Будівництво Великої китайської стіни 7 страница

- фовізм – (від фр. – дикий) – напрям у мистецтві, представники якого використовували яскравий незвичний стиль живопису, абсолютизували колорит, а для підсилення виразності кольору відмовлялися від перспективи, простору, відходили від живописної абстракції (А. Матіс, А. Марке, Р.Дюфт). Досліджували вплив інтенсивного кольору на психіку людини

- кубізм – течія, представники якої абстрагувалися від дійсності і вважали, що мистецтво існує заради мистецтва, а не для відтворення дійсності (П.Пікассо). На картині «Авіньйонські дівчата» Пікассо ніби розбирає на сотні шматків, площин і кубиків обличчя і тіло, а потім збирає знов, змінюючи кути і вихили. Пікассо відверто глузує над глядачем. Його техніка груба і неестетична. Для нього головне – художня метафора, що розкриває предмет до кісток. Трагізм поєднує з іронією, хаос – з гармонією, щирість - з удаваністю, святість - з нігілізмом;

- сюрреалізм – це напрям, творчість представників якого проникнута вірою в реальність довільних асоціацій (сновидінь, жахів, гіпнозу. Сюрреалісти вдаються до скандалу, епатажу, протестують проти сучасної цивілізації, держави. В свій час вони вимагали від уряду Франції випустити всіх божевільних з лікарень, як «вільних від розуму», виявляли анархію (творчість Л.Бунюеля, М.Ернста, Х.Міро, А.Массон). Сальвадор Далі як сюрреаліст використав метод інтуїтивного втілення асоціацій марення Він прищепив собі «культ грошей, еротики, жорсткості, розпусної ірраціональності»;

- абстракціонізм – (від лат. – далеке від дійсності) – це відсторонення художніх образів від конкретного сюжету. Утвердився в Західній Європі в 40 – 50 рр. ХХ ст. Це безпредметне (не фігуративне) мистецтво, що не містить в собі жодного нагадування про дійсність. «Чим жахливішим стає світ, тим абстрактнішим стає мистецтво». Фундаторами абстракціонізму є В.Кандинський, К.Малевич, П.Мондріан. Абстракціоністи вважають, що фарби, лінії, кольори є знаками космосу. В поширенні абстракції вони вбачають необхідність рішучого розриву з старим світом, утвердження нового справедливого суспільства. Абстракціонізм – це остаточний розрив живопису з зображенням реального світу.

- авангардизм - (від фр. – передовий загін) – це течія, яка декларує найрішучіший розрив з цінностями попередньої культури, агресивно пропагує свої погляди, вдається до епатажу, поєднує мистецьку діяльність з необхідністю соціальної перебудови. Авангард – це новаторство, талант і водночас «велика утопія». Зародився в Москві в 10 – 50рр. ХХ ст.. (Н. Гончарова, М.Ларіонова, І. Машкова, П. Філатова). Головна ідея - новітні досягнення;

- конструктивізм - це течія, представники якої узагальнюють новаторські пошуки діячів авангарду в галузі створення нового побуту. Це метод, спрямований на формоутворення реальних предметів. Для нього характерна простота форм, економність матеріалів.

Зробити висновок про те, що пошук нових методів відображення дійсності є невід’ємною рисою творчості митців. Інновація, творчість дає освіченій людині можливість по-новому дивитись на світ.

 

Питання 50. Елементи модернізму в українській культурі кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.

Література: 16, ст.298 – 300; 29, ст.236 – 244.

 

Вказати на те, що в українській культурі кінця ХІХ – першої половини ХХ століття як і в європейській виникає стиль модерн, риси якого виявилися в розвитку української літератури та мистецтва. Основними напрямами модерністичної літератури був натуралізм, символізм, імпресіонізм, просвітницький реалізм, імпресіонізм. Яскравою особливістю українського модерну було те, що на передній план виступила національна проблематика. Письменники принесли в літературу психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях та суб’єктивних враженнях при мінімумі дій та характеристик тла зображуваних подій. Українські модерністи відмовились від шаблонного патріотизму, звернули увагу на психологію вчинків, поглибили індивідуалізацію і гуманізм. В українській літературі відбувається інтернаціоналізація літературних інтересів, активне освоєння художнього досвіду. Спостерігається послаблення епічного начала, відхід від детального змалювання побуту, прагнення до сконцентрованості змісту, створення узагальнюючих моделей людських відносин. Зростає увага до філософсько-етичної проблематики.

