ІІ. Раціоналізація політичної інтеракції в умовах модернізації суспільства та її постмодерна критика

 

Досліджуючи роль раціоналізації у процесі модернізації, доцільно аналізувати модернізацію як багатофакторне явище та багатозначне поняття. У широкому сенсі модернізація інтерпретується як процес раціоналізованих інноваційних заходів з переходу від традиційного суспільства до індустріального, це — розвиток, зміни, з усієї кількості яких дослідник обирає окрему сферу чи суспільну інституцію. У категоріях М. Вебера модернізація інтерпретується як домінування у суспільстві цілераціональних соціальних дій, на відміну від ціннісної раціональності традиційного суспільства [див. детальн.: 69]. У цьому сенсі, якщо концепція модерну виходила з домінування цілераціональності (інструментальний розум), то тепер суспільство повинно вирішувати проблеми, породжені самою модернізацією, а саме: традиційні джерела солідарності мають бути замінені рефлексивним конструюванням соціальних зв’язків і нормативних угод. Розуміння ідеї прогресу, що дала такий потужний поштовх модернізації і спиралась на універсальність раціональності, видозмінювалось в процесі становлення модерного та постмодерного суспільств.

Раціональні рішення ухвалюються в рамках певної системи раціональності, яка, у свою чергу, пов’язана з панівною світоглядною системою. Сьогодні на зміну модерністській раціональності йде постмодерністська раціональність. У сучасному світі пройшло захоплення раціональністю, яке визначало добу Просвітництва та певною мірою політику за часів модернізму.

Відповідно, змін зазнають й рефлексії щодо раціоналізації суспільних відносин — від опозиції «раціональне — ірраціональне» до плюралізації раціональності (Б. Вальденфельс). Це означає, що ірраціональному протиставляється вже не всеохоплююча універсальна раціональність, а, як це було продемонстровано у попередньому підрозділі, специфічні форми раціональності, що існують як смислові, регулярні взаємозв’язки в різних соціальних просторах: від державних інституцій до повсякденного життя.

Спираючись на ідею прогресу, яку з позицій раціональності обґрунтовувала наука, модернізація визначила напрямок розвитку багатьох країн світу. Модернізацію характеризує рух від міфотворчості та релігійних уявлень до наукової раціональності, від колективізму до персоналізму, від авторитаризму до демократії, до панування інструментальних цінностей та ринкової організації економічного і, певним чином, політичного простору [див. детальн.: 125; 281].

На різних стадіях модернізації змінювалось уявлення про роль раціональності, трансформувалось і розуміння сутності та природи раціональності (тут доцільно навести цитату Ю. Габермаса щодо того, що саме «слово «модерн» уперше було вжито у V столітті для розмежування теперішнього та язичницького римського минулого, яке щойно отримало офіційний статус християнського» [цит. за.: 165, 234]. На ранній стадії розробки теорії модернізації її сутнісними рисами були універсалізм (еволюція суспільства розглядалася як загальний чи універсальний процес, що має однакові закономірності й етапи для всіх цивілізацій, країн і народів) і уявлення про лінійно-поступальний характер суспільного розвитку в цілому.

Польський соціолог П. Штомпка виділяє три значення поняття модернізації: 1) модернізація — це синонім усіх прогресивних соціальних змін, коли суспільство рухається вперед; 2) поняття «модернізації» тотожне поняттю «сучасності» й означає комплекс соціальних, політичних, економічних, культурних й інтелектуальних трансформацій, що відбувалися на Заході з ХV століття і досягли свого апогею в ХІХ–ХХ століттях. Сюди входять процеси індустріалізації, урбанізації, раціоналізації, бюрократизації, демократизації, домінуючого впливу капіталізму, поширення індивідуалізму й мотивації успіху, утвердження розуму й науки; 3) термін «модернізація» стосується відсталих чи слаборозвинених суспільств і описує їхні зусилля, спрямовані на те, щоб наздогнати передові, найбільш розвинуті країни, що співіснують з ними в одному історичному часі, у рамках єдиного глобального суспільства [454, 4].

У другій половині 80-х рр. минулого століття остаточно складається концепція модернізації при збереженні національної культури без жорсткого нав’язування суспільству західних цінностей. Як відзначав французький дослідник А. Турен, реальний хід модернізації останнім часом спростував ліберально-раціоналістичний універсалізм, який передбачав, що модернізація просувається самим Розумом, наукою, технологією, шляхом розвитку системи освіти. Але на зміну приходить не партикуляризм — «віра в особливий шлях» для кожної країни, а синтез універсалізму й партикуляризму. На думку А. Турена, доля світу залежить від того, чи буде наведений міст між Розумом і культурами, сучасністю і національно-культурною ідентичністю народів, між розвитком як універсальною метою і культурою як ціннісним вибором, економічним розвитком і соціальними перетвореннями [388, 15]. У другій половині 60-х років минулого століття на Заході виникають «нові соціальні рухи, що втілюють протест визначених верств і груп населення проти технократичної мобілізації. Технократичному порядку вони протиставляють етику демобілізації... «Наше суспільство, — писав А. Турен, — є суспільство відчуження — не в тому значенні, що воно прирікає на убогість чи прямий поліцейський терор, але в тому, що воно спокушає, маніпулює й інтегрує» [388, 172].

З руйнуванням комунізму та розвитком вільного ринку у посткомуністичних країнах відбувається черговий етап розвитку модернізаційних теорій, які тепер пов’язуються з процесами демократизації та технологічними інноваціями.

Одним з найважливіших позитивних результатів минулих двох десятиліть є загальна раціоналізація політичного поводження громадян нашої країни, яка виразилася й у тім, що сприйняття ними діяльності владних інститутів стало поступово звільнятися від характерних для традиціоналістської свідомості елементів міфотворчості й завищених емоційно-романтичних сподівань стосовно влади. Від цих сподівань через розвиток абсентистських настроїв, що зводяться до простої логіки — «у влади своє життя, у нас своє, і чим менше влади й держави стане в нашому житті, тим краще для всіх», значна частина населення прийшла до розуміння необхідності створення в країні ефективної й дієздатної влади. Причому запит на таку владу виріс не з підвищення рівня суспільної самосвідомості, не з інтересу до нової державної ідеології й повороту суспільної свідомості до деяких колективістських цінностей, що традиційно пов’язуються з державою, а з раціоналістичного усвідомлення власної практики, яке привело до розуміння того, що особисте благополуччя багато в чому залежить від суспільних умов, значною мірою обумовлених політикою державної влади.

Зазначений запит сформувався як реакція на кланово-олігархічний тип влади, що склався за роки незалежності України, який орієнтований лише на обслуговування інтересів вузьких привілейованих груп посткомуністичної еліти.

Це означає, що в умовах, які складаються у взаємовідношеннях із суспільством, у системі комунікацій з ним влада не повинна постійно апелювати до міфологізованих, романтично забарвлених очікувань «дива» і сподіватися на нерозуміння суспільством тонкощів великої політики, а прагнути більше уваги приділяти раціональній аргументації своїх дій, детальному роз’ясненню цілей і методів політики, що впроваджується. У контексті описаних змін в суспільній думці це означає об’єктивну потребу в тім, щоб влада ставала більш прозорою у взаємодії із суспільством.

Однією з головних, зокрема, є проблема мови, якою влада веде діалог із суспільством. Населення найчастіше не розуміє не тільки зміст проведених заходів, але і лексику, за допомогою якої влада пояснює свої дії, воно втомилося від перманентної розмови про реформи, результати яких далекі від заявлених цілей, від спроб додати деякого ідеологічного, «доленосного» звучання рішенням і діям, насправді спрямованим на обслуговування егоїстичних кланових інтересів.

