Загальні й лінгвістичні методи дослідження.

У мовознавстві термін «метод» до сьогодні не отримав однозначного трактування.

О.О.Селиванова підтримує концепцію В. Кодухова, який розмежував три складових частини теорії методу: спосіб пізнання (метод пізнання), сукупність науково-дослідницьких прийомів (спеціальні методи) і сукупність правил аналізу (прийоми аналізу) [1974]. Така диференціація розділяє спосіб пізнання, що в термінах концепції О.О. Селіванової є методологією, методом

і прийом.

Отже, метод (від гр. methodos - шлях дослідження) кваліфікується в широкому розумінні як спосіб організації пізнавальної й дослідницької діяльності науковця з метою вивчення явищ і закономірностей певного об’єкта науки; або у більш звуженому значенні як система процедур вивчення об’єкта дослідження та / або перевірки отриманих результатів.

Метод має певні процедури дослідження, які називають прийомами (наприклад, прийомом компонентного аналізу може бути дистрибутивний аналіз, аналіз опозицій, процедура членування словникових дефініцій тощо; прийомом концептуального аналізу може бути етимологічний, зіставний, морфемний аналіз). Прийом може мати статус методу залежно від забезпечення ним конкретного результату дослідження. Якщо процедура є

лише етапом іншого методу як системи, спрямованої на досягнення запрограмованого результату, вона кваліфікується як прийом.

Щодо диференціації методів як способів дослідницької діяльності, то найбільш придатним у мовознавстві є їхній поділ на загальні, які є дослідницькими операціями з явищами об’єктів будь-якої науки, і лінгвістичні, що застосовуються саме в лінгвістиці з метою вивчення її об’єкта та предмета.

До загальних методів належать спостереження, індукція, дедукція, гіпотеза, аналіз, синтез, таксономія, порівняння, формалізація, ідеалізація, експеримент, фальсифікація, моделювання тощо.

Спостереження є цілеспрямованим сприйняттям, зумовленим завданням пізнавальної діяльності, головною умовою якого є максимальна об’єктивність, що контролюється шляхом повторного спостереження або застосуванням інших методів.

Одним із різновидів спостереження є інтроспекція - самоспостереження; панівний метод у психології XIX ст., що в першій половині XX ст. був відкинутий як ознака неістинних ідеалістичних ідей.

У лінгвістиці самоспостереження на підставі інтуїції дослідника є доволі поширеним і найбільш простим шляхом перевірки гіпотез, однак головним недоліком інтроспекції є її суб’єктивність, що може призвести до неправильної оцінки досліджуваних фактів. До того ж інтроспекція може зумовити канонізацію власної гіпотези й неусвідомлену підгонку під неї матеріалу.

Індукція розглядається як метод узагальнення результатів окремих конкретних спостережень й експериментів (шлях від конкретного, одиничного до загального). У мовознавчих дослідженнях індуктивні методи застосовуються при створенні різних класифікацій мовних явищ, вивченні синкретизму, універсалій, типології та характерології мов.

Дедукція є методом переходу від загальних тверджень до конкретного умовиводу, знань про одиничне, що перебувають у логічних відношеннях слідування. У лінгвістиці дедуктивні методи використовуються щодо встановлення статусу різних мовних одиниць, належності їх до певної частини мови, розряду, категорії за умови визначення загальної кваліфікації ознак статусу, частини мови, розряду, категорії і т. ін.

Гіпотеза є побудовою припущення щодо ознак, закономірностей, способів існування і т. ін. досліджуваного об’єкта. Вона є варіантом можливого розв’язання проблеми, висувається апріорно й потребує перевірки та підтвердження. Подальший аналіз проблеми підтверджує гіпотезу, перетворюючи її на наукову теорію, або спростовує її, хоч існують гіпотези, які не можна підтвердити чи спростувати. Вони так і залишаються гіпотезами (наприклад, гіпотези походження мови, ностратичної макросім’ї, нативізму).