Імпресіоністичні засоби змалювання дійсності характерні для новел М. Коцюбинського, повістей О. Кобилянської, лірики І.Франка, Л.Українки. Новим явищем було висвітлення життя інтелігенції, взаємини її з народом. Інтелігенція – це свідомі борці за національну справу. Виразно національного, громадянського звучання набуває символізм. В символічній формі символісти показують протест проти національного гноблення. Л.Українка в «Лісовій пісні» через барвисті постаті народного фольклору, міфології, розкриває конфлікти митця і суспільства, поривання до царства краси і підпорядкованість сірій буденщині. Провідними у творчості І.Франка були такі тенденції, як демократизація культури, пізнавально-аналітичне освоєння дійсності, суспільно-психологічний аналіз нових типів характерів. І.Франко звертається до натуралізму («Мойсей», «Смерть Каїна»). Збірки «З вершин і низин», «Зів’яле листя» - зразок імпресіоністичного відтворення дійсності. Імпресіоністом був М.Коцюбинський. В його творах зникають заклики хронікального викладу, описи подій змінюються враженням героя, дії переносяться у внутрішній світ. В творі «Фата Моргана» М.Коцюбинський перетворює історію окремої родини на широку картину національної дійсності, боротьбу селян за свої права розкриває через індивідуальне сприйняття своїх героїв. В імпресіоністичній манері написана повість «Тіні забутих предків», де автор відтворює гуцульський світ з його первісною красою природи, барвисте розмаїття гуцульської міфології. Дух сили, мужності, особистої національної гідності вносить в модерну літературу Л.Українка. В її творах звучить тема свободи, протест проти тиранії, заклик до боротьби. Л.Українка поєднала воєдино драму і міфологічну поему («Кассандра», 1907р.). В основі сюжету – конфлікт світоглядних і моральних принципів, поданий як словесний діалог між головними персонажами. Характеризуючи ідею неоромантизму, Л.Українка вважала, що цей напрямок «намагається звільнити особистість в самому натовпі, дати можливість знайти собі подібних, дати нагоду підвищувати себе до рівня інших».

Імпресіонізм, інтерес до психології персонажів, сувора простота характеризують творчість В.Стефаника. Психологізм, безжальний натуралізм, протокольна точність змалювання реалій буття притаманні творам Стефаника «Кленові листки», «Похорон», «Злодій», «Камінний хрест».

Добрим знавцем психології сільського життя є Л.Мартович. Навмисну простоту автор скеровує в бік гумористичного зображення буденного життя селянина. Модерністичні принципи заперечення реалізму, мистецтва для мистецтва, культу особистих переживань розвиває в своїх творах М.Вороний. Він заглиблюється в особисті переживання, оспівує красу кохання.

В українській архітектурі модернової доби провідним напрямком є еклектика – поєднання різних історичних стилів в одному архітектурному ансамблі (оперні театри Одеси, Львова). Різновидом еклектики є псевдовізантійський стиль, який насильно впроваджується в церковному будівництві. Гаслом стилю є формула триєдиності: «самодержавство - народність – соборність» (Володимирський собор у Києві, Олександрівська церква у Кам’янці). Велику роль у розвитку українського живопису доби модерну відіграла Київська рисувальна школа (М.Мурашко, І. Рєпін, Г. Світлицький, Ф. Красницький).

Модерністичний процес притаманний українському театральному мистецтву. Засади українського модерного театру реалізували М.Садовський, О.Олесь. Вони створили 3 течії – театр настрою, театр з мотивами бунту, театр символічний. Українська драма здійснювала філософсько-психологічне дослідження суспільного буття і людських типів, породжених тогочасним суспільством. Найвидатнішою постаттю української модернової музики був М.Лисенко, який створив численні фортепіанні твори, рапсодії, започаткував у музиці жанр симфонії. В європейському руслі українську фольклористику розвинули Ф. Колесса, С. Воробкевич, А. Вахнянин, Д.Січинський. Модерн вніс істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. Для національного модерну важливе звернення до глибинних традицій народного мистецтва в поєднанні з європейськими мистецькими течіями.

На західноукраїнських землях вплив мистецтва модерну відчувається в творах І. Труша, О. Новаківського, О. Кульчицької. Психологізм в їхніх творах поступався місцем філософському наповненню образів. Основними засобами є живописна метафора та символ. Художники часто звертаються до широкого ескізного мазка з метою посилення експресивності зображення (І.Труш «Гуцулка з дитиною», «Гуцульський похорон», «Жнива», «З млина до дому», «Автопортрет».). І.Труш вперше в українському мистецтві творчо осмислив і використав досягнення імпресіоністського живопису, виявивши особливу увагу до проблем сонячного світла, кольорових рефлексів («Дніпро», «Захід сонця в лісі»).

Зробити висновок про те, що в українській культурі доби модерну національний стиль гармонійно поєднувався з здобутками європейської культури модернізму.

 

Питання 51. Виникненя і розвиток нових видів мистецтва - кіно і телебачення. Кінематограф постмодернізму

Література: 3, ст.101 – 106; ст.224 -240; 29; ст. 258 -263;

 

Вказати на те, що поява кіно знаменувала народження нового виду мистецтв як могутнього засобу масової художньої комунікації. Кіно – це відтвореня на екрані за допомогою техніки реальної дійсності або уявних подій в художньому чи художньо-документальному образах. Кінофільм – це сукупність фотографічних зображень, послідовно розташованих на плівці, об’єднаних спільним сюжетом і призначених для показу на екрані. Кінематографія (від гр. – рух + пишу) – це галузь культури, що здійснює виробництво, тиражування і показ фільмів. Кіно – це один з найпростіших видів мистецтва, наймолодше в світі мистецтво. Кіно вперше виникло в 1895р. у Франції. Винахідниками кіно вважаються брати Люм’єри, які першими показали «фотографії, що рухаються». В кіно історично склалося три жанри:

- ігрове кіно – це художні фільми;

- неігрове кіно – це хронікально-документальні та науково-популярні фільми;

- анімаційне кіно – це мультиплікаційні фільми.

