Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна думка». Серія «Українські мислителі».

Залежно від характеру розсуду уповноваженого суб'єкта відносно визначені норми поділяють на ситуаційні, альтернативні та факультативні.

6. Залежно від обсягу (сфери) (3/їнорми права поділяють на загальні та спеціальні.

Загальні норми права поширюються на всі відносини певного роду а цілому. Наприклад, згідно зі статтею 1166 Цивільного кодексу України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Ця норма поширюється на всі відносини, пов'язані з відшкодуванням майнової шкоди.

Спеціальні норми права встановлюються з метою конкретизації і деталізації, врахування своєрідності та особливостей будь-якого виду суспільних відносин, що належать до певного роду, врегульованого загальними нормами права. Фактично спеціальні норми є винятком Із загальних норм. Наприклад, відповідно до статті 1187 Цивільного кодексу України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Отже, ця норма встановлює особливості відшкодування майнової шкоди, що завдана джерелом підвищеної небезпеки, і на відміну від загального правила, встановленого статтею 1166 Цивільного кодексу України, передбачає можливість відшкодування шкоди і за відсутності вини.

Слід зазначити, що поділ норм на загальні та спеціальні є певною мірою умовним. Так, норми Цивільного кодексу України, що регламентують відносини купівлі-продажу, є спеціальними щодо норм, які регулюють загальні умови зобов'язань. Проте вони є загальними щодо норм, які визначають, наприклад, особливості роздрібної купівлі-продажу.

7. За належністю до таких підсистем права, як матеріальне і процесуальне право, норми поділяють на матеріальні та процесуальні.

Норми матеріального права визначають певну модель поведінки шляхом встановлення прав та обов'язків суб'єктів права. Так, норми матеріального права закріплюють правове становище майна та осіб, визначають права та обов'язки учасників конституційних, адміністративних, фінансових, господарських, трудових, цивільних, сімейних та інших правовідносин, підстави і межі відповідальності за правопорушення тощо.

Частина норм матеріального права може бути реалізована в будь-якому порядку, без будь-яких додаткових передумов. Проте у деяких випадках порядок дій має важливе значення: права та обов'язки суб'єктів, передбачені нормами матеріального права, можуть бути реалізовані лише з дотриманням певних процедур, які встановлюються нормами процесуального права. Вони сприяють реалізації норм матеріального права шляхом перевірки і фіксації юридичних фактів,

усунення сумнівів у наявності прав та обов'язків та уточнення їхнього змісту і обсягу, врахування інтересів інших осіб, забезпечують більшу визначеність матеріальних норм, їх захист та охорону.

Подібне сприяння, як правило, є необхідним з огляду на значущість певного права та обов'язку, необхідність обмеження сваволі при реалізації владних повноважень, забезпечення справедливості при притягненні до юридичної відповідальності, вирішенні спорів суб'єктів права з приводу їхніх прав та обов'язків.

8. За підсистемами права (підсистема публічного і приватного пра ^ва)(до яких належать правила поведінки, норми можна поділити на норми публічного і приватного права.

Норми публічного права регулюють відносини, пов'язані з діяльністю публічної влади (державної влади та місцевого самоврядуван ня). Норми приватного права регулюють такі відносини між суб'єктами права, які прямо не стосуються публічної влади. Вони пов'язані з реалізацією інтересів окремих осіб, які визнаються та захищаються правом.

9. За часом дії норми права поділяються на постійні та тимчасові.

Постійні норми права - це норми з невизначеним строком дії, що

діють до їх скасування або зміни. Переважна більшість норм є саме такими.

Тимчасові норми права — це норми, встановлені на певний строк (наприклад, норми Державного бюджету, які діють з 1 січня до 31 грудня відповідного календарного року).

