Поняття субстрата, суперстрата, адстрата.

За активного і тривалого контактування може відбуватися схрещення мов,внаслідок чого виникає нова мова.В основі такої мови-одна з контактуючих мов(мова-переможниця). Інша(переможена)мова залишає «сліди» в новоутвореній мові,які називають субстратом і суперстратом. Субстрат (від лат.-шар,пласт)-мова-підоснова,елементи якої розчинилися в мові,що нашарувалася на неї;сліди витісненої місцевої мови. Як приклад можна навести кельтський субстрат в англійській мові і галльський у французькій. Суперстрат (від лат.-над і пласт)- мова - надоснова, елементи якої розчинилися в мові,над якою вона нашарувалася;сліди мови чужинців,асимільованих корінним населенням. Прикладом суперстрату є тюркські(болгарські)елементи в словянській болгарській мові і германські(франкські)елементи в романській французькій мові. Адстрат (з лат.-нашарування)- сукупність рис мовної системи,які зявилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.

68. Мовні контакти. Білінгвізм. Інтерференція мовних систем.

Мовні контакти — взаємодія мов унаслідок спілкування їх носіїв, один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної структури, а й конвергентний розвиток мов, утворення допоміжних спільних мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих перетворень криються не в структурі взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від рівня економічного, політичного й культурного розвитку її носіїв, а також їхньої войовничості, фанатичності, заповзятості.

Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними відмінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.

Серйозні контактно зумовлені зрушення починаються з двомовності. Білінгвізм – також наслідок мовних контактів. Двомовність, вільне володіння і практичне користування двома мовами. Його зумовлює розселення носіїв 2х мов на одній території або традиційне поширення особливо престижної чи узвичаєної в певних сферах мови. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з'являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією. Якщо нова мова засвоєна погано, то за контактування можуть виникнути допоміжні мови — піджини і креолізовані мови, тобто дуже спрощені мови без категорій роду, числа, відмінка, без дієслівних складних форм тощо. Коли ж нова мова засвоєна добре, то за певних умов (особливо за шовіністичної мовної політики уряду панівної нації) мовці повністю переходять на нерідну мову, тобто нова (нерідна) мова витісняє рідну, відбувається повна мовна, а значить і етнічна, асиміляція.

69. Мовні контакти. Спорідненість мов. Мовні сім'ї.

СПОРІДНЕНІСТЬ МОВ — структурна подібність мов, зумовлена їхнім походженням від спільної прамови. С. м. може бути близькою, помітною при поверховому спостереженні (напр., між окр. слов’ян. мовами) і віддаленою, коли вона виявляється тільки шляхом наук. аналізу за допомогою порівняльно-історичного методу у мовознавстві (напр., між слов’ян. і герм. мовами). Близькоспорід. мови об’єднуються у групи (напр., слов’янські, балт., герм., роман., кельт., індійські та ін. мови) віддаленоспорід., що утворюють групи — сім’ї мов (напр., індоєвропейські, семіт., тюркські та ін.). В усіх виявах С. м. структурна подібність поширюється предусім на прості мовні знаки — кореневі слова і морфеми — з властивою кожному з них єдністю матеріальної і семант. (функціональної) сторін. Виявом С. м. є, напр., подібність укр. рад(ий), рос. рад та ін.

Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної прамови. Оскільки мови, які походять від однієї прамови, є спорідненими, то спорідненість мов і стала основою найпоширенішої їх класифікації — генеалогічної.

Генеалогічна класифікація мов — групування мов за спорідненістю. Ця класифікація мов передбачає виокремлення мовних сімей — сукупності мов, основою яких є одна прамова. + види мовних сімей.

70. Порівняльно-історичне мовознавство.

.Порівняльно-історичне мовознавство — напрям лінгвістики, який за допомогою порівняльно-історичного методу досліджує споріднені мови.Основними завданнями цього напряму є встановлення спорідненості мов, знаходження системи доказів на її підтвердження, а також з'ясування того, як і в якій мірі факт спорідненості мов розкриває історію та специфіку кожної з них. Спорідненість мов. Так, існування у корейській мові багатьох запозичень з китайської не означає, що вони споріднені. Спорідненими є ті мови, походження яких від єдиної мови-предка може бути науково доведеним. Існує три критерії спорідненості мов: лексичний, морфологічний і фонетичний. Лексичний критерій спорідненості мов. Споріднені мови мають багато спільних за походженням слів. Лексичного критерій полягає в тому, що він стосується найпомітніших одиниць споріднених мов — слів. Недоліком його є те, що за факт спорідненості можна прийняти запозичення. Морфологічний критерій спорідненості мов. Його основою є винайдення у словах різних мов спільних словозмінних морфем, які майже ніколи не запозичуються. Тому наявність у словах певних мов матеріально і функціонально тотожних флексій є надійним доказом спорідненості цих мов.