Типологія модернізації виходить насамперед з того, чи спиралась модернізація на внутрішні процеси (органічна модернізація), чи її було привнесено до країни (неорганічна модернізація): «Органічна модернізація відноситься до тих країн, де модернізація відбувалася залежно від ендогенних факторів. Такий вид модернізації притаманний Англії, де модернізація «була природною, як продукт розвитку суспільства, що довго визрівав» [цит. за: 165, 235]. На відміну від цього, вторинна, неорганічна модернізація є відповіддю на зовнішній виклик з боку більш розвинутих країн і здійснюється шляхом запозичення чужої технології, запрошення фахівців, навчання за кордоном, інвестицій. Відповідні зміни відбуваються в соціальній і політичній сферах: змінюється система управління, вводяться нові соціальні інститути, змінюється система цінностей та ін… Іншими словами, якщо органічна модернізація відбувається «знизу», то неорганічна — «зверху». Неорганічна модернізація так само характеризується як «така, що наздоганяє» чи «така, що спізнюється» [398, 14].

Відома й популярна сьогодні концепція, що пояснює причини, хід та наслідки модернізації, належить американському досліднику С. Гантингтону [421]. На його думку, стимулом для початку модернізації служить певна сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів, що спонукають політичну еліту почати реформи. Отже, допускається принципова можливість здійснення соціально-економічної модернізації «зверху», у рамках старих політичних інститутів і під керівництвом традиційної еліти. Дуже важливою є готовність правлячої еліти здійснити не тільки техніко-економічну, але й політичну модернізацію, що включає як процес пристосування традиційних інститутів до умов, що змінилися, так і створення нових. Політична модернізація, яку С. Гантингтон розуміє як «демократизацію політичних інститутів суспільства і його політичної свідомості», індустріалізація й урбанізація спричиняють формування й швидкий ріст нових соціальних груп, що істотно відрізняються від традиційних. С. Гантингтон особливо відзначає значення формування середнього класу, в структурі якого особливе місце займають інтелектуали, яких він характеризує як потенційно найбільш опозиційну силу. Оскільки традиційні політичні інститути не забезпечують необхідних можливостей політичної участі постійно зростаючої частини населення, яка прагне до активного політичного життя, то на них і поширюється суспільне невдоволення. Настає критична ситуація, і якщо не будуть вжиті заходи, спрямовані на політичну модернізацію й створення інститутів, які забезпечують можливості політичної участі соціальних груп, що прагнуть до нього, критична ситуація може привести до революційної кризи. Якщо правляча еліта не зважиться провести політичні реформи, виникнуть і будуть збільшуватися «ножиці» між зростаючим рівнем політичної активності широких соціальних верств населення і реальним ступенем політичної модернізації, який відстає від нього. У такій ситуації революція є найбільш швидким і радикальним способом насильницької ліквідації подібних «ножиців». Руйнуючи стару політичну систему, вона створює нові політичні інститути, правові й політичні норми, здатні забезпечити участь народних мас у політичному житті суспільства. Одночасно колишня правляча (владна) еліта, яка не зуміла впоратися із завданнями, що стояли перед нею, замінюється новою елітою, більш динамічною й відкритою віянням часу.

Виходячи з цієї концепції, можна зробити висновки щодо реалізації модернізації у нашій країні. В Україні за часів СРСР модернізація носила неорганічний характер, була викликана зовнішніми факторами, тиском досвіду інших країн, прагненням «наздогнати і перегнати» в економічному, промисловому, військовому відношеннях ті країни, які сприймались як загроза для її безпеки. Після розпаду радянської держави модернізація у нашій країні не мала комплексного характеру, вона носила частковий характер, лише частково торкалася економіки, промисловості, але не культурної, соціальної сфер. Тому нові елементи в економіці, політиці, промисловості, науці вступали в протиріччя з базовими цінностями культури, інновації відкидалися народом та частиною еліти. Актуальним у цьому сенсі і для нашої країни є думка російського дослідника В. І. Пантіна, який, міркуючи про сучасну російську модернізацію, вказує, що головна її риса — розбіжність між модернізацією суспільства й держави. На думку філософа, форсована індустріальна модернізація держави здійснюється за рахунок антимодернізації, деіндивідуалізації й навіть соціальної деградації суспільства [288, 11].

Ще одна причина виникнення проблем модернізаційних проектів на посткомуністичному просторі, на яку вказує В. Г. Федотова, — недостатність у посткомуністичних суспільствах моральної легітимації підприємницької діяльності. На думку В. Г. Федотової, існує необхідність у загальній, універсальній ідеї, що виправдовувала б необхідність модернізації суспільства й розвиток тих сфер, форм і засобів діяльності, які забезпечують модернізаційні процеси [165, 236].

В цілому існує декілька небезпечних моментів, які необхідно враховувати при реалізації процесу політичної модернізації. Одна з небезпек полягає у можливому відставанні політичної модернізації від змін в інших сферах життя суспільства, що може стати причиною виникнення революційної кризи. Інший небезпечний момент полягає в тому, що швидкоплинна демократизація суспільства може виявитися передчасною, непідготовленою й не відповідати рівню розвитку громадянського суспільства й політичної культури.

У посткомуністичних країнах, які точно знають, звідки вони є та як вони утворилися, але питання напрямку руху та його ефективності, принаймні в деяких з них, у тому числі й через брак раціональності у прийнятті політичних рішень, залишається відкритим, обґрунтування мети суспільства стає принциповим як для громадянського суспільства й експертів, так і для політичних акторів.

Демократизація політичного простору передбачає залучення найрізноманітніших суспільних груп у процес прийняття рішень, що актуалізує проблему раціоналізації політичних відносин. Процедури узгодження необхідних рішень з багатьма акторами можуть завадити раціональному політичному вибору, а процес медіатизації політики (з її масовизацією та відповідним медіа-форматом) — призвести до імітації демократизації політичних відносин. Це стосується як формування альтернатив, так і вибору способу дій громадянами й представниками влади.

Політичні та економічні трансформації останніх двадцяти років довели як актуальність та необхідність раціональності у відході від системи державного планування та контролю й впровадження ринкових відносин, так і небезпеку спрощеного розуміння процесу раціоналізації у політичному та економічному просторах.

Значимість раціонального підходу ставиться під сумнів як з точки зору традиційного суспільства, так і з позицій постсучасності. Критично оцінюючи «Проект Просвітництва» саме як проект раціоналізаторського ставлення до світу, З. Бауман відзначає, що модельо­ваний світ минулого сприймався як цілісність, будь-то національна держава, суспільство чи культура. Національна держава наділялась авторитетом для постановки завдань для всього суспільства, координації й адміністрування суспільних відносин. Процеси раціоналізації цілісного об’єднаного світу відповідали управлінню механізмом з розумінням певних загальних принципів, необхідних для подальшого існування цілісності, своєчасним усуненням протиріч та відсутністю багатозначності у директивах та настановах. Раціональність у політиці слугувала реалізації певних проектів, вимагаючи від суб’єктів цілеспрямованості та цілераціональності дій. На світ можна було дивитись як на «щабель сходів, що веде на недосягнутий поверх, або як на репетицію, що поступається прем’єрі в досконалості» [26, 73].

У розумінні ситуації постсучасності важливу роль відіграють трансформації підходів до процесу раціональності політичних відносин в цілому та до теорії раціонального вибору, зокрема.

До складових класичної теорії раціонального вибору можна віднести модель «економічної людини» з властивим їй егоїзмом та відповідною шкалою цінностей та потреб, теорію цілераціональної дії М. Вебера та принцип методологічного індивідуалізму в аналізі політичних відносин. Деякі автори розглядають теорію раціонального вибору як ринкову парадигму політики, а Г. Саймон аналізує раціональність «людини політичної». У другій половині ХХ століття теорія раціонального вибору поширила свій вплив на політичну компаративістику й на дослідження міжнародної політики.

В умовах модернізації пріоритет індивідуальної раціональності перед суспільною відстоюють неоліберальні економісти (Ф. Гаєк, М. Фрідман). Але XX століття довело парадоксальність раціональності, відсутність гарантії її досяжності навіть при дотриманні всіх раціональних передумов, а також недосяжність колективної раціональності за рахунок індивідуальної.