7.4. Норми права і принципи права

Норми і принципи права як змістовні елементи системи права мають багато спільного (вони є загальними і неперсоніфікованими, обов'язковими правилами, що спрямовані на регулювання поведінки суб'єктів у сфері права). Водночас між принципами права і нормами права існує суттєва різниця:

1) вони висувають різні типи вимог до поведінки. Так, норма права дає відповідь на питання «що [необхідно або можна] робити?» (наприклад, їхати з певною швидкістю, дарувати майно, не красти). У свою чергу принципи відповідають на питання «як це робити?» (пропорційно, добросовісно, розумно, уникаючи дискримінації тощо);

}) існують різні правила подолання колізій між нормами права і Між принципами права. Вибір між нормами, що суперечать одна іншій, здійснюється за формулою «все або нічого» (тобто в усіх випадках, що підпадають під дію цих норм, чинною визнається лише одна І них), у той час як конфлікт між принципами вирішується в кожній конкретній ситуації шляхом оптимального вибору на підставі оцінки іаги кожного з принципів, інтенсивності їхньої дії;

3) принципи мають більш абстрактний характер, ніж норми права, нерідко окреслюючи в певній ситуації лише коридор можливостей, прямо не визначаючи конкретний варіант поведінки;

4) існують відмінності в їх застосуванні. Так, норми права безпосередньо зумовлюють певний правовий наслідок за наявності тих чи інших фактичних обставин, тоді як принципи розраховані на опосередковане застосування. Вони зазвичай реалізуються за посередництвом норм права, створених на їх розвиток і конкретизацію. Проте навіть за відсутності норм права суд не може прийняти рішення, посилаючись лише на принцип: на основі принципу як стандарту він має запропонувати правило з чітко сформульованою гіпотезою і диспозицією, діючи при цьому замість законодавця, і вже на підставі цього правила вирішити конкретну справу;

5) вони характеризуються різною глибиною усвідомлення. Принципи, які пов'язані із суспільними цінностями, мають більш глибокий рівень усвідомлення, ніж норми; їх порушення загрожує втратою власної правової ідентичності, а обов'язковість підтримується насамперед завдяки правосвідомості самих суб'єктів;

6) принципи і норми мають відмінності у формах їхнього зовнішнього вираження. Так, норми права обов'язково закріплюються в джерелах права, у той час як принципи у деяких випадках можуть виступати самостійним джерелом права;

7) на відміну від норм права, які створюються та застосовуються за активним сприянням держави, принципи через специфіку їх аксіоло- гічної природи в механізмі правового регулювання відзначаються меншим впливом на їх зміст і перелік з боку держави.

Розділ 8

СИСТЕМА ПРАВА

8.1. Поняття та основні риси системи права

У вітчизняній традиції питання про систему права є питанням про його структуру. Категорія системи акцентує увагу на тому, що право складається з певних елементів, які взаємозв'язані між собою, а їх взаємодія породжує нові (інтеграційні) якості: лише разом вони можуть забезпечити виконання правом його функцій - підтримання порядку та гарантування свободи.

Найбільш важливими чинниками побудови системи права, які втілюють прояви його сутності, є предмет і метод правового регулювання, принципи права, а також інтереси окремих осіб та загальнозначущі потреби в раціональній правовій організації.

Первинними елементами системи права за тією ж названою традицією є норми права, які у свою чергу утворюють відповідні структурні об'єднання.

Не відкидаючи загалом такої конструкції системи права, слід зазначити, що в ній знову-таки певною мірою втрачається людина зі всіма її інтелектуальними, психологічними та іншими властивостями.

Тим часом людина (громадянин) - не пасивний об'єкт створюваної поза нею системи права, а активний учасник не лише її функціонування, а й творення. Адже саме завдяки діяльності людей, як зазначалося у попередніх розділах, зароджуються елементи типізованості, нормативності суспільних відносин, які згодом в узагальненій формі втілюються у сформульованих відповідними нормотворчими органами (які також складаються з людей - державних службовців) нормах; саме через долучення людини до цінностей (яке відбувається у процесі її

соціалізації, утому числі через правову діяльність) сукупність правових норм набуває структурної єдності.