Рокрити суть ігрового кіно як найпопулярнішого жанру кіно серед глядачів. В художніх фільмах образ створюється на основі сценарію. Відтворення фактів з життя людей на плівці створює ілюзію реальності того, що відбувається на екрані. Свої сюжети ігрове кіно бере з життя. Це синтетичне мистецтво, тому що при створенні фільму обов’язково використовується література (сценарій), музика, пісні та образотворче мистецтво.За допомогою кінематографа можна передати реальну послідовність руху в замкнутому просторі екрана. Але у кіно дуже важко розме6жувати реальність і вигадку. Ілюзія в кіно виглядає як справжня реальність.

Кіно бере свій початок з німих стрічок, показ яких супроводжувався музикою (пантоміма, знята на плівку). Першою зіркою екрана у німому кіно став М. Ліндер. Генієм німого кіно вважається Ч.Чаплін. Спочатку кінематограф перебував під впливом психоаналізу. Фільми відображали психологічні настрої колективної душі людства (німецьке кіно вперше з чисто розважального заходу перетворилося на мистецтво (режисер Л.Райнінгер «Пригоди принца Ахмеда). Перший звуковий фільм «Співак джазу» вийшов на екрани у 1927р. в США. В повоєнні рок провідною західноєвропейською кінематографічною країною була Італія. Італійські неореалісти Ч.Дзаватінні, Л. Вісконті обстоювали ідеї соціальної справедливості, збереження гідності простої людини («Машиніст», «Рим – відкрите місто», «Викрадачі велосипедів»). В 60 –х роках в європейському кіно виникла «французька нова хвиля». Зокрема, фільм Ж.Кокто «Орфей» був втіленням модернізму – поєднував жанри поетичного кіно, психологічної драми, філософського кінороману, трилеру, пригодницького містичного фільму. Молоді кінематографісти – Ф.Трюффо, К.Шаброль, Л.Маль, Ж.Годар започаткували «нову хвилю» в кінематографії. Іхні фільми попереджали людство про мракобісся політиків, які заради своїх цілей можуть привести цивілізацію і культуру до загибелі (фільми Ж.Годара «На останньому подиху», «Безумний П’єр», «Пристрасть», «Ім’я Кармен»). В 60 – 70-х роках понад 80% європейського кіноринку було захоплено американським кінематографом. У США лише кінематограф став мистецтвом з самостійними місцевими традиціями. З дня заснування голлівудського кіно Голлівуд називають «фабрикою снів». Світові відомі фільми таких режисерів США як Ф.Коппола, С.Крамер, О. Спідберг, ОюСтоун, братів Д. і Е. Коенів (фільм останніх «Просто кров» став маніфестом незалежного кіно ХХст.). В добу постмодернізму в кінематографії виникли кілька нових напрямів – вестерни, фільм про Джеймса Бонда. В детективному жанрі, зосередженому на агентурній діяльності, були знайдені адекватні літературні форми, а Бонд став позитивним ідеалом (агент 007 з правом на вбивство – всеперемагаючий супермен). Фільми «Термінатор», «Людина, що біжить» - фантастичні бойовик про гладіаторів майбутнього. Провідними акторами є А. Шварценегер (губернатор штату Каліфорнія), С.Сталлоне, Ж-К.Ван Дамм. Основними напрямками сучасного кінематографа є фільми про катастрофи, триллери, фільми жахів, космічні фільми («Пекло під небом», «Кінг-Конг», «Зоряні війни», «Титанік»). Виконавець головної ролі у «Титаніку» Леонардо ді Капріо встановив рекорд касових зборів, отримав в різних номінаціях 12 «Оскарів» («Оскар» - найвища нагорода Американської академії кіномистецтва). Сьогодні кінематографію заполонили еротичні фільми, бойовики, які часто переводять зображення інтимних відносин у грубу порнографію, що не має ніякого відношеня до мистецтва. Велике місце на світовому екрані займають фільми про злочини, мафію, гангстерські фільми, що часто смакують насилля і жорстокість. Жорстокість у творах сучасного кінематографа постає як норма життя, а у сприйнятті морально нерозвинутого глядача – і як приклад для наслідування. Цим сучасна кінематографія стає небезпечною для суспільства.

Розкрити етапи розвитку української кінематографії, вказати на те, що вона бере початок з хронікально-документальних фільмів. Основний акцент робився на екранізації популярних театральних вистав. Події державного та суспільного житя були головною тематикою радянських кінострічок. Засновником українського документального кіно був Дзиґа Вертов (Д.А. Кауфман). Кінематограф України утвердив себе як справжнє мистецтво тільки в 1927р., коли на екрани вийшли фільми «Звенигора» О.Довженка, «Два дні» Г.Стабового. Було створено Всеукраїнське фото кіноуправління, Одеську та Київську кінофабрики. Світового визнання українське кіномистецтво досягло з виходом на екрани картини О.Довженк «Земля».

