Завершення формування тоталітарної системи

Як уже говорилося раніше, тоталітарна система формувалась поступово з перших днів приходу партії більшовиків до влади. У другій половині 1920-х – на початку 1930-х років цей процес підійшов до свого логічного завершення. Сталін, видаючи себе за послідовного захисника ленінізму і борця за соціалізм, використавши резолюцію Х з’їзду РКП(б) про єдність партії, спочатку з допомогою Зінов’єва, Каменєва та інших розправився з Троцьким, потім за участі Бухаріна, Рикова, Томського – з Зінов’євим і Каменєвим. Після цього у 1929-1930 рр. із Політбюро були усунуті Бухарін, Риков, Томський. На XVI з’їзді ВКП(б) у 1930 р. вже не було відкритої дискусії, критичної атмосфери. У партії наступили парадне монолітне однодумство, повне підпорядкування всіх комуністів волі партійного апарату, нижчепоставлених партійних органів – вищепоставленим і всіх їх – вождю Сталіну. Виходячи зі своєї позиції, висловленої ще в 1921 р., про те, що компартія є “свого роду орден мечоносців усередині держави Радянської, який спрямовує органи останньої і одухотворяє їх діяльність”, Сталін повів послідовну лінію на повне й безумовне підпорядкування всього державного й суспільного життя партійному апаратові, йому особисто. Всі державні й господарські органи стали простими виконавцями волі вождя, директив ЦК та інших партійних органів, а громадські організації трудящих перетворилися лише на “приводи” від партії до мас. Партія в особі її апарату взяла на себе не тільки роль політичного авангарду робітничого класу, а й розпорядчі функції в усіх сферах діяльності й життя держави та суспільства. Будучи безпосередньо підпорядкованим партійним органам, що командували його всіма діями, державний апарат дедалі більше розростався і ставав всеохоплюючим. При цьому, хоча формально рекламувалась влада трудящих в особі їх виборних органів – рад, на ділі усім розпоряджались виконавчі органи й відомства. Швидко зростала кількість різноманітних відомств та установ і чисельність у них службових осіб. Партійно-державний апарат, видаючи себе за виразника інтересів робітничого класу й усіх трудящих і діючи від їхнього імені, монополізував у своїх руках усю владу, підпорядкувавши своїй волі економіку, культуру, все суспільне життя. Створилась величезна, строго ієрархічна піраміда влади, на чолі якої стояв вождь – Сталін. У цій піраміді кожна нижча ланка була лише виконавцем волі вищої, при цьому доля кожного функціонера, чиновника залежала не від результатів його роботи, а від ставлення вищепоставленого керівника. Демократія лише проголошувалась, на ділі всі члени суспільства були відлучені від влади і залишались тільки “гвинтиками” в адміністративній ієрархії. Оскільки така бюрократична система не створювала стимулів до високопродуктивної, сумлінної праці, а також могла викликати незадоволення, керівна верхівка, щоб змусити беззаперечно виконувати її перші-ліпші накреслення, в усій країні нагнітала атмосферу страху, для чого розширювала і зміцнювала каральні органи – ОДПУ-НКВС-МБД, які були підпорядковані безпосередньо Сталіну і під його керівництвом розгорнули масові репресії й тотальний терор. Тоталітарна адміністративно-командна політична структура мала й свою економічну основу, якою стала державна форма власності, що вважалась найбільш соціалістичною і загальнонародною, а насправді була відчужена від народу. Усі трудящі – робітники, службовці й селяни, після створення радгоспів і колгоспів, повністю підпорядкованих партійним і радянським органам, стали не господарями, не співвласниками землі й засобів виробництва, а звичайними найманцями держави. Націоналізація й одержавлення природних багатств, знарядь і засобів виробництва створили в умовах повсюдної централізації всеосяжну монополізацію партійно-державним апаратом усіх ресурсів життя, можливість для співробітників цього апарату безконтрольно ними розпоряджатися, а, отже, і влаштовувати собі різноманітні привілеї, в тому числі й економічні. Умови особистого життя партійних і державних працівників у значній мірі залежали не від рівня компетенції й кількості та якості праці, а від службової посади, а зайняття посади – від вищепоставленого керівника. За цих умов багато співробітників апарату турбувалися не стільки про доручену справу, а більше про те, щоб якнайкраще відзвітувати й сподобатися “начальству”. Створювався “культ посади”. Повністю одержавлена економіка, підпорядкована партійно-державному апаратові, заснована на централізованому плануванні, на ігноруванні економічних методів господарювання, передусім на згортанні товарно-грошових, ринкових відносин, на відчуженні трудящих від власності і їхній незацікавленості у праці, побудована на затратному принципі і широко розповсюдженій безгосподарності, залишалася неефективною і не могла забезпечити своєчасного запровадження досягнень науки і науково-технічного прогресу, достатньо швидкого і збалансованого розвитку народного господарства. Бюрократизм тоталітарної системи, нераціональне витрачення нею величезних коштів, зокрема на різні, часто непотрібні або навіть шкідливі “будови віку”, надто дороге утримання розбухлого державно-бюрократичного апарату, загальна екстенсивність економіки зумовлювали стагнацію низького життєвого рівня населення, більше того – його загальне зниження. Тоталітарна система охопила і духовне життя суспільства. Воно було підпорядковане диктату бюрократичних структур. Більшість кваліфікованих, самостійно мислячих, талановитих інтелектуалів, зокрема дореволюційних вчених, інженерів, письменників, художників та інших працівників, була вислана з країни або ославлена чи репресована. Перед інтелігенцією, зокрема суспільнознавцями, ставилося головне завдання – теоретично обґрунтувати більшовицький режим, прославляти Сталіна як “вождя всіх часів і народів”. Отже, на початок 1930-х років у країні склалася тоталітарна система, яка являла собою строго централізовану піраміду влади, нагорі якої стояв вождь Сталін. Ця система підпорядковувала своїй владі економіку, культуру, все життя суспільства. Тоталітаризм (від лат. totus – “цілий”, “весь”, італ. totalita, totalitariо “охоплююче все”) в СРСР і Україні зокрема мав основні риси, характерні для тоталітарних режимів узагалі. Це – підпорядкування всього суспільства єдиній ідеології, однопартійна політична система, зосередження влади в руках однієї партії, якій підконтрольні всі сфери життя суспільства, єдиновладдя верховного керівника держави, вождя, всеосяжний централізм і мілітарний, репресивний характер управління державою.