Раціональність — культурний проект, а не довільні правила діяльності, що в умовах модернізації є аксіомою соціального вибору.

Зупинимося на двох прикладах, що доводять це. Перший приклад — це так звана «дилема в’язнів» (була відкрита М. Флудом і М. Дрешером у теорії ігор. Назву їй дав А. Такер (1950–1952 рр.). Ця дилема описує труднощі спільного раціонального рішення (вибору), навіть якщо існують тільки два учасники подій. Так, двоє ув’язнених поміщені в різні камери в’язниці й підозрюються в здійсненні того самого злочину. Умови слідства такі: якщо перший ув’язнений зізнається в здійсненні злочину, тоді його буде звільнено за умови, що інший ув’язнений не зізнається. Він, як і інший, отримає помірне покарання, якщо інший зізнається теж. Якщо перший ув’язнений не зізнається і другий ув’язнений не зізнається, тоді вони обоє будуть обвинувачені за злочин, менший, ніж той, за яким вони підозрювалися, без зізнання, на основі достатніх свідчень. Однак якщо перший ув’язнений не зізнається, а другий зізнається, перший отримає максимум покарання, набагато більше, ніж якби зізналися обоє. Таким чином, кожен ув’язнений, знаючи ці умови і міркуючи про своє рішення окремо від іншого, схильний знайти раціональний вибір у тім, щоб зізнатися. При цьому він отримає або звільнення (у випадку відмови іншого зізнатися), або помірне покарання за важкий злочин (якщо інший зізнається теж). Однак якщо обоє ув’язнених будуть дотримуватися цієї стратегії й зізнаються, це виявиться гіршим для них, менш раціональним, ніж якби обоє відмовилися. У цьому випадку загрожує покарання за менший злочин. «Дилему в’язнів» узагальнили, поширивши на приклади повторюваної взаємодії й на більшу, ніж двоє, кількість гравців. «У разі повторюваної взаємодії не конче слушно, що кожен гравець повинен завжди зазнавати невдачі. Скажімо, гравці можуть погодитись з принципом «око за око» або давати сигнал один одному своїми відповідями в повторюваних іграх. Прин­цип «око за око» означає: «Я співпрацюватиму з тобою під час нашої першої зустрічі, а потім те, що ти заподієш мені в кожному раунді, я заподію тобі у наступному». Дотримуючись цієї або іншої стратегії співпраці за певних умов, гравці можуть дійти до «еволюційно стабільної» моделі такої співпраці… До добре відомих прикладів зі сфери політики належить гонка озброєнь, політика регуляції прибутків, торговельні переговори в таких організаціях, як СОТ, і переговори про зменшення забруднення довкілля» [195, 120].

Інший парадокс раціональності зафіксований у «теоремі неможливості» К. Дж. Ероу, яка стверджує: «якщо система вибору та упорядкування (наприклад, якась виборча процедура) дає перехідні та послідовні результати, задовольняє «універсальну сферу», тобто зберігає чинність за всіх можливих комбінацій індивідуальних уподобань… тоді вона диктаторська. Слово «диктаторська» тут має точне наукове значення, тобто вподобання одного індивіда можуть визначати соціальний вибір, незважаючи на вподобання будь-яких інших індивідів у даному суспільстві» [195, 442].

Інтерпретація теореми К. Ероу формулюється наступним чином: «у суспільстві вибір котрогось варіанта з-поміж певної групи часто доводиться здійснювати між напрямами дій або кандидатами на якусь посаду. Ми б хотіли мати процедуру, яка відповідатиме деяким критеріям справедливості та логічності. Теорема К. Ероу з разючою силою доводить, що низка таких критеріїв, якщо вони надзвичайно слабкі, непослідовна. Ми б хотіли мати процедуру, яка задовольнятиме не тільки ці критерії, а й багато інших. Але з погляду логіки це неможливо» [195, 442].

Теорема К. Ероу застосовується в різних галузях соціального життя, наприклад, в економіці для обговорення питання про одержання максимального блага для максимальної кількості членів суспільства, під час обговорення можливостей виборчої процедури раціонально представити спільну думку громадян тощо. Теорема К. Ерроу відноситься до так званої функції соціального добробуту і має багато форм. Базова з них: «Немає процедури раціонального вибору для п’яти умов Q, U, Р, D і J». Наприклад, ми бажаємо знайти раціональне рішення (вибір), що стосується ряду людей (скажемо, піти на пікнік), і знайти його на досить раціональному шляху. Тобто передбачається виробити правила підсумовування (агрегірування) індивідуальних переваг. Відповідно до теореми К. Ероу, якщо існують принаймні троє, чиї переваги повинні бути враховані, і вибір необхідно зробити з більше ніж двох варіантів місця (проведення пікніка), то немає формули узагальнення (агрегірування) індивідуальних переваг у послідовного ряду, який би задовольняв раціональні умови.

У «дилемі в’язнів» раціональність витлумачується як здатність до досягнення власного інтересу. У чому полягає цей інтерес, проблема не виникає ні стосовно кожного з ув’язнених, ні стосовно їхньої спільної мети — звільнитися чи отримати мінімум покарання за менш важкий злочин. Однак у колективній дії результат переслідування власного інтересу може стати протилежним тому, який шукають. Можуть бути випадки, коли колективного розуміння загального інтересу не виникає. Наприклад, якщо припустити, що ув’язнені вороже налаштовані один до одного. Їх «загальний» інтерес міг би полягати в цьому випадку в тому, щоб звільнитися самому, не давши це зробити іншому. Але якщо один з них налаштований вороже, а інший, не підозрюючи цього, дружелюбно, то спільний інтерес відсутній. Один з ув’язнених бажав би звільнення обох, у той час, як інший міг бути зацікавлений в тільки своєму звільненні, залишивши іншого у в’язниці. У прикладі з вибором місця пікніка власне і доведено відсутність спільного інтересу при багатофакторному виборі.

Отже, раціональність колективної дії не є сумою індивідуальних раціональностей. Саме тому проблема спільного інтересу й є головною проблемою раціональності в суспільстві. Вона полягає не тільки в здатності досягти загального інтересу запропонованими способами, але й у визначенні того, що таке спільний інтерес [165, 189].

Наприкінці 80-х років ХХ ст. неокласична економічна теорія посіла місце альтернативи марксизму та підносилася як теорія, що «виводить ринковий уклад з вільного вибору розумних індивідів і нерозривно пов’язує ідеї ефективності, раціональності й порядку в соціальній і економічній організації суспільства з поняттями «свободи особи», «індивідуального вибору» й «індивідуальної раціональності» [395, 47]. При обґрунтуванні тези про перевагу ринкової системи людські особи розглядаються теоретиками неокласичної школи як «максимізатори вигоди», чиї дії націлені на максимально можливе збільшення власного благополуччя [див. детальн.: 204].

У сфері політики термін «неокласична економічна теорія» означає насамперед відкидання державного втручання в економіку. Головне звинувачення, яке економісти-неокласики висувають проти Дж. Кейнса, полягає у тому, що він необґрунтовано перебільшує раціональність економічних агентів [195, 442].

У цій теорії наголошується на звільненні індивідів від соціальних обмежень, усунення мертвого вантажу бюрократії й позбавлення держави її прав що-небудь нав’язувати. За всім цим просліджується уявлення про ринок як про «природний», на противагу соціальним, інститут. Можна погодитись з думкою М. Фармер, що такий підхід у сучасному світі видається дещо спрощеним та наївним. Проте на початку 1990-х років саме таке уявлення про ринкову економіку стало основою для проведення реформ у економічній та політичній сферах, які отримали назву «шокових». Наслідки такої наївності головних консультантів і тих, хто розробляли політичний курс в країнах Східної Європи, були, дійсно. дуже серйозними та призвели до шоку без відчутного економічного зростання та політичної демократизації. Адже, як ще піввіку назад доводив К. Полані у своїй роботі «Велике перетворення», система «laissez-faire» завжди виникала в результаті планування і створення відповідних юридичних й інституціональних рамок. У ній «немає нічого природного, — писав він. — Якби усе йшло як годиться, без усякого втручання, вільні ринки просто не змогли б з’явитися» [цит. за: 395, 55].