Розкрити роль і місце О.Довженка в світовому кіномистецтві. О.Довженко (1894 -1956рр) є фундатором українського кіно.Але командно-адміністративна система вимагала від Довженка виконання ідеологічних настанов. У фільмі «Щорс» вперше в творчості Довженка звучить мотив трагічної самотності. Щорс стає на п’єдестал тоталітарної міфології.

Починаючи з 60 –х років, в Україні сформувалися такі жанри кіно, як:

- поетичне кіно (С.Параджанов «Тіні забутих предків», Ю.Ільєнко «Білий птах з чорною ознакою», Л.Осика «Кам’яний хрест», К.Муратова «Короткі зустрічі», «Довгі проводи») – це кіно, яке знаменує поворот до національних витоків. Символом поетичного кіно є І.Миколайчук (зіграв головні ролі у фільмах «Тіні забутих предків», «Вечір на Івана Купала», «Криниця для спраглих», «Пропала грамота», «Захар Беркут». Як режисер –постановник здійснив зйомки фільмів «Вавилон – ХХ», «Така тепла, така пізня осінь»).Основна увага у поетичних фільмах прикута до проблем людини, її права на особисте життя, унікальність долі та індивідуальної свободи.

- міська проза - це фільми, тематика яких пов’язана з осмисленням проблем некомунікабельності людини, непорозуміння, невдоволення, самостійності. На відміну від поетичного кіно, картини міської прози зосереджували увагу на аналізі морально-психологічного стану пересічної людини, що мешкає в місті («Короткі зустрічі» Кіри Муратової, «Самотня жінка бажає познайомитися» В.Криштофовича);

- біографічні фільми («Т. Шевченко» І. Савченко, «Іду до тебе» М.Мащенка);

- психологічна драма (« Весна на Зарічній вулиці» М.Худієва, «Воєнно-польовий роман» П.Тодоровського»);

- детективно-пригодницькі фільми (« Місце зустрічі змінитине можна » С.Говорухіна);

- кінокомедія («За двома зайцями» М.Старицького, «Королева бензоколонки» О.Мішуріна, «Принцеса на бобах» П.Новака);

- історичні фільми («Олекса Довбуш» В.Іванова, « Коліївщина» І.Кавалерідзе, «Данило – князь Галицький» Я. Лупія, «Ярослав Мудрий» Г.Кохана, «Голод -33» Л.Янчука);

- анімаційні фільми (« Пригоди капітана Врунгеля» - режисер Д.Черкаський, художник Р.Сахалтуєв, композитор В.Бистряков).

Вказати на роль телебачення у житті людини. Різноманітність програм, зручність користування, постійне технічне вдосконалення, можливість повторного перегляду передач забезпечили телебаченню найбільші можливості впливу на суспільство засобами мистецтва. Разом з телебаченням у квартири мільйонів людей входить культура. Телепередачі розширюють уявлення людей про світ. Детективні, пригодницькі, сімейні телесеріали з великою кількістю дійових осіб становлять характерну рису сучасного телепростору. Бойовики, мультиплікації, концерти, змагання, музичні шоу, паради зірок використовують масову потребу в розвагах і є основою телепрограм. Але це не завжди високопробна продукція.

Зробити висновок про те, що кіно і телебачення мають широкі можливості впливу на суспільство як у творенні добра, так і в принесені зла. Сьогодні це найважливіші художні засоби інформації. Українська кінематографія в особі О.Довженка, К.Муратової, М.Старицького, Ю.Ільєнка, І.Миколайчука, Б.Ступки, Р.Балаяна та інших є зразком в світовій кінематографії. Але на жаль сьогодні в Україні через брак коштів майже припинено підготовку кадрів молодих кінематографів, і виробництво українських фільмів дедалі більше згортається. Кіноринок України заполонила іноземна кінопродукція.

Питання 52. Характерні особливості розвитку світової культури другої половини ХХ ст.

Література: 29, ст. 249 – 258.

 

Охарактеризувати культуру другої половини ХХ ст.. як багатопланове авангардне явище, яке розвивалося в складних, часто суперечливих обставинах, коли соціальні, політичні, військові, екологічні катаклізми впливають на людську особистість, змінюють її ціннісні орієнтири. В ІІ половині ХХ ст.. в багатьох країнах світу встановлюються тоталітарні режими. Це форма державного правління, яка характеризується повним контролем суспільства, ліквідацією демократичних свобод. За умов відсутності свободи творчості митці змушені дотримуватись регламентованих приписів, обмежень. Друга світова війна, геноцид, гонка озброєнь, руйнування колоніальних імперій, розпад соціалістичної системи – це далеко не повний перелік історичних подій, які негативно впливали на розвиток культури. В той же час відбувається прискорення наукового, технічного та інформаційного розвитку, з’являються нові форми передачі інформації, розширюється творчий потенціал, людство усвідомлює історію як процес самореалізації людини в культурі. В кінці ХХ ст. людство зіткнулося з проблемами, від вирішення яких залежить доля цивілізації (глобальні проблеми). Визначити риси культури другої половини ХХ ст.:

- відсутність єдиного мистецького стилю;

- зв'язок митців з політикою;

- філософічність культури;