71. Генеалогічна класифікація мов

Генеалогічна класифікація мов — групування мов за спорідненістю. Ця класифікація мов передбачає виокремлення мовних сімей — сукупності мов, основою яких є одна прамова.

Індоєвропейська мовна сім'я. Мовами цієї сім'ї розмовляє більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують функцію світових мов. У індоєвропейській сім'ї існують такі мовні групи: індійська, іранська, грецька, вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська, албанська, балтійська, слов'янська, тохарська, анатолійська.

Індійська мовна група. До неї входить понад 150 живих мов, якими розмовляють майже 770 млн. осіб. Найпоширенішою мовою цієї групи є гіндустані, що має дві літературні форми: гінді (державна мова Індії) та урду (державна мова Пакистану).

Іранська мовна група. Найпоширенішими живими мовами цієї групи є іранська, тобто перська, або фарсі,, курдська та афганська з її трьома наріччями. Переважно на території СНД поширені таджицька, осетинська, тат-ська, памірські мови. До мертвих мов іранської групи належать давньоперська та авестійська мови, а також парфянська, согдійська, скіфська.

Грецька мовна група. До неї входять давньогрецька та новогрецька мови, деякі мовознавці виокремлюють ще й середньогрецьку (візантійську).

Вірменська мовна група. Представлена вона давньовірменською і нововірменською мовами.

Італійська мовна група. об'єднує тільки мертві мови: оскську, умбрську, фаліскську, латинську і, можливо, венетську.

Романська мовна група. Найпоширенішими мовами цієї групи є іспанська, португальська, французька та італійська. До романських мов належать також галісійська та ката-ланська (Піренейський півострів), провансальська (південь Франції), сардінська (острів Сардінія), ретороманська (північ Італії та прилеглі території Швейцарії), румунська.

Кельтська мовна група. Вона представлена такими живими мовами, як ірландська, шотландська, уельська, менська (острів Мен), бретонська (північ Франції). До цієї мовної групи належать і мертві мови: галльська і корнуельська.

Германська мовна група. До германської мовної групи входять:

західногерманська підгрупа. Вона охоплює англійську, німецьку, голландську (нідерландську), фламандську, фризьку, ідиш, бурську мови.

північногерманська підгрупа (скандинавська). До неї входять датська, шведська, норвезька, фарерська та ісландська мови;

східногерманська підгрупа. її утворює мертва готська мова.

Іллірійська мовна група. Вона представлена мертвою іллірійською мовою.

Албанська мовна група. До неї входить лише албанська мова.

Балтійська мовна група. Включає вона живі литовську і латиську мови, а також мертву прусську мову.

Слов'янська мовна група. До неї належать:

східнослов'янська підгрупа. Представлена вона українською, російськоюі білоруською мовами.;

західнослов'янська підгрупа. Вона охоплює польську, чеську, словацьку, верхньолужицьку та нижньолужицьку мови, а також мертву полабську.

південнослов'янська підгрупа. До неї входять болгарська, македонська, словенська, а також сербська, хорватська, боснійська та чорногорська.

Тохарська мовна група. До неї входять дві мертві мови, що засвідчені в пам'ятках V—VIII ст., знайдених у Китаї.

Анатолійська мовна група. До неї входять лише мертві мови: хеттська, палайська, лувійська і більш пізні лікійська (продовження лувійської), лідійська, карійська та сидетська.

Китайсько-тибетська мовна сім'я. За поширенням вона займає друге місце в світі: нею розмовляє 1350 млн. осіб. До складу цієї сім'ї входять китайська, тибето-бірманська і тайська мовні групи. Китайську групу утворюють китайська мова, що має найбільшу кількість носіїв і дунганська мова. До тибето-бірманської групи належать бірманська й тибетська мови, а також багато гімалайських та ассамських мов.У тайській групі основною є тайська мова,яка поширена в Таїланді.

Афразійська мовна сім'я. Нею спілкується 262 млн. осіб. Найпоширенішими мовами сім'ї є арабська, хауса та амхарська.

Австронезійська мовна сім'я. Вона об'єднує майже 800 мов, якими розмовляє понад 230 млн. осіб. Найпоширенішими мовами цієї сім'ї є індонезійська, яка раніше називалася малайською, і яванська.

Конгокордофанська мовна сім ' я. Вона охоплює 213 млн. носіїв і є основною мовною сім'єю Чорної Африки. В ній розрізняють такі мовні групи: банту, манде, західна, вольтійська, іква.

Дравідська мовна сім'я. Поширена вона на Індостанському півострові й охоплює 192 млн. носіїв. Це мови корінного населення Індії, що мешкало тут до приходу індоєвропейців. Дравідська сім'я мов охоплює три або чотири мовні групи.