Перенесення неокласичних моделей з економіки на інші галузі суспільної науки у формі «теорії раціонального вибору» таїть у собі ту ж саму небезпеку: забуття іманентно соціальної сутності індивідів і суспільних інститутів, у тому числі ринків.

У сучасних умовах поширеною стає зворотна позиція, згідно якої неприпустимим стає ігнорування політичних та соціальних обмежень стихійного розвитку ринкових відносин і розширення меж егоїстичної поведінки спрощеного сприйняття раціонального економічного індивіда. Якщо в будь-якій ситуації, яка вимагає прийняття рішень, люди будуть стурбовані лише тим, як домогтися вигоди для себе (чи для себе, своєї родини і друзів), то постає природнє питання: «що стримає їх як учасників ринкового обміну від спроби обдурити своїх партнерів, продати їм недоброякісний товар чи іншим способом ввести в оману? Що стримає їх як робітників від спроби докладати за свою зарплату якнайменше зусиль? Що стримає їх як посадових осіб від використання більшої частини бюджету своїх організацій на забезпечення особистого комфорту?» [395, 56].

Теоретики раціонального вибору сьогодні визнають необхідність звертання до питань подібного типу і визначення ступеня обумовленості нормального функціонування ринків та інших аналогічних інститутів як зовнішніми обмеженнями (юридичними рамками, організаційними правилами та ін.), так і внутрішньо прийнятими нормативними розпорядженнями. Ф. Гаєк сформулював відповіді на ці питання таким чином, що це не суперечить «смітівському погляду на ринок як на відносно ефективний спосіб узгодження бажань і потреб індивідів, які діють заради досягнення своїх власних різнорідних цілей, але в той же час сумісне з концепцією ринку як історично визначеного і вбудованого в соціальний контекст інституту. Про Ф. Гаєка можна сказати, що він передбачив крах економічних систем, заснованих на централізованому плануванні. Однак він не був прихильником ортодоксально-неокласичного погляду на економіку. Хоча його аргументи проти централізованого планування нагадують традиційні ліберальні заперечення проти обмеження індивідуальних свобод, він використовував і іншу, більш оригінальну аргументацію, яка доводить економічну безпідставність спроб керувати суспільством, яке планується з центру» [395, 57].

Погляди Ф. Гаєка на політичну систему логічно випливають з його розуміння ринку й ринкової рівноваги: «Ф. Гаєк виходив з того, що в будь-якім суспільстві значна частина інформації розсіяна в головах членів цього суспільства у формі прихованого знання. За умов ринкової економіки це знання дозволяє кожній людині діяти найбільш адекватним чином, тобто приймати найкращі з доступних для нього рішень, не потребуючи того знання, про яке інформовані інші. Навпаки, за умов економіки, яка планується зверху, щоб виробити щось подібне до тих суспільно ефективних планів, які ринкова система складає, використовуючи ціни як знаки, тому, хто планує, необхідно знати усе, що відомо кожному окремому члену суспільства. Однак це неможливо, і не тільки через технічну складність збору і накопичення інформації, але й тому, що таке знання, як уже зазначалося, здебільшого не виражено вербально і з часом минає. Виходить, доводить Ф. Гаєк, централізовані плани неминуче проваляться. Вони не зможуть нічого погодити: сировина не надійде на заводи вчасно й у потрібній кількості, людям доведеться стояти в черзі за якимись речами, у той час як щось інше буде вироблене й піде на смітник» [395, 57]. Як зазначає М. Фармер, пропонована Ф. Гаєком модель «розглядає ринок як динамічний процес, що приводить у відповідність наявні ресурси й потреби акторів. При порівнянні її зі стандартною неокласичною моделлю насамперед упадає в око те, що якщо остання припускає рівновагу, то у Ф. Гаєка вона недосяжна. Вірніше, ринкова рівновага є кінцевою крапкою, яка постійно відсувається і у напрямку до якої система рухається в будь-який момент часу, але яка ніколи не може бути досягнута. Ф. Гаєк думав, що всі люди здатні і схильні діяти індивідуально раціональним способом, тобто вони завжди будуть намагатися діяти так, щоб домогтися найбільш відповідних їхнім особистим цілям результатів. Однак на відміну від інших економістів неокласичної школи він не розглядав їх дії як об’єктивно найкращі — така концепція припускає детерміністський погляд на економіку, що, на думку Ф. Гаєка, абсолютно невірно. Так, Ф. Гаєк був переконаний, що раціональність буде вирізняти людську діяльність, при якому б суспільному устрої чи наборі суспільних інститутів вона не здійснювалася. (Згідно з уявленнями вченого людські характеристики формуються під впливом успадкованої традиції, і, відповідно, тип раціональності людей, мета, до якої вони прагнуть, їхнє розуміння того, як цієї мети досягти і т. ін., знаходяться в залежності від соціального контексту). У той же час він проводив чітку межу між універсальністю цілеспрямованої поведінки людей та історичною й просторово-часовою специфічністю ринків. Ринок був для нього особливим типом інституту, продуктом процесу суспільної еволюції. Подібне розуміння ринку, що зближує Ф. Гаєка з представниками більш ранньої класичної традиції в політичній економії, у корені відрізняється від того, якого дотримується більшість сучасних економістів неокласичної школи. Однак це було саме те розуміння, яке, у міру того, як події в Східній Європі змусили західних економістів усвідомити, наскільки складно змінити укорінені зразки поведінки й демонтувати глибоко впроваджені інститути, починає, схоже, знову проникати в основний плин економічної думки» [395, 58].

Важко не погодитись і з твердженням М. Фармер що у той час, як «соціальні дослідники, політики і прості громадяни країн колишнього східного блоку переймалися ідеєю про те, що демонтаж колишніх структур і надання індивідам можливості діяти, виходячи з їхніх егоїстичних інтересів, автоматично приведе до появи ринкової системи, що, у свою чергу, забезпечить більш раціональне, ефективне і продуктивне функціонування економіки, усе більше західних теоретиків починали визнавати, що традиційно ліберальні уявлення про ринок і його наслідки вкрай недосконалі» [395, 58]. Насправді, можна переконливо довести, що індивіди схильні діяти відповідно до власних інтересів, як вони їх розуміють, але з цього аж ніяк не випливає, що взаємодія таких індивідів, поза залежністю від інституціональних рамок, у яких вона здійснюється (тим більше, якщо такі рамки взагалі відсутні), приведе до стійкого й суспільно корисного результату. «Орієнтована на досягнення егоїстичних цілей діяльність може прийняти форму шахрайства, обману, убивства чи просто примусу контрагентів до укладання угод під дулом пістолета. Якщо в західних ринкових системах така поведінка не є домінуючою, то це пов’язано не з «laissez-faire», а з впливом цілого комплексу складових: юридичного примусу, прийнятих норм «пристойної» чи «соціально прийнятної» поведінки, тактичних уявлень про те, що відповідає егоїстичним інтересам у розширеному часовому контексті, і багато чого іншого. Для того, щоб знати, який тип діяльності індивід, швидше за все, вважатиме таким, що відповідає його інтересам, необхідно добре уявляти собі ті структури, у які даний індивід уписаний. Щоб пояснити, чому в таких країнах, як Росія чи Румунія, ринкове шахрайство поширене набагато більше, ніж, наприклад, у Швеції чи Австралії, потрібно, зокрема, мати у своєму розпорядженні дані про те, як жителі кожної з цих країн уявляють собі майбутнє свого суспільства і, відповідно, наскільки імовірно, що їм доведеться повторно торгувати з тими, кого вони сьогодні мають можливість обдурити» [395, 58].

