Н'ютоно-картезіанська парадигма. Парадигма некласичної науки

Уявлення про природу як величний годинниковий механізм, що заводиться Божим першопоштовхом, яке зародилося ще у Кеплера та Галілея, у Рене Декарта остаточно оформлюється у філософську картину світу, що одержала назву картезіанської

Р. Декарт і І. Ньютон остаточно оформили ті базисні підходи, які розуміються як механістичні.

Р. Декарт виступає за цілісне ставлення до науки. За його уявленнями, вона повинна виступати в якості єдиної системи, яка об'єднує різні розрізнені відомості і дані областей пізнання. знання групується навколо великих сфер: метафізики (в центрі її пізнання - неподільна субстанція «розум») фізики (з подільною субстанцією - матерією).

Однак інтеграція даних областей відбувається на основі загальних підходів до процесів оцінки і пізнання різних реальностей. Розуміння світу здійснюється на основі принципу аналогій, коли навколишня реальність - і матеріальна і метафізична - постає у вигляді гігантської системи різноманітних машин. Механістичний підхід до парадигми науці при цьому мав не тільки метафізичне обгрунтування, а й дослідно експериментальне.

Ньютон: В основі всіх фізичних явищ лежать фундаментальні закономірності, а події та процеси жорстко визначені причинно наслідковими зв'язками і відносинами. Вони висловлюють сутність взаємодії матеріальних явищ і можуть бути представлені у вигляді законів.

Рух, простір, час, матерія - стають базовими домінантами парадигми науки. Знаючи точне розташування тіл, їх початкові і кінцеві координати, можливо визначити і будь-яку поведінку тіла, його знаходження в минулому і майбутньому. В даному випадку механістична діалектика висуває на перше місце силу розуму. З цією вірою в розум формується механістичний світогляд практично у всіх областях знання - від філософії до психології

Таким чином, базисні принципи ниотоно-картезіанської науки можна звести до наступних положень:Об'єктивне існування матерії; Тривимірність простору; Лінійність часу, що протікає в одному напрямку - від минулого в майбутнє; Наявність прямої залежності між об'єктами і процесами, що знаходяться в причинно-наслідкових зв'язках і відносинах; Детермінованість явищ і процесів наявністю фундаментальних закономірностей.

Некласична наука (перша половина XX ст.), Вихідний пункт якої пов'язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, відкидає об'єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності як чогось не залежного від форм її пізнання, суб'єктивного чинника. Вона осмислює зв'язки між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності суб'єкта. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і пояснення світу.
Некласична наука Підриву класичних уявлень в природознавстві сприяли деякі ідеї, які зародилися ще в середині XIX століття, коли класична наука перебувала в зеніті слави. Серед цих перших некласичних ідей, в першу чергу, слід зазначити еволюційну теорію Ч. Дарвіна. Ці та інші революційні з точки зору класичної науки ідеї привели на самому початку XX століття до кризи природознавства, корінний переоцінці цінностей, що дісталися від класичної спадщини.
Наукова революція, що ознаменувала перехід до некласичного етапу в історії природознавства

 

Як реакція на кризу механістичного природознавства і як опозиція класичному раціоналізму в кінці XIX ст. виникає напрям, представлене В. Дільтея, Ф.Ніцше, Г. Зіммель, А. Бергсоном, О. Шпенглером та ін, - "філософія життя".

46. Рівні наукового пізнання

Наукове пізнання — це такий рівень функціонування свідомості, внаслідок якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства в цілому.

 

Існує два основних рівні наукового пізнання: емпіричний і теоретичний

 

емпіричний	теоретичний
1. Об’єкт пізнання вивчається з боку зовнішніх зв’язків	1. Об’єкт пізнання вивчається з боку внутрішніх зв’язків
2. Метою пізнання є протокольна фік­сація різних вимірів явища	2. Метою пізнання є з’ясування сутності явища
3. Логічною формою відображення знання є просте судження	3. Логічною формою отримання знання є умовивід
4. Сфера застосування отриманого знання вузька, вона обмежена кількістю вивчених явищ	4. Сфера застосування отриманого знання широка, вона обмежена лише законами даної теорії

 

емпіричний рівень знання — це таке знання, зміст якого одержано переважно з досвіду (зі спостережень та експериментів), що піддається певній раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх подовжують; дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між явищами.