З цього випливає, що система права, як і будь-які інші правові явища, в кінцевому підсумку є продуктом людської діяльності. Вона значною мірою зумовлена історичними та соціокультурними умовами життя людей, що зрештою визначає її особливості, про що йтиметься у наступних розділах.

У зв'язку з цим обґрунтованими виглядають позиції тих авторів (переважно зарубіжних), які центральним елементом системи права вважають не знеособлену («знелюднену») норму, а людину, хоч і використовують при цьому усталене поняття «суб'єкт права», намагаючись звільнити його від нашарувань догматизму, надмірної раціональності І статичності.

З урахуванням викладеного необхідно, очевидно, підходити до визначення поняття системи права.

Система права - це створена в результаті діяльності людей, інтегрована принципами права, зумовлена поєднанням приватних і публічних інтересів сукупність правових норм, внутрішня організація якої характеризується їх єдністю, узгодженістю, диференціацією та групуванням у відносно самостійні структурні утворення.

Сучасна система права має складну структуру: вона є поліструктур- ноюта багаторівневою. Поліструктурність означає, що система права не може досліджуватися лише під одним кутом зору; норми права утворюють кілька автономних структур. Для вітчизняної системи права, як і для багатьох інших систем (особливо континентальної Європи), важливим є поділ на публічне і приватне, матеріальне і процесуальне, регулятивне й охоронне право, а також на різні галузі права. Багаторів- невість означає, що деякі структури мають кілька рівнів. Найбільш чітко це помітно у галузевій структурі права.

Система права має такі особливі риси, як:

1. Єдність. Вона зумовлена тим, що право ґрунтується на єдиних основоположних і загальних принципах та спрямоване на виконання єдиних функцій.

2. Узгодженість, яка полягає, зокрема, у наявності субординаційних І координаційних зв'язків між її структурними утвореннями (нормами, Інститутами, галузями права, підсистемами права), в неможливості їх дії ізольовано одне від одного, в доповненні і конкретизації загальних норм спеціальними. Узгодженість забезпечується функціонуванням механізмів моніторингу, експертиз, попередження, подолання та усунення колізій і прогалин у праві.

3. Диференціація та інтеграція. Диференціація становить собою поділ права на його структурні елементи, який обумовлений виконанням функцій права. Такий поділ є логічним підґрунтям подальшої інтеграції елементів системи права за схемою: норми права (регулюють типові суспільні відносини) -> правові інститути (об'єднують норми, які регулюють відносини певного виду) підгалузі права (об'єднують норми, які регулюють відносини кількох видів) -> галузі права (об'єднують норми, які регулюють відносини певного роду) -> підсистеми права (приватноправова та публічно-правова, матеріально-правова та процесуально-правова, регулятивно-правова та охоронно-правова).

4. Об'єктивність та суб’єктивність. Об'єктивність означає, ідо система права не утворюється внаслідок довільного розсуду суб'єкта нормотворення, а є юридичним відображенням системи суспільних відносин, творцями яких є люди. Водночас її формування відбувається під впливом суб'єктивного чинника - особливостей суспільної правосвідомості, менталітету, традицій, переконань суб'єктів правотворчо- сті, позиції юридичної науки та практики, усвідомлених та сприйнятих суспільством ідей щодо справедливого регулювання відносин тощо.

5. Стабільність та динамізм. Система права зберігає здатність ефективно регулювати відносини в умовах соціального розвитку і водночас постійно змінюється під впливом зовнішніх та внутрішніх чинників. Стабільність підтримується принципами та структурою системи права, а динамізм - своєчасними якісними і кількісними змінами змісту права, які уможливлюють його спроможність виконувати покладені на нього завдання, забезпечують його гнучкість. Стабільність та динамізм системи права у своїй взаємодії гарантують її стійкість.

