Основний зміст епохи Відродження і його відбиття у філософському антропоцентризмі

Література: 5, с. 135 - 146 (т. 1); 6, с. 238 - 273; 10, с. 52 -62;17,с.42-46.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

XIV - початок XVII ст. в історії Європи прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. гепаіззапсе -відродження).

Економічною основою Ренесансу була та особлива форма товарно-грошового господарювання, яка виникла лише в XVI ст. На цьому грунті з'явилася культура міст, яка протиставлялася культурі монастиря, замку, армії. Людина стала залежною лише від себе і отримала повне право на своє волевиявлення. Економічно, соціальне, морально Відродження було добою "переходу".

Саме в таких умовах зародилася ідея про ідеальну людину - вільну, незалежну, свободомислячу, гуманну.

Специфіка індивідуалізму доби Відродження в естетиці полягає в:

стихійному самоствердженні людини;

"артистичному" вираженні людиною своєї індивідуальності;

сприйнятті оточення не субстанціально, а через споглядання, з можливим ефектом задоволення собою і наслідування ідеалів.

Такий переворот в системі цінностей спричинив появу нового ренесансного мислення - гуманізму.

Гуманізм (від лат. пшпагшз - людський, людяний) - це система поглядів, спосіб мислення, який проголошує ідею блага

людини головною метою соціального і культурного розвитку та відстоює цінність людини як особистості.

Філософія доби Відродження є ашропоцентричною.

Людина не тільки стає найважливішим об'єктом філософських досліджень, але й центральною ланкою всієї системи космічного буття.

Слід зазначити, яку роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, яких в Італії називали гуманістами. Саме гуманісти висували на перше місце особисті достоїнства, почуття власної гідності, інтелект, розум, а не належність до суспільного стану, походження, наявність багатства чи влади. Необхідно прокоментувати ідею гуманістів, за якою людина може досягти індивідуального вдосконалення лише шляхом прилучення до культури.

Однак не можна ідеалізувати гуманізм, не зазначати його індивідуалістичних тенденцій. Славлячи міць людини та її велич, захоплюючись її дивовижними творіннями, мислителі доби Відродження прирівнювали людину до Бога. У поглядах гуманістів найхарактернішою рисою є гуманістичний антропоцентризм - тенденція до обожнення людини.

Однак більшою мірою гуманісти були віруючими. Християнське світосприйняття на перше місце ставило Бога, а гуманісти висували на перше місце людину, а лише потім говорили про божество.

Особливе місце у філософії Відродження займають концепції, звернені до проблем держави: політичні теорії Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527), Франческо Гвіччардіні (1482 - 1540); соціальні утопії Томаса Мора (1479 - 1555), Томазо Кампанелли (1568-1639).

У XVI ст. значних успіхів було досягнуто у сфері природознавства. Проблемами пізнання природи займалися Леонардо да Вінчі (1452 - 1519), Микола Копернік (1473 - 1543), Йоганн Кеплер (1571 - 1630), Галілео Галілей (1564 - 1642). Експериментальні дослідження та теоретичні праці вказаних діячів

доби Відродження сприяли не лише зміні світоглядних орієнтирів, а й змінам в уявленнях про науку.

Найвизначнішим досягненням природознавства в цей час було створення польським астрономом Миколою Коперніком геліоцентричної картини світу.

Успіхи у розвитку природознавства визначали зміни в характері філософського мислення. Провідним напрямом у XVI ст. стає натурфілософія. Уявлення про замкнений світ замінюються концепцією про нескінченний Всесвіт.

Перехід до нової космогонії був визначений ще у XV ст. у творах Миколи Казанського (1401 - 1464). Бог у філософії М. Кузанського отримує визначення абсолютного максимуму (Абсолюту), який не є чимось, що знаходиться за межами світу, а перебуває в єдності з ним. Таке трактування співвідношення Бога і світу має визначення пантеїзму ("рап" - "все", "иіеоз" -бог), найголовнішою ознакою якого є безликість єдиного божественного начала та максимальне наближення до природи. Кузанський заперечував вчення про Землю як про центр Всесвіту, а відсутність нерухомого центру призводила до визнання постійного руху Землі.

Найбільш глибинних результатів натурфілософія досягла у творчості Джордано Бруно (1548 - 1600). Його центральною ідеєю є теза про нескінченність Всесвіту. Всесвіт не створений кимось, а існує вічно і не може зникнути - він нерухомий, "бо нічого не має за своїми межами, куди б міг пересунутися, бо він с всім". Але у самому Всесвіті відбуваються постійні зміни і рух. Бруно заперечує ідею зовнішнього першодвигуна, тобто Бога, і відстоює думку про саморух матерії.

Ідея про нескінченність Всесвіту дозволила Бруно порушити питання про центр світу, заперечуючи при цьому не лише геоцентричну, а й геліоцентричну системи. На його думку, центром Всесвіту не може бути ані Земля, ані Сонце, тому що існує нескінченна кількість світів, і у кожного світу-системи є свій центр - зірка.

Дж. Бруно проголосив і нове уявлення про функцію Бога. Його позицією є натуралістичний пантеїзм. Стверджується, що природа є богом в речах, Бог не протистоїть світу як його творець, а знаходиться у самій природі як внутрішнє дієве начало.

В історії естетики і мистецтва не було іншої епохи, яка б з такою силою стверджувала людську особистість в її величності, красі та грандіозності. Не було такої епохи, яка б так радикально покликала замінити ізольовану людську особу колективом у всесвітній могутності, при цьому залишивши кожну індивідуальність на головному місці в системі цінностей.

Теми рефератів

1. Доба Відродження в історії розвитку людства.

2. Ідеал людини в епоху Ренесансу.

Запитання для самоперевірки

1. У чому полягає суть поняття "гуманізм"?

2. Якими є основні досягнення доби Відродження?

3. Дайте характеристику "титанам" Відродження у різних сферах науки і мистецтва.

4. Визначте особливості філософського антропоцентризму.