Аналіз і синтез як загальнонаукові методи являють собою діалектичну

єдність протилежностей: перший передбачає розділення цілого на частини й

опис кожної з частин і зв’язків між ними, другий - поєднання частин у цілісну систему. Таксономія є методом класифікації досліджуваних явищ і передбачає їхню диференціацію відповідно до принципів двозначної логіки за єдиним параметром. Класифікації можуть мати різні параметри. У такому випадку кожне явище матиме набір ознак, кожна з яких представлятиме лише один параметр диференціації, тобто скільки висунуто параметрів класифікації, стільки встановлюється диференціацій. За умови використання принципів багатозначної логіки кожна одиниця таксономії має комбінаторику ознак, причому деякі з них визначаються за принципом наявності / відсутності.

Порівняння використовується з метою вияву спільних і специфічних ознак двох явищ, розбіжностей між ними за певними параметрами. У мовознавстві порівняння є базою порівняльно-історичного, зіставного, типологічного й ін. методів.

Формалізація як загальнонауковий метод ґрунтується на встановленні

відповідності досліджуваних об’єктів, їхніх ознак і відношень до сталих, добре доступних для огляду й можливих для ототожнення матеріальних конструкцій, які дають змогу виявити й фіксувати сутнісні особливості предмета вивчення. Формалізація передбачає використання метамови опису. У мовознавстві такими метамовами є мови формальної логіки, мова семантичного запису, різні типи lingua mentalis (мови думки), зокрема, пропозиційна, фреймова, ситуаційного представлення і т. ін. Ідеалізація є процесом мисленнєвого творення ідеалізованих об’єктів на підставі припущення тотожності ідеальної моделі й реального зразка, формулювання ідеалізованих припущень. Вона представляє результат пізнавальної діяльності дійсного стану речей і є важливим засобом створення наукових теорій. У мовознавстві результатом ідеалізації є моделі семіозису, знака, комунікативної ситуації, дискурсу тощо.

Експеримент передбачає емпіричну перевірку гіпотези на практиці, розв’язання проблеми досвідним шляхом на підставі анкетування, опитування, вимірювання, статистичного аналізу й обробки отриманих результатів. У мовознавстві широко застосовується асоціативний експеримент, різні методики експериментальних фонетичних, психолінгвістичних, нейролінгвістичних досліджень, фальсифікація полягає в навмисному висуненні хибної гіпотези задля встановлення об’єктивних закономірностей або взагалі доведення хибності гіпотези шляхом її емпіричної перевірки, адже всяка гіпотеза повинна припускати можливість свого спростування. Принцип фальсифікації є фундаментальним у методологічній концепції К. Поппера, який відкинув запропонований логічними позитивістами принцип верифікації, оскільки емпірична перевірка через її індуктивність не може служити остаточним доказом. Моделювання є сукупністю способів ідеалізації й абстрагування, аналізу й синтезу з метою мисленнєвого й формалізованого представлення об’єктів (оригіналів) дослідження та вивчення на підставі цього представлення відповідних явищ, ознак, процесів, зв’язків, передбачення та з’ясування закономірностей існування й функціонування об’єктів. Моделювання застосовується за умови неможливості чи ускладненості дослідження оригіналів у природному середовищі для визначення їхніх характеристик, оптимізації управління й

користування об’єктами, для перевірки гіпотез тощо. Моделлю є будь-яка система, що має мисленнєве представлення, матеріально реалізується і має

здатність заміщати об’єкт дослідження так, щоб його вивчення надало нову

інформацію про цей об’єкт [Алефиренко 2005, 14-15]. Метод моделювання

попри всю його універсальність має певні обмеження. Ю. Апресян підкреслює, що успішно моделюються ті властивості об’єкта, які пов’язані з його структурною організацією. Він окреслює моделі мовленнєвої діяльності, моделі дослідницької діяльності лінгвіста та метамоделі, об’єктом моделювання яких є вже наявний лінгвістичний опис [1966, 79, 99-113]. А.Баранов характеризує такі типи моделей теоретичної лінгвістики: компонентні (із чого складається X); прогностичні (передбачують поведінку X у різних обставинах); імітувальні (зовнішньо поводитися, як X); діахронічні (як і чому змінюється X із плином часу) [2003, 9].