Таким чином, на відміну від традиційної неокласичної концепції концепція Ф. Гаєка вписує поняття волі, вибору й особистої раціональності в історичний і культурний контекст. В цілому недавні досягнення в розвитку теорії раціонального вибору усе більше ставлять під сумнів ліберальні концепти вибору, волі, раціональності й навіть індивіда. Усе більше й більше визнається, що індивіди існують і роблять вибір у рамках соціально структурованого середовища і що характер цих структур (і те, як вони усвідомлюються) має вплив як на рішення, які приймаються індивідами, так і на наслідки даних рішень.

Ідея процедурної раціональності розвинута видатними вченими в галузі прийняття рішень: лауреатом Нобелівської премії Г. Саймоном, І. Дженісом і Л. Манном та ін. Процедурна раціональність є ефективною при виробленні рішень у ситуаціях, в яких засоби досягнення необхідних цілей можуть бути знайдені серед існуючих прийомів і методів дій, або, хоча і не існує прямо придатних прийомів і методів, є такі, котрі можна очевидним способом пристосувати як засоби досягнення. До таких відноситься переважна більшість ситуацій прийняття рішень, з якими зіштовхуються люди. Процедурно раціональний підхід, як правило, втрачає ефективність у власне творчих проблемах — тих, рішення яких вимагає нетривіальної пошукової діяльності, винахідницьких осяянь та ін.

Теоретики раціонального вибору інтерпретують політичну реальність, виходячи з моделі раціональної поведінки виборців і політиків, які прагнуть досягти цілі максимальної індивідуальної чи колективної вигоди й користі. Так, вважається, що в умовах демократичного режиму політичні актори вибудовують виборчі стратегії, виходячи з моделі політичного ринку, та орієнтуються на механізми раціонального вибору електорату: принцип максимізації вигоди, мотиви участі у голосуванні, вартість голосування, можливі втрати у випадку відмови від участі у голосуванні. Тобто йдеться про інструментальне розуміння раціональності, згідно з яким індивіди співставляють власні очікувані вигоди й витрати, намагаючись максимізувати перші і мінімізувати другі. Проте існують розбіжності стосовно наповнення вихідних припущень щодо мети діяльності індивіда. Наприклад, яким чином дійова особа оцінює характер переваг і переконань, прагнучи економічного успіху чи задоволення, або влади, намагаючись найбільш ефективно використати наявні у її розпорядженні засоби для досягнення результату?

У моделі економічної людини (раціональної економічної людини) — індивід постає як такий, що використовує свою працю та ресурси на ринку, послідовно задовольняючи свої егоїстичні інтереси. При цьому у вузькому значенні така людина раціональна та егоїстична, а в широкому — раціональна, але не конче егоїстична [195, 215]. З іншого боку, у політичній теорії, під впливом критики «Проекту Просвітництва» та сучасних досліджень природи колективного блага та розподілу справедливості у суспільстві, сформувалось доволі скептичне ставлення до теорії раціонального вибору у тому вигляді, як її представлено у моделі «економічної людини». Радше говорять про теорію суспільного вибору з властивим їй принципом обмеженої раціональності. Для ілюстрації теорії раціонального вибору класичними стали «парадокс Кондорсе» й дилема ув’язнених, які демонструють перетворення індивідуальної раціональності у колективну.

Проблема раціонального вибору вирішується в залежності від наявності чи відсутності інформації, якою актори керуються у діях. З одного боку, у політичній сфері нереалістично виглядають припущення щодо наявності вичерпної інформації, її адекватного розуміння та використання виборцями. Частіше громадяни бувають недостатньо інформовані стосовно політичних лідерів та програм. Саме тому багато теоретиків політики, що використовують концепцію раціонального вибору, відмовилися від допущення вичерпної інформованості, зберігши припущення, що актори максимально використовують неповну інформацію, якою володіють.

З іншого боку, збирання інформації для адекватного політичного вибору потребує витрат часу та інших ресурсів, через що, з огляду на невеликі можливі переваги для кожного окремого виборця, раціональний громадянин вкладає мало ресурсів у придбання політичної інформації. Виходить ситуація, коли виборець «повинен визначити цінність інформації, якої у нього ще немає, для того, щоб вирішити, чи варто навантажувати себе, добуваючи цю інформацію. Варіант подібної ж головоломки сам собою виникає, коли теоретики раціонального вибору ламають голови над питанням про раціональність «короткозорої» поведінки, за якої актори переслідують мету негайної віддачі, незважаючи на можливість небажаних результатів, до яких може привести така стратегія» [108, 70].

Російський автор Андрій Здравомислов досліджує раціоналістичну концепцію влади як здатності до конструювання відносин між людьми: «Влада не просто відбиває інтереси, вона формує нові відносини, конструює соціальні відносини, причому конструктивна діяльність здійснюється незалежно від того, переживає суспільство період стабільності чи період кризи, яка супроводжується втратою керованості, двовладдям або безвладдям... Інтенсифікація процесу соціальних змін у постіндустріальному суспільстві означає не тільки збільшення кількості різних центрів влади й посилення їхньої конкуренції між собою, але й розширення соціального простору, у рамках якого діють відповідні владні структури» [148, 7]. Раціоналістична концепція влади виходить з того, що політик знає мету суспільства, визначає та теоретично обґрунтовує відповідно до суспільної мети власну політичну програму і діє відповідно до неї, удосконалюючи суспільство, створюючи відносини, яких ще немає, але які повинні бути згідно з теоретичним плануванням. «Варіантом такої моделі раціональної ціле­спрямованої поведінки виступає концепція конструювання соціальних відносин через законотворчу діяльність. Передбачається, що кожен законопроект спирається на більш загальні теоретичні передумови і що опрацювання його, обумовлене процедурами законодавчого процесу, гарантує йому раціональність і легітимність. Найчастіше подібна доктрина виступає засобом ідеологічного контролю, спрямованого на охорону політичного режиму. А практика демократичного розвитку не дає поки основ для висновків про раціональний характер законотворчої діяльності. Інший можливий варіант конструювання соціальних відносин владними структурами заснований на ліберальній інтерпретації політики: взаємодія у сфері владних відносин безлічі груп й інтересів у підсумку приводить до результату, який можна було б назвати «суспільним благом». Інтереси груп виявляються настільки конфронтуючими, що виникає параліч владної дії, відбувається втрата керованості. Ще один варіант полягає в тому, що владні структури відтворюють і конструюють ту систему відносин, яка виникає й розвивається в їхньому власному середовищі... влада створює суспільство за своїм зразком і подобою...» [148, 9]. Однак сам А. Здравомислов вважає, що влада конструює соціальну реальність «аж ніяк не відповідно до заздалегідь розробленого плану, а мимоволі, відповідно до своєї соціальної природи», і раціональне обґрунтування майбутнього не має в цьому процесі істотного значення» [148, 16].

Проте раціоналізація політичного життя виступає в ролі важливого елементу процесу легітимізації політичної влади, тому що політик зобов’язаний представляти свої дії як соціально виправдані, що знаходять суть не в його власних політичних амбіціях й устремліннях, а в інтересах більш широкого цілого: прогресивно мислячої групи, раціонально виробленої партійної програми і відповідної їй практичної політики. Саме в цьому полягає його політичний капітал, але не слід розуміти це лише як досягнення більшої цілераціональності: «У точках перетину політичного, економічного й культурного просторів відбувається обмін капіталів: владних переваг на фінансові можливості, тих і інших — на символічний капітал» [148, 8]. Для моделі політичного раціонального вибору основним ускладненням є введення великої кількості елементів, які не піддаються ґрунтовному аналізу: «Схильності, переконання, принципи прийняття рішень, а також — на більш високому рівні абстракції — рівноваги утворюють істотні складові більшості моделей раціонального вибору» [108, 58]. Тому деякі дослідники наголошують на важливості міждисциплінарного підходу, який дозволяє зрозуміти, «як раціональність взаємодіє з іншими сторонами людської природи й організації, породжуючи ту саму політику, до розуміння якої ми прагнемо…» [108, 61].

