Форсування темпів індустріалізації

Напружений, але збалансований план першого року п’ятирічки було виконано. У той же час у керівництві партії продовжувалася боротьба двох ліній, двох концепцій соціалістичного будівництва. Три члени Політбюро ЦК – М. Бухарін – член Виконкому Комінтерну і редактор газети „Правда”, О. Риков – голова Раднаркому СРСР та РСФРР і голова Ради Праці та Оборони СРСР, М. Томський – голова ВЦРПС, вважали необхідним будівництво соціалізму вести на основі ідей непу. Вони пропонували виходити з необхідності забезпечення пропорціонального, збалансованого, безкризового розвитку всіх галузей народного господарства і одночасного піднесення добробуту народних мас, оптимального поєднання інтересу нагромадження й інтересу споживання. Вони виступали за збереження нормальних економічних відносин між містом і селом, за сприяння розвиткові селянських господарств і поступове їх добровільне кооперування. Сталін, за підтримки решти членів Політбюро ЦК (Ворошилова, Калініна, Куйбишева, Молотова, Рудзутака), уже з початку 1928 р. повів лінію на згортання непу, на надмірне форсування індустріалізації і колективізації, застосування адміністративного натиску, екстраординарних заходів, репресій. Для непомірного збільшення капітальних вкладень у промисловість Сталін вважав за необхідне, щоб селяни, крім звичайних прямих і посередніх податків, переплачували на високих цінах за товари промисловості, тобто платили „щось подібне до „данини”, щось подібне до надподатку”. Узаконювався, таким чином, нееквівалентний обмін між містом і селом. Нормальним явищем визнавав Сталін і репресії. Незважаючи на реальний стан економіки і можливості країни, Сталін і його прихильники по-волюнтаристському відкинули перший п’ятирічний план, який передбачав і так максимально напружені темпи зростання народного господарства, вирішили ще більш прискорено розвивати промисловість, в першу чергу важку, продукцією якої були засоби виробництва, добитися її гігантського „стрибка”, „ривка вперед”. „Партія, - говорив потім Сталін на об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) у січні 1933 р., - немовби підхльостувала країну, прискорюючи її біг уперед”. На кінець 1929 р. сталінська лінія на надмірну індустріалізацію і прискорену колективізацію перемогла. Бухарін і його прихильники були звинувачені у „правому ухилі” і усунені з Політбюро і своїх посад, дискредитовані, згодом репресовані. Відповідно до сталінської концепції, у контрольних цифрах, які приймалися на кожний рік, передбачалися значно вищі темпи приросту промислової продукції, ніж в оптимальному плані п’ятирічки. Оптимальний план передбачав на 1929-30 р. приріст промислової продукції у СРСР на 21,5%, а контрольні цифри – на 32%, на 1930/31 р. – відповідно на 22,1 і 45%, на 1931/32 р. – 23,8 і 36%. Приблизно такі ж цифри були поставлені і для УСРР. Капітальні вкладення у важку промисловість України швидко збільшувались. Капіталовкладення становили у 1929 р. 438 млн. крб., а в 1932 р. – 1229 млн. крб. (у порівняльних цінах 1928 р.). Для забезпечення фінансовими ресурсами „стрибка” в індустріалізації Сталін і його прихильники безперервно збільшували викачування коштів з села („данину”), підвищували ціни на спирто-горілочні вироби і розширювали їх продаж, проводили емісію грошей, тобто додатковий випуск грошових знаків, не забезпечених товарами, намагалися якнайбільше вивезти за кордон зерна, що майже даром забиралося у селян, дедалі ширше практикували розміщення серед населення примусових державних позик, обмежували споживання, знижували і так дуже низький життєвий рівень населення.