 

теоретичний рівень пізнання — це, по-перше, логічне узагальнення практичного досвіду людей, по-друге, протилежні емпіричним методам наукові методи пізнання. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережних явищ. На цьому рівні можна отримати певні знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення.

Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстрак­цій, спеціальні й загальні теорії.

Перевага теоретичного знання в тому, що воно дає знання сутності, загального закону і може передбачити майбутнє.

 

Відмінності між емпіричним і теоретичним рівнями наукового пізнання.

1. Розглянуті рівні розрізняються по предмету. Дослідник на обох рівнях може вивчати один і той же об'єкт, але "бачення" цього об'єкта будуть не одними і тими ж.

Емпіричнедослідження в своїй основі спрямовано на вивчення явищ і (емпіричних) залежностей між ними. Тут більш глибокі, сутнісні зв'язки не виділяються ще в чистому вигляді:вони представлені у зв'язках між явищами, що реєструється в емпіричному акті пізнання.

На рівні ж теоретичному має місце виділення сутнісних зв'язків, які визначають основні риси і тенденції розвитку предмета. Призначення теорії в тому і складається, щоб, розчленувавши спочатку цю сукупність законів і вивчивши їх окремо, потім відтворити за допомогою синтезу їх взаємодія і розкрити тим самим суть досліджуваного предмета.

2. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються по засобам пізнання. Емпіричне дослідження ґрунтується на безпосередньому взаємодії дослідника з досліджуваним об'єктом. Теоретичне дослідження, взагалі кажучи, не передбачає такого безпосереднього взаємодії дослідника з об'єктом: тут він може вивчатися в тій чи іншій мірі опосередковано, а якщо і йдеться про експеримент, то це "уявний експеримент", тобто ідеальне моделювання.

3. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються за характером використовуваних методів. Методи емпіричного пізнання націлені на як можна більш вільну від суб'єктивних нашарувань об'єктивну характеристику досліджуваного об'єкта. А в теоретичному дослідженні фантазії і уяві суб'єкта, його особливим здібностям і "профілю" його особистісного пізнання надається свобода, нехай цілком конкретна, тобто обмежена.

47 Поняття методу пізнання. Методологія як теорія методу.

Метод пізнання - це сукупність процедур, за допомогою яких людина отримує істинне знання про світ, сукупність прийомів та операцій теоретичного і емпіричного пізнання, а також практичного освоєння дійсності.

Відмітною рисою методу пізнання є те, що він як сукупність пізнавальних процедур має відповідати об'єкту пізнання.

У цілому методи пізнання слід вважати сукупністю прийомів, способів та знарядь, за допомогою яких вивчають світ, отримують істинне знання про нього.

Традиційно поділяють на емпіричні й теоретичні.

· До методів емпіричного - вимірювання, спостереження, експеримент.

· теоретичного - дедукцію, аналіз, синтез, метод аксіоматизації, математичного моделювання абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції

Методологія -систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети.

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання.

· Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:

 

· всезагальні методи (діалектика і метафізика);

 

· загальні методи;

 

· спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).

 

 

Формалізація — метод, з допомогою якого змістове знання відображається у формалізованій мові. Необхідною умовою для побудови такої мови є використання аксіоматичного методу, завдяки якому вдається одержати всі твердження теорії з невеликої кількості положень (аксіом), які приймаються без доведення.

Формалізація доведень дає можливість звільнитися від звертання до інтуїтивних засобів, що має вирішальне значення для строгості обгрунтувань.

