Стадійні моделі історії. Гегель і Маркс. Ю.Габермас.

Ідея стадійності є традиційною для європейської філософії історії із середини XVII ст. Теорія стадійного розвитку виходила з того, що процеси розвитку проходять послідовними, якісно відмінними етапами - стадіями. Теорія стадійного розвитку - це вчення про закономірності індивідуального розвитку людських спільнот. Вона передбачає наявність певних визначених стадій історичного розвитку людства. У той же час ідея стадійності розвитку людства має бути доповнена баченням унікальності окремих цивілізаційних систем.

 

Головна увага приділяється вивченню історичних процесів у часі, на основі внутрішніхмеханізміврозвитку. Це погляди авторів Стародавнього Риму, доби Відродження та Просвітництва (Д. Віко, А, Ж. Ж. Руссо, А. Сен-Сімона, Г. Гегеля, О. Конта,М. Костомарова, М. Грушевського, В. Винниченка, М. Драгоманова, І. Франка,К. Маркса, В.І. Леніна.

В основу марксистського підходу до аналізу світового історичного процесу покладено ідею про шість (п'ять у радянській інтерпретації) суспільно-економічних формацій у розвитку всесвітньої історії:

· первіснообщинна,

· азійська,

· антична (рабовласницька),

· феодальна,

· капіталістична,

· комуністична

Визначальною основою кожної з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які, за твердженням Маркса, виконують роль базису суспільства. Їх особливості безпосередньо пов'язані з інтересами певних соціальних груп людей, що мають різне відношення до суспільної власності, передусім до засобів матеріального виробництва.

Одні з них володіють такими засобами (експлуататори), інші позбавлені їх (експлуатовані). Відповідно різною є їхня роль у суспільній організації праці, а отже, різна міра і форми користування результатами (продуктами) суспільної праці. Такі протилежні соціальні групи Маркс назвав класами, пов'язавши їхнє існування з певними історичними фазами розвитку матеріального виробництва.

Особливості відносин між класами зумовлені динамікою суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами, що мають об'єктивний характер. Тому відносини між класами неодмінно загострюються, призводять до класової боротьби, внаслідок якої порушується домінуючий статус певного панівного класу, який з часом, під тиском загострених суспільних суперечностей, поступається місцем новому зріючому класу.

Зміна панівної верстви зумовлює і зміну сутнісної ознаки експлуатованих верств, тобто протиборство одних антагоністичних класів неодмінно породжує нову антагоністичну пару історичних суб'єктів, які, у свою чергу, через класову боротьбу готують появу інших. З огляду на це боротьбу між рабами і рабовласниками, кріпаками і феодалами, пролетарями і буржуа Маркс (у контексті гегелівської діалектики боротьби протилежностей, що зумовлює розвиток як перехід на вищий щабель через їх подолання) розглядає як рушійну силу світового історичного прогресу, суть усіх антагоністичних формацій, головну причину переходу від однієї формації до іншої.

 

Основи наукової типізації історичного процесу заклав Гегель. Він вважав, що історію роблять люди, але в той же час в ній здійснюється деяка об'єктивна логіка. Східці історії - це етапи самопізнання світового духу, прогрес у свідомості свободи. При цьому кожен ступінь знаходить найбільш адекватне вираження у дусі певного народу, який і реалізує цей ступінь своєї історії. Гегель виділяв три таких історичних ступеню і відповідно три типи суспільства:

· східний світ,

· античність,

· німецький світ.

Одночасно він бачив і усю складність стосунків кожного історичного типу з реальністю: різні країни в різній мірі утілюють сутнісні характеристики того або іншого історичного суспільства.

 

Заслуговує уваги теорія соціальної еволюції, що запропонована Юргеном Хабермасом, який вважає головними людськими формами життєдіяльності не працю, а спілкування і мову. Мова, мовна комунікація і мовне розуміння є тим надприродним явищем, що забезпечує рівень соціокультурного розвитку, формування людини як носія загальних комунікативних ролей. Все залежить від характеру комунікації.

 

Ось чому історію форм праці Юрген Хабермас намагається замінити історією комунікативних процесів у трьох основних сферах людської діяльності:

праці,

Мові

Владі.

І тут визначальну роль відіграє розуміння людиною суті соціального, тобто знання. Тому історичний процес є соціокультурним процесом навчання, освітою, а фундаментальна основа соціальності - навчання кожного індивіда. Рівнем навчання визначається еволюція суспільства, що пройшла чотири суспільні формації –

· передвисококультурну,

· традиційну,

· капіталістичну

· посткапіталістичну (державно-соціалістичну).