8.2. Публічне і приватне право

Публічне і приватне право характеризують як якісно різні підсистеми права, два різних «юридичних континенти». Публічне і приватне право традиційно вважають наскрізними лініями правового розвитку системи права (правових систем) країн континентальної Європи та деяких інших країн, правові системи яких схожі на континентально-європейські.

Поділ права на приватне і публічне має більш ніж двохтисячолітню історію. Видатний римський юристУльпіан писав, що право вивчається удвох аспектах: публічному і приватному. Публічне право - це те, що

належить до користі римської держави, приватне - те, що до користі окремих осіб.

Існує декілька теорій обґрунтування критеріїв поділу права на публічне і приватне: матеріальні (на основі інтересів), формальні (за юридичними критеріями) і змішані (поєднують матеріальні та формальні критерії). Такий поділ не заперечує традиційного галузевого поділу і истеми права, однак суттєво доповнює уявлення про її структуру.

Поділ права на публічне і приватне має починатися із розмежування відносин, що регулюються публічним і приватним правом.

Публічне право - це підсистема права, яка регулює відносини, пов'язані з діяльністю публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування).

Публічно-правові відносини пов'язані з реалізацією загального інтересу суспільства, який спирається на підтримку і захист права (публічний інтерес). їх слід умовно поділити на три великих блоки.

1) відносини, пов'язані з діяльністю держави і місцевого самоврядування, що виникають між суб'єктами владних повноважень;

2) відносини, пов'язані з діяльністю держави і місцевого самоврядування, що виникають між суб'єктом владних повноважень та іншими суб'єктами права;

3) відносини між іншими суб'єктами права, коли вони прямо стосуються діяльності держави і місцевого самоврядування.

Приватне право-це підсистема права, що регулює такі відносини між суб'єктами права, які прямо не стосуються публічної влади. Приватноправові відносини пов'язані з реалізацією інтересів окремих осіб, які визнаються та захищаються правом (приватний інтерес).

Визначення суб'єктів публічного і приватного права. Основний суб'єкт публічного права-суб'єкт владних повноважень, а основними суб'єктами приватного права є фізичні особи та юридичні особи.

Визначення взаємного становища учасників відносин. Учасники публічно-правових відносин, як правило, є нерівними, і вступають у вертикальні (субординаційні, владні) відносини. Водночас учасники приватноправових відносин є юридично рівними, а їхні відносини характеризують як горизонтальні (координаційні).

Особливості правового режиму. Для публічного права характерним є імперативний метод, за якого норми безпосередньо встановлюють права і обов'язки суб'єктів, а також порядок їх виникнення. Цей режим зазвичай відзначається централізованим і субординаційним регулюванням, спеціально-дозвільним типом регулювання, викорис- іанням імперативних норм.

Приватному праву притаманний диспозитивний метод, який надає суб'єктам можливість самостійно визначати свої права і обов'язки в межах, в^становлених нормами права. Він визнає автономію їхньої волі і правової ініціативи (зокрема, при вчиненні правочинів, визначенні їх змісту, захисті прав). Приватноправовий режим традиційно пов'язуєть ся також із децентралізованим і координаційним (договірним) правовим регулюванням, загально-дозвільним типом регулювання, використанням диспозитивних норм.

Водночас диспозитивний метод та інші елементи приватноправового режиму мають обмежене використання при регулюванні публічно-правових відносин, а імперативний метод та елементи публічно-правового режиму — при регулюванні приватноправових відносин.

До складу публічного права входять: матеріальні публічно-правові галузі (конституційне, адміністративне, фінансове право та ін.) та процесуальні публічно-правові галузі (кримінальне процесуальне, цивільне процесуальне, адміністративно-процесуальне право тощо). До складу приватного права входять галузі цивільного, сімейного пра ва, інститути трудового, житлового, земельного права та ін. При цьому слід розуміти, що забезпечення ефективного правопорядку передбачає обов язкову взаємодію галузей та інститутів публічного і приватного права.

