Економічна діяльність і мораль

Християнська мораль і господарська діяльність.

Релігія як світогляд та ідеологія є істотною складовою частиною світової культури, а отже, вона не може стояти осторонь від певного трактування господарської і підприємницької діяльності людини, яку за своєю традицією опікає, оберігаючи її духовну чистоту.

До недавнього часу про позитивний вплив релігії на підприємницьку діяльність не могло бути й мови. Зараз же, коли відбувається розгортання ринкових відносин, активізація підприємництва, слід враховувати всі фактори впливу на людину — не тільки соціально-політичні, економічні, соціально-психологічні, національно-етнічні (ментальні), а й релігійні. Для цього треба звернутися до історії релігії та до її моральних спрямувань.

Серед християнських конфесій існують православний, католицький і протестантський типи «економічної» людини. Причому останній, тобто протестантський тип, мав ряд різновидів: пуританський, лютеранський, кальвіністський, квакерський та ін.

Згідно з відомим російським філософом С. М. Булгаковим, економічний тип людини, господарник, підприємець у християнстві визначаються зовнішнім тягарем господарської необхідності, бо самі апостоли Христові повинні були рибалити (як і сам апостол Петро), займатися виробництвом наметів, але цей тягар сприймався як послуга Богові, як християнський послух. І ця релігійна установка (аскеза) визначає духовно-моральний тип господарника, який повинен проводити своє господарське служіння з почуттям релігійної відповідальності. І цю етику праці не можуть замінити ніякі інші — гуманістичні чи комуністичні ідеали й лозунги. «Комунізм, — писав С. М. Булгаков, — створює нове рабство для народу, з примусовою працею, у якому свобода належить тільки правлячому класові або партії». Але ми знаємо з економічної науки, наскільки рабська праця стоїть нижче вільної праці у її суто господарському економічному відношенні. Вільна й господарська праця разом з дисципліною праці дається тільки християнством*. Відомо, що релігійна мотивація праці притаманна й іншим релігіям (іудаїзму, ісламу, буддизму і навіть язичництву), однак вільна в моральному відношенні людина, як і вважав С. М. Булгаков, народжується тільки в християнстві, рівним чином, як вільний громадянин з’являється в історії лише завдяки християнській свободі. Однак, історично серед народів Сходу протягом тисячоліть православ’я мало перевагу аграрного типу господарювання з слабо вираженим промисловим і фінансовим капіталізмом. Ось чому відносно капіталізму воно поділяло разом із Західною церквою негативне ставлення до стягнення процентів з капіталу, яке з презирством розглядалось як лихварство.

Щоправда, Візантія (близький сусід і партнер підприємництва та торгівлі Київської Русі) не знала прямих канонічних заборон стягування процентів, як це було в Римсько-католицькій церкві, ось чому і не було потреби робити спеціальні канонічні відступи для того, щоб визнати накладання процента на капітал, як само собою зрозумілі відносини. Землеробський побут, відповідно до особливостей національного характеру, природи та клімату, знайшов відбиток християнського культу в святах, приурочених до господарських акцій. Цим самим вносилося багато світла, тепла, релігійної поезії в господарський побут, звільняючи його від химерної прози, яка характерна для промислового виробництва.

Однак треба пам’ятати, що розвиток господарських форм є не стихійний, а закономірний процес, природна необхідність його примусово зумовлює волю господарського суб’єкта. Таким є відношення православ’я до індустріалізації й урбанізації сучасного життя, науково-технічного прогресу. Якщо його неможливо змінити через господарську доцільність, то не лишається нічого іншого, як переосмислити цей процес по-християнському й облагородити його, зробити його з організації експлуатації нивою загальнолюдської праці; замість служіння похоті і грошолюбству направити на служіння вищим цілям людства і християнської любові. Тут доречним є запитання загального характеру: чи має православна філософія господарства загальний есхатологічний смисл (віра в релігійний кінець світу і покарання грішних), чи вона спрямована лише на добування хліба насущного на кожен день?

