Класова війна: характерна психологія

Переходячи до «класової війни», варто зазначити, що це поняття простежується в історичній літературі впродовж століть. Воно частково базувалося на припущеннях про природу людини, частково на припущеннях про брак продуктивних можливостей Землі та засобів виробництва, щоб задовольнити потреби всіх людей, і частково на більш доречному усвідомленні того, що система ринкового капіталізму невідворотно гарантує класовий поділ та дисбаланс завдяки властивим їй механізмам – як структурно, так і психологічно.

Спираючись на твердження економіста вільного ринку Давида Рікардо про те, що «якщо зарплати повинні рости… тоді… прибутки неминуче будуть падати»[433], мусимо визнати: класовий конфлікт – структурно зумовлений, оскільки зарплати стосуються нижчих «робочих класів», а прибутки – вищих «капіталістичних класів», і як тільки один із них виграє, то інший – втрачає. Більше того, навіть Адам Сміт у своїй канонічній праці «Багатство народів» чітко описує характер збереження влади на поведінковому (психологічному) рівні, зазначаючи: «Громадянський уряд, заснований задля захисту власності, насправді заснований для захисту багатих від бідних, або для захисту тих, хто має якусь власність, від тих, хто її не має взагалі»[434].

Тим не менше, складається враження, що Сміт, Рікардо і навіть чимало сучасних економістів, які не можуть або не хочуть прийняти до уваги події теперішніх днів, вперто ігнорують справжнє застосування уряду в інтересах вищих або бізнес-класів. Навіть найбільш віддані економісти вільного ринку все ще визнають потребу існування уряду та його законодавчого апарату, який виступав би в ролі «арбітра» для того, щоб забезпечувати «чесну» гру. Стосунки на зразок «кумівського капіталізму», під якими часто мають на увазі «таємну змову» між урядовою дирекцією та, здавалося б, відокремленими корпоративними інститутами, є за своєю природою неетичними або «кримінальними».

Проте, знову ж таки, нелогічно припускати, що уряди за своєю природою – це щось інше, ніж інструмент для підтримки бізнесу, який концентрує в собі багатство країни. Бізнес-апарат насправді і є країною у своїй технічній формі, незалежно від зовнішніх заяв, буцім «демократична» країна організована в інтересах самої громадськості. Насправді ж можна стверджувати, що жоден уряд в історії ще ніколи не пропонував своїм громадянам законного місця в управлінні або законодавчій діяльності. Цікаво також, як цей міф «демократії» увіковічує себе в межах контексту сучасного капіталізму, який є втіленням давно застарілих цінностей та припущень з очевидним елітизмом у своїх намірах.

Продовжуючи, варто нагадати, як один із творців конституції Сполучених Штатів Америки Джеймс Медісон чітко акцентував на потребі пригнічення політичного інтересу тих, хто належить до нижчих класів. Він зазначив: «Якщо вибори в Англії будуть відкритими для всіх класів людей, то власність землевласників буде в небезпеці. Дуже скоро прийняли б аграрний закон. Якщо ці спостереження є дійсними, то наш уряд повинен гарантувати постійну зацікавленість країни у відсутності інновацій. Землевласники повинні мати частку в уряді для того, щоб підтримувати ці неоціненні інтереси, а також урівноважувати та перевіряти інших. Вони повинні бути встановлені таким чином, щоб захищати меншість заможних від більшості. Тому цим органом повинен бути сенат; і щоб відповідати цій меті, він повинен забезпечувати постійність та стабільність»[435].

Отже, виходячи з усвідомлення, що самій передумові глобальної «демократії» глибоко перешкоджає капіталістична система мотивації конкурентно утримати владу на рівні держави для того, щоб допомогти вищим класам зберегти політичну та, як наслідок, фінансову владу, розуміння того, наскільки всеохопна ця класова війна, стає набагато чіткішим. Мабуть, найбільш вражаючим аспектом є те, як такі механізми класового поділу існують у нашому повсякденному житті, але залишаються при цьому непомітними, оскільки вони структурно вбудовані в сам фінансовий, політичний та законодавчий апарат.