 

Формалізація є необхідною умовою побудови штучних (формалізованих) мов. Одержані з допомогою формалізації результати мають важливе філософське значення, зокрема для розв'язання проблеми співвідношення формальних і змістових компонентів у науковому знанні. Формалізація є засобом виявлення і уточнення змісту наукового знання. Разом з тим необхідно зазначити, шо будь-яка формалізація не може вичерпати все багатство змісту знань.

Формалізована мова будь-яка сукупність деяким чином спеціалізованих мовних засобів з фіксованими правилами утворення «виразів і приписування цим виразам певного сенсу (семантика).

Наприклад, вирази «Н 2 Про», «вода», «eau», «water», «Wasser», «vesi» і т.д. можна, в принципі, в рівній мірі вважати елементами «Ф. я. хімії».

48 Наука і логіка.

Логіка – наука про мислення. Назва її походить від грецького слова logos – “думка”, “слово”, “закон” і т.д. Термін “логіка” вживається також для позначення закономірностей об’єктивного світу (наприклад “логіка фактів”, “логіка речей” і т.д.); для позначення строгості, послідовності, закономірності процесу мислення (“логіка мислення”, “логіка міркування”).

Закономірний характер мислення є своєрідним відображенням об’єктивних закономірностей. Логіки мислення є відображення логіки речей (змістовно). Але на відміну від інших наук, вивчаючих мислення людини, наприклад, фізіології вищої нервової діяльності чи психології, логіка вивчає мислення як засіб пізнання. Логіка, яка вивчає пізнаюче мислення і застосовується як засіб пізнання, виникла і розвивалась як філософська наука і в теперішній час являє собою складну систему знань, що включає дві відносно самостійні науки: логіку формальну і логіку діалектичну (усне пояснення).

Як самостійна наука логіка склалася більше двох тисяч років назад в ІV ст. до н.е. Її засновником є давньогрецький філософ Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Арістотелівське вчення про силогізм склало основу логіки предикатів (математична логіка). Античні стоїки доповнили теорію силогізму, описавши складні умовиводи (Зенон, Хрисипп та ін.). Розроблені методи наукової індукції, систематизовані пізніше англійським філософом і логіком Д.С.Міллем суттєво укріпили позиції логіки як окремої науки. Тим самим дедуктивна логіка Арістотеля і індуктивна логіка Бекона-Мілля склали основу загальноосвітньої дисципліни названої формальною логікою. Подальший розвиток логіки пов’язаний з іменами таких видатних філософів як Р.Декарт, Г.Лейбніц, І.Кант.

Р. Декарт (1569-1650) розробив ідеї дедуктивної логіки, сформулювавши правила наукового дослідження. Г. Лейбніц (1646-1716) сформулював закон достатньої підстави, висунув ідею математичної логіки. В другій половині ХІХ ст. в логіці починають широко застосовуватися математичні методи ви числення. Теоретичний аналіз дедуктивних міркувань методами ви числення з використанням формалізованих мов отримав назву математичної, чи символічної логіки. Символічна логіка включає багато “логік”, таких як: багатозначна логіка, модальна логіка, ймовірнісна і часова логіка. Особливе значення для правознавства має деонтична логіка, яка досліджує структури мови наказів (приписів), тобто висловлювань зі значенням “обов’язково”, “дозволено”, “заборонено” і т.д., які широко використовуються в юриспруденції.

Виділяють ще окрім формальної логіки діалектичну логіку, яка вивчає не самі форми мислення, а мислення в його виникненні, зміні, розвитку. Вперше розроблена вона була Гегелем (1770-1831). Методологічні принципи, які формуються на основі діалектичного підходу виявляють об’єктивність і всебічність розгляду предмету, принцип історизму, роздвоєння єдиного на протилежні частини, сходження від абстрактного до конкретного, принцип єдності історичного і логічного і ін. Ці дві логіки доповнюють одна одну.