На це питання намагався дати відповідь відомий російський філософ М. Ф. Федоров. На його думку, господарює не індивід, а людство, причому окремі зусилля і досягнення людей підсумовуються в загальний результат людського оволодіння природою. Людина здійснює своє історичне призначення — стати володарем Всесвіту, розкриваючи його таємниці і підкоряючи їх своїй волі. У господарській праці, в підприємництві твориться загальна справа усього людства. В господарстві взагалі розкривається космізм людини, його покликання і міць; у ньому людина живе одним життям зі світом, як у потребах, так і в виробництві. Оволодіння силами природи, «регуляція природи» має для себе виправдання тільки через участь синів людських, які виконують справу Божу у всезагальному воскресінні своїх батьків. Якщо ця справа не буде завершена синами людськими, вважав М. Федо­ров, то вона буде завершена волею Божою в ім’я осудження тих, хто не справився зі своїм завданням.

На завершення цього розділу нагадаємо ще слова російського письменника-психолога Ф. М. Достоєвського. Він казав, що православ’я — це російський соціалізм. У ньому поєднується натхнення любові і соціальної рівності, які, на жаль, відсутні у світському соціалізмі.

Християнство, незважаючи на свої вади, стоїть вище класового поділу з його обмеженістю й егоїзмом. Воно не пов’язане з якою-небудь визначеною системою господарської організації. Православ’я не стоїть на захисті приватної власності як такої. Православ’я не захищає також капіталістичної системи господарювання (як і соціалістичної). Є найвища цінність у людині, при висвітленні якої православ’я спроможне дати порівняльну оцінку різним формам господарювання — це свобода особи, правова і господарська. Найкращою з господарських форм, як би її не називали, є та, яка найбільш ефективно її забезпечує.

Ісламська концепція відношення до закону вартості. Вибір господарювання демонструє фундаментальну рису ісламського шаріату. Він є умовою формування обов’язку та відповідальності. Об’єктом вибору є приватна власність. Вона служить основою, на якій ґрунтується вільний вибір у сфері економічної активності.

Індивід, як вважають ісламські модерністи, повинен володіти трьома правами підприємницької діяльності:

1)правом споживання;

2)правом розпоряджатися власністю на свій розсуд;

3)правом вкладання її з метою збільшення її обсягів.

За ісламською традицією виділяють два види прибутку:

1)від праці;

2)від капіталу.

Людина примножує своє багатство особистою працею або шляхом участі свого капіталу в праці іншого. На думку мусульманських теологів, мудрий божественний законодавець дозволяє отримувати прибуток з капіталу. Виробничі відносини, вважають вони, повинні будуватися на такій основі: по-перше, оцінка живої праці й оцінка капіталу, як накопиченої праці; по-друге, допускається спільна участь цих елементів виробництва в сільському господарстві. В цьому плані є законним (за шаріатом) як прибуток від праці, так і прибуток від капіталу.

Однак ще й до сьогодні серед мусульманських богословів точиться полеміка з приводу допустимості чи гріховності створення в мусульманських країнах банківської системи. Ця полеміка пов’язана з тим, що, з одного боку, існує заборона стягувати позичковий процент («рибу»), а з іншого боку — заборона на змертвіння капіталу. Пояснення щодо цього конфлікту дав у 1899 p. Муфтій Мухамед Абло з Єгипту: банківські внески і стягування з них процентів не належать до акції лихварства, яке є богохульним.

Нерідко нові за змістом явища сприймаються як продовження і розвиток мусульманської традиції середньовіччя. Такими є, наприклад, комерційні об’єднання, що діють на релігійно-общинній основі (торговельні будинки, фінансові підприємства тощо).

Буддизм і його зв’язки з господарською діяльністю.

Буддизм дуже поширений у країнах далекого Сходу, південної і південно-східної Азії, серед бурятів і калмиків. Бурятська економіка базується на простоті і відсутності всілякого примусу.

Для європейського бізнесмена буддійський спосіб життя здається чудом через дивовижну раціональність своєї моделі: виключно малі витрати й задовільні результати. Головним для буддизму не є вибір між економічним зростанням і традиційною стагна­цією бізнесу, а вибір своєрідного «середнього шляху», «проміж­ної економіки» між матеріальною забезпеченістю та традиційною духовністю.