- постійне оновлення засобів художньої виразності;

- поява нових видів мистецтва (кіно, телебачення);

Охарактеризувати постмодернізм (70 –і роки ХХ ст. - кінець ХХ ст.) як течію у культурі. Постмодернізм - широка культурна течія, що включає в себе філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. У теорії мистецтва - це «загальна назва окрес­лених останніми десятиліттями тенденцій у мис­тецтві, що виникли після модернізму та авангар­дизму». Або інше визначення: «Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX століття приходить на зміну модернізмові, продукт постіндустріальної доби розпаду цілісного по­гляду на світ, руйнування систем - світоглядно-філософських, економічних, політичних». Постмодернізм трактується як кінець західного панування в релігії та культурі. Провідні західні культурологи визначають його як наслідок неоконсерватизму, символ постіндустріального суспільства, що знаходить вираз у тотальному конформізмі та естетичному еклектизмі. Західноєвропейські автори визначають цю течію як відхід від екстремізму та нігілізму, часткове повернення до традицій.

Постмодернізм розмиває класику, відміняючи ряд її канонів, тобто утворює досить гнучку систему. Характерні риси класицизму трансформуються майже на протилежні: величне замінюється дивним, трагічне - парадоксальним. Свідомий еклектизм живить гіпертрофовану надмірність художніх засобів та прийомів. Найсуттєвішою рисою постмодернізму є перехід від класичного антропоцентричного гуманізму до універсального гуманізму, що обіймає все живе - людину, природу, Всесвіт. Відмова від європоцентризму та етноцентризму сприяє перенесенню уваги на весь світ, звідси - релігійний, культурний, екологічний екуменізм.

Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння – ігровий. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. На думку постмодерністів, у сучасну епоху все відносне: немає істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, у якій люди вже не тільки спілкуються та проводять наукові конференції, а й освідчуються в коханні). У наш час "немає нічого живого та святого", що колись піддавалось модер­ністській критиці та засудженню, отже, залишається лише глузувати та насміхатися над цим дивним світом. Найхарактернішим представником сучасної постмодерністської філософської думки є італійський вчений Умберто Еко. У його бестселерах "Ім'я рози", "Маятник Фуко" та інших органічно поєднуються філософський підтекст, пародійний аналіз культурної плутанини сучасної свідомості, іронічне осмислення минулого та попередження про небезпеку розумової деградації.

Одним з головних принципів постмодерну стала "культурна опосе-редкованість", або коротко - цитата. "Ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані", - помітив філософ С. Аверінцев. Отже, залишається лише повторювати відомі істини, цитувати відомі вислови. Цитатами говорять.

Цитати є елементами художньої творчості. Десятки, якщо не сотні цитат складають культурний багаж сучасної людини.

У руслі постмодернізму розвивається найзначніша течія сучасного мистецтва - концептуалізм (від англ. concept – ідея, задум). На думку представників концептуалізму, що вперше з'явився в США та Англії у 1967 p., важливий не сам відтворюваний предмет, що є суб'єктивним, а його задум, те, що він означає, які рефлексії породжує. Зображуючи предмети цивілізації та супроводячи їх пояснювальними текстами-цитатами, митці часом іронізують над сучасним світом. Світову славу у 80-90-х роках ХХ ст.. здобули твори російських концептуалістів: художників Е. Булатова, І. Кабакова, В. Комара та О. Меламіда, письменників Д. Пирогова, Т. Кібірова. Використовуючи символіку та прийоми соціалістич­ного реалізму, вони створюють своєрідну пародію на радянську дійсність. На картині Е. Булатова "Слава КПРС" - блакитне небо із хмарами закриває однойменне гасло. У картинах В. Комара і О. Меламіда "Сталін і музи", "Рональд Рейган у вигляді кентавра", виписаних у добротній класичній манері, за висловом одного з американських критиків, "продажний класицизм пародується як міжнародний символ культурного застою".

Прийомами постмодернізму користувалися й інші численні угруповання та художники, які не визнавали радянської дійсності – нонконформісти (О. Рабін, А. Звєрєв, Г. Брускін, Д. Краснопєвцев). Іронією, пародією, цитатами були пронизані також окремі кращі твори радянської культури, зокрема такі культові фільми, як "Кавказька полонянка" та "Діамантова рука".

У 90-х роках XX ст. радянський нонконформізм, або "другий авангард", ще залишався однією з небагатьох "живих" течій світового постмодернізму, який на той час в основному вичерпав свій інтелектуальний і новаторський потенціал. Провідні сучасні майстри стали подібними до колишніх метрів академізму - вони добре знані та матеріально забезпечені, але виставки постмодерністського мистецтва в світі вже не збирають широкої публіки. Мистецтву, щоб воно було живим, потрібні конфлікт, щирість, емоція.

Постмодернізм має певні чіткі ознаки, які можна виокремити.

Насамперед він характеризується втратою віри в абсолютні Розум, Мораль, Дух: «Постмодерній свідомості властиві сумнів, антидогматичність, плюралізм, іронічність». Постмодерніст не вірить у можливість раціонального пізнання світу, в існування вічних цінностей, за­гальновизнаних авторитетів, велич людського ду­ху. Криза спричинена жахіттями XX ст.: Чорно­биль, радянські концтабори і голодомори.