Більше того, в сучасних умовах помітного зростання обсягу соціального конструктивізму (тобто прагнення до створення простих, функціонально виправданих, доцільних конструкцій) критерії поділу права на галузі публічного і приватного права стають дедалі більш відносними. Яскравим прикладом цьому може слугувати кримінальне право. За усталеною вітчизняною традицією його, як правило, відносять до галузей публічного права. Те ж саме тривалий час мало місце в багатьох інших країнах континентальної Європи.

Тим часом кримінальне право, хоч і безпосередньо пов'язане з діяльністю державної влади і має на меті реалізацію публічного інтересу - охорону правопорядку від злочинних посягань, однак не обмежується публічним інтересом^{^[45]}. Не менш, якщо не більш важливою метою кримінального права є захист суб'єктивних прав — права на життя, особисту (фізичну) недоторканність, недоторканність власності тощо, тобто не тільки публічного, а й приватного інтересу. З огляду на це дедалільше фахівців, зокрема на Заході, не відносять кримінальне право до Лузєй публічного права. З країн континентальної Європи чи не вперлі це відбулося у Франції; нині ж тенденція до розрізнення публічного І кримінального права помітна також за и межами^{^[46]}.

Взаємопроникнення режимів правового регулювання з публічних сфер у приватні і навпаки — одна з істотних ознак їх еволюції в сучасних»Мовах. Межі між цими сферами постійно змінюються, що зумовлено Складними і суперечливими процесами, що відбуваються в реальному житті.

Вплив економічної глобалізації та зростання у зв язку з цим регу- Лнтивної ролі транснаціональних корпорацій, наприклад, приводить до розширення приватної сфери, а отже, притаманного приватному праву режиму правового регулювання. З іншого боку, із зростанням Іігроз тероризму, загостренням екологічних, демографічних та інших проблем розширюється публічна сфера з притаманними їй особливостями регулювання, причому інколи за рахунок звуження при- івтної сфери ^— певних обмежень прав і свобод людини. Ці процеси, Очевидно, продовжуватимуться й надалі, що не може не відбиватися На підходах до вирішення питань співвідношення публічного і при иатного права.

8.3. Матеріальне та процесуальне право

Регулювання суспільних відносин потребує визначення не тільки правил поведінки, а й порядку, в якому вони можуть бути реалізовані. Це дає підстави для виокремлення двох підсистем права - матеріального та процесуального права.

Так, норми матеріального права визначають певну модель поведінки шляхом встановлення прав та обов'язків суб'єктів права. Наприклад, норми матеріального права закріплюють правове становище майна й осіб, визначають права та обов'язки учасників конституцій-

них, адміністративних, фінансових, господарських, трудових, цивільних, сімейних та інших правовідносин, підстави й межі відповідальності за правопорушення тощо.

Подібні процедури, тобто послідовність дій, необхідних для реалізації передбачених матеріальним правом прав та обов'язків, встановлюються нормами процесуального права. Вони сприяють реалізації норм матеріального права шляхом перевірки й фіксації юридичних фактів, усунення сумнівів у наявності прав і обов'язків та уточнення їхнього змісту й обсягу, урахування інтересів інших осіб, забезпечують більшу визначеність матеріальних норм, їх захист і охорону. Подібне сприяння, як правило, є необхідним з огляду на значущість певного права та обов'язку, необхідність обмеження сваволі при реалізації владних повноважень, забезпечення справедливості при притягненні до юридичної відповідальності, вирішенні спорів суб'єктів права з приводу їхніх прав та обов'язків.

Якщо матеріальне право відповідає на питання «Що можна або що необхідно робити?», то процесуальне — «В якому порядку реалізується або забезпечується відповідне правило поведінки? В якій послідовності вчиняти дії, щоб досягти належного результату?».