Японська мовна сім'я. До неї входить лише японська мова, якою розмовляє 124 млн. осіб.

Тюркська мовна сім ' я. Найбільш прийнятною є класифікація російського тюрколога Олександра Самоиловича Він поділив тюркську мовну сім'ю на шість груп: булгарську, уйгурську, кипчацьку, чагатайську, кипчацько-туркменську, огузьку.

Австразійська мовна сім'я. Мовами цієї сім'ї розмовляє 84 млн. осіб. У ній виокремлюють в'єтську, монкхмерську, мундську, мяо-яо мовні групи. До в' єтської мовної групи належать в'єтнамська та ін. Спорідненість різних груп австразійських мов досить віддалена і не є загальновизнаною.

Корейська мовна сім'я. До неї входить корейська мова, яка має понад 65 млн. носіїв і поділяється на шість діалектів.

Фінно-угорська мовна сім'я. Мовами цієї сім'ї розмовляє 25 млн. осіб. Вона об'єднує угорську і фінську мовні групи.

Нілосахарська мовна сім'я. Вона локалізована у Північній Африці і охоплює майже 23 млн. носіїв.

Андо-екваторіальна мовна сім'я. її виокремив Дж. Грінберг. Мовами цієї сім'ї розмовляє понад 20 млн. осіб, які проживають у Південній Америці.

Кавказька мовна сім' я. Мови цієї сім'ї мають 7,5 млн. носіїв. До кавказької мовної сім'ї входять картвельська і північнокавказькі (абхазько-адигейська, нахська, дагестанська) мовні групи. Картвелъська група охоплює грузинську, чанську, мегрельську та сванську мови. Деякі мовознавці вважають її окремою мовною сім'єю. Абхазько-адигейська група включає абхазьку, адигейську, абазинську та ін. До дагестанської групи належить майже ЗО мов Дагестану.

Монгольська мовна сім'я. Охоплює 6,5 млн. носіїв. Утворилася вона з єдиної монгольської мови внаслідок розпаду Золотої Орди — імперії, створеної Чінгісханом

Тунгусо-маньчжурська мовна сім'я. Носіями мов цієї сім'ї є понад 4 млн. осіб. її утворюють маньчжурська мова та ін. мови.

Існує і багато інших мовних сімей, однак вони мало-чисельні (до 1 млн. носіїв) і, як правило, недостатньо вивчені.

72. Індоєвропейська родина мов(словянська,романська,германська групи).

СЛОВ'ЯНСЬКА ГРУПА Слов'янськими мовами користуються 290 млн. 475 тис. осіб (1985 p.). Виділяють три підгрупи слов'янських мов: східну, західну і південну. ГЕРМАНСЬКА ГРУПА Германські мови, якими розмовляють 425 млн. 460 тис. осіб, поділяються на три підгрупи: північногерманську (скандинавську), західногерманську і східногерманську. ПІВНІЧНОГЕРМАНСЬКА (СКАНДИНАВСЬКА) ПІДГРУПА. До неї належать датська, шведська, норвезька, ісландська і фарерська мови. ЗАХІДНОГЕРМАНСЬКА ПІДГРУПА. До неї належать англійська, голландська, фламандська, фризька, німецька та їдиш. СХІДНОГЕРМАНСЬКА ПІДГРУПА. До неї належить готська мова, яка виникла на основі двох діалектів — вестготського, що був поширений в Іспанії та Північній Італії, та остготського (мова східних готів, які жили в ранньому середньовіччі на північному узбережжі Чорного моря і в південній Наддніпрянщині; у Криму вона існувала до XVI ст.). Найвидатнішою пам'яткою готської мови є переклад Біблії, здійснений єпископом Ульфілою РОМАНСЬКА ГРУПА Романська група мов пов'язана спільним походженням від латинської мови. Поширені романські мови в більш ніж 60 країнах. Загальна кількість мовців становить 576 млн. 230 тис.Умовно виділяють чотири підгрупи романських мов: галло-романську, італо-романську, іберо-романську і балкано-романську. ГАЛЛО-РОМАНСЬКА ПІДГРУПА. ДО неї належать французька, провансальська і каталонська мови. ІТАЛО-РОМАНСЬКА ПІДГРУПА. До неї входять італійська, сардинська і ретороманська мови. ІБЕРО-РОМАНСЬКА ПІДГРУПА. До неї належать іспанська і португальська мови. БАЛКАНО-РОМАНСЬКА ПІДГРУПА. До неї належать румунська та молдавська мови.

73. Мови слов'янської групи

Слов'янська мовна група. До неї належать:

східнослов'янська підгрупа. Представлена вона українською (45 млн.), російською (250 млн.) і білорусь кою (понад 8 млн.) мовами.

