Застосування практики Європейського суду з прав людини

У практиці Європейського суду з прав людини (далі – Суд) є рішення, в яких питання про використання доказів, отриманих «незаконно», аналізувалося з погляду права на справедливий судовий розгляд.

Як такий приклад варто навести справу «Луценко проти України», що була предметом перегляду Верховним Судом України на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. У постанові від 5 грудня 2011 р. Верховний Суд України зазначив таке.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Луценко проти України» від 18 грудня 2008 р. констатовано порушення судами першої і касаційної інстанцій при розгляді кримінальної справи щодо Луценка С.М. п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі – Конвенція), яке полягало в тому, що права захисту були обмежені в ступені, що підриває справедливість процесу в цілому.

Луценка С.М. було визнано винним та засуджено за вчинення умисного вбивства з корисливих мотивів за п. «а» ст. 93 КК України 1960 р. та за інший злочин. В основу обвинувачення як органами досудового слідства, так і судом було покладено зізнавальні показання спів-обвинуваченого у цій справі Лисяка М.М., які він дав під час допиту як свідок.

Водночас Лисяк М.М. негайно після допиту відмовився від цих показань, поскаржившись компетентним органам на те, що він давав їх під тиском; послідовно заперечував свої первісні визнання не тільки в ході судового розгляду, але також на стадії досудового розслідування.

У той же час Лисяк М.М. не міг бути допитаним у суді у зв’язку з тим, що справу спочатку було зупинено до його розшуку, а потім закрито у зв’язку зі смертю.

У постанові Верховний Суд України зазначив, що висновки й аргументи Європейського суду з прав людини повністю співпадають з відповідними положеннями кримінально-процесуального законодавства України 1960 р. Зокрема, згідно зі ст. 323 КПК вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим, а оцінка доказів має ґрунтуватися на всебічному, повному і об’єктивному розгляді усіх обставин справи в сукупності.

Відповідно до ч. 2 ст. 327 КПК обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена. Згідно з ч. 1 ст. 334 КПК у мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, через які суд відкидає інші докази.

Суд першої інстанції зазначені вимоги закону належним чином не виконав.

Формулюючи в мотивувальній частині вироку обвинувачення, визнане судом доведеним, апеляційний суд навів обставини, які могли бути встановлені лише з показань Лисяка М.М., наданих на початку досудового слідства при допиті як свідка. Зокрема, лише Лисяк М.М. давав показання щодо передачі ним Луценку 12 тис. Доларів США, наявності у останнього пістолета, а також про вчинення Луценком С.М. вбивства Михайличенка О.В. Інших доказів передачі грошей Луценку С.М., придбання та носіння ним вогнепальної зброї та бойових припасів до неї органами досудового слідства встановлено не було.

При цьому суд у вироку не вказав, чи бралися ним до уваги як докази показання Лисяка М.М., а якщо й бралися, то які саме; з яких причин не взято до уваги інші показання Лисяка М.М., у яких він, починаючи з 21 листопада 1995 р., стверджував, що на початку досудового слідства (18 і 20 листопада 1995 р.) обмовив себе і Луценка С.М.

Суд також належним чином не перевірив тверджень Лисяка М.М. про те, що 18 і 20 листопада 1995 р. він дав показання внаслідок застосування до нього незаконних методів з боку працівників правоохоронних органів. Крім того, суд першої інстанції не дав жодної оцінки скаргам Луценка С.М. та Лисяка М.М. щодо застосування органами дізнання та досудового слідства незаконних методів слідства.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України при розгляді справи щодо Луценка С.М. у касаційному порядку 11 березня 2004 р. не звернула уваги на зазначені вище істотні порушення процесуального закону, які допустив суд першої інстанції. Навпаки, колегія суддів у своїй ухвалі, зазначивши, що вирок суду щодо Луценка С.М. є обґрунтованим, послалася на показання Лисяка М.М., які той давав 18 і 20 листопада 1995 р., і на які як на докази не посилався суд першої інстанції у вироку. При цьому колегія суддів не вказала, чому вона вважає законним спосіб отримання цих показань, з яких мотивів відкидає інші показання Лисяка М.М., у тому числі і щодо незаконності застосованих до нього методів.

За таких обставин вирок судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Донецької обл. від 3 жовтня 2003 р. та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2004 р. щодо Луценка С.М. скасовано, справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Слід звернути увагу, що чинний Кримінальний процесуальний Кодекс України (2012 р.) передбачає та розкриває у Главі 4 § 1 «Поняття доказів, належність та допустимість при визнанні відомостей доказами», тому судам необхідно дотримуватися цих вимог.

Під час вивчення встановлено, що суди при розгляді справ даної категорії у своїх судових рішеннях враховують рішення Європейського суду з прав людини.

Наприклад, в ухвалі Апеляційного суду м. Києва від 24 квітня 2012 р., якою кримінальну справу щодо обвинувачення Горбенка Б.В. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 27, пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК, повернуто прокурору м. Києва на додаткове розслідування через те, що органами досудового слідства не вжито всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, не усунуті суперечності, які не дають підстав для прийняття однозначного рішення, міститься посилання на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Корнєв і Карпенко проти України» (п. 54 рішення від 21 жовтня 2010 р., яке набуло статусу остаточного 21 січня 2011 р.), де визначено, що пункти 1 і 3 (d) ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. як загальне правило вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати докази свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше.

В ухвалі Новопсковського районного суду Луганської обл. від 14 травня 2012 р. про повернення кримінальної справи за обвинуваченням Скоробач Ю.І. за ст. 121, п. 9 ч. 2 ст. 115 КК на додаткове розслідування є посилання на рішення Європейського суду з прав людини, зокрема «Балицький проти України», де Європейський суд зазначив, що не відповідають принципам п. 1 та п/п «с» п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини порушення в частині незабезпечення права особи на захист та права не свідчити проти себе, яке полягло в тому, що зізнання, використані для засудження заявника, відбиралися у нього формально як у свідка під час адміністративного арешту, а фактично його допитували як підозрюваного, не забезпечивши при цьому права мати захисника та не свідчити проти себе.