Новизна у відображенні світу полягає в тому, що засобом переосмис­лення стає іронія. Іронічне переосмислення минуло­го і так само іронічний погляд на сьогодення - одна з ключових ознак постмодернізму. Якщо світ - це хаос, позбавлений єдиного центру, логічної впорядкованості, якщо абсо­лютної істини, моралі, правди немає, то що є? Множинність правд, істин, моралей, кожна з яких має право на існування. Отже, ще одна важ­лива ознака постмодернізму - плюралістичність поглядів на світ. Відмовившись од віри в універ­сальні категорії моралі (вічні цінності), постмо­дернізм пропагує ідею творення нової свідо­мості, яка визнає багатоманітність світу і людей. Таким чином правда (істина, ідея) окремого індивіда набуває самовартісного значення. Ви­знання багатоманітності світу і рівновартісності реалій історичного буття унеможливлює існу­вання протиставлень «добро - зло», «егоїзм - альтруїзм» тощо. Відтак будь-який факт буття (в т. ч. культури) розглядається поза універсаль­ною ціннісною шкалою. У світі одночасно і рівноправно існує і, відповідно, стає об'єктом рефлексії митця ви­соке і низьке, прекрасне і потворне.

Зробити висновок про те, що для постмодернізму характерні такі ознаки, як:

- часте звернення до ілюзій;

- залу­чення кодів різних епох, стилів, еклектичне по­єднання їх;

- іронія, пародія, гротеск, травесту­вання;

- переосмислення традиційних образів, тем, творів попередників.

 

Питання 53. Українське національне культуротворення на шляху від подолання тоталітаризму до незалежності (друга половина XX ст.)

Література: 18, ст. 324 -331.

 