західнослов'янська підгрупа. Вона охоплює польську (43 млн.), чеську (10,6 млн.), словацьку (5,3 млн.), верхньолужицьку та нижньолужицьку (разом лужичан 100 тис.) мови, а також мертву полабську. південнослов'янська підгрупа. До неї входять болгарська (понад 9 млн.), македонська (майже 2 млн.), словенська (1,8 млн.), а також сербська, хорватська, боснійська та чорногорська, які утворилися після розпаду сербсько-хорватської мови, що функціонувала вЮгославії до її поділу.

74. Мови германської групи.

Германські мови — група споріднених мов індоєвропейської мовної родини. Мови германської групи у спілкуванні використовують більш ніж 550 мільйонів людей. Найпоширеніші з них — англійська та німецька. Германські мови традиційно поділяються на три підгрупи:

Північна підгрупа. Також відома, як скандинавська підгрупа. До її складу входять шведська і діалекти (ґетамол, норлендска, ельвдалск т. і.), данська, норвезькі офіційні мови а діалекти (букмол, нюношк, ріксмол, трендешк, нордношк і т. д.), ісландська, фарерська мови.

Західна підгрупа. Мовами, що належать до цієї групи є англійська, фризька, фламандська, люксембурзька, нідерландська, німецька, їдиш, африкаанс.

Східна підгрупа. До цієї підгрупи належать згаслі германські мови — готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська мови.

75. Мови романської групи.

Романські мови — група мов і діалектів, що входять до індоевропейської мовної родини і генетично висхідних до спільного предка, — латини. Наука, що вивчає романські мови, їх походження, розвиток, класифікацію тощо називається романістика і є одним з підрозділів мовознавства. Термін «романські» походить від лат. romanus («притаманний Риму», згодом — «Римській імперії»). Мовців у світі близько 600 млн. Романські мови як державні чи офіційні вживають 66 країн (у тому числі французьку — 30 країн, іспанську — 23 країни, португальську — 7, італійську — 4, румунську — 2 країни). Французька та іспанська, крім того, є офіційними та робочими мовами Генеральної Асамблеї ООН. Ще декілька романських мов мають статус парціальної («часткової») мови у відповідних країнах: галісійська, каталанська та окситанська у формі аранської говірки в Іспанії, ретороманська у Швейцарії. Решта романських мов є мовами хатнього вжитку без особливого соціального статусу: окситанська у Франції, сард(ин)ська в Італії, аромунська — поза Румунією на Балканах. Найпоширенішими романськими мовами є: Французька Іспанська Португальська Валонська Румунська Каталанська Сицилійська Гальєго Астурійсько-леонська Корсиканська Сассарська Істро-румунська Арагонська Окситанська Аромунська Ретороманська П'ємонтська Лігурійська Західно-ломбардська Східно-ломбардська Еміліано-романьйольська Венеційська Ладінська Фріульська Франко-провансальська Італійська Неаполітанська Сардська Істрійська

76. Мовна карта Європи.

77. Мовна карта України.

Виходячи з суто формальних показників, у етносу, який становить майже 80% населення країни, не повинно бути проблем мови, культури, національної духовності. Проте, в Україні українці мають в цій сфері більше проблем, ніж розв'язань. Це пояснюється особливостями України як держави. Адже Україна є державою не лише посткомуністичною, але й постколоніальною. Мови України — мови, котрі населення України вважає рідними. До мов України належать: державна мова, українська, мови національних меншин України та мови корінних народів України. Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року більшість населення (67,5 %) вважає українську мову рідною, на другому місці (29,6 %) — російська мова. Українська мова більше поширена в центральній частині, півночі та на заході країни, російська — на півдні та сході, де існування української у великих містах часто обмежено лише державними установами, і вона повноцінно функціонує лише в сільській місцевості. Наприклад, у Криму кількість громадян, що розмовляють російською мовою складає 97%, у Донецькій області – 93%, в Одеській та Луганській – 85%. Також на території України проживають деякі інші національності, які розмовляють на своїх державних мовах: білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, цигани,

азербайджанці, грузини. Визначити певні території України в яких діє в великій кількості та чи інша іноземна мова доволі складно. Можна лише сказати, що кримська мова, а також татарська та вірменська поширені у АР Крим, польська, румунська та угорська в західних областях України, що межують з Польщею, Румунією та Угорщиною. Болгарська мова найбільше поширена у Одеській області. У 2008/2009 навчальному році в Україні провадилося вивчення як української та іноземних, так само й мов одинадцяти національних меншин та корінних народів: болгарської, гагаузької, гебрейської та їдишу, кримської, молдовської, російської, новогрецької, польської, румунської, словацької, угорської. Випускники навіть мали можливість скласти ЗНО однією з семи мов: українською, кримською, російською, молдовською, польською, румунською чи угорською.

