Ключові поняття лінгвометодології: методологія, парадигма, епістема.

Методологія лінгвістичних дисциплін

Тема 1. Основи лінгвістичної методології.

Лінгвометодологія

На думку О.О. Селіванової, на початку XXI ст. у лінгвістичних студіях значно посилився лінгвофілософський компонент, що звичайно, зумовлене прагненням переглянути загальні підходи і принципи дослідження мови, визначитися стосовно її ролі в житті людини, соціумі, культурі; з’ясувати функціональну природу мови як семіотичної системи і, врешті-решт, упорядкувати й виробити відповідний новому парадигмальному просторові інструментарій її дослідження.

Усе це зумовлює нагальну потребу виокремлення особливої галузі мовознавства - лінгвометодології.

Лінгвометодологія, за О.О. Селівановою, визначається як самостійна галузь теоретичного знання, яка, що проектується в загальну методологію - учення про способи пізнання й осмислення дійсності й формування внутрішнього рефлексивного досвіду людини, а також про дослідницькі настанови, принципи та процедури аналізу об’єктів різних наук.

Отже, лінгвометодологія спрямована на з’ясування природи мови у співвідношенні зі свідомістю її носіїв, соціумом, культурою, дійсністю, комунікацією, процесами пізнання світу, а також на формування інструментарію, засад і способів опису й аналізу мови та її продуктів.

Об’єктом лінгвометодології є системи трактування мови, мовлення, мовленнєвої діяльності, які грунтуються на світоглядних і пізнавальних настановах, способах, принципах і процедурах їхнього дослідження, що склалися в межах певних мовознавчих течій, шкіл, розвідок окремих лінгвістів.

Предметом цієї галузі є пізнавальне спрямування й організація досліджень мови та її продуктів.

Головними завданнями лінгвометодологіїє: 1) розгляд еволюції методологічного простору лінгвістики, починаючи з часів античності; 2) з’ясування співвідношення методології, парадигми, епістеми; 3) вияв у наукових мовознавчих парадигмах і школах світосприймальних домінанат (епістем), специфіки оцінок пізнавальної природи людської свідомості, її взаємодії зі світом дійсності; 4) визначення предмета й об’єкта мовознавчих досліджень; 5) обґрунтування зв’язку пізнавальної здатності людини з мовою й мовленням, процесами комунікації; 6) з ’ясування напрямів взаємної детермінованості мови, свідомості її носіїв, соціуму, культури, комунікативної діяльності; 7) інвентаризація й систематизація дослідницьких принципів у ракурсі різних епістем і парадигм; 8) упорядкування лінгвістичних методів у розрізі наявних у лінгвістиці епістем; 9) розробка способів оцінки достовірності отриманих результатів лінгвістичного пошуку; 10) оцінка сукупності проблем мовознавства, які потребують розв’язання; 11) вияв причин методологічного еклектизму лінгвістичних теорій і шкіл; 12) пошук виходу зі станів методологічної кризи в лінгвістиці тощо.

Ключові поняття лінгвометодології: методологія, парадигма, епістема.

Насамперед треба зауважити, що методологічна невизначеність сучасних мовознавчих досліджень почасти пояснюється багатозначністю термінів «методологія» і «наукова парадигма», а також їхнім ототожненням.

У загальнофілософському розумінні методологія (від гр. methodos - шлях дослідження і logos - слово, вчення) є способом пізнання й осмислення

об’єктивної дійсності та процесів формування й упорядкування внутрішнього

рефлексивного досвіду людини. Методологія визначає світоглядну позицію

дослідника та впливає на розуміння ним природи об’єкта своєї науки, співвідношення предмета, об’єкта й суб’єкта дослідження, установлення науковцем загальної стратегії вивчення об’єкта тощо. Аналіз різноманітних

світосприймальних і пізнавальних концепцій здійснюється в межах філософського вчення, яке також отримало назву методології.

У філософському енциклопедичному словнику методологія визначається як «система принципів і способів організації й побудови теоретичної та практичної діяльності, а також учення про цю систему» [1989, 359]. Деякі дослідники підкреслюють креативну настанову методології, яка не лише систематизує наявні принципи та способи наукового дослідження, а й розробляє нові підходи та засади.

Еквівалентом загальнофілософської методології є поняття епістемології,

що є теорією наукового пізнання, яка досліджує природу, способи й методи

пізнання й оцінює їхню достовірність, можливості перевірки правильності теорії тощо.

