Радянська влада в Україні наприкінці 1919 - у 1920 році

ЦК РКП(б) і Україна

Наприкінці 1919 - на по­чатку 1920 р. у ході бойових дій про­ти дені-кінців і з просуванням уперед Червоної Армії в Україні відновлювалася радянська влада. Перед більшовиками постало нагаль­не завдання проаналізувати досвід своєї діяльності в Україні у 1919 р., яка призвела до їхнього повного розриву з селянством, що й стало головною причи­ною падіння радянської влади. Аналізу цих уроків значною мірою була присвячена розроблена за участю Леніна резолюція ЦК РКП(б) про радянську владу в Україні, схвалена 29 листопада 1919 р. ЦК і підтверджена Восьмою Всеросійською партійною конференцією, яка працювала 2-4 грудня 1919 р. Ленін та ЦК РКП(б), засуджуючи, як тоді говорили, помилки й перекручення, допущені в Україні в 1919 р., передбачали внес­ти зміни в свою політику, зокрема в національному, земельному і продовольчому питаннях. У першому пункті зазначеної вище резолюції ЦК РКП(б) проголошувалось, що “РКП поділяє точку зору визнання самостійності УСРР”. Це формальне визнання ЦК РКП(б) самостійності України позитивно вплинуло на настрої широких мас українського народу. У резолюції ЦК РКП(б) вказувалося на необхід­ність забезпечити якнайтісніший зв'язок радянських установ з ко­рінним селянським населенням. Як завдання радянської влади ста­вилося завоювання довір'я не тільки селянської бідноти, а й широких верств середнього селянства. З цією метою необхідно було, зо­крема, зберігаючи основні принципи продовольчої політики (примусова розверстка), спо­соби її проведення пристосовувати до умов українського се­ла. Найближчим завданням продовольчої політики в Україні мусило стати вилучення хлібних надлишків тільки в обмеженому розмірі, необхідному для постачання бідноти, робітників і Червоної Армії. Земельну політику в Україні ЦК вимагав проводити з увагою до інтересів бідного і серед­нього селянства. Ставилося завдання повністю лік­відувати відновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння з пере­дачею земель безземельним і малоземельним, радянські господарства засновувати тільки в строго необхідних розмірах, а при організації комун, артілей не допускати ніякого примусу, полишаючи їх створення на вільне вирішення самих селян. Значний позитивний відгук серед прихильників національного відродження України дістав пункт резолюції ЦК РКП(б) про необхід­ність сприяти вільному розвитку української мови й культури. „Зва­жаючи на те, що українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, - говорилося в резолюції ЦК РКП(б), - ЦК РКП ставить за обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури. Оскільки на ґрунті багатовікового гноблення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП зобов'язані ставитися до них з найбільшою терпимістю і обережніс­тю, протиставляючи їм слово товариського роз'яснення тотожності інтересів трудящих мас України і Росії. Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, усіляко про­тидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кіль­кість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою”. Учасники національно-визвольних змагань схвально зустріли зміни в політиці більшовиків щодо України, повіривши в те, що більшовики стали на позицію розбудови української незалежної держави. В.Винниченко наприкінці своєї книги "Відродження нації" опублікував резолюцію ЦК РКП(б) про радянську владу в Україні і зробив вис­новок, що "у цій резолюції російські комуністи стали вже на ґрунт не тільки принципіального, але й реального визнання ваги національного питання. Ця резолюція є не голе "самоозначення", а втілення тяжкого досвіду в конкретні виводи. Тут уже чується плоть і кров живого переконання, а також бажання ті переконання здійснити реальними, конкретними, активними заходами”. Але насправді проголошена РКП "незалежність", "самостійність" УСРР мала лише формальний, декларативний характер, оскільки як партійні організації, так і всі державні органи України були пов­ністю підпорядковані московському центру - ЦК РКП(б) і державним структурам РСФРР. У цьому незабаром переконався й В.Винниченко. Не згодний з політикою Директорії і, зокрема, С.Петлюри, В.Винниченко вийшов зі складу УСДРП і на початку 1920 р. у Відні заснував "Закор­донну групу українським комуністів", яка у березні 1920 р. почала видавати свій тижневик "Нова доба". Розраховуючи на можливість співробітництва з більшовиками у будівництві української радянсь­кої держави, В.Винниченко у травні 1920 р. приїхав до Москви, а потім і в Україну. Він мав розмови з Л.Троцьким, Каменевим, Зінов'євим, Й.Сталіним, Чичеріним, Х.Раковським та іншими керівниками ЦК КП(б)У і уряду УСРР. Оскільки В.Винниченко мав великий авторитет серед широких кіл української грома­дянськості, особливо інтелігенції, і щоб полегшити налагодження їх співробітництва з радянською владою, ЦК КП(б)У з дозволу ЦК РКП(б) вирішив залучити його до праці в УСРР. 9 вересня 1920 р. Політбюро прийняло В.Винниченка до КП(б)У. Було вирішено ввести його до складу ЦК КП(б)У, призначити заступником голови Раднаркому УСРР, наркомом закордонних справ і членом Реввійськради Південно-Західного фронту. Але В.Винниченко, щоб мати можливість дійсно впливати на політику КП(б)У й уряду, зажадав введення його й до Політбюро ЦК, у чому йому було відмовлено. Перебуваючи в 1920 р. в Україні, В.Винниченко переконався, що УСРР повністю підпорядкована московському центру і про її самос­тійність не може бути й мови. Про це в листі до ЦК РКП(б) він писав так: "Ні для кого не секрет, що "радянської влади" як такої, влади рад радянських Росії і України зовсім уже не існує. Прин­цип абсолютного централізму виключає цю форму влади. Ради зведені до ролі декоративних закладів. На Україні все мілітаризовано і централізовано. Передбачається, що на Україні революцію проводить незалежна партія українського пролетаріату і селянської бідноти, яка має і свою окрему назву - КП(б)У. Але це декларативна, формальна сторона. Насправді партії українського пролетаріату міст і сіл ще немає. КП(б)У - тільки обласна організація РКП. Увесь ЦК КП(б)У є не виборним, а призначеним з центру органом. Таким же чином і більшість керівників міських організацій прислані і призначені Політбюро ЦК РКП”. В.Винниченко у вересні 1920 р. виїхав за кордон і більше в Україну не повер­тався. Купив невелику садибу в містечку Мужен на півдні Франції, недалеко від міста Канн, і там, у "Закутку" проживав і писав свої твори, від політики фактично відійшов, помер у 1951 р.