Згортання непу

Одночасно з проведенням індустріалізації відбувався відхід від принципів нової економічної політики. Був узятий курс на максимальне усуспільнення і одержавлення всіх сторін економічного життя, на суворе підпорядкування всієї господарської діяльності підприємств органам державної влади, на відмову від економічних і перехід до адміністративних методів керівництва. З кінця 1929 р. почалася реорганізація управління промисловістю, внаслідок якої підприємства позбавлялись будь-якої економічної самостійності. Замість синдикатів, куди підприємства входили добровільно і правління яких були виборними, створювались об’єднання, від яких повністю залежали і виробництво, і збут, і постачання підприємств. Усе регулювалось зверху, засоби виробництв і предмети споживання розподілялись у централізованому порядку, кредитна система і ринковий обіг різко скорочувались. Завмирала торгівля, селянам практично не дозволялось торгувати хлібом, у містах була запроваджена карткова система постачання, знову, як і в часи “військового комунізму”, робилися спроби організувати прямий продуктообмін між містом і селом. Через створення неможливих умов майже повністю занепало приватне підприємництво, згорталося ремісництво й кустарництво. Приватнику переставали давати банківський кредит, на нього накладали непомірні податки, з ним розривали договори на оренду державних підприємств. Дедалі більших утисків зазнавала кооперація, внаслідок більшість її типів зникла, а споживча дедалі більше обюрокрачувалася і фактично стала державною організацією. На селі розпочалася прискорена насильницька колективізація. Отже, в керівництві всім народним господарством складалась адміністративно-командна система, яка зверху, централізовано, в бюрократичному порядку розпоряджалася всією суспільною власністю і всім економічним життям. Відповідно до нових умов відбувалися зміни і в господарському механізмі системи. Постановою ЦВК СРСР від 7 грудня 1929 р. було створено об’єднаний Народний комісаріат землеробства СРСР. Республіканські народні комісаріати союзних республік було запропоновано перетворити на об’єднані (союзно-республіканські) народні комісаріати, підпорядковані союзному Наркомзему. 5 січня 1932 р. ЦВК і РНК своєю постановою Вищу раду народного господарства СРСР реорганізували у загальносоюзний Народний комісаріат важкої промисловості СРСР. Вся ця реорганізація управління народним господарством вела до дедалі більшої його централізації і звуження прав союзних республік. Одним із способів прискорення промислового розвитку більшовики вважали виробниче змагання за виконання і перевиконання виробничих планів. У пресі був піднятий неймовірний галас навколо різних форм виробничого змагання („зустрічні зобов’язання”, „рух за складення і виконання техпромфінплану”, „госпрозрахункові бригади”, „громадські буксири” тощо). Весь цей галас мав пропагандистське значення, але певна частина робітників тоді ще вірила у необхідність змагання і з ентузіазмом включалась у нього. За звітами на кінець першої п’ятирічки в Україні у виробничому змаганні брали участь дві третини працюючих. Але вже з перших кроків у виробничому змаганні виявилися негативні риси. В його організації було багато формалізму, показного, приписок, дутих цифр. В основі соціалістичного змаганни лежала не так стимули матеріального зацікавлення, як апеляції до „соціалістичної” свідомості працюючих віддати додаткові сили на побудову соціалізму. Формально соціалістичне значення вважалося виявом ініціативи самих робітників, але в дійсності його завжди організовували за наказами згори. Реконструкція старих і будівництво нових підприємств, насичення їх новими машинами, новітньою технікою вимагали від робітників, техніків та інженерів більш високої науково-технічної підготовки. Всесоюзна конференція працівників промисловості, яка відбувалася наприкінці січня – на початку лютого 1931 р., висунула лозунги: „Техніка в період реконструкції вирішує все!” Розгорталася масова підготовка і перепідготовка кадрів робітників і спеціалістів. Робітничі кадри готувалися в школах ФЗУ, шляхом індивідуально-бригадного учнівства, на різних курсах. Тільки в 1931 – 1932 рр. в УСРР було підготовлено і перепідготовлено 300 тис. робітників. Кадри інженерів і техніків готувалися і перепідготовлювалися в інститутах і технікумах, а також у вечірніх університетах, на курсах червоних директорів, а також безпосередньо на підприємствах, у так званих заводах-втузах. На кінець першої п’ятирічки в промисловості України працювали 84,5 тис. інженерів і техніків. Розгорнувся рух за оволодіння новою технікою і підготовку кваліфікованих робітників безпосередньо на виробництві. Він дістав назву ізотовського. Вибійник горлівської шахти „Кочегарка” М. Ізотов став навчати молодих робітників безпосередньо на роботі в шахті. За його прикладом багато ветеранів праці на робочих місцях на підприємствах готували кваліфікованих робітників. Розгортався також винахідницький та раціоналізаторський рух. Зростали лави товариства винахідників – Української асоціації робітників-винахідників, що виникла ще в 1926 р. Якщо в 1929 р. в цьому товаристві налічувалося 5 тис. членів, то в 1932 р. – 105 тис. У 1930 р. трудящі України внесли 54,1 тис. раціоналізаторських пропозицій, а в 1932 р. – 188,8 тис. Але і в цьому русі швидко наростав формалізм, начотництво, бюрократизм, паперова тяганина.