78. Типологічне мовознавство

Усі мови відображають ту саму об'єктивну дійсність. Вони служать для спілкування та пізнання і мають звукову матерію. Ці та інші вияви близькості різних мов дають змогу зіставляти їх незалежно від факту спорідненості або неспорідненості. Якщо при порівняльно-історичному аналізі споріднених мов встановлюють їх генетичну тотожність та історичні зміни, то при зіставленні мов, не орієнтованому на їх споріднекість, встановлюють спільні та відмінні ознаки цих

Типологічне мовознавство — напрям лінгвістики, що досліджує ступінь структурної близькості або розбіжності мов незалежно від наявності чи відсутності генетичних зв'язків між ними.

Поняття «мовний тип» має частковий і загальний зміст. Його частковий зміст полягає у зіставленні мов за одним аспектом, наприклад за порядком слів (змінний чи сталий, ступінь фіксованості, місце означення відносно означуваного слова тощо), за характером наголосу (динамічний, музичний чи кількісний, рухомий чи постійний). Загальний зміст мовного типу стосується дослідження різних мов у цілому. Віднесення мови до певного загального типу означає включення її до типологічної класифікації мов.

Типологічне мовознавство виникло зі спроб групування різних мов світу за їх загальним типом. Започаткував цей напрям лінгвістики німецький мовознавець Фрідріх Шлегель (1772—1829), який у 1808 р. поділив мови на флективні й нефлективні.

79. Фонологічні класифікації мов світу.

Фонологічна типологія. За нею мови поділяються на складофонемні та фонемні.

Складофонемний тип мов. Складофонеми або силабо фонеми виділяють у мовах для яких характерний збіг складу і морфеми. Так у китайській мові кожен склад є морфемою, а 40% складів – окремими словами, проте переважають у ній двоскладові слова. Ця обставина робить зайвим поділ морфем на окремі звуки.

Фонемний тип мов. До нього належать більшість мов світу. У мові фонемного типу фонема і морфема не збігаються, морфема поділяється на фонеми, а фонеми формують морфему. Мови цього типу у деяких лінгвістичних працях класифікують за розрізненням (латинська) та нерозрізненням (українська) довгих і коротких голосних, за типом наголосу (динамічний, тонічний, кількісний), його рухомістю чи сталістю.

У фонемному типі відокремлюють:

Консонантний тип мов. Мови, у фонемному складі яких понад 70% приголосних. (українська).

Вокалічний. Охоплює мови у яких 30 % становлять голосні. (корейська, гавайська).

80. Морфологічні класифікації мов світу.

Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мови, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типологічному відношенні вивчений накраще. За морфемною будовою слова В.фон Гумбольт відокремив 4 типи мов:

ізолюючі. Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем – корінь. Граматичне значення виражається здебільшого за доп.порядка слів. До ізолюючих мов належить давньокитайська – веньянь.

Аглютинуючі(аглютинативні). В них корінь незмінний і тому внутр.флексія відсутня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високм ступенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються 1 від одного і зберігають своє значення незалежно від містя у слові. Вони завжди виражають саме те значення при чому тільки одне, а певне значення у свою чергу завжди передається тм же афіксом. Напр.у киргизькій мові атарискага – батькові. Атарискаларга – батькам.

Флективні мови. У них корінь змінний, при чому ця змінність може виявлятись і як внутрішня флексія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуванням граматичне значення. Напр..анг фуд – нога і фіід – ноги.

Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеазійськими мовами та більшістю індіанських мов Америки.

81. Флективні мови.

Флективні мови — мови, в яких у вираженні граматичних значень провідну роль відіграє флексія (закінчення). До флективних мов належать індоєвропейські та семі-то-хамітські.

На відміну від аглюнативних мов, де афікси (приклейки) є однозначними, стандартними і механічно приєднуються до повних слів, у флективних мовах закінчення є багатозначним (у слові стол-a закінчення -а має три значення: чоловічий рід, однина, родовий відмінок), не стандартним (значення родового відмінка можуть виражатися й іншими закінченнями: eod-u, земл-і, стол-ie, сім-ей), приєднується до основи, яка зазвичай без флексії не вживається (земл-я, чорний, зв-емо), і органічно зливається з основою, утворюючи єдиний сплав, внаслідок чого на стику морфем можуть відбуватися різні зміни (рука, руц-і; роб-ити — робл-ю; киянин — киян-и). Формальне взаємопроникнення контактуючих морфем, яке призводить до стирання меж між ними, називають фузією (від лат. fusio "сплавлення"). Звідси друга назва флективних мов — фузійні.

Флективні (фузійні) мови поділяють на синтетичні та аналітичні.

СИНТЕТИЧНІ МОВИ — мови, у яких граматичне значення синтезується з лексичним у межах слова (граматичне значення виражається за допомогою флексій і формотворчих афіксів, чергування звуків і суплетивізму).