У складі процесуального права можна виокремити:

1) норми, що регламентують процедуру нормотворчості, тобто встановлюють послідовність дій, які необхідно виконати суб'єкту нормотворчості для реалізації його нормотворчих повноважень (повноважень на встановлення, зміну або скасування нормативно-правових актів);

2) норми, що регламентують процедуру правозастосування,

тобто встановлюють послідовність дій, які необхідно виконати суб'єкту правозастосування для прийняття індивідуально-владного рішення у конкретній справі. Особливе значення серед процесуальних норм цієї категорії мають правила, які визначають процедуру судочинства;

3) норми, що регламентують процедуру здійснення інших правових форм діяльності (наприклад, інтерпретаційної, контрольно- наглядової);

4) норми, що визначають процедуру безпосередньої реалізації права, тобто встановлюють послідовність дій, які необхідно виконати суб'єкту для виникнення, зміни, припинення або підтвердження його прав або обов'язків (наприклад, подібні процедури можуть регламентувати укладення трудового договору, передачу прав на торговельну марку, скликання та проведення загальних зборів акціонерного това- риства).

8.4.Структура системи права

Структура права є відображенням внутрішньої будови права і ів'язків між його елементами. Вона передбачає визначення п базового нормативного елемента - правової норми, врахування предмета правового регулювання, що в сукупності з методом, а також принципами Та інтересами об'єднує ці норми в основні групи — інститути права, під- галузі права, галузі права, підсистеми права. Визначальну роль у формуванні й функціонуванні структури системи права відіграє людське начало суб'єкта права.

Отже, систему права складають такі елементи.

1 Суб'єкт права - конструкція, що уособлює людське начало в системі права, є її первинним (вихідним) елементом, що обєднує (синтезує) індивідуально-особистісне з безособистісним, формально-юридичним у ній.

2. Норма права - первинний структурний елемент системи права, спрямований на регулювання типових суспільних відносин. Узгодженість, взаємопов'язаність, поділ і групування правових норм у системі права зумовлені, з одного боку, структурою предмета регу лювання (суспільними відносинами), а з іншого — прагненням суб єк- та (законодавця) ефективно врегулювати ці відносини правовими засобами.

3. Інститут права — це виокремлена група норм право, які регулюють певний вид однорідних суспільних відносин. Інститут права є базовим рівнем поєднання правових норм (наприклад, йдеться про інститут покарання в кримінальному праві, інститут застави в цивільному праві, інститут виборів у конституційному праві).

Інститут права характеризується тим, що він: а) регулює певний вид однорідних суспільних відносин; б) становить собою певну сукупність норм, яка є відносно автономною у складі галузі права; в) забезпечує цілісне, відносно завершене правове регулювання певного соціального феномена (тобто має певну автономію); г) має загальну мету, основну ідею (принципи); д) використовує специфічні поняття та юридичні конструкції.

Інститути права можуть бути класифіковані за різними критеріями

• за предметом правового регулювання вони поділяються на ін ститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністратин ного, процесуального та інших галузей права;

• за своєю структурою інститути поділяються на складні, тобто ті, що складаються з субінститутів (наприклад, інститут застави, який маї у складі субінститут іпотеки), та прості, які субінститутів не містять (на приклад, інститут необхідної оборони);

• за змістом суспільних відносин інститути права поділяються на матеріальні (наприклад, інститут підряду) та процесуальні (напри клад, інститут звільнення від кримінальної відповідальності);

• за функціями, які інститути виконують у правовому регулюванні, вони поділяються на регулятивні (інститут купівлі-продажу) та охорон ні (інститут звільнення від адміністративної відповідальності).

4. Підгалузь права - об'єднання взаємопов'язаних інститутів, що формується в межах однієї галузі права. Підгалузь характеризується наявністю спільних принципів, способів регулювання, специ фікою норм, що входять до її складу. Наприклад, у конституційному праві виокремлюють виборче, парламентське право та ін.; у цивільному праві - речове, зобов'язальне право та ін.; у фінансовому праві - бюджетне, податкове, банківське право. Галузі права, для яких характерні тісна консолідація, компактність змісту, не мають у своєму складі підгалузей права (наприклад, кримінальне процесуальне право).