Особливу актуальність такий підхід набуває в умовах становлення постсучасності, у якому світ більше не моделюється як об’єкт адміністрування і на нього не проектується раціоналізаторське мислення: сьогодні проектування й необхідні для нього ресурси піддаються приватизації, дерегуляції і фрагментації. Відповідних трансформацій зазнала й раціональність, фрагментована й локалізована.

У цілому такий напрям вивчення політики, як теорія раціонального вибору, виходить з того, що одиницею аналізу є окремий індивід, а моделювання політики здійснюється на підставі припущення, що індивіди поводяться раціонально. У цьому сенсі теорія раціонального вибору пропонує свої пояснення того, як погоджені й відносно упорядковані політичні наслідки можуть виникати з рішень, що приймаються індивідуальними акторами. Традиційна теорія раціонального вибору займається лише діями індивідів, розглядаючи їх як максимізаторів вигоди, що обмежує її здатність побачити у відповідних соціально-інституціональних структурах необхідну умову узгодження таких дій. Концепції раціонального індивіда у цьому сенсі виявляються детерміністськими і практично не залишають місця для непередбачуваності чи вільного вибору. Основними підвидами раціонального вибору є суспільно вагомий вибір та теорія соціального вибору. Остання означає дослідження «поєднання індивідуальних уподобань у груповий вибір або групове замовлення» [195, 640]. Біля витоків цього теоретичного напряму стояли Раймунд Луцій, Микола Кузанський, Кондорсе, Луїс Керол та ін. Теорію соціального вибору у сучасному розумінні спільно заснували Д. Блек і К. Ероу. Їх загальна теорема неможливості (1951 р.) «використовує цикли, що утворюються за принципу більшості, для доведення, що будь-яка процедура вибору, котра задовольняє деякі начебто мінімальні умови справедливості й раціональності, потенційно диктаторська» [195, 641].

У концепції суспільно вагомого вибору (засновники — Дж. М. Б’юкенен і Г. Талок) в поясненні політичних процесів центральне місце відводиться індивідуальним акторам. Часто в основі діяльності політиків лежить скоріше прагнення максимізувати свої особисті шанси на переобрання, ніж бажання служити ідеалістичній меті суспільного блага. Бюрократи ж хочуть домогтися не стільки виконання офіційних цілей тієї організації, членами якої вони є, скільки максимізації бюджету і тим самим збільшення власної автономії. У цьому сенсі представники концепції суспільно вагомого вибору вважають, що «політичні агенти не менш схильні керуватись егоїстичними мотивами, ніж економічні, отож було б непослідовним гадати, ніби рушіями економіки є егоїстичні дії, а політики — альтруїстичні» [195, 675].

При цьому варто визнати, що політичні інститути — це результат діяльності переважно корисливих акторів (які можуть прагнути не тільки до збільшення багатства, а і до влади), тому завжди існує розбіжність між заявленими цілями колективних політичних акторів (законодавчих органів, адміністративних установ) і результатами їхньої практичної діяльності, обумовленими корисливою поведінкою індивідів, які є їхніми членами [195, 51].

Таким чином, теорія раціонального вибору спрямована на тлумачення соціальних феноменів і виходить з того, що дані феномени є наслідками цілеспрямованих дій взаємодіючих індивідів. Це стосується і економічних та політичних інституцій, які постають як результат діяльності груп індивідуально раціональних акторів. Такий підхід дозволяє більш критично підійти до розуміння засад економічного та політичного ринку, який інтерпретується не як результат природного, вільного від втручання структурування, а як наслідок планування й створення відповідних юридичних умов та політичних інститутів.

Розуміння складності процесів, які пов’язані зі зростанням впливу інформації та формуванням комунікативного простору, протиріччями та унікальністю досвіду (або етапів розвитку) кожної країни робить важливим для українського суспільства аналіз трансформацій модерних суспільств (як пише Н. Наумова, «сьогодні всі модернізації, крім однієї — в країні, яка всіх обігнала, — запізнілі. Вони йдуть «навздогін» за кимсь, за якимось зразком» [271, 6]).

У модерних суспільствах можна простежити «раціональність епохи», яку пов’язують з особливостями саморозуміння повсякденного життя й домінуючими парадигмами в науковій рефлексії, зокрема те, що «несприйняття сучасності на повсякденному рівні не потребує обґрунтувань, на відміну від позитивного ставлення до неї» [398, 32]. Окреслюючи дві моделі модернізації — вестернізацію та наздоганяючу модернізацію, можна відзначити їхню передумову та зміст — раціоналізацію людського життя в цілому, та процесу прийняття рішень зокрема [див. детальн.: 165]. На думку В. Федотової, вестернізацією можна назвати пряме перенесення структур, технологій, раціональності та способу життя західних суспільств на шляху від традиційного до модерного суспільства. При цьому необхідно розрізняти вестернізацію як модель модернізації та як частину іншої моделі, бо запозичення певних західних зразків, на думку В. Федотової, відбувається завжди і є невід’ємною частиною модернізаційних процесів. Формою вестернізації історично здебільшого виступала колонізація. Сутність процесу наздоганяючої модернізації — індустріалізація та створення умов для раціоналізації суспільного життя. Але проблемою для навздогінної модернізації залишається криза легітимації політичної влади та модернізаційних процесів. І якщо у ХІХ столітті джерелом модернізації та раціоналізації виступали наука та протестантська етика (М. Вебера), то сьогодні суспільство не готове сприйняти ці форми легітимації саме як зразки поведінки, норми суспільного життя та моделі розвитку. Тому «поняття моделі, яке пов’язане з раціонально-науковою легітимацією, втрачає смисл» [165, 183]. Окремим напрямком досліджень може виступати аналіз опозиції «централізація — регіоналізація» політичної взаємодії відповідно до розвитку суспільства — традиційного, модерного та постмодерного. Роль освітньої революції, поряд із індустріальною та демократичною, у процесі модернізації окремо виділяв Т. Парсонс. Одним з критеріїв модернізації виступає розширення простору свободи діяльності кожної особистості (В. Ядов). Це, на думку Ю. Габермаса, є завданням комунікативного розуму [418]. Комунікативна раціоналізація суспільства відкриває можливість створювати й обґрунтовувати нові легітимні правила соціального регулювання, проте принциповим недоліком теорії комунікативної дії щодо реальних акторів є обмеженість часу для досягнення дискурсивного порозуміння.

У публічній політиці раціональний підхід дозволяє швидко ідентифікувати конфлікти та кризові явища відповідно до сформованої заздалегідь типології, а отже, швидко знаходити рецепти подолання їхніх наслідків. Проте, на думку Д. Стоун [363], проект раціональності не враховує самої сутності політичного життя, бо ті категорії мислення, які лежать в основі аналізу, є парадоксом, визначеним політичною боротьбою: аналіз сам є витвором політики. Тому в сучасному світі існує ризик зробити помилку «третього типу» (В. Данн) — взятися за вирішення неправильно сформульованої проблеми.