АНАЛІТИЧНІ МОВИ характеризуються тенденцією до окремого (аналітичного) вираження лексичних і граматичних значень (лексичне значення виражене повнозначними словами, а граматичне — службовими словами, порядком слів, інтонацією).

У мовах синтетичної будови вилучене з речення слово зберігає всю граматичну характеристику (біжать — третя особа, множина, теперішній час), тоді як в аналітичних мовах граматично охарактеризувати слово можна лише в контексті.

82. 83. 84.

Типологічна класифікація мов. Мови аглютинативні, кореневі, інкорпоруючі.

Кожна мова певним чином організована. За спільними структурними ознаками мови об'єднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мов займається типологічне мовознавство.

Типологічна класифікація мов — групування мов за особливостями їх структури незалежно від спорідненості.

Теоретично типологічна класифікація може ґрунтуватися на будь-якому рівні мови. Нині існують розробки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, започатковано створення лексичної типології.

За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт виокремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний та інкорпоруючий.

Ізолюючі (корневі) мови. Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем — корінь. Граматичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів. До ізолюючих мов належить давньокитайська мова веньянь. Ознаки цього типу мов притаманні сучасній китайській мові байхуавень, в'єтнамській (австразійська сім'я), мові йоруба (конгокордо-фанська сім'я). Наприклад, китайська фраза во хао означає «я люблю», а хао во — «люби мене». Граматичні значення тут виражені зміною порядку слів та інтонацією.

Аглютинуючі (аглютинативні) мови. В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсутня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високим ступенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у олові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. До аглютинативних мов належать, зокрема, тюркські мови, більшість фінно-угорських, японська, мови банту.

Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими мовами та більшістю індіанських мов Америки.

85. Синтаксичні типологічні класифікації мов світу.

Синтаксична типологія. Вона полягає у виокремленні на основі будови речення номінативного, ергативного та активного типів мов.

Номінативний тип. До нього входять мови, які серед інших відмінків обов’язково мають називний і знахідний як відмінки суб’єкта і об’єкта дії. У цих мовах підмет завжди виражений називним, а прямий додаток – знахідним. Номінативними ж більшість мов світу.

Ергативний тип мов. Основою є протиставлення не суб’єкта і об’єкта, а перехідних і неперехідних дієслів. У мовах цього типу абсолютний відмінок (агентив, що позначає виконавця дії) є виразником суб’єкта (підмета) при неперехідному дієслові та виразником обєкта (додатка) при перехідному. Суб’єкт перехідного дієслова (фактитив – носій дії) виражений власне ергативним відмінком. До ергативних мов належить кавказькі, більшість папуаських та більшість індіанських мов Америки.

Активний тип. Ґрунтується на протиставленні дієслів зі значенням дії і стану. У цих мовах ін активний відмінок передає значення суб’єкта при дієсловах стану і значення об’єкту при дієсловах дії. Суб’єкт при дієсловах виражається особливим активним відмінком, що пртиставляється інактивному. Активна будова речення типологічно схожа с ергативною. До активного типу мов належать деякі індіанські мовні сімї північ.америки (гуарані та ін).

86. Мова і письмо. Основні етапи розвитку письма.

З винайденням вогню, прирученням тварин, виробництвом металів тощо спільноти почали об’єднуватися в племена, держави, які займали значні території. Тому виникла потреба у передаванні інформації у просторі і часі, яка була задоволена винайденням письма.

