Касіян Сакович: природна теологія про пізнання людини

 

Відповідно до західноєвропейських концепцій українські мислителі XVII ст. почали розглядати людину як гармонійну сутність духовного та тілесного елементів. Так, видатний український богослов і педагог Касіян Сакович (бл.1578–1647) починає свою книгу „Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини” (1620) з твердження про те, що людина за своєю природою наділена прагненням до знань. І знання, як зазначає дослідник, має спрямовуватися передусім на саму людину, на її душу і тіло.

 

Гасло „пізнай самого себе” було відоме і в античності, і пізніше отцям церкви, але у К.Саковича воно перетворюється на настанову „найпотрібнішої теології”: „На мою думку, найбільша мудрість є пізнання самого себе. Всі, хто хотів бути угодним Богові, проводили своє життя, вивчаючи цю сентенцію і розмірковуючи над нею... В законі було колись написано: непристойно громадянинові не знати законів своєї вітчизни. І я можу сказати: ще непристойніше людині не знати про закони своєї природи, не знати про властивості та обов'язки членів, з яких складається її тіло, не знати того, що зберігає її природу в цілості, не порушною і що призводить до її руйнування”.

 

Впродовж усієї книги йдеться про те, що життєдіяльність людини здійснюється на засадах природних законів. Проте це не означає, що мислитель відмовляється від визнання Бога-Творця. Природна теологія зумовлює те, що природа створює тілесні органи, призначаючи їх для виконання тих чи тих потреб людини.

 

Організм людини Сакович розглядає як набір урівноважених елементів, а його функції – як симптоми, спричинені зовнішніми і внутрішніми "духами", "рідинами", "стихіями". Так, нігті, наприклад, "свідчать про внутрішній стан тіла. Якщо вони червонуваті, то людина – повнокровна, якщо жовтуваті – то холерик, а якщо чорні – то меланхолік". Тіло, з його чотирма стихіями (кров, "холера", "флегма", меланхолія), трьома духами (життя, розумності, чуйності), чотирма жилами (головна, печінкова, легенева, середня), з протиставленням холоду і тепла, обернене у бік техніки, а не природи. Його органи – метафори механізмів і будівель: око подібне до відполірованого дзеркала, легені – до ковальських міхів, груди – до "стін, що оберігають серце"; рот – "ворота для шлунка", а печінка – "мови майстерня". Саме ж тіло – швидше система біофізичних жестів, аніж метафізичних символів.

 

Людину дослідник розглядає як певну єдність, як мікрокосм. У людському тілі всі органи тісно пов'язані один з одним і разом становлять одне ціле. Механізми у цьому мікрокосмі – природні, їхня дія не потребує втручання жодних трансцендентних сил.

Мікрокосм К. Сакович характеризує як відтворення і відповідність макрокосму. Живе тіло, зазначав він, складається з тих самих елементів, що й нежива природа. Воно, говорить К. Сакович, міститься посеред тіла і є джерелом його тепла подібно до того, як Сонце в світобудові міститься посередині між планетами та зірками.

 

Автор підходить до природи людини як до чогось незмінного. Проте в його працю проникає і певний історизм, властивий християнському вченню. К. Сакович визнає певне псування природи людини, зміну у зв'язку з первородним гріхом. Проте й тут ми не бачимо підходу до людського тіла як до носія гріха. Навпаки, багато місця в цій праці приділено описові органів людського тіла, які пов'язані з відчуттями.

 

Працюючи викладачем, а згодом і ректором (1620–1624) Київської братської школи К. Сакович написав і видав перші вітчизняні посібники з філософії та психології. Якщо центром уваги „Арістотелівських проблем, або Питань про природу людини” є тіло людини, яке розглядається у напрямку, що тяжіє до ідей натуралізму, то об'єкт „Трактату про душу” (1625) за своїм змістом ближче до богословського викладу проблеми. Аналізуючи проблему душі та тіла, К. Сакович використовував твори патристів Західної та Східної Європи, а також звертався до античних та сучасних йому авторів, підпорядковуючи весь наявний матеріал власному викладові.

