хоча її тілесні органи залишаються практично незмінними. Отже, універсальність людської діяльності визначається не тілесним устроєм людини, робить висновок Декарт, а саме її розумом, бо „розум є знаряддям універсальним, здатним служити за будь-яких обставин”.

 

Отож, доводячи наявність у людини розумної душі, Декарт указує на такі особливості її діяльності, на такі аспекти її поведінки, які не залежать від матеріальної природи людини, а відтак є проявом нематеріальної духовної субстанції. Душа людини відрізняється від її тіла, і завдяки душі людина виходить за межі своєї фізичної природи. Але, незважаючи на цю протилежність, людина залишається єдиною. Справді, говорить Декарт, „душа людини реально відрізняється від її тіла, але водночас вони так щільно пов'язані й поєднані одне з одним, що утворюють немовби одну річ”. Про це свідчать численні факти. Наприклад, спосіб мислення людини залежить від її темпераменту, хвороба тіла або сон заважають проявам свободи волі, голод викликає смуток духу. З іншого боку, ми маємо акти осмисленої, цілеспрямованої тілесної дії. Все це свідчить про єдність душі й тіла, про їхній взаємовплив. Тіло має потребу в душі як у своєму керівникові, а душа потребує тілесного органа, вмістища, завдяки якому вона може керувати тілом.

 

Але як уможливлюється таке об'єднання? Як ці дві протилежні за визначенням метафізичні сутності можуть вступати у взаємодію? Тілесна субстанція – протяжна, подільна на частини, духовна – непротяжна, проста, неподільна. Протиставивши їх у своїй метафізиці, Декарт мусив шукати їх об'єднання в антропології. Але дуалістична метафізика Декарта стає на перешкоді науковому поясненню природи людини. Так виникає психофізична проблема, проблема взаємодії душі й тіла.

 

Намагаючись розв'язати її, Декарт шукає органи й форми такої взаємодії з боку як тіла, так і душі. Розглядаючи її з точки зору фізіології, він знаходить специфічний орган усередині великого мозку людини, через який душа начебто може впливати на „тваринні духи”, тобто нервові процеси, що відбуваються в тілі людини. Це так звана шишкоподібна залоза, на яку Декарт покладає важливу роль – бути пунктом зв'язку між душею і тілом. Завдяки їй душа може регулювати рух „духів” і впливати на дію всіх органів тіла. Водночас ця залоза здатна реагувати на найменші рухи „духів” і передавати їх душі, завдяки чому душа дістає можливість віддзеркалювати процеси, що відбуваються в тілі людини.

 

Душа, поєднана з тілом, не може залишатися байдужою до нього, не реагувати на той чи інший його стан. Психологічний аспект проблеми взаємодії душі й тіла висвітлюється Декартом у його вченні про пристрасті душі. Вони, на думку філософа, є продуктом подвійної природи людини. Почуття голоду, спраги, болю, бажання, вказує Декарт, – це ті види мислення, що утворюються і залежать від поєднання духу з тілом.

 

„Пристрасті душі” Р. Декарта – один із найвизначніших творів психологічної науки Нового часу. Головну його особливість становить поєднання психологічного й фізіологічного підходів. У психологічне вчення про пристрасті Декарт вносить суттєвий елемент фізіології: афективні стани душі розглядаються ним як такі, що щільно пов'язані з фізіологічними процесами. За визначенням Декарта, пристрасті – це такі душевні рухи, які на відміну від інших видів мислення викликаються і підтримуються рухами „духів”.

 

Отже, ці „духи”, з одного боку, надають дії нашому тілу, м'язам рук, ніг тощо, а з іншого – викликають у душі певні стани або пристрасті. Яку ж функцію вони виконують? „Головна дія усіх людських пристрастей, – відповідає Декарт, – полягає в тому, що вони спонукають і налаштовують душу людини бажати того, до чого пристрасті готують тіло”. Тобто їхнє покликання – узгоджувати рефлекторні дії тіла і визначення людської волі.

 

Серед усіх видів мислення саме пристрасті, на думку Декарта, справляють найбільший вплив на життя людини, вони найбільше хвилюють і зворушують її. Проте виникає питання про співвідношення пристрастей і волі. Воля за своєю природою є свободною, її не можна ні до чого примусити. Навпаки, вона сама прагне визначати дії тіла. Тому між пристрастями і волею неодмінно виникає конфлікт, боротьба. Декарт називає фізіологічні причини цієї боротьби, а саме спільні рухи „залози”, що викликаються, з одного боку, „духами”, а з іншого – волею. Треба зауважити, що „фізіологія” часто виявляється сильнішою за волю людини, значно звужуючи її свободу. Декарт змушений констатувати, що душа спроможна впоратися лише зі слабкими пристрастями, бурхливі ж, сильні хвилювання непідвладні їй. Єдине, на що душа спроможна в боротьбі з ними, – це затримати фізичну дію, наприклад, зупинити руку, занесену для удару.

 

Розглядаючи питання про співвідношення різних аспектів душевного життя людини, розуму й емоцій, чуттєвої, або хтивої, частини душі і її розумної волі, Декарт підкреслює, що душа людини єдина й неподільна, що вона не має так званих частин, між якими начебто точиться боротьба. Основою всіх цих конфліктів є боротьба душі з тілом. „Лише останньому варто приписати все те, що суперечить нашому розумові”. Але за суперечністю між тілом і розумною душею, за конфліктом пристрастей і свободної волі ховається глибша суперечність – між свободою людської діяльності і природною необхідністю. Якщо свобода волі бере участь у формуванні тілесних дій людини, то як це узгоджується з принципом детермінізмму? Тіло людини як матеріальна річ пов'язане з іншими речами причинним зв'язком, коли ж рух цього тіла якоюсь мірою визначається вільним рішенням людини, то у фізичному світі стають неминучими парадоксальні ситуації.

 

До цих колізій додається ще й конфлікт із християнським ученням про божественне визначення. Щоправда, саме до Бога звертається Р. Декарт, прагнучи розв'язати проблему свободи й необхідності. Він використовує єзуїтську аргументацію, за якою Бог дозволив людям діяти вільно, але при цьому передбачив усі наслідки їхніх дій, відповідно визначивши й хід природних речей. Але, якщо все наперед визначене Богом, то свободи волі як такої немає, вона стає чимось позірним, не здатним реально впливати на події у світі.

 

Загалом, розмірковуючи над природою людини, намагаючись з'ясувати її місце у світі, Декарт помітно відходить від гуманістичного ідеалу мислителів Відродження. З точки зору матеріалістичної фізики Декарта, людина не може претендувати на те, щоб стати центром світу, на те, що Бог створив цей світ для неї, задля її блага. Такі претензії можна було б виправдати, лише виходячи з потреб моралі, не більше. „Подвійна” людина Декарта, в якій зовсім випадково поєднані дві незалежні субстанції, слабка, а її розумові здібності посередні. Розум людини не здатен опанувати пристрасті душі, а неправильне застосування свободи волі веде до морального гріха й теоретичної омани.

 

І все ж Декарт оптимістично дивиться на потенції людини, сподіваючись, що за допомогою правильного методу людина зможе подолати свою обмеженість, розширити вплив розуму, побудувати всеосяжну систему достовірного знання.