Перші примітивні способи графічного фіксування інформації належать до мадленської культури (20 тис. років до н. е.). Письмо не зразу стало таким зручним і надійним засобом фіксування і передавання інформації, яким є тепер. Воно удосконалювалося протягом тисячоліть у творчих пошуках і писемній практиці багатьох поколінь. Предметне письмо. Певні спроби дистанційного спілкування виникли ще в первісному суспільстві. В той час передавали повідомлення за допомогою предметів, які були спеціально для цього призначені і мали загальноприйнятий зміст.Залишки давнього предметного Спілкування збереглись у багатьох народів. В Україні, наприклад, існує звичай вручати гарбуз хлопцеві, що означає відмову дівчини вийти за нього заміж. Предметне спілкування розвинулося у досить розгалужені системи предметного письма. Його основою були однорідні предмети, що своїми розмірами, кольором чи конфігурацією символізували певний зміст. Предметне письмо — відображення мовленнєвої інформації за допомогою певних предметів.Формами предметного письма є:камінцеве -мішечок із камінцями, форма, розмір і колір яких виражали усталений зміст;—вузликове: письмо кіпу давніх інків у Перу. Інформацію передавали кольорами шнурків і кількістю та формою зав'язаних на них вузликів;—черепашкове: північноамериканське письмо вампум.Воно являло собою пояс із нанизаними черепашками, колір та розташування яких виражали певне значення.Загалом предметне письмо є обмеженою формою передавання інформації. Ним можна передати коротке конкретне повідомлення, проте абстрактні роздуми, поетичний твір ним зафіксувати неможливо. Предметне письмо практично не пов'язане зі звуковою матерією мови — воно передає тільки зміст. Виникнення предметного письма зумовлене спостереженнями людини за природою. Звукове письмо Велика кількість знаків ідеографічних систем викликала певні труднощі у їх засвоєнні. Це спричинило виникнення більш зручного письма — звукового. Створювали його понад 1000 років.Звукове письмо, або фонографія, — тип письма, в якому графічні знаки позначають склади або окремі звуки.Найдавнішою формою звукового письма є силабічне,у якому окремий знак виражає певну послідовність звуків, найчастіше склад. Саме греки завершили перехід від силабічного письма до літерно-звукового (алфавітного), у якому кожен знак виражає окремий звук. Вони запровадили знаки не тільки для приголосних звуків, як це зробили фінікійці, а й для звуків голосних. Це дало змогу повно і диференційовано відображати на письмі звукову матерію мови. Водночас греки, на відміну від фінікійців, почали писати зліва направо і обернули літери. Поширений нині латинський алфавіт було створено на основі західного варіанта грецького письма. Початок формування латини припадає на VIII ст. до н. є. Не набагато вищий відсоток збігів у грецькій і слов'янській системах письма. Слов'янське письмо виникло на базі східного (візантійського) варіанта грецького в IX ст. Старослов'янська кирилиця (43 літери) Точно повторювала форму і звуковий зміст 25 грецьких літер. Звукове письмо стало найзручнішою формою графічного відтворення мовлення. Нині основними завданнями розвитку цього письма є удосконалення форми букв; розроблення нових шрифтів для різних комунікативних і технічних потреб; встановлення повнішої відповідності у співвідношеннях літер і звуків,вилученяя з алфавіту(відповідно до фонетичних змін мови) букв,що стали зайвими,і запрвадження нових,якщо їх потребує звукова організація мови.

87. Типи письма в сучасному світі.

88. Алфавітне письмо. Виникнення основних алфавітів.

Звукове письмо, або фонографія, — тип письма, в якому графічні знаки позначають склади або окремі звуки.Найдавнішою формою звукового письма є силабічне,у якому окремий знак виражає певну послідовність звуків, найчастіше склад. Складовою була і синайська (давньосемітська) писемність, яка розвинулась у другій половині II тис. до н. є. з єгипетських ієрогліфів і становила приблизно 100 знаків. На основі цієї писемності виробилося кілька форм фінікійського письма (з XIII ст. до н. е.), зокрема й класичний фінікійський алфавіт, що охоплював 22 знаки для передавання приголосних звуків. Цей алфавіт став джерелом більшості використовуваних нині писемностей світу (їх існує приблизно 400), включаючи грецьку писемність, що стала основою всіх європейських систем письма.Саме греки завершили перехід від силабічного письма до літерно-звукового (алфавітного), у якому кожен знак виражає окремий звук. Вони запровадили знаки не тільки для приголосних звуків, як це зробили фінікійці, а й для звуків голосних. Це дало змогу повно і диференційовано відображати на письмі звукову матерію мови. Водночас греки, на відміну від фінікійців, почали писати зліва направо і обернули літери. Наприклад, фінікійське З стало у греків Е, літера Г, яка у синайському письмі позначалася L, а у фінікійців стала ], повернулася ще більше. Проте точної відповідності між звуком і літерою в грецькому алфавіті, як і в будь-якому іншому, не існує. її забезпечує тільки транскрипція.Поширений нині латинський алфавіт було створено на основі західного варіанта грецького письма. Початок формування латинки припадає на VIII ст. до н. є. Не набагато вищий відсоток збігів у грецькій і слов'янській системах письма. Слов'янське письмо виникло на базі східного (візантійського) варіанта грецького в IX ст. Старослов'янська кирилиця (43 літери) точно повторювала форму і звуковий зміст 25 грецьких літер. У сучасному українському алфавіті (33 літери) таких збігів лише 14 (А, В, Г, Е, І, К, Л, М, О, П, Р, Т, Ф, X). Решту слов'янських букв утворено шляхом графічної перебудови чи поєднання грецьких літер або засвоєно з інших систем письма.Букви різних писемностей виявляють високу сталість. Наприклад, українським літерам К, Л, М більше чотирьох тисяч років, тобто вони існували ще до виникнення праслов'янської мови. Давньогрецькі букви В (бета) й Н (ета) збереглися в сучасному грецькому письмі, хоч позначають інші звуки: замість [б] та [є] виражають [в] (віта) й [і].

89. Графіка і орфографія. Принципи орфографії в сучасних мовах.