 

„Трактат про душу...” ймовірно, становить другу частину лекційного курсу, прочитаного К. Саковичем студентам Київської братської школи. Якщо у першій частині при розгляді людини і співвідношення її тіла й душі йшлося переважно про тіло і природні закономірності його діяльності, то у другій спеціально розглядається душа та матеріальний субстрат психічних явищ. У центрі обох творів – людина, проблеми її самопізнання, щоб, вивчивши себе, людина змогла краще керувати „домом свого тіла”: відчуттями, розумом, волею, вчинками.

 

Автор твору при розгляді душі намагається керуватися природничо-науковими даними. Більший успіх йому випадає при викладі проблем, пов'язаних з відчуттями: тут він часто підходить до натурфілософського сенсуалізму. При розгляді проблем розумної душі, де тогочасна наука була ще безсилою, автор часто змушений опиратися на теологію, хоч і в цих випадках він проголошує пріоритет науки й освіченості перед побожністю.

 

Сутність душі К. Сакович тлумачить неоднозначно. Автор визначає душу як самосущу субстанцію, просту і безсмертну, тобто підтверджує платонівську ідею, згідно з якою душа може існувати й діяти без будь-якого тіла. Але К. Сакович, так само як і Фома Аквінський, обмежує подібні формування визначеннями в дусі арістотелівського натуралізму, а саме поєднує платонівську лінію з арістотелівським розумінням душі як форми природного тіла, здатного до життя.

 

Згідно з цим К. Сакович визначив, що існують три роди душі – вегетативна, чуттєва та раціональна. На відміну від Платона та Августина, які вважали, що людині властива множинність форм душі, дослідник стверджував, що людина має лише одну душу, яка виконує різні операції. Що стосується походження душі, то автор „Трактату про душу” вважав, що кожна людська душа створюється Богом і надається людському зародку на відповідному етапі його розвитку. Також у цій праці розглянуто питання про операції душі, її локалізацію, про те, що є суб'єктом здібностей – душа чи поєднання душі з тілом, про місцеперебування душі після смерті.

 

Головною категорією для розгляду цих питань у К.Саковича є вчинок, оскільки від того, що чинить людина, залежить майбутнє душі – вічне блаженство чи вічне страждання. Автор цього трактату водночас намагається поєднати християнське вчення про душу з власними думками про земне життя людини та природи.

 

У „Трактаті про душу...” висвітлюються проблеми, які були в центрі тогочасної науки: про сутність душі, її роди, здатності, локалізацію, місцеперебування після смерті тіла. При визначенні сутності душі автор намагається спертися на природознавство й арістотелізм. Але, говорячи про розумну душу, він відходить від її розуміння як форми органічного тіла і схиляється до платонівського визначення душі як самосутної сутності, що є безсмертною і може існувати без тіла.

 

Йдучи за Арістотелем, К. Сакович розрізняє три роди душі – вегетативну, чуттєву і розумну. Проте на відміну від інших він вважає, що людина має не три, а одну душу, в якій те, що у Арістотеля називається родами душі, виступає як її здатності.

Основною у „Трактаті про душу...” є категорія вчинку. Всі інші категорії: відчуття, пам'яті, фантазії, уявлення, розуму, волі, мотивації, вибору фіксують підготовчі щаблі до здійснення вчинку. Останній етично забарвлений: від того, добрі чи погані вчинки здійснювала людина протягом життя, залежить майбутнє її душі – вічне блаженство чи вічні муки.

 

Автор „Трактату про душу...”, не пориваючи з християнством, поєднує свідчення християнських письменників з думками античних філософів, широко звертається до іноконфесійних учених, високо цінить людський розум і освіченість, ставить на перше місце земне життя особистості – все це зближує його з представниками гуманістичної думки доби Відродження.