У конкретній науці на основі загальнофілософської методології виформовуються системи дослідницьких принципів та способів аналізу власного об’єкта, що становлять методологію цієї наукової галузі. До того ж

кожна з таких систем також метонімічно позначається терміном «методологія». Нерідко поняття методології, здебільшого в позитивістській

традиції, звужується лише до сукупності процедур і технік аналізу певної науки, що, на наш погляд, збіднює саме розуміння методів дослідження, які,

безперечно, ґрунтуються насамперед на загальних пізнавальних принципах

дослідження об’єкта й розумінні його природи. Слідом за Ю. Степановим, І. Арнольд пропонує розрізняти методологію, метод і методику: перша є

«застосуванням до процесу пізнання принципів світогляду, тобто співвіднесення отриманих даних з іншими фундаментальними науками і в першу чергу з філософією», метод є підходом до матеріалу, його систематизацією та теоретичним осмисленням; методика розглядається як спосіб пошуку нового матеріалу, тобто сукупність прийомів спостереження, експерименту й опису [1991,8-9].

Протягом усього розвитку лінгвістики науковцями було використано різні типи загальнофілософської методології, що визначали семіотичну, когнітивну, функціональну природу мови, взаємну детермінованість їїкультурою, соціумом, етносвідомістю, життєдіяльністю етносу. Ці типи здебільшого еклектично поєднувалися в лінгвістичних ученнях певного напряму, школи, окремих науковців, що було результатом або коригування моделі чи концепції мови самим об’єктом, або непослідовності й суб’єктивізму висунутої теорії.

Зважаючи на домінування в сучасних мовознавчих студіях терміна «парадигма», яким нерідко замінюють методологічну базу лінгвістичних досліджень, треба визначитися з відмінністю цих важливих понять.

Наукова парадигма (від гр. paradeigma - приклад, зразок) також уживається в кількох значеннях, як-от: 1) способу пізнання й усвідомлення світу, що визначає загальні принципи дослідження об’єкта в різних науках;

2) представлення об’єкта науки в ракурсі понятійного апарату та процедур

опису й аналізу певної течії, наукової школи (дескриптивістська, генеративна

парадигма в мовознавстві); 3) зразка наукових уявлень і дій у певний період

або на певній території (європейська, азіатська або західна, східна наукова

парадигма; американська, європейська, радянська наукова парадигма і т. ін.).

Поняття парадигми відоме ще з часів античності. Протягом багатьох століть воно використовувалося переважно на позначення зразка словозміни в метамові лінгвістичного опису.

У 1961 р. американський соціолог Т. Кун у книзі «Структура наукових революцій» висунув концепцію розвитку науки як процесу революційних перетворень, маючи на увазі природничі науки. Ці перетворення полягають у різкій зміні стилів наукового мислення, створенні нових категорійних ієрархій і методик аналізу об’єкта. Дослідник запропонував нове тлумачення терміна «парадигма» з атрибутом «наукова», зазначивши, що межа наукових знань зумовлюється загальною культурою соціуму, а наукова парадигма є визнаним усіма зразком наукових знань і дій у певний період, у відповідному суспільстві, які дають модель постановки проблем і їхнього розв’язання в науковій спільноті [1977, 31]. На його думку, парадигма є джерелом методів, проблемних ситуацій і стандартів вирішення, прийнятих на певному етапі розвитку. Приблизно в такому самому значенні термін «наукова парадигма» застосовується в наукознавстві, філософії, лінгвістиці тощо.

У лінгвістиці наукова парадигма набуває значення підходу до розгляду

мови, сукупності принципів її дослідження, прийнятих у певній мовознавчій

спільноті. М. Алефіренко зазначає, що в сучасній лінгвістиці наукова парадигма - це панівна на кожному етапі історії лінгвістичних учень система

поглядів на мову, яка визначає предмет і принципи лінгвістичного дослідження відповідно до культурно-історичного й філософського контексту епохи [2005, 18].