Представники Франкфуртської школи соціальних досліджень Т. Адорно та М. Горкгаймер у роботі «Діалектика Просвітництва» відстоюють позицію, що «модерність сформувалась за класичних часів і описує процес, через який міф стає просвітою, а просвіта — міфом. І міфологізована думка, і сучасне інструментальне раціональне мислення виражають те саме прагнення панувати над нашою внутрішньою і зовнішньою природою. На противагу прагненню інструментального розуму до панування й об’єктивації, культурні й мистецькі явища… виражають логіку дезінтеграції, яка знищує будь-яку ілюзорну видимість цілісності», проте, на думку Т. Адорно, дозволяє захистити раціональне мислення від ірраціоналізму «шляхом знаходження слідів вивільного розуму в інструментальному» [цит. за: 138, 15]. У «Діалектиці Просвітництва» (1947 р.) мова йде про саморуйнування Просвітництва. З огляду на його однобоку або інструментальну концепцію розуму, сам розум став ірраціональним через неспроможність підійти до усвідомлення самого себе. Т. Адорно і М. Горкгаймер зосереджують свою критику на тому, що вони називають інструментальним або аналітичним раціональним розумом (кантівське розуміння). Інструментальний розум — це нерефлективна форма раціональності, що позбавляє думку її пізнавального змісту, віддаючи натомість перевагу обчисленню цілей і засобів, яке абстрагує, вимірює й у такий спосіб робить еквівалентними — або, в термінах Т. Адорно, ідентичними, — різні властивості, які розглядаються. Виступаючи проти цієї інструментальної форми розуму, Т. Адорно та М. Горкгаймер постулюють альтернативну форму, яку вони називають субстанціональним раціональним розумом (або власне раціональним розумом)» [цит. за: 138, 130]. Критично налаштовані до раціоналізації і представники постмодернізму, визначення якого, на думку авторів «Енциклопедії пост­модернізму», «коливаються в межах від еклектизму та монтажу до неоскептицизму й антираціоналізму» [138, 11]: «…замість середньовічного протиставлення «добро проти зла» постмодерні алегорії мають тенденцію віддавати перевагу ніцшеанському протиставленню між аполлонічним і діонісійським началами, тобто між раціональним порядком і бездумними втіхами» [138, 19]. Критика доби модернізму з позицій постмодерну полягає й у тому, що «Модернізм втілює залишкову віру в самоочевидну перевагу логічного та наукового раціоналізму, який припускає, що реальна дійсність у цілому може бути витлумачена й осмислена, що ідеї та поняття детерміновані і що люди перебувають на одному рівні спільного всесвітнього досвіду, який є надкультурним і надісторичним» [138, 269]. Р. Інглгарт [164], відзначаючи такі ключові аспекти модернізації, як індустріалізацію, урбанізацію, ріст професійної спеціалізації й підвищення рівнів формальної освіти в будь-якім суспільстві, вважає, що в останні десятиліття зрілі індустріальні суспільства вийшли у своєму розвитку на поворотний пункт і стали рухатися в новому напрямку, який можна назвати «постмодернізацією». Постмодернізація передбачає відмовлення від акценту на економічну ефективність, бюрократичні структури влади й науковий раціоналізм, які були характерні для модернізації, і знаменує перехід до більш гуманного суспільства, де самостійності, різноманітності і самовираженню особистості дається великий простір [164, 290].

Політика епохи постмодерну також істотно змінює свої параметри в порівнянні з політикою модерну, як у свій час і сама політика модерну в порівнянні з політикою традиційного суспільства. Модернізація як відмова від політики традиційного суспільства означає, у тому числі, десакралізацію політичного простору, і подолані в цьому процесі консервативні елементи варто розглядати не як чисту інерцію, але як декомпозицію якісних організованих політичних структур й інститутів, опір яких модернізації може мати у певних випадках планомірний і послідовний характер, а в деяких випадках стратегія виживання сакрального може бути найвитонченішою — навіть до політичної мімікрії й використання політичної мови сучасності.

Десакралізація політичного простору виступає головним політичним проектом сучасності, і цій операції піддаються всі основні елементи, що складають зміст політичного в традиційному суспільстві. Результатом такої ревізії стають політичні структури й інститути, що складають базові основи сучасних суспільств: секулярність, розподіл гілок влади, конституціоналізм, інституціональна демократизація, громадянське суспільство, права людини, що відповідає лібералізму як основній найбільш послідовній й універсальній стратегії політичної модернізації традиційного суспільства в контексті десакралізації політичного й декомпозиції його інституціональних основ. Е. Гіденс, полемізуючи з тими, хто вважав, що сучасне суспільство — це постмодерністське чи інше «пост», визначав сучасну епоху як радикалізований чи універсалізований модерн, за яким може прийти постмодерн. Е. Гіденс виділяє три основні риси, які визначають характер сучасного суспільства на відміну від досучасного: 1) зростаюча швидкість змін соціальних процесів, особливо — швидкість зміни технологій; 2) втягування соціально й інформаційно різних районів світу у взаємодію один з одним, що в кінцевому результаті виразилося в процесі глобалізації; 3) зміна внутрішньої природи сучасних інститутів [97, 110].

Реконструюючи «проект модерну», теоретики постмодерну відзначають «логоцентризм» модернізму у тому, що «Віра в раціональну мову та думку полягає в тому, що для того аби щось могло існувати, воно повинне бути присутнім у реальності. Логоцентризм описує, як західна раціональність ґрунтується на біполярностях, пов’язаних із поняттям «присутність проти відсутності», що визначає реальну дійсність: добро/зло, день/ніч, буття/ніщо, розум/матерія, чоловік/жінка, мовлення/письмо тощо… У філософських та риторичних традиціях від часів Давньої Греції вимовлене слово та раціональний розум підносилися вище, ніж написане слово та емоція. Це віддання переваги мовленню та логіці сталося тому, що люди античності вважали, що мовцеві та слухачеві зручніше бути в безпосередній близькості від місця висловлювання. Близьке розташування мовця та слухача давало підстави вважати, що всі учасники знали, що має на увазі інший, що кожен мав намір сказати саме те, що казав, і знав, що сказав інший, оскільки між двома сторонами не було відмінностей ані в часовому, ані в просторовому розташуванні. Далека відстань від місця вимовлення слова або його повна відсутність створювали можливість хибного розуміння висловлювань і відкривали простір численним формам інтерпретації. Від часів Арістотеля логоцентрична присутність прирівнювалась до Буття. Буття є еквівалентним існуванню в багатьох варіантах західної метафізичної думки… Бінарна опозиція, що репрезентує логоцентричне мислення, віддзеркалює ієрархічне мислення… Оскільки не доводиться сумніватися, що всяка мова певною мірою спрямована на розрізнення реальності, дихотомічні структури, що їх ми знаходимо в логоцентризмі, багато нам говорять про те, як культура слушно або хибно застосовує концепції, щоб створити стійку ментальну структуру, яку повинен засвоїти кожен раціональний розум у культурі для того, щоб віддзеркалювати ту саму реальність» [138, 250].

З точки зору постмодерну, критиці та переосмисленню підлягають і раціоналістичні засади науки доби модерну, зокрема політичної науки, яка знаходить свій початок у Просвітництві, тому її бентежать постмодерністські виклики цілісності та раціональності тих «я», які населяють сучасні масові демократичні суспільства, а також грайливі реконструкції серйозних, за самим своїм визначенням, моральних засад, на яких засновані західні політичні та суспільні інституції. На підтримку раціоналізму політології автори «Енциклопедії постмодернізму» наводять думку В. Вілсона: «політичне управління «як галузь науки про урядування» має в очевидний спосіб переключити свою енергію з хронік, що описують високу війну принципів та теорії на дослідження натомість, як треба застосовувати закон, дотримуючись засад Просвітництва, справедливості, швидко та без непорозумінь» [138, 316].