У мовознавстві для вивчення знаків, якими записується звукове мовлення, створений окремий розділ — графіка. Вона досліджує форму літер, їх взаєморозташування, напрямок письма.Графіка—сукупність усіх засобів письма (у звуковому письмі літер і допоміжних знаків), які використовують для передавання звукової мови; розділ мовознавства, що вивчає форми літер і співвідношення їх зі звуками мови.Об'єднує графіка великі і малі літери, які відрізняються не тільки розмірами, а й формою та функцією.Засоби письма можна відтворювати рукописним і друкованим способами, що зумовлює розбіжності у формі літер. Рукописний запис реалізується у різних почерках, які зазнають змін у часі, мають вікові, соціальні, статеві й індивідуальні відмінності. За почерком можна ідентифікувати людину, що точно виконує графологічна експертиза. Аналіз української графіки свідчить, що вона економно, чітко, недвозначно (в сполученнях літер) передає будь-яке звучання, притаманне українській мові.Отже, завданням графіки є забезпечення максимальної зручності запису звукового мовлення. Це значною мірою залежить від техніки письма. До винайдення книгодрукування інформацію фіксували тільки від руки. Тоді існували відповідні форми письма — у слов'ян устав, півустав, скоропис. Для потреб друку форма літер також змінювалася (церковне письмо, світське письмо). Орфографія. Особливості історично сформованих графічних систем зумовили розроблення правил, які регулюють відношення літер і звуків, встановлюють добір букв для передавання конкретних значущих одиниць мови. Основою практичного застосування графіки для запису текстів є орфографія.Орфографія— система правил відтворення звукового мовлення на письмі; розділ мовознавства, який розробляє і досліджує систему правил написання.Правила орфографії єдині для мови і обов'язкові для всіх, хто користується письмовою формою мови. Порушення їх призводить до помилкового відтворення звукової мови.Орфографія, або правопис, ґрунтується на певних принципах — закономірностях, які обумовлюють розроблення правил написання. Основними принципами орфографії є фонетичний, морфологічний, історичний (традиційний) і диференційний.

Основними принципами орфографії є фонетичний, морфологічний, історичний і диференційний.

Фонетичний принцип орфографії. Він полягає в точному записі звучання мови. За цим принципом в українській мові той самий префікс відповідно до його вимови передають перед приголосними [к], [п], [т], [ф], [х] літерою с (спитати, схопити), а перед дзвінкими й сонорними — літерою з (збути, зробити). Морфологічний принцип орфографії. Він передбачає однакове написання морфем незалежно від їх вимови в окремих формах слова або споріднених словах. За цим принципом в українській мові префікс роз пишуть з кінцевим з в усіх випадках. На відміну від білоруського та російського правописів, у яких переважає один принцип, українська орфографія спирається майже однаковою мірою як на фонетичний, так і на морфологічний принципи. Історичний (традиційний) принцип орфографії. Відповідно до цього принципу написання обґрунтовують не вимовою і бажанням зберегти однакове відтворення морфеми, а давнім написанням слова чи звичкою. За історичним принципом пишуть українські є або и, що позначають ненаголошені голосні в тих словах, у яких ці звуки не можна перевірити наголосом: левада, леміш, кишеня, лиман. У правописі французької мови історичний принцип зумовлює значну кількість написань, а в правописі англійської мови він став провідним.

Диференційний принцип орфографії. Його ще називають смисловим, символічним, ідеографічним, ієрогліфічним, семантично-диференційним. Диференційний принцип передбачає графічне розрізнення слів, що мають однакове звучання. Він реалізується у перетворенні омонімів чи омоформ на омофони, що дає змогу диференціювати значення слів за їх графічною формою.Диференційний принцип орфографії обумовлює написання великої літери. Воно забезпечує розрізнення однозвучних загальних і власних назв.Реалізується диференційний принцип також у багатьох написаннях слів окремо і разом, наприклад до дому — додому, в гору — вгору.Отже, правила написання ґрунтуються на чотирьох принципах орфографії, серед яких найпоширенішими є фонетичний і морфологічний, а в деяких мовах провідним став історичний. Диференційний принцип характерний для правопису всіх мов, однак виступає як допоміжний.

90. Мовні контакти. Штучні мови.

Мовні контакти – взаємодія мов унаслідок спілкування їх носіїв. Її наслідком є запозичення. Це явище найбільше виражається на лексичному рівні. Різні типи мовних елементів мають різний ступінь міжмовного проникнення.

Штучна мова — спеціально створена семіотична система. Поняття «штучна мова» протиставляється поняттю «природна мова» (яке позначає мову, яка виникла природнім, випадковим шляхом).

До штучних мов належать універсальні мови, створені для міжнародного спілкування, що представляють собою сурогати природних мов (есперанто, інтерлінгва, ідо, ложбан і т. д.), і спеціалізовані знакові системи для запису необхідної інформації із певних галузей науки і техніки. Серед останніх виділяються штучні мови призначені для автоматичної переробки інформації.