Мовознавці бачать історію лінгвістики як послідовну зміну домінанти (або співіснування, згідно з концепцією швейцарського лінгвіста П. Серіо) трьох або чотирьох головних наукових парадигм [Тураева 994, 105-115; Кубрякова 1995; 2004, 41-57; Алефиренко 2005, 17-21]:

1) генетичної (порівняльно-історичної, еволюційної), яка набула особливої ваги у мовознавстві XIX ст., керувалася принципами історизму, діахронічного розгляду мови, почасти - емпіризму, психологізму й аналогійності, була спрямована на дослідження еволюційних змін мов, закономірностей розщеплення прамов, генетичної близькості мов світу;

2) таксономічної (системно-структурної), що домінувала в першій половині XX ст. і ґрунтувалася на принципах синхронічності лінгвістичного опису, онтологічного дуалізму інваріантів і варіантів мовних одиниць, системності мови, її рівневої ієрархії, наявності системних відношень на всіх мовних рівнях, а також була редукціоністською, логіцистичною й реляціоністською (спрямованою лише на мову, її структурну організацію без урахування зовнішніх чинників, зокрема, й людського);

3) прагматичної (комунікативно-функціональної), становлення якої відбулося у другій половині XX ст. і позначилося на переорієнтації лінгвістичних досліджень на аналіз людського чинника в мові (антропоцентричність – В.П.), діяльнісної та телеологічної поведінки мовної системи в комунікативному середовищі (мова почала розглядатися як знаряддя досягнення людиною успіху, оптимізації інтерактивних відношень мовців у комунікативній ситуації, різних типах дискурсу);

4) когнітивної (або когнітивно-дискурсивного), спрямованої на пояснення постійних кореляцій і зв’язків між мовою, мовними продуктами, з одного боку, і структурами знань, операціями мислення та свідомості, з іншого.

Спосіб переходу від однієї парадигми до іншої лінгвісти представляють

по-різному: як коливання маятника (П. Паршин), як коловий рух (Д. Руденко), як послідовну зміну (3. Тураєва), як рух по спіралі (Ю. Степанов), як співіснування за умови домінування однієї чи двох парадигм (О. Кубрякова).

М. Алефіренко зазначає, що панування тієї чи іншої парадигми зберігається, допоки несумісні з нею мовні факти не руйнують її методологічної доктрини. Накопичення суперечностей у певній парадигмі зумовлює зародження елементів нового знання, формування різних наукових напрямів, а згодом - кризову ситуацію, у результаті якої руйнуються підвалини старої парадигми закладається підґрунтя нової [2005, 27].

О.О. Селіванова: Як здається, при переході від однієї парадигми до іншої ніякого процесу руйнації не відбувається. До того ж методологічна доктрина парадигми є здебільшого еклектичною, тому власне методологічне підґрунтя парадигми не знищується, а зазнає певної модифікації з боку доктрини нової парадигми (пор. вплив структурно-системної парадигми на компаративістські дослідження). На наш погляд, нова парадигма не будується на уламках старої, а виникає на іншому ґрунті, в межах по-іншому

налаштованих угруповань наукової спільноти (шкіл, течій) і, безперечно, за

умови домінування, впливає на попередню (пор.: «традиційні, точніше, більш

ранні наукові парадигми зазнали суттєвих змін і перетворилися на цілком

сучасні. Насамперед маємо на увазі зближення порівняльно-історичного й

системного мовознавства» [Алефиренко 2005, 26]).

Отже, найбільш реалістичним описом способу переходу від однієї парадигми до іншої є положення О. Кубрякової про зміну домінанти, адже

актуальним завжди залишається весь доробок мовознавства, який «переплавляється» (= переглядається в нових ракурсах) з огляду на перерозподіл пріоритетів у дослідників мови.

За словами В. Вернадського, «кожне покоління наукових дослідників шукає і знаходить в історії відображення наукових теорій свого часу. Рухаючись уперед, наука не стільки створює нове, але неминуче переоцінює старе, пережите» [1922, 112].

Поки нова парадигма не набере достатньої ваги, вона зазнає утисків із

боку представників попередньої. Так відбувалося при переході до лінгвістичного функціоналізму, і так само сьогодні відбувається становлення когнітивно-дискурсивної парадигми. Обстоювання мовознавцями власної консервативної позиції нерідко існує на тлі проголошення концепції «чистої лінгвістики» і відмежування від міждисциплінарних досліджень. Такий стан справ іронічно прокоментував А. Кібрик у статті «Лінгвістичні постулати»: «Важко уявити собі більш кастову, масонську науку, ніж лінгвістика. Лінгвісти постійно від чого-небудь відмежовуються. Улюблений спосіб знищити ідейного супротивника — проголосити: «Це не лінгвістика». Однак таке явище є лише тимчасовим тактичним обмеженням, тактичним вивертом, а не суттю справи, не природою речей» [1983, 27].

У межах будь-якої з наведених вище парадигм існували й існують течії, наукові школи, які нерідко мають різну методологічну орієнтацію. Це підтверджує те, що наукова парадигма є, так би мовити, своєрідною «парасолькою», під якою можуть перебувати методологічно різні напрями й течії, що зумовлює встановлення цілком позитивного для будь-якої концепції дискусійного тла, яке сприяє дальшому парадигмальному розвиткові та прогресу науки в цілому.