Провідні теорії політичної науки й державного управління, зокрема теорії раціонального вибору, досі передбачають, що експерти наукової політики, лише частково залежачи від сукупних політичних інтересів, можуть водночас досягти подвійної мети, а саме: громадської незалежності та адміністративної ефективності. Але якщо політична реальність, яку політичні аналітики намагаються осмислити, більше не є «однією з бюрократично структурованих груп інтересів, що організовують раціональні преференції індивідів для того, щоб сприяти їхній реалізації політично відповідальними урядовими агентствами, а радше є нестабільним самореференційним епіфеноменалізмом або гіперреальністю неоднорідних суспільних та культурних рухів, що прагнуть до символічного самовираження або взаємного визнання, тоді головні засади панівних теорій цієї галузі справді безплідні. Яке значення для постмодерності може мати наука державного управління, яка мислить сферу свого об’єкта як інструментальне задоволення варіантів вибору раціональних чинників і яка наївно розгортає для цієї мети мову, котра, згідно з таким уявленням, безпроблемно схематизує цю реальність» [138, 317]. Говорячи про постмодерну критику «раціоналізованих» політичних наук та сфери державного управління, можна навести приклади робіт, у яких не тільки зроблено спробу зосередитись на критиці модернізму, а й пропонуються певні методологічні новації щодо осмислення феноменів політики, влади та держави у добу постмодерна: «Постмодерне державне управління» авторів Чарлза Дж. Фокса, Г’ю Т. Мілера, яка вийшла у 1996 році, та дослідження «Мова державного управління: бюрократія, сучасність і постмодерність» (1995) Девіда Фармера.

Спроби описати й оцінити феномен права на владу у політичній взаємодії можуть бути розподілені на домодерні, модерні й постмодерні: «Право на владу — це легітимна можливість запроваджувати та підкріплювати правила, що керують політичними інституціями. Домодерне ставлення до права на владу позначено пануванням релігії. Згідно з Томою Аквінським, зв’язок між правом на владу держави і правом на владу Церкви опосередковується через одвічний природний, людський і божественний закони. Природний закон — це той аспект одвічного закону (божественного порядку речей), який доступний людям через їхню здатність раціонально мислити. Людські закони — це специфічні правила урядування, що їх винайшов розум, виходячи з настанов природного закону. Та з огляду на гріховність людського розуму божественний закон визначає правила людської поведінки через одкровення Святого Письма. Внаслідок цього весь позитивний людський закон та політична влада розглядаються як позитивні через те, що вони походять від Божого одвічного закону, первісного джерела для будь-якого права на владу» [138, 334].

Уявлення про право на владу, характерне для доби модерну, ґрунтується на раціональному розумі, бо, «поставши з культурних перетворень, пов’язаних із Просвітництвом у ХVII ст., модернізм наголосив на раціональності як на основі політичного права на владу. Теорії суспільного договору, які ми знаходимо у Т. Гобса та у Дж. Лока, наприклад, зображують державу як штучне утворення, чиє право на владу походить із домовленості між раціонально мислячими індивідами й обмежується природними правами індивідів на життя, свободу та власність. Обидва вони прагнули обґрунтувати державне право на владу з погляду раціонального індивіда, первісно вміщеного в дополітичний стан природи. Таким чином І. Кант обґрунтовував мораль універсальними правилами, які приписуються лише раціональним розумом, що зумовлює дії автономних людських істот. Свобода стає можливою, коли люди підкоряють себе авторитетові морального закону, який походить від розуму. Таким чином, раціональний індивідуальний вибір править за наріжний камінь для морального обґрунтування політичного права на владу, що його здійснює модернізм» [138, 334].

Постмодерний підхід характеризується ставленням під сумнів усіх спроб оперти право на владу на будь-які абсолютні засади, чи то релігійні, чи то раціональні, саме тому одним із наслідків «постмодерністської недовіри» до раціоналізації політики є те, що Ю. Габермас назвав «кризою легітимації»: «Для модернізму раціональне виправдання права на владу надають легітимні умови, з яких випливає обов’язок його визнавати. Проте модерністський дискурс легітимності припускає загальну й однорідну сукупність когнітивних норм, які повинні визначати сам процес легітимації. Постмодерна криза, де легітимація права на владу виникає з утрати впевненості щодо непорушності цих норм, втрати, що стала можливою протягом ХХ ст., спричинена авторитаризмом, геноцидом і технологічним руйнуванням навколишнього середовища. М. Фуко зображує кризу легітимації не просто як скептицизм у ставленні до ідеалів Просвітництва, а як визнання того факту, що раціональний розум і влада не є внутрішньо відмінними. Значущою гранню постмодернізму є його критичне ставлення до суперечливого модерністського припущення стосовно того, що легітимне право на владу протиставляється пануванню та гнобленню. Так, Фуко визнає за потрібне наголосити, що це не означає, ніби є якась різниця між правом на владу й пануванням, існують різні й неоднорідні способи здійснення властей, характерні для права на владу, так само як і різні варіанти свободи та панування. Отже, право на владу може розглядатись не як форма діяльності, яка протилежна владі, не як інституція, що просто володіє владою, а як механізм політичного управління, що здійснює владу над усім суспільством. Не існує такого виправдання для права на владу, яке повністю виходило б за межі самої влади, і немає гарантії, що реалізація права на владу буде обмежена вимогами універсальної раціональності. Отже, загальна тенденція постмодернізму полягає не в усуненні права на владу, оскільки це передбачало б усунення самої влади. Радше вона містить визнання того, що право на владу конституюється через зміщення та контекстуальні застосування влади, причому не є очевидним, що їхня легітимність походить від природного права або від раціональної домовленості» [138, 334–335]

Оскільки постмодерність — це час «явного плюралізму, раціональною реакцією є вже не активна гегемонія, а усвідомлення та оцінка відмінності», вважає З. Бауман [280, 229]. В цілому постмодерний підхід характеризується ставленням під сумнів намагання обґрунтувати право на владу будь-якими абсолютними підвалинами: чи то релігійними, чи то раціональними. Але, будучи солідарним з Ю. Габермасом і А. Туреном, Е. Гіденс вважає постмодерністську критику по суті некоректною, оскільки її представники перебувають під впливом тих самих успадкованих від Просвітництва забобонів, що й попередні модерністи. З цього випливає, на його думку, що основні постмодерністські констатації є лише хибним вираженням нового образу модерну, коректна побудова якого вимагає перегляду ряду ідейних ілюзій Просвітництва при збереженні його раціоналістичного духу. Зокрема, пропонований постмодерністами антифундаменталізм в епістемології лише допомагає правильніше зрозуміти суть рефлексивності, що внутрішньо притаманна модерну з самого початку і до цього часу.

Нарешті, постмодерністська теорія, констатуючи розчинення людської особистості фрагментуючим характером сьогоднішнього соціального досвіду, проголошує «смерть суб’єкта». Однак дана теза, на думку Е. Гіденса, є лише перекрученим усвідомленням того, що особистісна ідентичність не є природною даністю, а має соціальну конституцію. Таким чином, резюмує Е. Гіденс, розрив з рядом ілюзій наївного Просвітництва, хибним вираженням якого була постмодерністська теорія, цілком може сприйматися як подальше самопрояснення модерної думки. А ця обставина дозволяє стверджувати, що ми не тільки не вийшли за рамки модерну, але, навпаки, є свідками радикалізації його принципів.

Критичне ставлення до проекту раціональності, що складав основу процесу модернізації, демонструють і представники наукових парадигм, незалежно від того, яку назву вони пропонують для сучасного суспільства: «пізній модерн» (Ю. Габермас), «постмодерн» (Ж. Ліотар) або «гіперреальність» (Ж. Бодріяр).

Останній термін презентує світ, в якому імітація реальності набуває більшої легітимності, аніж оригінали. Теорія Ж. Бодріяра створена для розуміння феноменів, які прийшли з одночасним посиленням ролі мас-медіа (медіатизація) та кризою логоцентризму. «Гіперреальність» атакує раціоналізм, бо усуває штучний кордон між реальністю та ілюзією, а без такого кордону немає потреби, щоб реальність діставала обґрунтування в раціоналістському дискурсі. З цієї точки зору політична реальність не є однією з бюрократично структурованих груп інтересів, що організовують раціональні преференції індивідів для того, щоб сприяти їхній реалізації політично відповідальними урядовими агентствами (Б. Шов), а раціональна схематизація гіперреальності неможлива (К. Чепут). Термін «гіперреальність» був запропонований Бодріяром для опису умов, за яких імітація або відтворення реальності набувають більшої легітимності, цінності й сили, аніж самі оригінали. Гіперреальність — це теорія, створена для розуміння феноменів, які