Буддистам здається вкрай неекономічним і нераціональним складний покрій європейського одягу, добірний інтер’єр у сучасній квартирі, витончений кухонний посуд, столове приладдя та багато інших атрибутів європейського способу життя. В основі буддійської економіки, як і в основі проміжної, спрощеної технології, лежить виробництво товарів з місцевих матеріалів і для місцевого споживання.

Безрозсудна експлуатація природних багатств, вважають буддисти, є актом насильства над природою, яке веде до насильства над людьми, тобто буддійська економіка максимально екологічна.

У ряді сект буддизму, як наприклад, в японській секті сінсю (що має назву «буддійський протестантизм»), догматична сторона релігії відійшла на другий план, настало «усуспільнення» реформ цієї древньої релігії. Однак найвище соціальне становище в буддійському суспільстві має не бізнесмен, а людина, що заглиблюється в себе, займається самоспогляданням буддійської «самадхи»: перед ним падають ниць і власник фабрики, і університетський професор, і міністр. Буддизм фактично гальмує зростання національної буржуазії, майнове розшарування сільських жителів, пролетаризацію їх низів, поповнення найманої армії праці. Опинившись у скрутному становищі, людина йде не в бізнес, а в монастир, де може одержати мінімально необхідне для підтримки свого життя.

Незважаючи на актуальність, перспективність підприємства, в суспільній свідомості укорінились і діють ряд помилок відносно моральних основ підприємництва, які часом призводять до нігілістичного ставлення до останнього. При цьому помиляються як прибічники ідеї «капіталізму» в підприємництві, так і ідеї «соціалізму». Одні «марновірства», як заявляв зарубіжний філософ Ю. Бохенський, властиві обом сторонам, інші ж виявляються тільки у однієї з дискутуючих сторін.

До числа загальних помилок відноситься «економізм» — вірування в те, що задоволення матеріальних потреб автоматично приводить до задоволення всіх інших потреб, дає людям щастя і моральне задоволення. Друга помилка полягає в ототожнюванні власника капіталізму і підприємця. В середині минулого століття підприємець дійсно здебільшого і був власником капіталу. Цей вид підприємництва є характерним і для колишніх країн СРСР, які зараз перебувають на перехідному етапі. Що ж до розвинених капіталістичних країн, то там відбувся розподіл праці між підприємцем і власником капіталу: підприємець об’єднує воєдино різні фактори, які власне і створюють підприємство (капітал, винахідництво, науку, споживачів, ресурси, державу і т. п.), закладає підприємство, керує ним і т. д., тоді як капіталіст — це той, хто надає підприємцю засоби виробництва.

Ще одна помилка полягає в тому, що нібито все розмаїття підприємств зводиться лише до двох видів — капіталістичних, якими управляють капіталісти, та соціалістичних, якими управляють робітники, а в дійсності державні бюрократи.

Насправді ж підприємства можуть керуватися:

1. Капіталістами. 2. Робітниками. 3. Винахідниками. 4. Спожи­вачами. 5. Громадою. 6. Державою.

Більш того, бувають підприємства, якими одночасно можуть керувати представники двох, а то й кількох суспільних укладів. У загальному випадку, допускаючи лише 6 суб’єктів підприємництва, які діють у парі, ми можемо мати не два, як вважалося, а 64 типи економічного устрою підприємства.

До числа помилок належить і думка про те, що тільки капіталісти (акціонери і т. п.) мають право керувати підприємствами. На цій помилці виникають і дві інші хибні точки зору: перша полягає в тому, що все можна купити, і друга — що володар власності може розпоряджатись нею без будь-яких обмежень. Цей погляд та його передумови відносяться і до сфери етики, а тому не підлягають науковій оцінці.

Але тут існує певна проблема, яка полягає в тому, що капіталізм за своєю природою, самою логікою відносин купівлі-продажу, веде до визнання людини річчю, яку можна купити, розпоряджатися нею як завгодно, а це вже суперечить загальноприйнятим нормам моралі. Існує ряд помилок, які виникають на ґрунті вульгарного розуміння марксизму, а саме:

— капіталіст не бере безпосередньої участі у виробництві, а тому його прибуток (проценти і т. п.) є крадіжкою;

— єдиними експлуататорами робітників є капіталісти. Там, де при владі не перебувають комуністи, там влада належить капіталістам.

