Проблеми дослідження екстремальних станів

Н. Д. Левітов визначає психічний стан, як „цілісну характеристику психічної діяльності та поведінки за певний період часу, що показує своєрідність протікання психічних процесів залежно від відображення предметів і явищ дійсності, попереднього стану і психічних властивостей особистості”. Тобто, образно кажучи, психічний стан являє собою „своєрідну призму”, яка заломлює стійкі індивідуально-психологічні особливості, актуальний психосоматичний статус, з одного боку, і особливості ситуації, з іншого, визначаючи психічну діяльність і поведінку людини.

До екстремальних станів відносяться психічна напруженість, фрустрація, розгубленість і деякі інші.

На думку К. К. Платонова, „виражена негативна емоційна реакція, яка виникає в незвичайній, новій або загрозливій ситуації, нерідко непорівнянна з небезпекою, називається емоційною напруженістю”. Цей стан може викликати емоційно-моторні, емоційно-сенсорні й емоційно-інтелектуальні порушення.

Разом з тим, вплив психічної напруженості на діяльність неоднозначний. Дезорганізація психічної діяльності в результаті психологічної напруженості може настати відразу (в залежності від конкретних умов, а також індивідуально-психологічних особливостей людини), проте, може бути і відстроченою. Тобто, у відомих обставинах при наростанні психічної напруженості до певного рівня людина виявляє відносну стійкість до стресогенних факторів, але згодом, при подальшому наростанні напруженості, насупить дезорганізація діяльності (як результат настання фази виснаження в структурі загального адаптаційного синдрому).

Стан фрустрації характеризується наявністю стимульованої потреби, що не знайшла свого задоволення. Причинами виникнення фрустрації є: по-перше, перешкоди, що виключають можливість досягнення суб’єктом своїх цілей; по-друге, приниження, образи при неможливості (реальної або суб’єктивної) діяти відповідно мотивами; по-третє, фіаско, неадекватність, розчарування в собі.

Фрустрація викликає відому дезорганізацію в протіканні психічних процесів. Це виражається в помилках сприйняття, і в тому числі, передчасному розпізнаванні, переоцінці загрози ззовні. Відзначається також зниження розумової продуктивності, посилення тенденції до фантазування.

Виділяються кілька видів фрустраційної поведінки. Це, перш за все, безцільне рухове збудження, по-друге, агресія і деструкція; по-третє, апатія, і, нарешті, стереотипи і регресія (примітивізації поведінкових реакцій, відповідність поведінкових реакцій більш ранньому рівню, зниження якості виконання). Можна виділити і спосіб поведінки, що лежить на стику агресії, апатії та регресії, такий як суїцид.

Таким чином, на відміну від стану психічної напруженості, яку нерідко ототожнюють із фрустрацією, власне стан фрустрації має однозначно негативний вплив на свідомість і психічну діяльність в цілому.

Розглядаючи екстремальні стани, не можна не зупинитися і на розгубленості. А. Д. Глоточкін і В. Ф. Пірожков відносили її до депресивних станів. На думку К. К. Платонова, розгубленість є близьким до напруженості станом і характеризується первинними порушеннями сприйняття, уваги і мислення і вторинністю (похідних) емоційного компонента. М. Г. Угрехелідзе розглядає розгубленість як розщеплення психіки на кілька установок, спрямованих на різні дії. Ці установки нейтралізують одна одну і в результаті людина проявляє пасивну поведінку в ситуації, що вимагає активності, чи одна з установок починає домінувати і людина діє відповідно до неї, роблячи нерідко помилкові дії.

Говорячи про розгубленість, слід розглянути таке поняття, запропоноване А. Б. Леоновою і В. М. Медведєвим, як „динамічна неузгодженість”. Воно було введено для класифікації функціональних станів за принципом адекватності відповідної реакції людини вимогам виконуваної діяльності. Динамічна неузгодженість характеризується невідповідністю відповіді організму вимогам середовища. Вона зустрічається також у тих випадках, коли потрібна відповідь перевищує актуальні психофізіологічні можливості людини. Іншими словами, можна сказати, що динамічна неузгодженість – результат відсутності адекватної готовності до дій у конкретних умовах.

Отже, розгубленість є самостійним феноменом і його можна визначити як психічний стан, що характеризується невідповідністю між готовністю суб’єкта до дії і вимог конкретної ситуації, що обумовлює пасивність, зниження вольового контролю, втрату гнучкості поведінки, аж до повної її дезорганізації.

Якщо виходити з розуміння психічного стану як інтегральної характеристики психічної діяльності, похідної від внутрішніх (індивідуально-психологічних) та зовнішніх (ситуативних) чинників, то діагностика психічного стану вимагає: по-перше, аналізу ситуації з точки зору її стресового/фрустраційного впливу, по-друге, дослідження стійких індивідуально-психологічних особливостей учасника; по-третє, аналізу специфіки психічної діяльності та поведінки учасника, як у період події, так і в наступний період.