5. Галузь права - це відокремлена сукупність норм права, що регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин за допомогою певних методів.

Аналіз галузей права підкреслює такі її властивості: а) галузь є центральною ланкою системи права; б) галузь права становить собою юридичну цілісність, тобто таку сукупність норм, що зосереджені у взаємопов'язаних правових інститутах і забезпечують регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяльності суспільства; в) вона є відносно замкнутою, автономною підсистемою правового регулювання. Головне її призначення - забезпечити стосовно певної галузі суспільних відносин особливий правовий режим, який визначається власними галузевими принципами, специфічним правовим статусом суб'єктів певної галузі, особливим порядком встановлення та реаліції прав і обов'язків, відповідною комбінацією способів, методів та типів правового регулювання, специфічними санкціями та обмеженими; г) наявність галузевого понятійного апарату, д) основними критеріями для виокремлення галузі права є предмет і метод правового регулювання.

Галузі права можна поділити на такі види:

• фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, адміністративне, цивільне, цивільне процесуальне, кримінальне, кримінальне процесуальне право. Вони є юридично первісними, концентрують головні правові режими, галузеві методи правового регулювання;

• спеціальні, які виникли шляхом відокремлення від фундаментальних галузей і в яких головні правові режими модифіковано, пристосо- ІВНО до особливих сфер життя суспільства (трудове, земельне, житлове,сімейне, кримінально-виконавче право та ін.).

6. Підсистема права - це інтегрована принципами, завданнями і функціями, зумовлена характером інтересів сукупність інститутів: І галузей права, які регулюють комплекс суспільних відносин за до- помогою подібних методів правового регулювання. Такими підсисте-? Мами права є приватне і публічне право, процесуальне і матеріальне І право, регулятивне та охоронне право.

Розділ 9

ДЖЕРЕЛА ПРАВА

9.1. Поняття джерел права

Уявлення про джерела права та їхні види не є статичними. Разом із розвитком уявлень людини про право, виникненням різних підходів до його розуміння формувалося і змінювалося розуміння про його джерела.

Дискусія щодо змісту цього поняття триває і нині. Автори, які надають перевагу позитивістському підходу, під джерелами права розуміють спосіб зовнішнього вираження змісту правових норм, за допомогою якого вони набувають загальнообов'язкового значення. У цьому контексті джерела права ототожнюються із нормативними приписами, що створюються або санкціонуються державою.

Для представників природно-правової доктрини джерелами права є природні, невідчужувані права людини, а прихильники соціологічної юриспруденції джерелом права визнають типізовані взаємовідносини між суспільними союзами, які передують появі правової норми.

Також існують інші, більш широкі підходи до розуміння джерел права, їх розглядають як:

• джерела походження додержавного і державного права;

• змістовні джерела - фактори, що впливають на зміст права: моральні, релігійні, філософські, політичні, соціальні, економічні, ідеологічні тощо. Так, наприклад, іслам як релігія є одним із головних змістовних джерел мусульманського права, марксистсько-ленінська ідеологія тривалий час впливала на зміст радянського права часів СРСР;

• джерела пізнання права, наприклад, історичні пам'ятки. До них належать не тільки стародавні зводи законів, звичаїв, судових рішень, а й стародавні твори літератури, міфи, легенди, народні прислів'я та приказки тощо.

Незважаючи на багатоманітність підходів до значення поняття «джел права», увага у цьому розділі зосереджена на розгляді джерел Йрава у їх формальному розумінні, як способі зовнішнього вираження змісту правових норм, - своєрідного «резервуару», з якого суб'єкти правозастосування черпають відповідні норми (правила) для вирішення справи.

Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 11 страница

Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна думка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 11 страница