Вказати на те, що тенденції розвитку культури в радянській Україні повоєнного часу назавжди були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності та класовості. В літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства, в музиці звучали урочисті кантати, в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення вбік національної проблематики влада таврувала як "буржуазних націоналістів" О. Довженка, В.Сосюру, композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багато інших митців. Однак з викриттям "культу особи Сталіна" і початком так званої "відлиги" настав період змін. На хвилі загальної лібералізації суспільства відроджувалося національно-духовне життя України. Виходили нові часописи "Прапор" (1956), "Всесвіт" (1958), у 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, запроваджено Державну Шевченківську премію, "Літературну газету" перейменовано на "Літературну Україну". До української громадськості повернулася частина духовної спадщини "розстріляного відродження" твори О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О. Довженка "Зачарована Десна", "Повість полум´яних літ", "Поема про море". Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам’яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця. Кінець 50-х - 60-і роки - час розквіту ліричної творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964). Однак "хрущовська культурна відлига", що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось насамперед у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих "затятих націоналістів" - насправді найяскравіші імена української культури - М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть. Значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, поступово усвідомила і прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість з урахуванням уже не тільки зовнішнього, а і "внутрішнього цензора". Та на зламі історичних епох в Україні прийшла до творчості нова плеяда, яка, не засвоївши правил конформізму, стала формувати нову тенденцію розвитку її культури - шлях до незалежності. Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50-60-х років, одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь - поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об’єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем, що постали перед суспільством у переломний час, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє. До найпомітніших постатей шістдесятників відносять І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала, А.Горську, П. Заливаху, Л. Семикіну, В. Кушніра, В. Зарецького. Як пише в своїх спогадах Євген Сверстюк, його друзям були притаманні "юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності". Провідною в діяльності шістдесятників була культурницька течія. У Києві вони згуртовувались у клубі творчої молоді "Супутник", заснований наприкінці 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників В. Зарецького та А. Горської на вулиці Рєпіна була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори, випускали самвидав. При клубі було створено комісію, яка потай збирала матеріали про репресії 30-х років, її члени, зокрема, знайшли місця і зібрали достовірні свідчення про розстріли і захоронення жертв репресій у Києві. У 1962 р. було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові. Керував ним мистецтвознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. До клубу входили брати Михайло і Богдан Горині (перший - психолог, другий - мистецтвознавець), викладач університету філолог Михайло Осадчий, робітник і студент-заочник Іван Гель. Згодом приєдналися поети Ірина Стасів та Ігор Калинець, художниця Стефанія Шабатура та ін. Менші за кількістю учасників творчі об’єднання та клуби почали діяти в Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську. Київський клуб у травні 1962 р. провів у Жовтневому палаці вечір пам’яті Л. Курбаса, на якому були засуджені злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся вечір пам’яті М. Куліша, який мав не менший громадський резонанс. Уже з певними ускладненнями влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам’яті Л. Українки. Бюрократична тяганина з його відкриттям (делегація клубу на чолі із Зіновією Франко змушена була навіть йти за дозволом до ЦК КПУ) показала, що влада хоче тримати культурне життя столиці під пильним наглядом. В утвердженні в свідомості передової української інтелігенції ідеї пріоритетів національної культури велику роль відіграла проведена в лютому 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР конференція з питань культури та української мови, в якій взяли участь понад 800 осіб. У доповідях учасників конференції наводилися численні приклади бюрократичних обмежень у застосуванні української мови, безпідставних звинувачень у націоналізмі тих, хто намагався відстоювати розвиток української культури, в окремих виступах засуджувалася теорія двомовності нації. Справжньою душею шістдесятництва, його совістю став поет Василь Симоненко (1935-1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї тоталітарної облуди, якою так ще тісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона перехоплювала дух, змушувала замислитися над долею України, її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки. Передчасна смерть В. Симоненка у віці лише 28 років усвідомлювалася шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі. Повернувшись до Києва після похорону поета в Черкасах, його друзі в грудні 1963 р. провели вечір пам’яті В. Симоненка. У своєму виступі на вечорі критик І. Дзюба наголошував на тому, що Симоненко - насамперед поет національної ідеї. 1963 рік можна вважати переломним у розвитку руху шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади та органів КДБ призвели до посилення політизації руху, частина учасників якого згодом стала на відверто дисидентські позиції, частина тією чи іншою мірою схилялася до конформізму. Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. У цій монументальній роботі, авторами якої були художники-шістдесятники А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук та інші, постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку - Україну і у високо піднятій руці тримав книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово". Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А. Горську і Л. Семикіну виключили зі спілки художників. Монументальним роботам світового рівня не щастило за радянських часів. Наприкінці так званого застою за вказівкою партійно-державних органів залили бетоном майже завершений унікальний скульптурний комплекс меморіалу (Стіна пам’яті) на Байковому кладовищі (скульптори В.Мельниченко та А. Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, неподалік від Києво-Печерської лаври "прикрасив" гігантський металевий монумент Матері-Батьківщини. Відповідь на утиски з боку влади в колі шістдесятників почала створюватись і поширюватись література самвидаву, здебільшого присвячена питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів та спогадів В. Симоненка, яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка "Українська освіта в шовіністичному зашморгу", редагована В. Чорноволом та І. Світличним, книжка С. Русової "Мої спомини" та багато інших. Активну участь у розповсюдженні цих матеріалів брали І. Світличний, А; Горська, М. Горинь, І. Гель, О. Мартиненко, М. Осадчий та ін. З метою припинення культурно-національного руху партійне керівництво України, першим в СРСР, у 1965 р. заарештувало і згодом засудило 25 найактивніших учасників політичного та культурного руху. Однак, на подив влади, частина суспільства з обуренням і протестом зустріла ці події. Так, 5 вересня 1965 р. на прем’єрі фільму "Тіні забутих предків" С. Параджанова в кінотеатрі "Україна" пролунали виступи І. Дзюби, В. Чорновола та В. Стуса на захист засуджених та проти репресій інтелігенції. Частина провідних діячів культури, серед яких були М. Стельмах, А. Малишко, Г. Майборода, С. Параджанов, молоді письменники В. Коротич, Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулись із запитами до парторганів про роз’яснення причин арештів. Група художників прохала переглянути справу О. Заливахи, І. Світличного. В грудні 1965 р. відкритого листа керівникам партії та уряду України П. Шелесту та В. Щербицькому надіслав І. Дзюба, до якого він додав об’ємну (понад 200 сторінок) працю "Інтернаціоналізм чи русифікація". Мужній вчинок І. Дзюби треба визнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі. Публіцистичну, культурну, політичну вартість роботи "Інтернаціоналізм чи русифікація" неможливо переоцінити, ряд її положень актуальні і в наш час. Головна мета, яку поставив перед собою автор книги, - довести владі, що її культурно-національна політика, яка проводиться під гаслами інтернаціоналізму, згубна для українців і на ділі веде до русифікації. І. Дзюба навів численні факти з офіційних джерел і статистики про звуження використання української мови, принизливий стан української освіти, книговидання, преси, театру. Книга Дзюби звучала як звинувачення тоталітарному режимові в нищенні культури, прихованні від народу справжніх національних культурних цінностей, осуд тих, хто стояв біля керма влади, як культурних провінціалів без національної гідності та людської совісті. Книга І. Дзюби була видана в багатьох країнах світу, та в Україні про неї знало лише декілька сотень людей. Вперше невеликим тиражем вона була надрукована в журналі "Вітчизна" у 1990 p., а окремим виданням вийшла лише у 1998 р. Не маючи серйозних аргументів проти чесного і відкритого звинувачення, влада спромоглася лише на те, щоб замовчувати його перед народом. Дзюбу після тривалого цькування виключили з членів спілки письменників, позбавивши права на творчість Після процесів 1965-1966 pp. влада ще більше посилила тиск на інтелігенцію. У 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми С. Параджанова "Тіні забутих предків", Л. Осики "Камінний хрест" (1968), Ю. Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою" (1972), на довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як "Київські фрески" С. Параджанова, "Криниця для спраглих" Ю. Іллєнка, фільми К. Муратової та ін. Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману О. Гончара "Собор". Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, історичної пам’яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Цього для влади було досить. Твір оголосили "ідейно порочним, шкідливим та пасквільним", з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.
Таким чином, з другої половини 60-х років фактично припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки української культури, яку виплекали шістдесятники. Та через кілька років талановита молодь, у рамках тоталітарної культури, сформувала її альтернативу - культуру національного відродження і незалежності, яка піднімала дух і національну гідність українців Навіть у тяжкі, застійні для української культури 70-і роки не припинявся живий процес ЇЇ розвитку. Суспільство наприкінці 70-х - початку 80-х років переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, йшла на поступки. У 1978 р. Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний В. Земляк за талановитий роман "Лебедина зграя", в наступному році, після чотирьох років замовчування тієї ж премії удостоєно роман М. Стельмаха "Чотири броди". У 80-і роки дістають визнання проза А. Дімарова, поезія А. Вінграновського, величезний успіх мав роман у віршах Л. Костенко "Маруся Чурай", що в яскравих образах змальовував епоху Хмельниччини. На достатньо високому рівні в цей час стояло українське театрально-драматичне, оперне, музично-виконавське мистецтво, розвивалась народна культура та фольклор. Культурницька течія руху шістдесятників теж не згасала, в надзвичайно складних і драматичних обставинах її розвивали в підпіллі та таборах письменники дисиденти. М. Руденко в середині 70-х написав блискучі публіцистичні есе "Катастрофічна помилка Маркса", "Шлях до хаосу", роман "Орлова балка". Світу стають відомими написані в неволі геніальні вірші з книги І. Ратушинської "Сірий колір надії", збірка В. Стуса "Зимові дерева", "Палімпсести". Ідею відродження національної культури продовжували відстоювати в своїй публіцистиці Є. Сверстюк, В. Мороз, М. Осадчий, І. Дзюба. Творчість дисидентів була остаточним присудом тоталітарній владі, наближаючи неминучість її ганебного розвалу. Початок нової хвилі боротьби за відродження української культури припав на другу половину 80-х років, що була пов’язана з процесами демократизації та перебудови в СРСР. Розгорнувся масовий рух за відродження української мови та створення необхідних умов для її вільного розвитку як державної. Створилися численні неформальні культурологічні об’єднання, серед них -Український культурологічний клуб у Києві, клуб шанувальників історії та культури, "Товариство Лева" у Львові. У 1988 р. на Львівщині виник перший осередок Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Згодом подібні об’єднання утворились у Дніпропетровську, Одесі, Тернополі, Чернігові. У 1989 р. було започатковане Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка. При активній участі колишніх шістдесятників та дисидентів було створено Народний Рух України. За участю рухівців підготовлено документи, що закладали підґрунтя самостійної держави - Закону про мову, Декларації прав національностей, Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України. Незаперечним є те, що ідея незалежності, проголошена в Акті 24 серпня 1991 p., визріла не у владних структурах і кабінетах чиновників, а насамперед у серцях мільйонів наших співвітчизників, яким повернули національну гідність. Новий етап у розвитку української культури пов’язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна. У розвитку національної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в розвитку національної культури. Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне самовідтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення. Провідною тенденцією розвитку культури стало засвоєння величезної національно-культурної спадщини, що є фундаментом будівництва сучасної української культури. В контекст сучасної української культури увійшли твори таких велетнів української духовності, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, творчість великої плеяди митців українського відродження XX століття. Слід додати і опубліковані лише тепер раніше написані "в шухляду" твори радянського часу, а також численний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковано численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, нині виходить друком фундаментальна п’ятитомна праця вчених НАН України "Історія української культури". Культурна спадщина і пам’ять повертаються до нас і у відроджених з руїн і забуття історико-культурних пам’ятках, зокрема таких всесвітньо відомих, як Михайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці на Подолі, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові. Відновлюються численні скульптурні пам’ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії. У Києві - це пам’ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу пареституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном. Розвиток культури неминуче пов’язаний з її матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв’язання ж цієї проблеми лежить насамперед через ефективне реформування економіки, вдосконалення податкової системи. У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури у провінції - тобто ті, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень. Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах рийку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого кітчу, антикультури, насаджують низькі культурні стереотипии. Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура - найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує долучення щонайширшого і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових стандартів системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу. Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість скористатися кращим світовим досвідом з вирішення соціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв’язків є однією з найхарактерніших ознак часу. У роки незалежності Україна підписала угоду про культурну співпрацю з урядами більше як 60 країн світу, із сотнями громадських культурних установ та фондів. Культурними акціями світового масштабу стали міжнародні конкурси артистів балету ім. С. Лифаря, що проводяться в Києві з 1994 p., міжнародний фестиваль сучасної музики "Таврійські ігри", міжнародний конкурс молодих виконавців класичної музики "Володимир Крайнев запрошує". Величезний успіх у багатьох країнах світу мала виставка "Золото степів України", у США тріумфально пройшла виставка мозаїк Київської Софії та Михайлівського монастиря під назвою "Слава Візантії". Зміцненню міжнародного авторитету України сприяють також численні виступи за кордоном українських виконавських колективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних музеїв. Однак потенціал України як однієї з найбільших країн Європи у сфері культурної співпраці з іншими народами ще далеко не вичерпаний. Зробити висновок про те, що суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття - характерна ознака сучасного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. перебувала в полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є як могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.