Селянський повстанський рух проти політики комуністів

Селянство України відкрито виступило проти політики радянської влади. Розгорнувся масовий повстанський рух, який більшовицьке керів-ництво характеризувало як контрреволюційний, куркульський бандитизм. Троцький, інструктуючи агітаторів підчас відправки їх на Україну, говорив: "Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров... возненавидел украинский крестьянин до глубины души". Отже, у 1919 р. в Україні розвивався масовий повстанський селянський рух, а не куркульський бандитизм, який відображав незадоволення усіх селян політикою радянської влади. Недарма у зведеннях Наркомвійськсправ інформації поділялися на розділи: "Зовнішній фронт" і "Внутрішній фронт". Повстанські виступи у 1919 р. проходили здебільшого під радянськими гаслами (Григор'єв - за "самостійну радянську владу", Зелений, незалежники - за "самостійну вільну Радянську Україну", Махно - за "вільні ради"). Українські партії соціал-демократів, незалежників та есерів намагалися використати масовий селянський рух з метою організації боротьби з "окупаційною російською, комуністичною владою". На по­чатку квітня 1919 р. їхні представники провели підпільно нараду, на якій домовилися про об'єднання керівництва повстанським рухом. У міс­течку Сквирі на Київщині незалежники створили Всеукраїнський повстанський ревком, на чолі якого став один з лідерів цієї партії Драгомирецький, а отаманом усіх повстанських сил був проголошений Ю.Мазуренко. У квітні-травні селянство посилило опір радянській владі, унаслідок чого повстанство набрало широкого розмаху. Протягом квітня в Україні було зареєстровано 93, а з середини квітня до середи­ни червня 1919 р. - 328 виступів. Найбільше цих виступів припада­ло на Київщину, де найсильнішими були загони Зеленого, Струка й Соколовського. Зелений (Данило Терпило) - син селянина з Трипілля, учитель, член партії незалежників, організував повстанський загін і діяв спочатку у Київському повіті в районі Трипілля - Обухів - Германівка - Кагарлик, а потім поширив сферу своїх дій на інші повіти Київщини та Переяславський і Золотоніський повіти Полтавщини. Сили його сягали часом до 30-35 тис. чол. Струк - учитель в минулому - також назбирав загін і боровся проти органів радянської влади в Чорнобильському повіті Київщини, в Остерському та інших повітах Чернігівщини. Соколовський - син псаломщика, поручик вій­ськового часу - із своїм загоном робив те саме у Радомишльському та інших повітах Київщини. Одночасно з загонами Зеленого, Струка, Соколовського діяли й багато інших загонів (Гончара, Ангела, Лазнюка, Уварова, Трепета, Тютюнника, Яценка та ін.). Зеленому вдалося підняти 10 квітня 1919 р. повстання навіть на околиці Києва - на Куренівці та в сусідніх селах Старо-Петрівської волості. Для придушення повстанського руху уряд залучив військові частини та Дні­провську річкову флотилію загальною чисельністю 21 тис. чол. Унаслідок активних дій цих військ на початку травня 1919 р. загони, і передусім найбільші - Зеленого, Струка і Соколовського, - були в основному розсіяні. Але у травні виступ М. Григор'єва знову активізував формування й дії повстанських загонів. М.О.Григор'єв - штабс-капітан царської армії, український есер, учасник антигетьманського повстання на півдні України під прапором Директорії, "отаман Херсонщини, Запоріжжя й Таврії". На початку лютого 1919 р. від Директорії М. Григор'єв перейшов на бік радянської влади. Очолювані ним загони були спочатку переформовані у 1-у бригаду Задніпровської дивізії, а у квітні – у 6-у Стрілецьку дивізію, її начальником і був призначений М.Григор'єв. На початку травня 6-а дивізія зосереджувалася в районі Олександрії - Єлисаветграда – Знам'янки. Під коман­дуванням Григор'єва перебувало близько 20 тис. чол. У своєму розпорядженні він мав 52 гармати, 700 кулеметів, 11 бронепоїздів. У травні 6-а дивізія у складі 3-ї Української армії дістала наказ почати наступ проти румун в Бессарабії для подальшого з'єднання з Угорською Радян­ською Республікою. Відмовившись виконати наказ про похід у Бессарабію, Григор'єв 8 травня звернувся до "народу українського, народу змученого" з універсалом, у якому закликав до усунення "уряду авантюриста Раковського" і встановлення "диктатури працюючого люду", "влади народу України". Він закликав формувати загони, займати повітові й губернські міста, а кращих бійців посилати на Київ і Харків. “Негайно організовувати владу народну, - говорилося в універ­салі. - В кожному селі виберіть селянську раду, у кожній волості - волосну раду, у кожному повіті - повітову раду, у кожній губернії - губерніальну раду”. Піднявши повстання в районі Олександрія – Єлисаветград, Григор'єв за кілька днів захопив Катеринослав, Кременчук, Миколаїв, Херсон, Черкаси, Золотоношу, Знам'янку та розгорнув наступ на Київ, Харків, Одесу. Григор'євське повстання стало серйозною загрозою для радянської влади в Україні. Тому командування радянських військ мобілізувало на його придушення всі сили. Воно створило ударні групи трьох основних напрямків: 1)групу військ Київського напрямку; 2) Одеську групу; 3) групу Харківського напрямку. У впертих боях з повстанцями радянські війська у травні 1919 р. розгро-мили основні сили григор'євців. Сам Григор'єв із залишками прибічників пере-ховувався у віддалених степових селах на Херсонщині до кінця липня 1919 р. Але розгром григор'євського повстання не означав ліквідації повстанського руху, оскільки незадоволення селянства політикою радянської влади не зникло. Лише з 1 по 19 липня 1919 р. в Україні було зареєстровано 207 повстанських виступів. Складними були відносини радянської влади з Махном і махнов­ськими повстанськими загонами. Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в сім'ї бідного селянина в селі Гуляй-Полі на Катеринославщині, у юні роки включився до революційної боротьби, ввійшов до гуляйпільської групи анархістів. За терористичну діяльність у 1910 р. був засуджений до смертної кари, яка була замінена довіч­ною каторгою. До середини 1917 р. він утримувався в Бутирській каторжній тюрмі у Москві. Весною 1917 р. повернувся до Гуляй-Поля, був обраний головою ради робітничих і селянських депутатів, створив Чорну гвардію. Під керівництвом Махна у Гуляй-Полі ще до жовтня 1917 р. були взяті на облік і розподілені поміщицькі землі. Улітку 1918 р. Махно організував повстанські загони, які вели бої проти гетьман­ців і німецько-австрійських військ, а потім проти військ Директорії. У лютому 1919 р. Махно перейшов на бік радянської влади і його повстанські загони були переформовані в 3-ю бригаду Задніпровсь­кої дивізії, якою командував П.Дибенко. На початку лютого бригада мала 4 тис., а на початок березня - 7 тис. бійців. Махновський рух був рухом переважно степового українського селянства, яке прагнуло оволодіти поміщицькими землями, вільно вести своє індивідуальне господарство й розпоряджатися результатами свого господарювання, якомога менше залежати від центральної влади. Цей рух був оголошений анархістським, оскільки сам Махно і його найближчі прибічники вважали себе ідейними анархістами, запе­речували будь-яку владу, висували "безвладну" програму тощо. До Махна пристали такі ватажки анархістів, як Аршинов, Волін, Барон, Венгеров та ін. Відображаючи незадоволення селянства диктатом комуністів і їхньою воєнно-комуністичною політикою, махновці висунули гасло: "Хай живуть вільно обрані Ради трудящих селян і робітників". У рішеннях 3-го районного з'їзду представників від 72 волостей Олександрівського, Маріупольського, Бердянського, Бахмутського і Павлоградського повітів, а також махновських військових частин, проведеного штабом Махна 10 квітня 1919 р. у Гуляй-Полі, зазначалось, що ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад не був "істинним і вільним виразником волі трудящих", і містився протест проти "реакційних прийомів більшовицької влади" і вимоги "зміни в корені продоволь­чої політики, заміни реквізиційного загону правильною системою товарообміну між містом і селом". У березні - квітні 1919 р. бригада Махна вела вперті і дуже тяжкі бої проти білогвардійців на ділянці фронту від Азовського моря до Волновахи. 15 березня вона оволоділа Бердянськом, 17-го - Волновахою, 27-го - Маріуполем і розгорнула наступ на Таганрог. Але на початку квітня денікінці підтягнули свіжі сили. 6 квітня по радянським військам ударив кінний корпус генерала А.Шкуро. Розгорнулися запеклі бої. Сусідня з бригадою Махна 9-а дивізія Південного фронту була розгромлена й почала відступати. Махновські частини були виснажені, але трималися. В одному з боїв під Гришино полягло близько трьох тисяч повстанців. Але радянське командування допомоги вій­ськам Махна не надало. 16 травня в Україну прибув голова Реввійськради Російської Республіки Троцький, маючи метою "розпеченим залізом" розправлятися з партизанщиною в армії. Він різко запротестував проти намірів реорганізації бригади Махна в дивізію і зажадав ліквідації "махновщини". За цих умов 25 травня Рада робітничо-селянської оборони УСРР постановила: "Ліквідувати Махна в найкоротший строк", хоча махновці і сам комбриг Махно пе­ребували на фронті в боях. На початку червня Троцький відкрито оголосив Махна зрадником і організатором заколоту. Махно в телеграмі в Москву спростовував ці звинувачення. 12 червня з Харкова на станцію Синельникове прибув Надзвичайний трибунал на чолі з Г.П'ятаковим і того ж дня заарештував вісім членів махновського штабу. 17 червня вони були розстріляні. Вражений цією розправою, Махно з невеликим загоном (150 чол.) виїхав з фронту у Великий Токмак, а потім 17 червня з загоном уже з 800 чол. перейшов на правий берег Дніпра і став організовувати нові повстанські загони. У липні Махно увійшов у контакт з Григор'євим, зустрівся з ним 27 липня в селі Сентове, поблизу Олександрівки на Херсонщині. Звинувативши Григор'єва в зраді народу, махновці вбили його.

2.7 Україна в другій половині 1919 року.