Аналізуючи екстремальну ситуацію треба звертати увагу на такі її характеристики, як конфліктність, несподіваність, реальність, динамізм.

Ситуація є екстремальною у зв’язку з недостатністю потенціалу опанування у фруструючих ситуаціях, так як відсутній досвід подолання подібних ситуацій (перешкод). Крім того, такі індивідуально-психологічні особливості, як скритність, песимістичність, помисливість, замкнутість, залежність, м’якість, конформність, недостатність активності при вирішенні проблемних і конфліктних ситуацій тісно пов’язані з дефіцитом „опановуючого потенціалу”. Тобто, психічні стани детермінуються стабільними рисами особистості, які й визначають специфіку симптомокомплексу психічного стану людини в несприятливих умовах. За даними А. В. Махна, найбільш важливими пристосувальними рисами до комплексу несприятливих факторів є товариськість, стабільна емоційність, інтроверсія, довірливість в стосунках, стійкість до несприятливих зовнішніх впливів, самодостатність, незалежність, рішучість, стриманість, довіра. Отже, діагностика психічного стану передбачає також і дослідження індивідуальних особливостей (внутрішнього фактора), що обумовлюють виникнення екстремального психічного стану. Ці дані отримують вже на етапі професійно-психологічного відбору водіїв для служби у внутрішніх військах. Так, розроблений у нашій лабораторії комп’ютерний пакет методик для професійного психологічного відбору містить у собі такі методики, як 16-факторний особистісний опитувальник Кеттелла, що дозволяє визначити наявність у обстежуваного вказаних вище особистісних рис, та методику МОО „Адаптивність”, яка дозволяє діагностувати нервово-психічну стійкість, як конституційну рису.

Дослідження зовнішнього і внутрішнього факторів, що детермінують психічний стан у досліджуваний період, дозволяють зробити висновок про потенційну можливість виникнення екстремального стану у обстежуваної особи в конкретній ситуації.

Складність проблеми діагностики психічного стану визначається кількома причинами. З одного боку, існує континуум психічних станів і тому є ймовірність постійного взаємопереходу одного стану в інший залежно від зміни ситуації, соматичного і психофізіологічного стану організму. Це може ускладнювати діагностику актуального психічного стану людини і ще більшою мірою – ретроспективну діагностику. З іншого боку, – це питання психодіагностичного інструментарію. По-перше, методи, які використовують в якості основного інструменту спостереження, далеко не завжди дозволяють пізнати стан за виразним рухам. Крім того, можливість безпосереднього спостереження за суб’єктом надається не завжди, а в ряді випадків (при ретроспективній діагностиці) вона взагалі виключається. По-друге, при самоспостереженні, в ході складання самозвітів людина відчуває значні труднощі в оцінці свого стану, пов’язані як з індивідуальними відмінностями чутливості, особливостями сприйняття і саморозуміння, так і з семантичними труднощами при описі стану.

Існуючі психофізіологічні методи оцінки емоційного стану недостатньо тонкі і не дозволяють диференціювати стани, близькі за своїми проявами, енергетиці, але різні за своїм змістом (наприклад, психічну напруженість, тривогу, фрустрацію). Крім того, будучи відносно інформативними для дослідження актуального, поточного стану суб’єкта, вони часто марні при ретроспективній діагностиці.

Певною мірою специфіку стану можуть виявити різні опитувальники і шкали, проте їх можливості обмежені. Це пов’язано, по-перше, з невеликою кількістю параметрів досліджуваних станів, а по-друге, з тим, що образ стану у людини позбавлений „предметності”, слабо вербалізований, менш яскравий у порівнянні з самим станом. Звідси труднощі під час відповідей на питання, їх неточність і приблизність. У дану групу методів входять широко відомі опитувальник „Психічне напруження” Т. А. Нємчина, шкала САН, шкала реактивної й особистісної тривожності Ч. Спілбергера (модифікація Ханіна), шкала М. Курганського, а також СУПОС-8.

Найбільш інформативними в дослідженні психічних станів є проективні методи. Серед них можна відзначити тест вибору кольору (ТВК) М. Люшера.

Не зважаючи на різну діагностичну цінність тих чи інших методик для дослідження станів водіїв у екстремальних ситуаціях у цьому розділі наведені, як схеми спостереження та зовнішні ознаки переживання тих чи інших станів, так і опитувальники та проективні техніки. Представлена добірка методик не є вичерпною, проте в ній поєднанні нові сучасні методики, та методики, що є традиційними для діагностики досліджуваних станів. Особлива увага приділяється візуальним ознакам, так як не завжди (в силу розпорядку служби чи в умовах екстремальності ситуації) є можливість проводити обстеження за допомогою опитувальників чи проективних тестів.