У дійсності ж, коли навіть капіталіст і не брав участі у виробництві, то частину прибутку (проценти і т. п.) він отримує як компенсацію за вкладений капітал (адже ніхто не може бути противником того, щоб на вкладені в банк гроші нараховувались проценти).

Головними експлуататорами трудящих можуть бути не тільки капіталісти, а й держава, чиновники, командно-адміністративна система. Досить згадати, що ряд країн, де при владі знаходяться партії ліберального типу (Швеція, Данія, Іспанія, Швейцарія та ін.), проводять соціальну політику стосовно своїх громадян, яка не вкладається в стереотипи капіталістичної експлуатації.

Епоха генези капіталізму — це не тільки час формування механізму експлуатації найманої праці, персоніфікованого у великому мануфактуристі або фабриканті. Це був ще й час, коли народжувався новий, невідомий для традиційного суспільства тип працівника, масового виробника: вольового, наполегливого, здатного до самодисципліни і наділеного високою чутливістю до суто економічного стимулювання. Уперше з’явився на світ розвинутий, цивілізований реальний інтерес, без якого неможливе високоефективне виробництво. Утверджується нова господарська етика: працювати потрібно так, щоб витрати праці і засобів ви-
робництва неодмінно окупились. Прибутковість задуманої справи — це і є категорична «надмета», яка підпорядковує собі будь-які життєві (споживчі) цілі. Працювати нерентабельно, безпри-
бутково, заради простого забезпечення наявних потреб заняття можливе для працівників примусової праці, але вже ніяк не для вільного господаря. М. Вебер таким чином атестував цих перших на нашій планеті представників госпрозрахункового напряму думок: «Вони були людьми з яскраво вираженими якостями моралі, які пройшли сувору життєву школу, обачливими і рішучими одночасно, людьми стриманими і сміливими, помірними і впертими, людьми з принципами»*.

Поступово почала зміцнюватись нова цінність — орієнтаційна система — система правосвідомості, основними компонентами якої стали:

а) посилена увага до проблематики розподільчої і моральної справедливості (виконання принципу «кожному своє» у практиці владних третейських рішень);

б) розвиток конкретної етики, тобто культури виконання договорів, угод, взаємних зобов’язань («вексельної чесності»);

в) дотримання ідеалу невідчужених прав — свобод, які є дарованими кожному людському індивідові.

У природно-правовій концепції Дж. Локка право на власність займає перше місце і включає в себе право на життя і на свободу. Одну з основних максим нової (тобто ранньої буржуазії) правосвідомості можна вбачати в традиціях армії Кромвеля: «Генерал, який може засудити солдата до страти за самостійне залишення поста або за непокору безрозсудним наказам, не може при всій своїй абсолютній владі розпорядитися хоч би одним фартингом з власності цього солдата або привласнити навіть найменшу частину з його майна». Власність стає більш священною, ніж саме існування її емпіричного носія. Пояснення цієї парадоксальної максими Дж. Локк бачить у тому, що власність включає в себе працю.

«Чисте підприємництво» знаходить підтримку в максимі «категоричного імперативу» І. Канта: «Поступай з іншими так, як хотів би ти, щоб поступали з тобою!» На думку І. Канта, слідувати цьому принципові не тільки морально, а й вигідно. Не дотримуючись цього принципу, людина не спроможна не тільки на культурний прогрес, а неспроможна навіть вижити. Кант шукав таку етичну концепцію, яка приводила б до спільного знаменника і цинічний практицизм, і прогресивний фанатизм, які повинні бути безумовно обов’язковими для особи і повинні в майбутньому бути особливою мірою сутності людини. Після Канта та німецької класичної філософії соціально-економічна думка пішла, з одного боку, у напрямі абсолютизації повинного, а з другого — у напрямі абсолютизації майбутнього виміру сутності.