Наступ німецьких і австро- угорських військ на Україну. Збройний опір радянських військ

В Україну вирушили 23 німецькі та 10 австро-угорських дивізій, які налічували 350 тис. солдатів і офіцерів. Німецькі війська в Україні, якими командував спочатку генерал А.Лінзінген, а з кінця березня – фельдмаршал Г.Ейхгорн, головний удар завдавали з району Ковеля на Київ, Полтаву, Харків, Ростов. Австро-угорські війська в Україні, об’єднані пізніше в Східну армію (командуючий фельдмаршал Е.Бем-Ермолі, а з червня – генерал А.Краус), почали 24 лютого наступ у напрямку Одеси та Катеринослава. Разом із німецькими військами рухалися підрозділи Центральної Ради – близько 15 тис., що мали до 13 тис. багнетів і 2 тис. шабель, близько 60 гармат, 250 кулеметів і 12 бронепоїздів. ЦВК рад України створив Надзвичайний комітет з оборони республіки у складі С.Бакинського, Ю.Коцюбинського, В.Примакова, М.Скрипника й Я.Мартьянова, який був наділений надзвичайними повноваженнями. Червоноармійські загони та полки спочатку– з 18 лютого до середини березня 1918 р. – діяли розрізнено, без єдиного командування, вели бої в основному вздовж залізниць, обороняючи великі залізничні вузли й станції. На київському напрямку бойові загони, сформовані в основному з більшовизованих солдатів Південно-Західного фронту та частково з київських робітників, під командуванням В.Кіквідзе, Г.Чудновського, В.Боженка, В.Довнар-Запольського й інших чинили опір у багатьох місцях – у районах Шепетівки, Житомира, Бердичева, під Києвом, біля ст. Крути, Гребінки та ін. Але сили були надто нерівні, і більшовицькі війська відступали. 2 березня вони залишили Київ і до столиці вступили частини Запорізького загону, Гайдамацького коша та січових стрільців. Наступного дня ввійшли німецькі війська. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада й її уряд. 7 березня 1918 р. постановою ЦВК рад України Головнокомандуючим усіма військами Української Радянської Республіки був призначений В.Антонов-Овсієнко. Всі загони та частини Червоної Армії, які вели бої в Україні, реорганізувались у п’ять революційних українських армій. Армії були невеликі, налічували по 3-3,5 тис. бійців, загалом приблизно 25 тис. чол. Українське населення, особливо селянство, ухилялося від мобілізації до червоних армій, і армії в основному складалися з солдат колишньої російської царської армії, що перейшли на бік радянської влади. Незважаючи на те, що за Брестським договором РСФРР зобов’язалася очистити Україну від своїх військ і не втручатися в її справи, Ленін і Раднарком продовжували таємно надавати допомогу радянському урядові та більшовикам України. Ця допомога була різноманітною - матеріальна, фінансова, моральна. В Україну з РСФРР було відправлено багато зброї, боєприпасів, спорядження. При цьому Ленін, щоб створити враження, що начебто боротьбу проти німецьких і австро-угорських військ продовжує український народ без участі Росії, вимагав рішуче й беззастережно перелицьовувати російські військові частини, що були тоді в Україні, на "український лад", а Антонову-Овсієнку заборонити називати себе Антоновим - він повинен називатись просто Овсієнком. 3 метою якнайдовшого стримування наступу німецьких та австро-угорських військ і якнайбільшого вивезення хліба й інших матеріальних цінностей із України, Ленін і ЦК РКП(б) вимагали від місцевих більшовиків проведення в життя ідеї, яка передбачала створення єдиного фронту радянських республік - Української, Донецько-Криворізької, Кримської, Одеської перед лицем наступу ворожих армій. У час наступу німецько-австрійських військ 17 - 19 березня 1918 р. у Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд рад. У резолюції про державний устрій з’їзд, зазначивши, що мирний договір, насиллям нав’язуваний німецьким імперіалізмом Російській федерації, формально припиняє федеративний зв’язок України зі всією радянською федерацією, оголосив Україну самостійною радянською республікою. “Але по суті, - підкреслювалося в резолюції, - відносини радянських республік залишаються такими ж, як і раніше”. Маючи величезну перевагу у силах, німецько-австрійські війська 14 березня зайняли Одесу, 29 – Полтаву, 4 квітня – Катеринослав, розгорнули наступ на Донбас і до кінця квітня окупували його. Радянські армії наприкінці квітня – на початку травня 1918 р. відійшли на територію РСФРР. Хоча за Брестським мирним договором Крим не включався до складу України, Центральна Рада вирішила його зайняти. За наказом військового міністра О.Жуковського із Запорізького корпусу була виділена кримська група (2-й запорізький полк, 1-й кінний полк ім. К.Гордієнка та інші підрозділи) під командою полковника Балбачана, яка у квітні 1918 р. зайняла Крим. Але на вимогу німецького командування кримська група військ УНР змушена була залишити Крим. Крим зайняли німецькі війська. На Чорноморському флоті, де понад 75% матросів були україн­цями, у 1917 р. широко розгортався український національний рух, який очолювала створена тоді Рада Української Чорноморської громади. На початку січня 1918 р. Центральна Рада прийняла "Тим­часовий закон про флот УНР", за яким Чорноморський військовий і транспортний флот було оголошено флотом Української Народної Республіки. 29 квітня 1918 р. над кораблями Чорноморського флоту в Севастополі замайоріли українські прапори. Раднарком РСФРР, щоб зберегти для Росії флот, наказав перебазувати кораблі зі Севастополя до Новоросійська. Ввечері 30 квіт­ня під вогнем німецької артилерії адмірал Саблін частину фло­ту - 2 лінкори, 11 міноносців, 5 крейсерів-винищувачів і 4 транспорти, у командах яких було 3,5 тис. матросів і офіцерів, - вивів із севастопольського рейду та перевів до Новоросійська. На базі флоту в Севастополі лишилося 5 лінкорів, 1 крейсер, 8 есмінців, 2 міноносці, значна частина сторожових катерів і теж приблизно 3,5 тис. моряків, які з часом склали присягу на вірність Українській державі. Німецьке командування зажадало від Раднаркому повернути всі кораблі до Севастополя. Ленін пообіцяв виконати цю вимогу, але в той же час 13 червня разом із Я.Свердловим направив ко­мандуючому Чорноморським флотом таємний наказ: "Негайно знищи­ти судна". 18 червня команда лінкора "Свободная Россия", 11 ес­мінців і міноносців затопили свої кораблі. Частина кораблів - флагманський лінкор "Воля", 1 крейсер, 7 есмінців - за наказом виконуючого обов'язки командуючого флотом капітана 1-го рангу О.Тихменєва в ніч на 18 червня залишили рейд Новоросійська та поверну­лися до Севастополя. Радянський уряд України опинився у Таганрозі. Там 18 квіт­ня 1918 р. відбулася сесія ЦВК рад України. Замість Народного Секретаріату було створено з дев'яти чоловік Бюро для керівництва повстанською боротьбою на окупованій території. До складу Бюро ("Повстанської дев'ятки") увійшли представники більшовиків (А.Бубнов, В.Затонський, М.Скрипник (голова), Г.П’ятаков), російських і українських лівих есерів (С.Мстиславський, О.Сєвєров-Одоєвський, Є.Терлецький, В.Сьомушкін) і українських лівих соціал-демократів (М.Врублевський). Сесія схвалила Маніфест до робіт­ників і селян України, у якому ЦВК закликав трудящих України розгортати боротьбу на окупованій території.