Лінгвістичні методи використовуються з метою дослідження мови, продуктів мовлення та мовленнєвої діяльності, є спеціальними і мають власну специфіку, на відміну від методів інших наук. Процес упорядкування лінгвістичних методів мав два етапи: перший був становленням власне лінгвістичних методів, другий - використанням методів інших наук щодо аналізу мови та її продуктів, зважаючи на домінування принципу експансіонізму в мовознавчих дослідженнях і прагнення до всеєдності наукових знань, яке спостерігалося, вже починаючи з 20-х p. p. XX ст. і набуло свого апогею у другій половині XX ст., хоч на застосуванні щодо лінгвістичних розробок доробку природничих наук, психології, логіки, математики й ін. ґрунтувалися окремі напрями науки про мову значно раніше.

Систематизація загальних лінгвістичних методів у мовознавстві здійснювалася відповідно до різних напрямів або аспектів мовознавства. Так, Б. Головін розрізнює вісім загальних методів лінгвістичного дослідження: описовий, порівняльно-історичний, історичний, зіставний, структурний, стилістичний, кількісний, автоматичного аналізу [1983]. В. Кодухов називає основними лише три методи: описовий, порівняльний і нормативно-стилістичний, указавши на можливість варіювання залежно від особливостей досліджуваних явищ і конкретних завдань [1974, 218]. У спеціальній праці, присвяченій методам

лінгвістичних досліджень, як головні розглянуто лінгвогенетичні, лінгвогеографічні, структурні й типологічні методи [Общее языкознание 1973]. У сучасних працях методи поділяються залежно від напрямів і способів аналізу мовних явищ.

М. Алефіренко виокремлює методи лінгвістичної компаративістики (порівняльно-історичний, історико-порівняльний, зіставно-порівняльний), структуральні методи і лінгвостатистичний [2005, 340-397]. Український мовознавець Ю. Карпенко розподіляє методи мовознавства за метою дослідження мови на описові (експериментальний, дистрибутивний, статистичний) і реконструктивні (порівняльно-історичний, метод внутрішньої реконструкції), за способом дослідження - на синхронічні й діахронічні; за шляхами досягнення мети - на індуктивні й дедуктивні [2006, 16-17]. Л. Іванова мовознавчі методи диференціює на описовий, порівняльний, зіставний, функціональний і математичні [2006, 229-301]. М. Кочерган розрізнює описовий, порівняльно-історичний, метод лінгвістичної географії, зіставний, структурний, соціолінгвістичні, психолінгвістичні й математичні методи [2003, 360-404].

О.О. Селіванова найбільш загальними лінгвістичними методами, які

можна назвати парадигмальними, оскільки вони позначили зміну домінанти

наукових парадигм, визначає порівняльно-історичний, структурний, функціональний і конструктивний. Кожний із цих методів має розгалужену систему прийомів дослідження й опису мови. До того ж окремими методами мовознавства (міжпарадигмальними) можна вважати такі, що ґрунтуються на поєднанні методологічних засад парадигмальних методів, однак виокремлюються за специфікою процедур чи за загальним підходом до аналізу мовних явищ. Так, типологічний і зіставний методи перенесли процедури порівняння на зіставлення різних мов у розрізі синхронії, властивої структурним методам, тобто виникли на межі двох наукових парадигм. Описовий метод можна віднести як до структурних, так і до функціональних методів за принципом синхронічного опису. Окремо варто розглядати методи маргінальних галузей, як-от: психолінгвістичні, соціолінгвістичні, етнолінгвістичні. Чимало методів і методик сучасної лінгвістики є комплексними і комбінують процедури багатьох базових методів і методик маргінальних галузей. Приміром, концептуальний аналіз

застосовує етимологічний, компонентний, дистрибутивний, валентнісний, контекстологічний, текстово-інтерпретаційний аналіз, процедури конструктивного методу, методику асоціативного експерименту, можливо, опитування, анкетування, спостереження тощо. Отже, всі методи сучасного мовознавства можна диференціювати на парадигмальні, міжпарадигмальні, маргінальні й комплексні, або комбіновані.