Сучасний парадигмальний простір лінгвістики представлений співіснуванням двох домінантних парадигм: прагматичної та когнітивної, адже сьогодні увага дослідників насамперед зосереджена на мові як знарядді комунікації та впливу, з одного боку, і когніції та концептуалізації, з іншого. До того ж процеси функціонування мови в комунікації опосередковані когнітивними операціями свідомості, що створює підґрунтя для дослідження їх у взаємодії.

А. Ченкі розглядає взаємну доповнюваність функціональних і когнітивних досліджень: «Найчастіше точки зору двох сторін доповнюють

одна одну: головний фокус функціоналістів - спрямований на взаємодію комунікативних чинників, які впливають на структуру мови, а когнітивісти

зосереджуються на чинниках мисленнєвої діяльності» [1997, 7]. Його колега

Я. Ньютс також наполягає на синтезі когнітивного й функціонально-прагматичного підходів до мови: «Розробка моделі когнітивної системи і процесів, відповідальних за мовну поведінку, повинна здійснюватися з огляду на прагматичну перспективу й функціональне підґрунтя» [Nuyts 1992, 83].

Синтез означених парадигм [Кубрякова 1997, 12; Хомский 1995] зумовлює становлення нової когнітивно-дискурсивної лінгвістичної парадигми, орієнтованої не лише на способи представлення знань у мові, а й на комунікативну компетенцію мовця й адресата, дискурсивні чинники вибору тієї чи іншої мовної форми маніфестації знань у тексті чи комунікативній ситуації.

На початку нового тисячоліття відбувається зміна ставлення лінгвістичної спільноти до співвідношення наукових парадигм: якщо історію

XX ст. характеризували як історію перманентного методологічного повстання у формі послідовних теоретичних переворотів [Паршин 1996, 19], то XXI ст. може стати часом терпимості до різних стилів лінгвістичного мислення й поєднання їхніх найкращих здобутків.

Сьогодні до мовознавчих студій усе активніше проникають принципи

синергетики, що постулюють погляд на мову як синергетичну суперсистему,

нелінійну, нерівноважну, детерміновану зсередини й ззовні, яка перебуває у стані переходу від хаосу до порядку й далі - до нового порядку через взаємодію деструктивних тенденцій і параметрів самоорганізації цієї суперсистеми. Самоорганізація здійснюється шляхом спільного функціонування елементів і підсистем, які кооперуються задля збереження системи.

Такий погляд є якісно новим рівнем системного аналізу об’єкта науки, а в мовознавстві отримує назву лінгвосинергетики, яка має на меті представити мову, мовні продукти у взаємній детермінованості різних суперсистем (буття, культури, етносвідомості, соціуму тощо).

Іноді наукову парадигму підміняють одним із головних принципів дослідження мови (наприклад, пор.: антропоцентризм багатьох лінгвістичних

течій і децентрованість суб’єкта у критичному дискурс-аналізі). Антропоцентризм навіть вважають над- або суперпарадигмою: «це зумовлене тим, що концепції, що були в її складі, все більш очевидно себе переростали й перетворилися на самостійні лінгвістичні парадигми. Найбільш виразно сприймаються контури таких наукових парадигм, як когнітивна лінгвістика, психолінгвістика, лінгвокультурологія, комунікативна лінгвістика, прагмалінгвістика» [Алефиренко 2005, 25].

Важливим поняттям лінгвометодології є епістема (від гр. episteme -

пізнання). Поняття було введене М. Фуко у 60-ті p. p. XX ст. на позначення

погляду на співвідношення слів і речей у свідомості певного угруповання у процесі еволюції науки. Сьогодні поняття розширило свій зміст і використовується зі значенням головного принципу сприйняття світу і внутрішнього рефлексивного досвіду людини. Епістема є ключовим принципом методології, що визначає кваліфікацію природи досліджуваного

об’єкта під кутом зору пізнавальних і світосприймальних засад відповідної

епістемології. І. Штерн наголошує, що епістема як «світосприймальна домінанта є специфічною для кожного історичного періоду; вона формує

певну методологію наукового, зокрема, гуманітарного дослідження» [Штерн

1999, 124].

Докладну характеристику головних наукових парадигм лінгвістики див. в інтернеті за підручником О.О. Селіванова. Сучасна лінгвістика: напрями і проблеми.