В теперішній час правила щодо вироблення логічних норм розмірковувань, доказування і визначення все більше ув’язуються із сучасною математичною логікою. Хоча, не відкидається і класична формальна логіка. Власне, ця логіка і її методи дають змогу розкрити внутрішні ознаки пізнання, зв’язки його елементів, їх взаємодію.

Результатом застосування логіки як методології є розчленування цілісного предмету на складові частини, вивчення їх, зокрема властивостей і зв’язків, місця в системі. Пройшовши цей стан пізнання розчленовані і досліджені частини предмету (як цілого) знову об’єднуються. При цьому знання про предмет вже є більш повним і якісним. Приведене стосується таких логічних прийомів і методів як аналіз и синтез. Це найбільш прості, але і найбільш ефективні логічні методи пізнання. Крім цього в пізнанні застосовуються такі логічні методи як індукція і дедукція, абстрагування, моделювання, сходження від загального до конкретного і від конкретного до загального тощо

49 Загальні методи пізнання. Індуктивний метод.

 

Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:

 

· всезагальні методи (діалектика і метафізика);

 

· загальні методи;

 

· спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).

 

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.

 

Спостереження — це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти. Будь-що стає науковим фактом за умови, що воно зафіксоване тим чи іншим прийнятим уданій науці способом — у вигляді протокольного чи магнітофонного запису, фотографії тощо. Спостереження широко застосовуються в багатьох природничих та суспільних науках. У сучасній науці в процесі спостереження дедалі частіше використовують різноманітні прилади, які ніби доповнюють органи чуття людини, розширюють можливості сприймання, — мікроскоп, телескоп та ін. На відміну від спостережень, які мають місце у повсякденному житті, наукове спостереження завжди пов'язане з вирішенням відповідного теоретичного завдання, перевіркою певної гіпотези тощо.

 

Експеримент, перебуваючи в тісному зв'язку із спостереженням, відрізняється від останнього тим, що експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій. Він вдається до експерименту тоді, коли для розв'язання проблеми доводиться вдаватися до певної форми взаємодії з досліджуваним предметом, до створення штучного середовища з метою одержання відповідних емпіричних даних. Свідомо і планомірно підбираючи умови, в яких відбувається досліджуване явище чи протікає процес, регулюючи, багатократно повторюючи його, вчений виявляє в ньому істотне і абстрагується від неістотного.

 

Експеримент дає загалом багатшу і глибшу інформацію про досліджувані явища порівняно із спостереженням. Правда, при цьому виникає можливість привнесення суб'єктивного начала в пізнавальний процес, перекрученого відображення дійсності.

 

Крім названих, до методів емпіричного рівня відносять ще порівняння, вимірювання, метод спроб і помилок та ін.

 

Порівняння — метод емпіричного рівня наукового пізнання, з допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні й якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

 

Вимірювання — метод емпіричного рівня пізнання, здопо-могоюякого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної. Метод вимірювання включає в себе такі основні моменти: вибір одиниці вимірювання і одержання набору відповідних мір, установлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і правил складання мір, опис процедури вимірювання.

 

Здобутий з допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання — абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання.

 

Абстрагування — це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються. Результатом абстрагування є поняття, в яких відображаються загальні та суттєві ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності.

 

Узагальнення — це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною. Ці переходи відбуваються на підставі особливих правил. Узагальнення перебуває в органічному взаємозв'язку з абстрагуванням, аналізом, синтезом, порівнянням тощо.

 

Аналіз — це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини. Процедура аналізу є органічною складовою будь-якого наукового дослідження. Вона, як правило, становить початкову стадію вивчення об'єкта, на якій дослідник переходить від нерозчленованого опису цього об'єкта до виявлення його структури, складових, а також властивостей.

 

Синтез — мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Синтез є наступним етапом пізнання після аналізу.

 

Синтез має багато різних форм. Так, будь-який процес утворення понять грунтується на діалектичному взаємозв'язку аналізу і синтезу. Аналізуються, а потім синтезуються та узагальнюються і емпіричні дані в процесі наукового дослідження. В теоретичному науковому знанні синтез виступає у формі взаємозв'язку теорій, що відносяться до однієї предметної сфери. Для сучасної науки характерні процеси синтезу не лише в середині окремих наукових дисциплін, але й між різними дисциплінами — міждисциплінарні. Так, процеси синтезу відіграли суттєву роль у процесі формування біофізики, біохімії тощо.

 

Індукція — метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери.

 

Об'єктивною основою індукції виступають закономірності об'єктивного світу, а суб'єктивною — пізнаваність цих закономірностей з допомогою логічних чи статистичних схем цього виду умовиводів. Логічні схеми, що застосовуються в припущенні, вказують на те, що осмислювані явища не є випадковими, а статистичні — грунтуються на припущенні про те, що ці явища є випадковими.

 

Індукція поділяється на повну і неповну. Індукція, в якій висновок про всю множину предметів роблять на підставі знання кожного елементу цієї множини, називається повною. Повна індукція дає достовірні висновки. Так, знаючи, що Земля обертається навколо Сонця, Марс обертається навколо Сонця, Венера обертається навколо Сонця і т.д., на основі знання дев'яти одиничних суджень, суб'єктами яких виступають поняття, що позначаються відповідними іменами (назвами планет сонячноїсистеми), робиться висновокза повною індукцією: "Отже, всі планети сонячної системи обертаються навколо Сонця".

 

Індукція, завдяки якій на основі знання лише деяких елементів множини предметів роблять висновок про всю множину, називається неповною. Неповну індукцію називають науковою лише за умови, що, крім формального, дається і реальне обгрунтування її висновків шляхом доведення їх не-випадковості, насамперед з допомогою виявлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами, що досліджуються. Загалом же неповна індукція дає ймовірні висновки, які свідчать про необхідність діалектичного зв'язку між індукцією і дедукцією. Значний вклад у розвиток індуктивного методу належить перш за все Ф.Бекону і Дж.С.Міллю.

 

Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи.

Сучасна наука враховує діалектичний взаємозв'язок індукції та дедукції.

50 Методи пізнання в мовознавчих науках, в теорії перекладу.

Особливої уваги заслуговує зв'язок мовознавства з філософією, яка вивчає найзагальніші закони природи, суспільства і мислення. Філософія дає мовознавству методологію. Системний підхід до вивчення мовних явищ, принцип історизму в поясненні мовних фактів, критерій перевірки одержаних результатів на практиці - ось тільки деякі із засадничих передумов лінгвістичних студій. Доречно нагадати, що мовознавство зародилося в лоні філософії і лише згодом виокремилося як наука.

Отже, мовознавство пов'язане майже з усіма науками, бо мова є невід'ємним компонентом усіх без винятку видів діяльності людини й основним джерелом збереження інформації.

Спільними для всіх наук є вихідні підходи до дослідження явищ - індукція й дедукція. їх часто називають методами.

Індукція (від лат. inductio "наведення") - метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне.

Дедукція (від лат. deductio "виведення") - метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень (аксіом, постулатів, гіпотез) роблять висновки про окремі факти.

У мовознавстві частіше використовують індуктивний метод. До дедуктивного вдаються здебільшого в тому випадку, коли досліджують явища, які безпосередньо не можна спостерігати, наприклад, механізм сприймання і породження мовлення. Дуже часто в мовознавчих дослідженнях індукцію й дедукцію використовують одночасно, що робить результати дослідження достовірнішими, об'єктивнішими.

Описовий метод.

Його мета - дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну систему якоїсь мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки, ідентифікувати їх і подати їх повний список (інвентаризувати звуки), відтак класифікувати їх (виділити голосні й приголосні, приголосні поділити на сонорні й шумні, шумні - на дзвінкі й глухі тощо). Цей метод має велике практичне значення, оскільки пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено так необхідні описові граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.